Рішення

від 04.10.2019 по справі 242/2878/18

СЕЛИДІВСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ДОНЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 242/2878/18

Провадження № 2/242/227/19

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

04 жовтня 2019 року Селидівський міський суд Донецької області у складі головуючого судді: Хацько Н.О., за участю секретаря судового засідання Дурової Н.Г., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Селидове в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна, -

В с т а н о в и в :

Позивач ОСОБА_1 13.06.2018 року звернулася до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про поділ спільного майна. Позовні вимоги мотивовані тим, що 20.08.1994 року між позивачем та відповідачем було укладено шлюб. Рішенням Селидівського міського суду Донецької області від 09.08.2012 року шлюб між ними було розірвано та позов про поділ майна не пред`являвся, оскільки було досягнуто усної домовленості про його розподіл. Зокрема, між позивачем та відповідачем було досягнуто згоди, що позивач купує за свої власні кошти квартиру і оселяється там разом із дітьми ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 . Тоді як, відповідач продовжує проживати в будинку за адресою: АДРЕСА_1 , який вони придбали у шлюбі, але з тією умовою, що він негайно подарує його молодшому сину ОСОБА_4 Натомість, відповідач не поспішав виконувати своїх обіцянок та тривалий час ігнорував прохання позивача на укладання вищевказаного правочину. 04.05.2018 року позивач отримала у начальника Служби у справах дітей Селдівської міської ради листа, з якого стало відомо, що відповідач забрав свою заяву на вчинення правочину дарування. З урахуванням уточнених позовних вимог просить суд, винести рішення, згідно якого визнати вищезазначене майно спільною сумісною власністю подружжя, визнати рівними частини позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_2 по 1/2 частці 1/2 частини житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 ) та по 1/2 частині земельної ділянки кадастровий номер 1413800000:03:001:0022 з цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, розташованої за вищевказаною адресою та стягнути з відповідача понесені нею судові витрати у сумі 4086 грн. 44 коп., з яких 1086 грн. 44 коп. - судові витрати та 3000 грн. 00 коп. - витрати на правову допомогу.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13.06.2018 року справа надійшла в провадження судді Капітонова В.І.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 01.08.2018 року відкрито провадження у зазначеній цивільній справі відкрито та призначено судове засідання в порядку спрощеного провадження.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 03.12.2018 року задоволено клопотання представників сторін та призначено процедуру врегулювання спору шляхом проведення спільної наради за участі сторін, їх представників і судді.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 17.01.2019 року врегулювання спору за участі судді припинено, а справу передано до канцелярії суду для подальшої передачі іншому судді, визначеному в порядку, передбаченому ст. 33 ЦПК України.

Згідно протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.01.2019 року справа надійшла в провадження судді Хацько Н.О.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 18.01.2019 року справу прийнято до провадження та призначено до судового розгляду в порядку спрощеного провадження.

Ухвалою Селидівського міського суду Донецької області від 08.08.2019 року справу в задоволенні клопотання представника позивача про призначення в справі експертизи давності документу відмовлено.

Позивач ОСОБА_1 в судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Будучі присутньою під час попередніх судових засіданнь позовні вимоги підтримала та просить суд задовольнити їх у повному обсязі. Крім того, будучі допитаною у якості свідка пояснила, що на час подання позову про розірвання шлюбу вона одночасно подавала позов про розподіл майна, натомість з огляду на те, що між нею та відповідачем було досягнуто домовленості нею було відкликано вказаний позов. Також пояснила, вони з відповідачем придбали спірний будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 за 4500 доларів США., з яких: 2000 доларів США було взято з продажу чотирикімнатної квартири, що знаходилася за адресою: АДРЕСА_2 та 2500 доларів США на купівлю будинку надала її мати ОСОБА_5 Зазначила, що розписка на яку наполягає відповідач, як доказ підтвердження купівлі житлового будинку за власні кошти, не існує і не може існувати, оскільки про купівлі житлового будинку ніхто крім них двох не знав і вони нікому не розповідали про свої наміри.

Представник позивача ОСОБА_6 в судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином, будучі присутнім під час попередніх судових засідань позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити у повному обсязі. Крім того, надав заяву про подальше слухання справи без його участі.

