Постанова

від 12.09.2019 по справі 752/5930/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №752/5930/17

Апеляційне провадження

№ 22-ц/824/10773/2019

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 вересня 2019 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Київського апеляційного суду у складі:

судді-доповідача Рейнарт І.М.

суддів Кирилюк Г.М., Семенюк Т.А.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргуКиївської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока на рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2019 року (суддя Плахотнюк К.Г.) у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановила:

у березні 2017р. позивач звернулася до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за період з 4 червня 2015р. по 4 травня 2016р. у розмірі 31 932грн 48коп.

Мотивуючи позовні вимоги, позивач зазначала, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 3 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 7 жовтня 2015 року, її поновлено на посаді лікаря-офтальмолога відділення Відновного лікування КМКОЛ ЦМХО , стягнуто з К МКОЛ ЦМХО на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10 жовтня 2014р. по 3 червня 2015р. у розмірі 23 674грн 08коп. та на відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 000грн.

Однак, зважаючи на те, що фактично її поновлено на роботі лише 4 травня 2016 року, тому з відповідача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу за затримку виконання рішення суду за період з 4 червня 2015 року по 4 травня 2016 року.

Рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2019 року позов задоволено, стягнуто з Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 31 932грн 48коп. Стягнуто з Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока на користь держави судовий збір у розмірі 1 600грн.

У поданій апеляційній скарзі Київська міська клінічна офтальмологічна лікарня Центр мікрохірургії ока просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Відповідач посилається на порушення судом норм процесуального права, оскільки форма і зміст позовної заяви не відповідали вимогам ст. 119 ЦПК України, судом не вирішено клопотання про закриття провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України,

так як аналогічний позов судом вже розглядався.

Крім того, відповідач вважає, що судом розглянуто справу з порушенням ст. 236 КЗпП України, оскільки позивач повинна була звернутися до суду із заявою про стягнення середнього заробітку для постановлення судом ухвали в межах цивільної справи про поновлення її на роботі; також вважає помилковим посилання позивача на ст. 235 КЗпП України, оскільки дана норма закону стосується розгляду справи про поновлення на роботі, що вже було вирішено судом і постановлено відповідне рішення 3 червня 2015 року.

Також відповідач вважає помилковим висновок суду про відсутність підстав для застосування строку позовної давності, оскільки позивачем відповідно до ст. 233 КЗпП України пропущено тримісячний строк на звернення до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Крім того, відповідач зазначає, що висновки суду про навмисне затягування відповідачем виконання рішення суду є необґрунтованими та не відповідають дійсності; з посиланням на п. 32 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів відповідач стверджує, що при визначенні середньої заробітної плати судом не було з`ясовано, чи працювала позивач, чи отримувала заробітну плату, не проведено розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період, з урахуванням нової роботи, що призвело до неповного з`ясування фактичних обставин справи та безпідставного застосування ч. 4 ст. 82 ЦПК України.

Відзив на апеляційну скаргу позивачем не подано.

Відповідно до ч. 1 ст. 369 ЦПК України зазначена апеляційна скарга розглядається без повідомлення учасників справи.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.

Судом встановлено і матеріалами справи підтверджено, що рішенням Голосіївського районного суду міста Києва від 3 червня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 7 жовтня 2015 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 листопада 2016 року, поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря офтальмолога відділення Відновного лікування Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока з 03 жовтня 2014 року та стягнуто з Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 10 жовтня 2014 року по 03 червня 2015 року в розмірі 23 674грн 08коп. та на відшкодування моральної шкоди 2000грн. Рішення суду в частині поновлення на роботі допущено до негайного виконання.

Наказом № 132-к від 04 травня 2016р. поновлено ОСОБА_1 на посаді лікаря-офтальмолога офтальмологічного відділення №4 Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока з 05 травня 2016 року (с.с.77).

