Рішення

від 16.10.2019 по справі 904/3295/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Володимира Винниченка 1, м. Дніпро, 49600

E-mail: inbox@dp.arbitr.gov.ua, тел. (056) 377-18-49, fax (056) 377-38-63

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16.10.2019м. ДніпроСправа № 904/3295/19

Господарський суд Дніпропетровської області у складі судді Фещенко Ю.В.

за участю секретаря судового засідання Ільєнко Д.Ю.

та представників:

від позивача: Золотухіна Ю.В.;

від відповідача: не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" (м. Івано-Франківськ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Максагротех" (м. Дніпро)

про стягнення заборгованості за договором транспортного експедирування № 33 від 03.08.2018 у загальному розмірі 36 417 грн. 55 коп.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" (далі - позивач) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовною заявою, в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Максагротех" (далі - відповідач) заборгованість за договором транспортного експедирування № 33 від 03.08.2018 у загальному розмірі 36 417 грн. 55 коп.

Ціна позову складається з наступних сум:

- 25 000 грн. 00 коп. - основний борг;

- 8 226 грн. 33 коп. - пеня;

- 2 499 грн. 22 коп. - інфляційні втрати;

- 692 грн. 00 коп. - 3% річних.

Також позивач просить суд стягнути витрати по сплаті судового збору у розмірі 1 921 грн. 00 коп. та витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн. 00 коп.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем (клієнтом) зобов`язань за договором транспортного експедирування № 33 від 03.08.2018 в частині повного та своєчасного розрахунку за надані позивачем (експедитором) послуги з перевезення вантажу, внаслідок чого утворилась заборгованість в сумі 25 000 грн. 00 коп. Крім того, за прострочення виконання зобов`язання на підставі пункту 6.7. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 28.08.2018 по 23.07.2019 в сумі 8 226 грн. 33 коп. На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за загальний період з серпня 2018 року по червень 2019 року у сумі 2 499 грн. 22 коп., а також 3% річних за загальний період прострочення з 28.08.2018 по 23.07.2019 в сумі 692 грн. 00 коп.

Ухвалою суду від 27.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду по суті за правилами спрощеного позовного провадження на 23.09.2019.

Від позивача засобами електронного зв`язку надійшло клопотання (вх. суду № 43070/19 від 23.09.2019), у якому він просив суд відкласти розгляд справи, у зв`язку із зайнятістю його представника в іншому судовому засіданні в Тисменицькому районному суді.

У судове засідання 23.09.2019 представник позивача не з`явився, але судом враховано наявність клопотання позивача про відкладення розгляду справи.

Представник відповідача у вказане судове засідання також не з`явився, причин неявки суду не повідомив.

Судом було зауважено, що в матеріалах справи відсутні докази належного повідомлення відповідача про дату, час та місце судового засідання, оскільки поштове повідомлення про отримання ним ухвали суду від 27.08.2019, як і сам конверт, до суду не повернулося. З метою встановлення належності повідомлення відповідача, судом здійснено відстеження поштового відправлення суду на адресу відповідача, шляхом формування витягу з офіційного сайту Українського державного підприємства поштового зв`язку "Укрпошта" щодо відстеження пересилання вказаного поштового відправлення суду, а також виготовлялась копія реєстру № 321 на відправку рекомендованої пошти з повідомленням від 28.08.2019, які долучені до матеріалів справи. При цьому, з вказаних доказів вбачається, що станом на 23.09.2019 відправлення з ухвалою суду від 27.08.2019 перебуває у точці видачі/доставки з 06.09.2019 та протягом більше двох тижнів відповідач не забезпечує його отримання (а.с.51-52).

Враховуючи вказані обставини, суд дійшов висновку про необхідність оголошення перерви у судовому засіданні 23.09.2019, з метою надання можливості сторонам скористатися процесуальними правами, визначеними статтями 42 та 46 Господарського процесуального кодексу України, та з метою дотримання принципів господарського судочинства, а саме: рівності усіх учасників перед законом і судом та змагальності.

Так, ухвалою суду від 23.09.2019 оголошено перерву у судовому засіданні до 16.10.2019.

У судове засідання 16.10.2019 з`явився представник позивача.

Представник відповідача у вказане судове засідання вдруге не з`явився , при цьому, судом було зауважено, що поштове відправлення на офіційну адресу відповідача, в якому містилася хвала суду від 27.08.2019 не була повернута за зворотною адресою, а поштове відправлення, в якому містилася ухвала суду від 23.09.2019, було повернуто за зворотною адресою з довідкою Українського державного підприємства поштового зв`язку "Укрпошта" та з інформацією про неможливість його вручення адресату (а.с. 58-62).

З цього приводу суд зазначає наступне.

На підтвердження адреси відповідача судом долучено до матеріалів справи витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 01.08.2019, з якого вбачається, що місцезнаходженням відповідача є: 49000, м. Дніпро, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 4, на яку і була направлена кореспонденція господарського суду для відповідача (а.с.28-30).

При цьому, до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.

Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України, не зобов`язує й сторону у справі, зокрема позивача, з`ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її офіційним місцезнаходженням, визначеним у відповідному державному реєстрі) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.

Крім того, частиною 7 статті 120 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, в разі коли фактичне місцезнаходження особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.