Відповідач ОСОБА_2 . в судове засідання не з`явився, про день, час та місце розгляду справи повідомленим належним чином, надав суду заяву про слухання справи без його участі. Будучі присутнім під час попередніх судових засідань позовні вимоги не визнав надав письмовий відзив на позовну заяву в якій зазначив, що житловий будинок було придбано ним за власні кошти виручені від продажу особистої квартири та гроші, які він зайняв у своєї матері у розмірі 8000 грн. 00 коп., що підтверджується відповідною розпискою та які згодом самостійно повернув частинами. Тому вказаний будинок є його особистою приватною власністю і поділу не підлягає. Крім того, вважає, що позивачем пропущено строки позовної давності для звернення до суду з вищевказаним позовом. В судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 зазначив, що будинок було придбано за його особисті кошти, які він отримав від продажу квартири та зайняв у своєї матері. З приводу укладання договору дарування спірного житлового будинку на користь свого сина пояснив, що позивач фактично змусила його під впливом омани приїхати до органу опіки та написати заяву, що він погоджується на укладання вищевказаного правочину. Після телефонної розмови з бюро технічної інвентаризації він зрозумів, що міг залишитися без житла подарувавши свою частку майна дитині, у зв`язку з чим, написав свою відмови від укладання вказаного договору. Після розірвання шлюбу вони з позивачем вони перебували у дружніх відносинах, поздоровляли один одного зі святами та дарували подарунки. Але після написання відмови від укладання договору дарування, позивач подала позов про розподіл майна, про стягнення аліментів, в тому числі і за минулий час. Позивач фактично не потребує вказаного майна, оскільки має намір залишити його ні з чим. Хоча вона має оптову базу, магазин, два автомобілі та трикімнатну квартиру і він на це не претендує. Позивач вивіз з будинку за адресою: АДРЕСА_1 , всі меблі.

Представник відповідача ОСОБА_7 в судове засідання не з`явилася, про день, час та місце розгляду справи повідомлена належним чином. Будучі присутньою під час попередніх судових підтримала поданий відповідачем відзив на позовну заяву та просила відмовити в задоволенні позову у повному обсязі.

Дослідивши матеріали справи, вирішивши питання чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються позовні вимоги та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження, яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, суд приходить до висновку про те, що позов підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Згідно ч. 3, 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

В судовому засіданні встановлено, що згідно договору купівлі-продажу 1/2 частини жилого будинку від 13.09.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Леоновою В.П., ОСОБА_2 придбав у ОСОБА_8 1/2 частину житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Продаж вчинено за 10000 гривень, які покупець сплатив продавцю повністю до підписання договору.

Відповідно до довідки № 151 від 18.04.2018 року, виданої Комунальним підприємством Селидівське бюро технічної інвентаризації , 1/2 частка житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 станом на 01.01.2013 року числиться за ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Леоновою В.П., 30.09.2002 року за р. № 2282, зареєстрований у Селидівському БТІ 02.10.2002 року за р. № 3003.

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 136565622 від 05.09.2018 року, 1/2 частка житлового будинку з належними до нього будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 належить на праві власності ОСОБА_2 .

Згідно договору купівлі-продажу квартири від 25.06.2002 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Леоновою В.П., ОСОБА_2 продав ОСОБА_9 належну йому на праві власності квартиру, що розташована за адресою: АДРЕСА_2 . Продаж вчинено за 2500 гривень, які покупець сплатив продавцю повністю до підписання договору.

Відповідно до свідоцтва про народження серія НОМЕР_1 від 25.01.2006 року, виданого відділом реєстрації актів цивільного стану м. Селидове Донецької області, ОСОБА_4 народився ІНФОРМАЦІЯ_3 , його батьками є ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Згідно державного акту на право власності на земельну ділянку Серія ЯЕ № 755209 від 07.09.2009 року, виданого на підставі рішення Селидівської міської ради від 17.06.2009 року № 5/52-901, земельна ділянка площею 0,0586 га., що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням: для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд належить на праві власності ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки № 898 від 18.04.2018 року, виданої КП Комунальник м. Селидове , за адресою АДРЕСА_1 , зареєстровані - ОСОБА_2 , 1971 року народження, ОСОБА_1 , 1973 року народження, та ОСОБА_4 , 2006 року народження.

Листом за підписом начальника служби у справах дітей Селидівської міської ради № 427 від 04.05.2018 року повідомлено, що заява ОСОБА_1 від 25.04.2018 року про надання дозволу на вчинення від імені малолітнього сина, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , правочину прийняття в дар 1/2 частки будинку за адресою: АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці приватної власності, право користування яким має малолітня дитина, залишена без розгляду, в зв`язку з відсутністю згоди ОСОБА_2 , батька (заява від 26.04.2018 року).

