Рішення

від 09.10.2019 по справі 922/2027/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"09" жовтня 2019 р.м. ХарківСправа № 922/2027/19

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Прохорова С.А.

при секретарі судового засідання Яковенко Ю.В.

розглянувши в порядку загального позовного провадження справу

за позовом Селянського фермерського господарства "Вереск", 63810, Харківська область, Борівський район, с. Богуславка, вул. Центральна, 4, код 25459366 до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області, 61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, пов. 8,9, код 39792822 про визнання права постійного користування земельною ділянкою за участю представників:

позивача - ОСОБА_3 (керівник), Молчанов М. П . (договір №12 від 08.08.2019)

відповідача - Варламов Д.В. (довіреність №32-20-0.14,2-3/62-19 від 03.01.2019)

ВСТАНОВИВ:

Селянське (фермерське) господарство "ВЕРЕСК" (позивач) звернулось до господарського суду Харківської області з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Харківській області (відповідач), в якому просить визнати право постійного користування за Селянським (фермерським) господарством "ВЕРЕСК" земельною ділянкою площею 30.0 га , яка розташована за межами населених пунктів на території Богуславської сільської ради Борівського району Харківської області для ведення селянського (фермерського) господарства, яка зазначена у державному акті ХР 05-00-000919, кадастровий номер 6321080500:04:002:0290.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 27.06.2019 для розгляду справи було визначено суддю Прохорова С.А.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 01.07.2019 було залишено позовну заяву без руху.

09.07.2019 Селянське (фермерське) господарство "ВЕРЕСК"" подало до господарського суду Харківської області заяву (вх. № 16580) про усунення недоліків.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 15.07.2019 було прийнято позов до розгляду, відкрито провадження у справі №922/2027/19, призначено справу до розгляду в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче провадження по справі.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 28.08.2019 були продовжені строки підготовчого провадження у справі до 12.10.2019.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву (вх. № 19243 від 12.09.2019), який долучено судом до матеріалів справи.

Позивачем надано відповідь на відзив на позовну заяву (вх. № 20077 від 20.08.2019), яку долучено судом до матеріалів справи.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 11.09.2019 було закрито підготовче провадження у справі та призначено розгляд справи по суті.

В ході розгляду даної справи господарським судом Харківської області, у відповідності до п.4 ч.5 ст.13 ГПК України, було створено учасникам справи умови для реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом у межах строків, встановлених ГПК України.

В ході розгляду даної справи судом було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі, пояснення учасників справи, викладені в заявах по суті справи - у відповідності до приписів ч. 1 ст. 210 ГПК України, а також з урахуванням положень ч. 2 цієї норми, якою встановлено, що докази, які не були предметом дослідження в судовому засіданні, не можуть бути покладені судом в основу ухваленого судового рішення.

Присутні в судовому засіданні представники сторін погодилися з тим, що судом досліджено всі докази, які надано сторонами у відповідності до ст. 74 ГПК України.

Враховуючи положення ст.ст. 13, 74 ГПК України якими в господарському судочинстві реалізовано конституційний принцип змагальності судового процесу, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та заперечень та здійснені всі необхідні дії для забезпечення сторонами реалізації своїх процесуальних прав, а тому вважає за можливе розглядати справу за наявними в ній матеріалами і документами.

Відповідно до ст. 219 Господарського процесуального кодексу України, рішення у даній справі прийнято у нарадчій кімнаті за результатами оцінки доказів, поданих сторонами та витребуваних судом.

У судовому засіданні 09.10.2019 відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

З`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно та повно дослідивши надані учасниками судового процесу докази, суд встановив наступне.

Як вбачається з Державного акту на право постійного користування землею № 5 від 07.08.1997, на підставі рішення IX сесії XXII скликання Борівської районної ради народних депутатів Борівського району Харківської області від 22 квітня 1997 року громадянину ОСОБА_3 було надано у постійне користування земельну ділянку площею 30.0 га, розташовану на території Богуславської сільської ради Борівського району Харківської області для ведення фермерського господарства.

25.02.1998 в Борівській районній державній адміністрації Харківської області за №14511200000001437 було зареєстровано селянське (фермерське) господарство Вереск .

26 грудня 1997 року за №467 був зареєстрований Статут селянського (фермерського) господарства Вереск .

В ст. 1 п. 1.2 Статуту записано: "Господарство засноване на приватній власності".

В п. 1.5 Статуту записано: "Засновником, власником та членом Господарства є: - громадянин України ОСОБА_3 , зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 .".

В п. 1.4 Статуту записано: "Місцезнаходження господарства та адреса: АДРЕСА_1 .".

В ст. 7 , п. 7.2 Статуту записано: "Земля господарства Вереск складається з земельної ділянки, що належить засновнику господарства згідно державного акту на право постійного користування землею, виданого на підставі рішення IX сесії XXI скликання Борівської районної ради народних депутатів Борівського району Харківської області 22 квітня 1997 року серія ХР-05-00-000919, загальною площею 30.0 га, розташованої на території Богуславської сільської ради Харківської області для ведення селянського (фермерського) господарства, кадастровий номер 6321080500:04:002:0290".

