Рішення

від 17.09.2019 по справі 910/8827/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.09.2019Справа № 910/8827/19 Господарський суд міста Києва у складі судді Ярмак О.М., за участю секретаря судового засідання Ліпіної В.В., розглянувши господарську справу

За позовом Міжнародного благодійного фонду "Сприяння розвитку танцювального спорту в Україні" (04074, м.Київ, вул.Сокальська, буд.4, код ЄДРПОУ 37142577)

до Публічного акціонерного товариства "Київський завод "Радар" (03150, м.Київ, вул. Предславинська, 35, код ЄДРПОУ 14307274)

про визнання правочину недійсним в частині

Представники сторін:

Від позивача: не зявився

Від відповідача: Санжак Л.В. адвокат

ВСТАНОВИВ:

Міжнародний благодійний фонд "Сприяння розвитку танцювального спорту в Україні" звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Публічного акціонерного товариства "Київський завод "Радар" про визнання недійсним договору оренди, який 24 березня 2014 укладено між Міжнародним благодійним фондом "Сприяння розвитку танцювального спорту в Україні" та Публічним акціонерним товариством "Київський завод "Радар" та який нотаріально посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тишко Іриною Олександрівною та зареєстровано в реєстрі за № 297, в частині пунктів 3.8, 6.3, 8.2 та 10.3 договору.

Позовні вимоги мотивовані тим, що пункти 3.8, 6.3, 8.2 та 10.3 договору оренди від 24 березня 2014 року порушують права орендаря на володіння орендованим майном, справедливі умови договору та ефективний юридичний захист своїх прав, що є підставою для визнання їх недійсними на підставі ст. 203, 215, 216 ЦК України.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 12.07.2019 прийняв позовну заяву до розгляду, відкрив провадження у справі, вирішив розглядати справу в порядку загального позовного провадження, підготовче засідання призначив на 06.08.2019.

30.07.2019 через канцелярію суду відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому вказує на необґрунтованість та безпідставність позовних вимог, зауважує що на момент укладення договору відповідач не скористався належним йому правом на оформлення протоколу розбіжностей з урахуванням наявних у нього заперечень щодо положень договору, оспорювані пункти відповідають чинному законодавству, жодним чином не порушують права позивача. Також учасник справи заявив про застосування строку позовної давності для звернення з даним позовом, який сплинув 24.03.2017.

06.08.2019 позивач подав клопотання про відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 06.08.2019 представник відповідача проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві, подав документи для долучення до справи.

Суд відклав підготовче засідання на 13.08.2019.

13.08.2019 через канцелярію суду позивач вдруге подав клопотання про відкладення розгляду справи у зв'язку із відпусткою представника позивача та не отримання відзиву на позов, просив не переходити до розгляду справи по суті.

Заявлене позивачем клопотання про відкладення підготовчого засідання суд залишив без задоволення з огляду на недоведеність підстав належними засобами доказування, доводи позивача про неотримання відзиву на позов не є безумовної підставою для відкладення розгляду справи, оскільки долучені докази його надсилання на адресу позивача, крім того позивач, будучи обізнаний про розгляд справи 13.08.2019, не позбавлений права ознайомитись із матеріалами справи, у т.ч. відзивом на позов.

У судовому засідання 13.08.2019 представник позивача позовні вимоги підтримав, суд, враховуючи відсутність підстав для відкладення розгляду підготовчого засідання, визначених ч. 2 ст. 183 ГПК України, належне повідомлення сторін про дату та час підготовчого засідання, закрив підготовчого провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 17.09.2019.

У судове засідання 17.09.2019 представник позивача не з'явився, про дату та час розгляду справи повідомлявся належним чином під розписку у судовому засіданні 13.08.2019; представник відповідача проти позову заперечував, просив відмовити у задоволенні позову.

Судом оголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до ст. 240 ГПК України.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника відповідача, дослідивши всі обставини справи та надані докази в їх сукупності, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

24.03.2014 між Публічним акціонерним товариством "Київський завод "Радар" (відповідач, орендодавець) та Міжнародним благодійним фондом "Сприяння розвитку танцювального спорту в Україні" (позивач, орендар) було укладено договір оренди, відповідно до якого відповідач передав, а позивач прийняв в строкове платне користування нежитлові приміщення п`ятого поверху, загальною площею 403, 70 кв.м., що розташовані в нежилому будинку, загальною площею 8 376, 10 кв.м., розміщені по вулиці Тельмана, 1 (літера А), корпус 24 в місті Києві та перебувають на балансі відповідача.

Умовами п.3.1-3.10 договору визначено порядок сплати орендарем орендодавцю орендної плати у встановленому розмірі, яка коригується на індекс інфляції, визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою КМУ №786 від 04.10.1995 (зі змінами) та підлягає перерахуванню орендарю щомісячно не пізніше 10 числа місяця, наступного за звітним, за який здійснюється платіж, а також відповідальність за несвоєчасне перерахування у вигляді сплати пені та штрафу.

Відповідно до п.3.8 договору, у разі якщо на дату сплати орендної плати заборгованість за нею становить загалом не менше ніж три місяці, орендар також сплачує штраф у розмірі 5% від суми заборгованості.

У розділі 6 договору сторонами визначено права орендаря, у т.ч. на здачу орендованого майна в суборенду згідно з чинним законодавством України за письмовою згодою орендаря (п.6.3 договору).