В судовому засіданні також досліджена копія розписки від 16.08.2002 року, яка надана відповідачем ОСОБА_2 , зі змісту якої вбачається, що останній отримав у борг від ОСОБА_10 8000 грн. 00 коп. до 16 серпня 2005 року.

Свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні пояснив, що позивач є його рідною сестрою. З приводу купівлі будинку за адресою: АДРЕСА_1 , йому відомо, що саме батьки позивача допомагали їм у придбанні будинку. Розмір грошових коштів, які батьки надали для придбання будинку він не пам`ятає.

Свідок ОСОБА_5 в судовому засіданні пояснила, що позивач є її рідною донькою. З приводу виниклого спору зазначила, що відповідачем та позивачем разом купували житловий будинок за адресою: АДРЕСА_1 . Для чого, відповідачем та позивачем було продано чотирикімнатну квартиру по АДРЕСА_3 на суму 2000 доларів США, а іншу суму у розмірі 2500 доларів США вони займали у неї. Гроші вона відала позивачу і відповідачу особисто, коли вони приходили до неї додому. Про те, що відповідач ОСОБА_2 перепише свою частку будинку на користь молодшого сина зазначила, що він сам постійно про це казав у колі сім`ї.

Згідно ст. 16 Закону України Про власність (в редакції чинній на час виникнення спірних правовідносин), майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і Кодексом про шлюб та сім'ю України.

Відповідно до п. 1 розділу VIІ Прикінцевих положень СК цей Кодекс набуває чинності одночасно з набуттям чинності ЦК, тобто з 1 січня 2004 року й до сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набуття ним чинності.

Як встановлено судом спірне майно у вигляді будинку придбано до 2004 року, тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи необхідно застосовувати відповідні положення КпШС України.

Відповідно до ч. 1 ст. 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Згідно з ч. 1 ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

Аналогічна за змістом норма закріплена у статті 70 СК України.

Згідно ч. 1 ст. 29 КпШС України якщо між подружжям не досягнуто згоди про спосіб поділу спільного майна, то за позовом подружжя або одного з них суд може постановити рішення: про поділ майна в натурі, якщо це можливо без шкоди для його господарського призначення; про розподіл речей між подружжям з урахуванням їх вартості та частки кожного з подружжя в спільному майні; про присудження майна в натурі одному з подружжя, з покладенням на нього обов`язку компенсувати другому з подружжя його частку грішми. При цьому суд також бере до уваги інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

У п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності від 22.12.1995 року № 20 роз`яснено, що розглядаючи позови, пов`язані з спільною частковою власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є: майно, нажите подружжям за час шлюбу (ст. 16 Закону Про власність , ст. 22 Кодексу про шлюб та сім`ю України; майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю (п. 1 ст. 7, ст. 18, п. 2 ст. 17 Закону Про власність ); квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність (ст.8 Закону України Про приватизацію державного житлового фонду . В інших випадках спільна власність громадян є частковою. Якщо розмір часток у такій власності не було визначено і учасники спільної власності при надбанні майна не виходили з рівності їх часток, розмір частки кожного з них визначається ступенем його участі працею й коштами у створенні спільної власності.

Суд звертає увагу, що законом як на момент виникнення спірних правовідносин, так і на теперішній час,, встановлено про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Частина 3 ст. 368 ЦК України визначає, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. ч. 2, 3 ст. 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

При цьому суд враховує, що у процесі розгляду спорів про поділ майна подружжя необхідно враховувати такі обставини: час придбання майна; кошти, за які таке майно було придбано (джерело придбання); мета придбання майна, яка дозволяє визначити правовий статус сумісної власності подружжя.

Зі змісту ст. 81 ЦПК України випливає, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування лежить не на суду, а на сторонах.

Стандарт доказування, тобто ступінь доведеності обставин справи сторонами є питанням досить складним для Суду, яке він вирішує у кожній справі окремо. Загальне правило, сформульоване у рішенні по справі Ireland v. the United Kingdom (5310/71, § 161, 18 January 1978) наступним чином: оцінюючи докази Суд застосовуватиме стандарт доказування поза розумним сумнівом , але додає, що такий доказ може слідувати з співіснування достатньо сильних, чітких та узгоджених припущень або інших схожих неспростованих презумпцій факту. В цьому контексті поведінка Сторін при отриманні доказу також приймається до уваги.

Суд наголошує, що переконливість кожного доказу доводиться у змагальній процедурі безпосередньо перед тим складом суду, який дає цьому доказу юридично значущу оцінку.