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що факт порушення роботодавцем вимог ст. 235 КЗпП України щодо негайного виконання рішення суду в частині поновлення незаконно звільненого працівника, є підставою для стягнення з підприємства середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Також суд зазначив про дотримання позивачем строку на звернення до суду з позовом, оскільки заявлені позивачем вимоги відносяться до вимог щодо порушення законодавства про оплату праці та відповідно до ч. 2 ст. 233 КЗпП України не обмежуються будь-яким строком звернення працівника до суду.

Колегія суддів вважає, що такий висновок суду відповідає обставинам справи,

наданим сторонами доказам та ґрунтується на нормах матеріального права.

Відповідно до ст. 129-1 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України.

У пункті 34 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 Про практику розгляду судами трудових спорів роз`яснено, що належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі слід вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків.

Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення працівника на роботі і цей обов`язок полягає у тому, що у роботодавця обов`язок видати наказ про поновлення працівника на роботі виникає відразу після проголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде дане рішення суду оскаржуватися.

Проте, відповідачем рішення суду в частині негайного поновлення позивача на роботі виконано не було.

Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом (частина друга статті 18 ЦПК України).

Стаття 236 КЗпП України передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП України слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 1 липня 2015 року у справі № 6-435цс15).

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період.

Судом встановлено, що після ухвалення рішення суду про поновлення позивача на роботі 3 червня 2015р. відповідач видав наказ про її поновлення на роботі тільки 4 травня 2016 року, тому суд першої інстанції дійшов правомірного висновку про затримку з вини відповідача виконання рішення суду та наявність підстав для стягнення середнього заробітку на підставі ст. 236 КЗпП України.

Судом першої інстанції середній заробіток обраховано з 4 червня 2015 року по 4 травня 2016 року, що відповідає положенням ст. 236 КЗпП України.

При здійсненні розрахунку суд керувався Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.

Відповідно до пункту 5 розділу ІV вказаного Порядку, основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з пунктом 8

цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Як вбачається з рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 3 червня 2015 року, судом встановлено, що середньомісячна заробітна плата позивача за останні два місяці її роботи, серпень та вересень 2014 року, становить 2 959грн 26коп., середньоденна заробітна плата - 137грн 64коп.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Колегія суддів вважає, що судом першої інстанції дотримано вищезазначені норми та правильно обраховано середній заробіток за час невиконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі.

Посилання в апеляційній скарзі на пункт 32 постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 6 листопада 1992 року Про практику розгляду судами трудових спорів є помилковим, оскільки викладені в ньому роз`яснення були зроблені з урахуванням положень частини третьої статті 117 КЗпП України, яку виключено на підставі Закону України від 20 грудня 2005 року №3248-15 Про внесення змін до Кодексу законів про працю України .

Безпідставними вважає колегія суддів і доводи апеляційної скарги про необхідність застосування позовної давності до вимог позивача.

Реалізація права на судовий захист невід`ємно пов`язана зі строками, в межах яких позивач може звернутися до суду за захистом свого порушеного права.

Статтею 233 КЗпП України передбачено строки звернення до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду за вирішенням трудових спорів.

Так, частиною першою зазначеної статті передбачено, що працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У частині другій цієї статті зазначено, що в разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Згідно ст. 1 Конвенції Міжнародної організації праці Про захист заробітної плати № 95, ратифікованої Україною 30 червня 1961 року, термін заробітна плата означає, незалежно від назви й методу обчислення, будь-яку винагороду або заробіток, які можуть бути обчислені в грошах, і встановлені угодою або національним законодавством, що їх роботодавець повинен заплатити працівникові за працю, яку виконано чи має бути виконано, або за послуги, котрі надано чи має бути надано.

Цьому визначенню відповідає поняття заробітної плати, передбачене у частині першій статті 94 КЗпП України і частині першій статті 1 Закону України Про оплату праці , як винагороди, обчисленої, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган (роботодавець) виплачує працівникові за виконану ним роботу.

У рішенні Конституційного Суду України від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 зазначено, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення

заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині 2 статті 233 Кодексу, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Однією з таких гарантій Конституційний Суд України визнав оплату за час простою, який мав місце не з вини працівника .