На час створення СФГ Вереск , хоча державний акт на право постійного користування землею і видано фізичній особі - засновнику фермерського господарства, земельна ділянка була безпосередньо пов`язана із фермерським господарством, для створення якого цю земельну ділянку було надано, юридична особа - фермерське господарство використовувало її з відповідною метою (ведення фермерського господарства), сільська рада, відділ земельних ресурсів та податковий орган обліковували саме цю земельну ділянку за юридичною особою. Оформлення правовстановлюючого документа на землю фермерському господарству було неможливим, оскільки саме отримання державного акта на землю засновником фермерського господарства є необхідним етапом, передумовою створення фермерського господарства, набуття ним статусу юридичної особи. Після створення, державної реєстрації фермерського господарства саме таке фермерське господарство є фактичним землекористувачем земельної ділянки.

Таким чином, позивач вважає, що вищенаведеним підтверджується, що після створення і державної реєстрації фермерського господарства саме воно є фактичним землекористувачем земельної ділянки, у звязку з чим просить визнати за ним право постійного користування на цю земельну ділянку.

Надаючи оцінку наданим в матеріали справи доказам та правову кваліфікацію спірним правовідносинам, суд виходив з наступного.

У відповідності до статті 50 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання громадянину ОСОБА_3 державного акту на право постійного користування землею) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За змістом статті 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції, чинній на час надання земельної ділянки у постійне користування) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

Відповідно до частини п`ятої статті 2 Закону України Про селянське (фермерське) господарство на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

За змістом статті 7 Земельного кодексу України (у редакції від 05.05.1993, яка діяла на час надання громадянину ОСОБА_3 права постійного користування земельною ділянкою) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів (частина перша статті 23 Земельного кодексу України у редакції від 05.05.1993).

У відповідності до частин першої, третьої статті 9 Закону України Про селянське (фермерське) господарство (у редакції 22.06.1993) після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку.

СФГ ВЕРЕСК є створеним та зареєстрованим після отримання ОСОБА_3 (засновником господарства) земельної ділянки для постійного користування.

Посилання позивача на те, що з моменту передачі земельної ділянки до створеного фермером фермерського господарства як юридичної особи, відбулась заміна землекористувача у відносинах щодо яких виник спір, а саме: фізична особа (фермер) вибула зі спірних правовідносин землекористування, натомість її місце в силу вимог Закону України Про фермерське господарство зайняло створене фермером фермерське господарство, як землекористувач, зводяться до переоцінки доказів по справі.

З 01.08.2003 набрав чинності Закон України від 19.06.2003 № 973-ІV Про фермерське господарство , за змістом статті 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Статтею 7 цього Закону передбачено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Згідно з пунктом а частини 3 статті 22 Земельного кодексу України (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

За змістом статті 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. До таких об`єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина 3 статті 41 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний Земельний кодекс України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

Відповідно до частини першої статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст. 125 Земельного кодексу України).

У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;

- земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Відтак суд зазначає, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа передбаченого Законом.

Суд вважає, що посилання позивача на рішення Конституційного Суду від 22.09.2005 № 5-рп/2005, є безпідставним, оскільки в зазначеному рішенні Конституційного Суду зазначено, що раніше видані державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення осіб (постанова Кабінету Міністрів від 02.04.2002 № 449 (чинна до 23.07.2013). Отже, громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні ділянки (пункт 7 розділу X "Перехідні положення" Земельного кодексу України 2001 р.), одержані ними до 01.01.2002 у власність, у тимчасове користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше передбачені чинним законодавством.

Відповідно до статей 13, 14, пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.

Суд зазначає, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа передбаченого Законом.

Як встановлено судом під час розгляду справи та не заперечується представниками сторін СФГ "Вереск" користується спірною земельною ділянкою до теперішнього часу. ОСОБА_3 на момент прийняття рішення Господарського суду Харківської області у даній справі є засновником, учасником та головою селянського фермерського господарства "Вереск". Державний акт на право постійного користування серії ХР № 05-00-000919 від 07.08.1997 не визнавався не дійсними, громадянин ОСОБА_3 не відмовлявся від свого права постійного користування цією ділянкою, право постійного користування земельними ділянками не скасовано в установленому Законом порядку. Отже, він є дійсним.

Враховуючи наведене, відповідно до наявних у справі належних та допустимих доказів, суд дійшов висновку, що право постійного користування оформлено відповідно до вимог Закону за гр. ОСОБА_3 , який є засновником, учасником та членом створеного ним селянського фермерського господарства.

Матеріали справи не містять доказів чинення відповідачем, чи будь-якими іншими особами перешкод у веденні ОСОБА_3 в складі СФГ "Вереск" фермерського господарства. Отже, земельні ділянки, які наявні у ОСОБА_3 у постійному користуванні, використовуються останнім про що подається відповідна звітність.