Зокрема, в судовому засіданні встановлено, що спірне майно, яке складається з житлового будинок було набуте сторонами за час шлюбу, що також не заперечується сторонами, а тому у вказаного майна є усі ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Крім того, відсутність судового рішення про визнання вищевказаного майна особистою приватною власністю ОСОБА_2 підтверджує, що у суду відсутні підстави вважати, що таке майно належить виключно відповідачу, оскільки докази на спростування презумпції спільності майна, набутого подружжям у шлюбі, - відсутні.

Натомість, вирішуючи питання щодо розміру часток в праві спільної сумісної власності, суд виходячи з досліджених в судовому засіданні письмових доказів з точки зору їх належності, допустимості та достовірності, вислухавши пояснення позивача та відповідача, встановив наступне.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень , Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками. Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права. За своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки.

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить зобов`язання повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в своїй постанові від 31 жовтня 2018 року № 707/2606/16-ц, провадження № 61-28762св18.

Підсумовуючи вищевказане, суд вважає копію боргової розписки від 16.08.2002 року, яка надана відповідачем ОСОБА_2 , недопустимим доказом, оскільки оригінал вказаної розписки в судове засідання не надано, що позбавляє суду встановити не лише справжню природу вказаного правочину, а ставить під сумнів взагалі наявність вказаної розписки. Крім того, сторона позивача наполягала на дослідженні оригіналу вказаної розписки та заперечує проти її існування.

Суд також не приймає до увагу доводи позивача ОСОБА_1 та показання свідків ОСОБА_11 та ОСОБА_5 з приводу отримання позивачем 2500 доларів США у своєї матері на придбання спірного житлового будинку, оскільки дані обставини не підтверджуються жодними іншими належними та допустимими доказами, які містяться в матеріалах справи. Тоді як, на думку суду, факт наявності зобов`язання та виконання зобов`язання за договором позики, при цьому, не може бути доведений за допомогою лише пояснень сторони і показань свідків. Крім того, свідок ОСОБА_11 в судовому засіданні взагалі не може зазначити конкретну суму коштів отриманих сторонами на купівлю майна.

Визначаючи джерело придбання спірного житлового будинку, суд звертає увагу, що сторони в судовому засіданні не заперечували, що для придбання будинку було витрачено кошти, які отримано від продажу квартири, яка згідно копії договору купівлі-продажу від 25.06.2002 року, станом на день укладання вказаного договору, належала ОСОБА_2 на підставі Свідоцтва про право власності на житло на 1/2 частку квартири, виданого 04.10.1994 року Селидівською службою приватизації державного житлового фонду в/о Селидіввугілля та 1/2 частка на підставі договору дарування від 16.06.1997 року, посвідченого приватним нотаріусом Селидівського міського нотаріального округу Леоновою В.П., тобто була його особистою приватною власністю.

У зв`язка з чим, в аспекті вищенаведеного суд вважає, що частка майна відповідача у праві спільної сумісної власності подружжя має бути збільшена, з урахуванням витрачених його особистих коштів на придбання спірного майна.

Натомість, з огляду на те, що сторонами в судовому засіданні було зазначено різні суми отриманих та витрачених коштів на купівлю-продаж, як вищевказаної квартири, так і спірного житлового будинку, суд виходить з цін, які встановлені в договорах як ціна продажу майна, тобто реально отриманих та витрачених коштів, оскільки вказані договори є чинними та жодною із сторін не визнані в судовому порядку недійсними.

Зокрема, продаж квартири, яка належала відповідачу на праві приватної власності було вчинено за 2500 грн. 00 коп., тоді як, купівля спірного житлового будинку було вчинено за 10000 грн. 00 коп., у зв`язку з чим, суд приходить до висновку, що розмір частки ОСОБА_2 у спірному в житловому будинку, у дольовому визначенні повинна бути збільшена на 1/4 частки.

З урахування вищенаведеного та виходячи з презумпції спільності права власності подружжя на майно, суд вважає, що розмір часток подружжя в квартирі, що є 1/2 частиною житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 повинен бути визначений наступним чином, а саме: позивачу ОСОБА_1 - 1/4 частки будинку, ОСОБА_2 - 3/4 частки вказаного будинку.

Згідно з положеннями частини першою статті 81, частини третьої статті 116 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування.

Відповідно до частини першої статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Частиною першою статті 120 ЗК України передбачено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Частиною четвертою статті 120 ЗК України визначено, що при переході права власності на будівлю та споруду до кількох осіб право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди.