Умовами розділу 8 договору визначено права орендодавця, у т.ч. у п.8.2 договору передбачено, що орендодавець має право виступати з ініціативою щодо внесення змін до цього договору або його розірвання у разі погіршення стану орендованого майна внаслідок невиконання або неналежного виконання умов цього договору, у т.ч. в разі заборгованості по орендній платі.

Згідно п.10.1 договору. цей договір укладено на 15 років, тобто договір діє з 24 березня 2014 до 24 березня 2029 року включно.

При цьому, згідно із п.10.3 договору, сторони погодились, що цей договір може бути достроково розірваний в односторонньому порядку на вимогу орендодавця, якщо орендар: користується майном не відповідно до умов договору; навмисно або з необережності погіршує стан майна та іншого обладнання; систематично (більше трьох разів) порушує термін здійснення платежів за цим Договором та договорами про надання комунальних та експлуатаційних послуг; не робить згідно з умовами Договору ремонт орендованого Майна; не застрахував орендоване Майно згідно з умовами цього Договору та не надав Орендодавцю копію договору страхування; перешкоджає співробітникам Орендодавця здійснювати перевірку стану орендованого Майна; передає орендоване майно (його частину) у суборенду без письмової згоди Орендодавця. Орендодавець повинен завчасно попередити Орендаря про розірвання даного Договору із підстав, наведених у даному пункті Договору.

Позивач стверджує, що пункт 3.8 договору порушує його право на рівність сторін договору, добросовісність та розумність, оскільки умовами договору не передбачено відповідальності орендодавця за порушення договірних відносин, тому викладена у цьому пункті санкція є необґрунтованою, п.6.3 договору порушує його право на мирне володіння майном, оскільки обмежує право на передачу майна в суборенду; пункти 8.2 та 10.3 договору також порушують право орендаря на мирне володіння майном оскільки передбачають право орендодавця в будь-який момент ініціювати розірвання договору або внесення змін до нього, а у орендаря таке право відсутнє, що також порушує право орендаря на ефективний юридичний захист його права.

В обґрунтування позовних вимог про визнання недійсними положень пунктів 3.8, 6.3, 8.2 та 10.3 договору позивач посилається на ст. 203, 215, 216 ЦК України.

Відповідач позов не визнає, у відзиві на позов вказує про безпідставність та обґрунтованість позовних вимог, зазначає про недоведеність позивачем невідповідності оспорюваних пунктів договору нормам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства та моральним засадам суспільства, викладені умови договору не позбавляють позивача права на ефективний юридичний захист або можливості звернення до суду; також відповідач заявив про пропуск позивачем строку позовної давності.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що однією з підстав виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.

За частиною 1 статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Частинами 1-3, 5 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.

Положеннями статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України №11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

За загальним правилом статті 217 Цивільного кодексу України правочин не може бути визнаний недійсним, якщо законові не відповідають лише окремі його частини і обставини справи свідчать про те, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної його частини. У такому разі господарський суд може визнати недійсною частину правочину. Недійсними частини правочину визнаються за загальними правилами визнання правочинів недійсними із застосуванням передбачених законом наслідків такого визнання.

Проаналізувавши положення оспорюваних пунктів 3.8, 6.3, 8.2, 10.3 договору та доводи позивача, суд зазначає, що позивач фактично оспорює умови договірних відносин сторін, що покладають на нього відповідальність за неналежне виконання умов, визначають можливість орендодавцем здачі майна в оренду за згодою орендаря та право орендодавця ініціювати розірвання договору чи внесення в нього змін при настанні певних обставин.

Відповідно до ст. 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов'язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно положень ст. 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ч.1 ст.77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідачем належними та допустимими доказами не доведено наявності підстав для визнання недійсними пунктів 3.8, 6.3, 8.2, 10.3 договору оренди від 24.03.2014, не вказано, якій нормі закону не відповідають положення цих пунктів.

Посилання позивача на порушення вказаними пунктами його прав на мирне володіння майном, належний ефективний юридичний захист, не відповідність принципам добросовісності та розумності є лише оціночними судженнями позивача.

Доказів порушення відповідачем прав та законних інтересів позивача, у т.ч. неправомірна здача в суборенду орендованого позивачем майна без згоди останнього, безпідставне ініціювання розірвання договірних відносин чи внесення змін до договору задля власних інтересів тощо, суду не надано.

Доводи позивача щодо відсутності у договорі умов щодо відповідальності орендодавця за порушення договірних відносин, визначення прав орендаря на розірвання договору судом не приймаються як підстава для визнання правочину в цій частині недійсним, оскільки як вже зазначалося ч. 3 ст.6 ЦК України передбачає право сторін в договорі відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Статтею 180 ГК України також визначено, що зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов'язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов'язкові умови договору відповідно до законодавства.

Всупереч ст.ст. 74, 76 ГПК України позивачем не надано доказів на підтвердження своїх доводів, що оспорювані положення договору порушують його права та законні інтереси та не відповідають вимогам закону, що було б підставою для визнання їх недійсними відповідно до ст. 203 ЦК України.

Таким чином, проаналізувавши положення чинного законодавства та наявні в матеріалах справи докази, суд не знайшов підстав для задоволення позовних вимог в зв'язку з їх безпідставністю та недоведеністю.

Враховуючи вищевикладене, суд відмовляє у задоволенні позову у повному обсязі.

Заява відповідача про застосування строку позовної давності судом не застосовується, оскільки суд відмовляє у задоволенні позовних вимог по суті позовних вимог.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 233, 236-240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1.У задоволенні позову відмовити повністю.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повне рішення складено 20.09.2019

Суддя О.М.Ярмак