Середній заробіток за своїм змістом також є державною гарантією, право на отримання якої виникла у працівника, який був незаконно позбавлений можливості виконувати свою роботу з незалежних від нього причин.

Позивач рішенням суду була поновлена на роботі, суд зобов`язав відповідача негайно виконати рішення, а відтак позивач мала право законно очікувати, що відповідач поновить її на роботі на наступний день після ухвалення судом рішення і вона буде отримувати заробітну плату.

Отже, фактично позивач була позбавлена можливості отримувати заробітну плату у зв`язку із невиконанням рішення суду.

Положення статті 236 КЗпП України встановлюють відповідальність роботодавця у вигляді стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівника з метою компенсації йому втрат від неотримання зарплати, тому вимога про оплату середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду є спором про оплату праці, і до спірних правовідносин підлягає застосуванню ч. 2 ст. 233 КЗпП України.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 25 липня 2018 року (справа №552/3404/17) та від 25 липня 2019 року (справа №2а-3138/10/0370).

Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права при прийнятті позовної заяви до розгляду, так як позовна заява не відповідала вимогам ст. 119 та 120 ЦПК України, колегія суддів вважає безпідставними, так як твердження відповідача є формальними, а не надання доказів до позовної заяви не є підставою для відмови у її прийнятті до розгляду.

Посилання у апеляційній скарзі на те, що суд не розглянув клопотання представника відповідача про закриття провадження у даній справі, так як наявне рішення суду, яке ухвалено між тими ж сторонами та про той же предмет позову, суперечать матеріалам справи, оскільки згідно протоколу судового засідання від 17 листопада 2017 року представник відповідача від розгляду вказаного клопотання судом відмовився.

Крім того, з позовної заяви вбачається, що позивачем заявлені позовні вимоги про стягнення середнього заробітку у зв`язку із невиконанням судового рішення про поновлення на роботі, які не були предметом судового розгляду, а відтак підстав для закриття провадження у даній справі на підставі 205 ЦПК України суд не мав.

Посилання у позовній заяві на ст. 235 КЗпП України замість ст. 236 КЗпП України не є підставою для відмови у задоволенні позовних вимог, так як правильність застосування норм матеріального права є обов`язком суду, а не позивача.

Також безпідставними є твердження у апеляційній скарзі про те, що позивачем порушений порядок подачі даної заяви, так як відповідно до ст. 236 КЗпП України така вимога не може розглядатися у порядку позовного провадження, а підлягає вирішенню

тим же органом, який розглядав спір, шляхом постановлення ухвали.

У постанові від 26 червня 2019 року (справа № 447/2517/14-ц) Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37 цс 19) стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення про поновлення на підставі статті 236 КЗпП України здійснюється у межах позовного провадження .

Відповідно до частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Відмова у прийнятті позовної заяви про стягнення середнього заробітку за час затримки у виконанні рішення про поновлення на роботі з підстав неможливості розгляду такої вимоги у позовному провадженні,фактично позбавило би позивача права на доступ до правосуддя.

Крім того, розгляд такого спору у позовному провадженні, є більш ширшим та повним, а відтак не може вважатися порушенням, яке призвело до неправильного вирішення спору або порушило права відповідача.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судом першої інстанції повно з`ясовані обставини справи, оцінені надані сторонами докази, правильно застосовані норми матеріального права, не допущені порушення норм процесуального права, які б не призвели до неправильного вирішення справи, тому колегія суддів не вбачає підстав для скасування рішення суду та задоволення апеляційної скарги.

Керуючись статтями 367, 374, 375, 381-383 ЦПК України, колегія суддів

постановила:

апеляційну скаргу Київської міської клінічної офтальмологічної лікарні Центр мікрохірургії ока залишити без задоволення, рішення Голосіївського районного суду міста Києва від 15 квітня 2019 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту прийняття, оскарженню у касаційному порядку не підлягає.

Суддя-доповідач І.М. Рейнарт

Судді Г.М. Кирилюк

Т.А. Семенюк