У пункті 18-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня 2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (зі змінами, внесеними згідно з постановою Пленуму Верховного Суду України від 19 березня 2010 року № 2) судам роз`яснено, що відповідно до положень статей 81, 116 ЗК України окрема земельна ділянка, земельна ділянка, одержана громадянином в період шлюбу в приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля, споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України.

Вказана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України № 6-814цс15 від 09 грудня 2015 року, постановах Верховного Суду у справі № 686/9580/16-ц від 21.03.2018 року,№ 199/2099/17 від 25.02.2019 року.

Тобто, якщо на земельній ділянці знаходиться будинок, частина якого перейшла у власність до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою, переходить це право на землю у розмірі частки права власності у спільному будинку відповідно до статей 120 ЗК, 377 ЦК України.

Відповідно до правової позиції, висловленої Верховним Судом України у постанові від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15, при відсутності цивільно-правової угоди щодо земельної ділянки при переході права власності на об`єкт нерухомості необхідно враховувати, що аналіз змісту норм ст. 120 ЗК України у їх сукупності дає підстави для висновку про однакову спрямованість її положень щодо переходу прав на земельну ділянку при виникненні права власності на будівлю і споруду, на якій вони розміщені.

З огляду на вищезазначене, суд приходить до висновку, що земельна ділянка кадастровий номер 1413800000:03:001:0022, загальною площею 0,0586 га. та цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 також є об`єктом спільної сумісної власності подружжя. Тоді як, розміри часток подружжя в праві спільної сумісної власності на земельну ділянку повинні відповідати розмірами їх часток у праві спільної сумісної власності на житловий будинок.

У відзиві на позовну заяву та в судовому засіданні, відповідач та його представник просить відмовити у задоволенні позовних вимог у зв`язку із пропуском позивачем строків позовної давності.

Аналізуючи встановлені обставини та докази, що їх підтверджують, а також норми законодавства, що регулюють спірні правовідносини, суд щодо строку позовної давності у даному спорі приходить до таких висновків.

Відповідно до ст. 72 СК України позовна давність не застосовується до вимог про поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, якщо шлюб між ними не розірвано. До вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки. Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Тобто визначальним для висновку про застосування строку позовної давності у спорі про поділ майна подружжя, заявленому після розірвання шлюбу, є саме момент, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Так, у позовній заяві та у відповіді на відзив позивач зазначає, що про порушення свого права власності дізналася у 04.05.2018 року із листа начальника служби у справах дітей Селидівської міської ради, де йшлось про відмову відповідача укладати правочин на користь їх спільного сина.

Верховний Суд України під час розгляду справи № 6-258цс15 роз`яснив, що вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають враховувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного з подружжя. Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які підтверджують заперечення права одного з подружжя на набуте в період шлюбу майно, зареєстроване за другим з подружжя, не може свідчити про порушення прав і вказувати на початок перебігу позовної давності.

Також, як вказав Верховний Суд у постанові від 28.02.2018 року у справі № 647/1683/15-ц, факт не звернення до суду із позовом про розподіл майна подружжя не є підставою, з якою закон пов`язує (визначає) припинення права власності на спільну сумісну власність.

Отже, відповідачем на момент розлучення не заперечувалось право позивача на набутий у період шлюбу житловий будинок та земельну ділянку. Будь-яких дій з його боку щодо визнання права особистої приватної власності на спірне майно виключно ним не вчинялося, як і не вчинялося ніяких дій щодо припинення права спільної сумісної власності, чи позбавлення позивача права на її частку у праві спільної сумісної власності, або інших дій які б свідчили про спір між позивачем та відповідачем після розірвання шлюбу та до моменту подачі позову до суду. Крім того, після розірвання шлюбу в житловому будинку зареєстрована позивач із спільною дитиною, що також свідчить про відсутність порушеного права позивача на спірне майно.

Враховуючи наведене вище, слід дійти висновку, що позивач на момент звернення до суду з позовом про поділ майна подружжя не пропустила строків позовної давності щодо звернення до суду за захистом своїх прав, оскільки у період з 09.08.2012 року (дата розірвання шлюбу) і до моменту виникнення спору між сторонами щодо спільного сумісного майна (04.05.2018 року), будь-яке право спільної сумісної власності позивача на спільне майно порушеним не було. Після порушення прав позивача і до моменту звернення із позовом до суду трьох років не минуло, а відтак відсутні підстави для застосування наслідків пропуску строків позовної давності.

