Постанова

від 01.10.2019 по справі 520/3922/19

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

01 жовтня 2019 р.Справа № 520/3922/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Бартош Н.С.,

Суддів: Подобайло З.Г. , Ральченка І.М. ,

за участю секретаря судового засідання Ткаченка А.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Харківського окружного адміністративного суду (головуючий І інстанції Старосєльцева О.В., м. Харків) від 03.07.2019 року по справі № 520/3922/19

за позовом Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Глосса-Аудит"

про стягнення адміністративно-господарських санкцій,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Харківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом, в якому просив стягнути з ТОВ «Глосса-Аудит» на користь Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції за незайняті робочі місця, призначені для працевлаштування осіб з інвалідністю, в сумі 22950,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що суб`єкт господарювання у спірних правовідносинах допустив порушення положень Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» , працевлаштування осіб з інвалідністю не забезпечив, суму адміністративно-господарських санкцій самостійно не сплатив, а відтак, спірна сума заборгованості підлягає стягненню в судовому порядку.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2019 року по справі № 520/3922/19 в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Позивач не погодився з рішенням суду першої інстанції та подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому наполягає на законності рішення суду першої інстанції, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу без задоволення .

Сторони про дату, час та місце розгляду справи повідомлені належним чином, що підтверджується повідомленнями про вручення рекомендованих поштових відправлень.

Колегія суддів визнала можливим проводити апеляційний розгляд справи без здійснення фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу у відповідності до ч. 4 ст. 229 КАС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги та відзив, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що у підприємства відповідача за основним місцем роботи працює 8 осіб. Протягом 2018 р. відповідач регулярно подавав звітність про наявність вакансій (однієї вакансії) для працевлаштування осіб з інвалідністю. Відмов у працевлаштуванні осіб з інвалідністю не допускав. Також відповідач у передбачений законом строк склав і подав до територіального органу Фонду соціального захисту інвалідів - Харківського обласного відділення звіт про зайнятість населення і працевлаштування інвалідів за 2018 р. У вказаному звіті відповідач самостійно обчислив суму середньорічної заробітної плати штатного працівника в розмірі - 45,900,00 грн. і зазначив, що на 8 працюючих робітників припадає 1 особа з інвалідністю.

В свою чергу, відповідач вважав, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» , оскільки ним не було працевлаштовано особи з інвалідність на вакантну посаду та дійшов до висновку про наявність підстав для застосування адміністративно-господарських санкцій за 1 штатну посаду у розмірі 22,950,00 грн. Вважаючи, що обов`язок щодо працевлаштування особи з інвалідністю на вакантну посаду повинен був забезпечити саме суб`єкт господарювання, що ним зроблено не було, адміністративно-господарські санкції сплачені добровільно також не були, позивач звернувся до суду першої інстанції із вищевказаними позовними вимогами.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції дійшов до висновку про їх необґрунтованість.

В доводах апеляційної скарги позивач по слався на неправильне застосування норм матеріального права. Зазначає, що на відповідача покладається обов`язок по створенню та самостійному працевлаштуванню осіб з інвалідністю. Посилається, що обов`язки роботодавців стосовно забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування визначені ч. 3 ст. 18 та ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.2019 р. № 875-ХІІ. Вказує, що відповідачем не дотримувались норми чинного законодавства, не виконано норматив встановлений ст. 19, тому відповідач не може бути звільненим від обов`язку по сплаті адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 20 Закону.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції та відхиляє доводи апелянта, з огляду на наступне.

Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» від 21.03.2019 р. № 875-ХІІ (далі по тексту - Закон України №875-ХІІ) визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Статтею 18 Закону України № 875-ХІІ визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ст. 19 Закону України № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Колегія суддів зауважує, що чинним законодавством України передбачено гарантії соціального захисту осіб з інвалідністю шляхом встановлення особливих вимог щодо організації робочого місця цих осіб та покладення на підприємства обов`язку забезпечувати для них належні та безпечні умови праці з урахуванням медичних показань, але без встановлення для підприємств жодних обмежень щодо обов`язку їх працевлаштування.

Відповідно до ч.ч.1, 2 ст. 238 Господарського кодексу України (далі по тексту - ГК України) за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків. Види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч. 1 ст. 239 ГК України, вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно-господарськими санкціями. Про це також вказано у статті 20 Закону України № 875-ХІІ.

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих осіб з інвалідністю відповідно до установленого нормативу.

Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 Господарського кодексу України (Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин).

Відповідно до ст. 218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 18 Закону України № 875-ХІІ забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

За змістом ст. 18-1 Закону України № 875-ХІІ пошук підходящої роботи для особи з інвалідністю здійснює державна служба зайнятості.

Наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за № 988/23520, затверджено форму статистичної звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", та порядок її подання.

Відповідно до п.п. 3, 5 розділу І Порядку подання форми звітності № 3-ПН "Інформація про попит на робочу силу (вакансії)", затвердженого Наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за № 988/23520 Форма № 3-ПН заповнюється роботодавцями та подається до базового центру зайнятості незалежно від місцезнаходження роботодавця. Форма № 3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

Пунктом 2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування осіб з інвалідністю та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 31.01.2007 р. № 70 інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування осіб з інвалідністю роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

При цьому, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати цих осіб на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що визначені частиною першою статті 18 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні".

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 21.08.2019 р. по справі № 805/402/17-а.

Однак на підприємство (суб`єкта господарювання) покладається обов`язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування таких осіб.

Вищевказаний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, яка була викладена в постанові від 31.07.2019 р. по справі № 817/724/17.

Судовим розглядом встановлено, що середньооблікова чисельність штатних працівників на підприємстві відповідача у спірний період дорівнювала 8 осіб, отже кількість робочих місць, призначених для забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, відповідно до 4% нормативу, становить 1 особа, 0 з яких фактично зайнято особами з інвалідністю, що підтверджено матеріалами справі.

В свою чергу, відповідачем було утворено робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю та ним щомісячно надавалися Харківському міському центру зайнятості звіти за формою 3-ПН, а також звіт про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю за 2018 рік (форма № 10-ПІ). Доказів того, що відповідач відмовляв у прийнятті на роботу особам з інвалідністю, які безпосередньо зверталися до відповідача або які були направлені переліченими у ст. 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" органами, позивачем не надано таких доказів матеріали справи не містять.

Отже, обов`язок щодо інформування органу державної служби зайнятості про наявність вакантних робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю виконаний відповідачем належним чином, тобто відповідачем по справі були виконані вимоги Закону України № 875-ХІІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю.

На підставі цього, суд вважає, що відповідачем по справі було виконано вимоги щодо створення робочих місць відповідно до нормативів, що встановлені ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні" та належно чином інформовано центр зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві та потребу у направленні центром зайнятості осіб з інвалідністю для працевлаштування, а тому вимоги позивача про застосування до відповідача адміністративно-господарських санкцій є безпідставними та необґрунтованими.

З огляду на вказане вище, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.

Щодо доводів апеляційної скарги, що саме підприємство покладається обов`язок по створенню та самостійному працевлаштуванню осіб з інвалідністю, колегія суддів вважає необґрунтованим та помилковим, оскільки законодавством України покладено обов`язок на суб`єктів господарювання лише обов`язок щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю, їх атестування та інформування про кількість створених робочих місць. При цьому, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати таких осіб на створені робочі місця.

Стосовно доводів апеляційної скарги, що підприємством не дотримувались норми чинного законодавства, не виконано норматив встановлений ст. 19 Закону № 875-ХІІ, а тому відповідач не може бути звільненим від обов`язку по сплаті адміністративно-господарських санкцій, передбачених ст. 20 цього Закону, колегія суддів вважає їх необґрунтованими з урахуванням вже вказаного вище, та зазначає, що матеріалами цієї справи підтверджується, що відповідачем було виконано вимоги щодо створення робочих місць відповідно до нормативів, встановлених ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні", а також поінформовано центр зайнятості про наявність вільних робочих місць на підприємстві. Вимоги позивача про застосування до відповідача адміністративно-господарські санкції є необґрунтованими.

Згідно з ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 1 ст. 9 КАС розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Будь-яке рішення чи дії суб`єкта владних повноважень мають бути законними та обґрунтованими, прийнятими чи вчиненими в межах наданих повноважень, мати під собою конкретні об`єктивні факти, на підставі яких його ухвалено або вчинено, а суд, відповідно до ч. 2 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень, перевіряє чи прийнято такі рішення на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з використанням повноважень з метою, з якою це повноваження надано, обґрунтовано, тобто з урахуванням всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дій), безсторонньо (неупереджено), добросовісно, розсудливо, з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації, пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення, своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Таким чином, судова колегія вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийняте на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2019 року по справі № 520/3922/19 прийняте з дотриманням норм матеріального та процесуального права, колегія суддів не виявила підстав для його скасування.

Керуючись ст. ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 326, 327 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Харківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2019 року по справі № 520/3922/19 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 03.07.2019 року по справі № 520/3922/19 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Головуючий суддя (підпис)Н.С. Бартош Судді (підпис) (підпис) З.Г. Подобайло І.М. Ральченко

Повний текст постанови складено 07.10.2019 року