Крім того, суд звертає увагу на те, що СФГ "Вереск" не надано доказів наявності реєстрації права постійного користування саме за ним та не наведено жодної діючої норми чинного законодавства, яка б передбачала таку можливість станом на момент звернення до суду та ухвалення рішення по справі.

Ураховуючи положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, а також зважаючи на встановлені судом обставини, суд зазначає про виключення можливості приналежності СФГ Вереск на титулі постійного користування земельної ділянки, переданої у постійне користування громадянину ОСОБА_3 у 1997 році на підставі відповідного рішення згідно з державним актом на землю.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 у справі № 922/3312/17.

Крім того, за змістом статті 31 Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Аналогічні положення наведено у статті 12 Закону України Про фермерське господарство .

Проте за СФГ Вереск права власності чи користування земельною ділянкою зареєстровано не було.

При цьому згідно з частиною 2 статті 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування ; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Отже, згідно з положеннями земельного законодавства, що діяло на час звернення СФГ Вереск до суду з вимогою про визнання за ним права постійного користування земельною ділянкою загальною площею 30,0 га, розташованою на території Богуславської сільради Борівського району Харківської області, для ведення фермерського господарства, набуття права постійного користування земельною ділянкою фермерськими господарствами (для ведення фермерського господарства) не передбачено.

Водночас, суд зазначає, що СФГ "Вереск", як юридична особа, не позбавлене права на отримання земельних ділянок для ведення фермерського господарства у спосіб та у порядку, передбаченому чинним Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство".

Також, суд зазначає про недоведеність наявності порушеного права СФГ Вереск , про захист якого заявлено позов, оскільки, як встановлено під час розгляду справи, відповідач не заперечує чинність та дійсність державного акту на право постійного користування серії ХР № 05.00.000919 від 07.08.1997. Позивачем не доведено та не наведено обставин, що управління Держгеокадастру (відповідач) будь-яким чином чинить перешкоди у користуванні спірною земельною ділянкою щодо її здобренні, оранні, посіву, збирання врожаю, виробленні сільськогосподарської продукції тобто дій, які пов`язанні саме з веденням фермерського господарства.

За вимогами ч.2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Таким чином, необхідною умовою для вирішення спору в господарському суді є наявність порушеного, невизнаного, оспорюваного права і охоронюваного законом інтересу.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайні: * законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає, що начебто певні обставини впливають на його правове становище.

Так, за змістом статті 15 ЦК України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття охоронюваний законом інтерес як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції , рішення від 21.02.1986 у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства ) положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правила стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Конституція України (статті 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке охоплює цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Отже, виходячи із положень як національного законодавства, так і зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції, захисту підлягає наявне законне порушене право особи, яка звернулася за таким захистом до суду.

Натомість, як вже було зазначено вище, СФГ Вереск не довело наявності свого порушеного права, вимагаючи визнати право постійного користування спірною земельною ділянкою, яка надавалась в постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства громадянину ОСОБА_3 , що підтверджується державним актом на право постійного користування землею від 07.08.1997 серії ХР № 05-00-000919.

Щодо твердження позивача про те, що саме С(Ф)Г ВЕРЕСК з 15.11.2001 року виконує обов`язки землекористувача вказаних у позові земельною ділянкою, слід зазначити, що таке користування не породжує правових наслідків у вигляді набуття позивачем права постійного користування земельними ділянками.

Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Суд зазначає, що навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов`язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).

У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява N 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, N 274).

Відповідно до статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно зі статтею 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами:

1) письмовими, речовими і електронними доказами;

2) висновками експертів;

3) показаннями свідків.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Відповідно до ст. 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог СФГ "Вереск".

Враховуючи відсутність у даній справі підстав для задоволення позову, - судові витрати, згідно з нормою п. 9 ч.1 ст. 129 ГПК України, покладаються на Позивача.

Керуючись статтями 124, 129-1 Конституції України, статтями 1, 4, 5, 20, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, 130, 185, ст. ст. 236-239 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

В позові Селянського фермерського господарства "Вереск" до Головного управління Держгеокадастру у Харківської області відмовити повністю.

Судові витрати залишити за позивачем - СФГ "Вереск".

Згідно із ст. 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до ст. 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Східного апеляційного господарського суду через господарський суд Харківської області (п.17.5 Перехідних положень Господарського процесуального кодексу України).

Позивач - Селянське фермерське господарство "Вереск", 63810, Харківська область, Борівський район, с. Богуславка, вул. Центральна, 4, код 25459366.

Відповідач - Головне управління Держгеокадастру у Харківської області, 61145, м. Харків, вул. Космічна, 21, пов. 8,9, код 39792822.

Повне рішення складено "15" жовтня 2019 р.

Суддя С.А. Прохоров