Вирішуючи позовні вимоги щодо стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 судових витрат, слід зазначити наступне.

В своїх роз`ясненнях, наданих у п.п.47-48 Постанови Пленуму Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах від 17.10.2017 року №10, ВССУ зазначив, що право на правову допомогу гарантовано статтями 8,59 Конституції України, офіційне тлумачення якого надано Конституційним Судом України (Рішення від 16 листопада 2000 року № 13-рп/2000; Рішення від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009; Рішення від 11 липня 2013 року № 6-рп/2013). Витрати, пов`язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. При стягненні витрат на правову допомогу слід враховувати, що особа, яка таку допомогу надавала, має бути адвокатом (стаття 6 Закону України від 05 липня 2012 року № 5076-VI Про адвокатуру та адвокатську діяльність ) або іншим фахівцем у галузі права незалежно від того, чи така особа брала участь у справі на підставі довіреності, чи відповідного договору. Розмір витрат на оплату правової допомоги визначається за домовленістю між стороною та особою, яка надає правову допомогу.

Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов`язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів).

Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Надання платної правової допомоги регламентується Законом України Про адвокатуру та адвокатську діяльність № 5076-VI від 05.07.2012 року (із змінами і доповненнями), згідно частини 1 статті 26 якого, адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги,можуть бути: договір про надання правової допомоги; довіреність; ордер; доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Таким чином, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесені витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких витрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення (правова позиція, викладена у Постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03.05.2018 року).

Так, згідно квитанції від 04.06.2018 року ОСОБА_1 сплатила на користь адвоката Зінченко Б.Б. 3000 грн. в рахунок оплати вартості надання правової допомоги за договором від 04.06.2018 року .

За таких обставин суд вважає, що вказана квитанція та договір є належним доказом на підтвердження здійснення ОСОБА_1 фактичних витрат на правничу допомогу в сумі 3000 грн.

В силу вимог ст. 141 ЦПК України, з відповідача на користь позивача мають бути стягнуті витрати, пов`язані із сплатою судового збору та витрати на правову допомогу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Судом встановлено, що при звернені до суду позивач сплатив судовий збір в сумі 1086 грн. 44 коп. та поніс витрати на правову допомогу в сумі 3000 грн. 00 коп., та враховуючи, що суд задовольнив позовні вимоги частково (50 %), з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати пропорційно задоволеної частини позовних вимог, а саме: витрати зі сплати судового збору у сумі 543 грн. 22 коп. та витрати на правову допомогу у сумі 1500 грн. 00 коп., всього на суму 2043 грн. 22 коп.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 141, 258, 259, 265, 268 ЦПК України, суд,-

У х в а л и в:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного майна - задовольнити частково.

Визнати квартиру АДРЕСА_4 , що є 1/2 частиною житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 ) загальною площею 112,8 кв.м., житловою площею 55,8 кв.м., та земельну ділянку кадастровий номер 1413800000:03:001:0022, загальною площею 0,0586 га. та цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_5 ) спільною сумісною власністю подружжя.

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частку у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_6 частиною житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 112,8 кв.м., житловою площею 55,8 кв.м.,.

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частку у праві спільної сумісної власності на квартиру АДРЕСА_6 частиною житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 112,8 кв.м., житловою площею 55,8 кв.м..

Визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку кадастровий номер 1413800000:03:001:0022, загальною площею 0,0586 га. та цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_5 ).

Визнати за ОСОБА_2 право власності на 3/4 частини у праві спільної сумісної власності на земельну ділянку кадастровий номер 1413800000:03:001:0022, загальною площею 0,0586 га. та цільовим призначенням для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель та споруд, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 ( АДРЕСА_5 ).

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати у сумі 2043 (дві тисячі сорок три) 22 коп., з яких: 543 (п`ятсот сорок три) грн. 22 коп. - витрати зі сплати судового збору та 1500 (тисяч п`ятсот) грн. 00 коп. - витрати на правову допомогу у сумі.

В іншій частині позову ОСОБА_1 - відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

До дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Донецького апеляційного суду через Селидівський міський суд Донецької області протягом тридцяти днів з дня його проголошення, а після початку її функціонування, безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_7 , фактичне місце проживання: АДРЕСА_8 , ІПН НОМЕР_2 .

Відповідач: ОСОБА_2 , зареєстроване місце проживання - АДРЕСА_7 , ІПН НОМЕР_3 .

Повний текст рішення виготовлено 09 жовтня 2019 року.

Суддя Н.О. Хацько