Також судом враховані положення Правил надання послуг поштового зв`язку, визначені постановою Кабінету Міністрів України № 270 від 05.03.2009 (далі - Правила).

Так, для отримання поштових відправлень особа повинна забезпечити створення умов доставки та вручення поштових відправлень відповідно до вимог Закону України "Про поштовий зв`язок", цих Правил (пункт 94 Правил).

Відтак, повна відповідальність за достовірність інформації про місцезнаходження, а також щодо наслідків неотримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням покладається саме на юридичну особу.

Отже, у разі якщо копію прийнятого судового рішення (ухвали, постанови, рішення) направлено судом листом за належною поштовою адресою, тобто повідомленою суду учасником справи, і повернено підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання чи закінчення строку зберігання поштового відправлення, то вважається, що адресат повідомлений про прийняте судове рішення.

Вказана правова позиція міститься в постанові Верховного Суду від 12.03.2019 у справі № 923/1432/15.

Більше того, суд наголошує, що за змістом статей 2, 4 Закону України "Про доступ до судових рішень" вбачається, що кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі. Для реалізації права доступу до судових рішень, внесених до Реєстру, користувачу надаються можливості пошуку, перегляду, копіювання та роздрукування судових рішень або їхніх частин.

З урахуванням наведеного, відповідач не був позбавлений права та можливості ознайомитись з ухвалами Господарського суду Дніпропетровської області по даній справі у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Враховуючи викладене, неперебування відповідача за місцем його державної реєстрації чи небажання отримати поштову кореспонденцію та, як наслідок, неможливість направлення в засідання свого повноважного представника і ненадання відзиву, не є перешкодою розгляду справи судом за наявними матеріалами і не свідчить про порушення норм процесуального права саме зі сторони суду.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 03.03.2018 у справі № 911/1163/17 та від 10.05.2018 у справі № 923/441/17.

За таких обставин можна дійти висновку, що повернення ухвал суду з викликом відповідача у судове засідання відбулось через недотримання ним вимог законодавства щодо забезпечення отримання поштових відправлень за своїм офіційним місцезнаходженням (поштовою адресою), що розцінюється судом як фактична відмова від отримання адресованих йому судових рішень (ухвал). Відповідач, у разі незнаходження за своєю юридичною адресою, повинен був докласти зусиль щодо отримання поштових відправлень за цією адресою або повідомлення суду про зміну свого місцезнаходження.

Таким чином, суд вважає, що відповідач про дату, час і місце розгляду справи повідомлений належним чином, відтак, керуючись статтею 202 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає за можливе розглянути справу за відсутності відповідача за наявними у ній матеріалами.

Судом також враховано, що в силу вимог частини 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку .

При цьому, такий розумний строк визначений у статті 248 Господарського процесуального кодексу України, яка визначає, що суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі .

Провадження у даній справі відкрито 27.08.2019, отже строк на розгляд даної справи закінчується 26.10.2019 та нормами Господарського процесуального кодексу України не передбачено можливості його продовження з будь-яких поважних причин.

Враховуючи, що строк вирішення даного спору закінчується 26.10.2019, суд позбавлений можливості відкласти розгляд справи на іншу дату та належним чином повідомити учасників справи про дату наступного судового засідання (враховуючи встановлений процесуальним законом строк на виготовлення повного тексту ухвали суду, строк на її направлення сторонам, а також строк на поштовий перебіг, визначений Нормативами і нормативними строками пересилання поштових відправлень, затверджених наказом Міністерства інфраструктури України від 28.11.2013 № 958, оскільки відповідно до частини 4 статті 120 Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду про дату, час та місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії повинна бути вручена завчасно, з таким розрахунком, щоб особи, які викликаються, мали достатньо часу, але не менше ніж п`ять днів, для явки в суд і підготовки до участі в судовому розгляді справи чи вчинення відповідної процесуальної дії.

В даному випадку господарським судом здійснені всі можливі заходи задля повідомлення відповідача про розгляд даної справи судом, що підтверджується додатковим направленням інформації по справі на всі відомі суду засоби зв`язку з відповідачем .

Так, у витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 01.08.2019 наявна інформація про здійснення зв`язку з юридичною особою - Товариством з обмеженою відповідальністю "Максагротех" - це номер мобільного телефону та адреса електронної пошти. На вказаний у витягу номер мобільного телефону судом здійснено спробу передати телефонограму, але за вказаним у витягу номером зв`язок з абонентом відсутній. Також, судом здійснено відправлення ухвали суду від 23.09.2019 в електронному вигляді на вказану у витягу з реєстру адресу електронної пошти, але за вказаною адресою відповідач не отримує відправлення (а.с.64-66).

Більше того, права відповідача, як учасника справи, не можуть забезпечуватись судом за рахунок порушення прав позивача на своєчасне вирішення спору судом, що є безпосереднім завданням господарського судочинства, та яке відповідно до норм частини 2 статті 2 Господарського процесуального кодексу України превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Слід також відзначити, що у частині 2 статті 129 Конституції України визначено одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

З огляду на те, що розгляд даної справи відкладався у зв`язку з нез`явленням представників сторін у судове засідання та неподанням відповідачем відзиву на позов, а також враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки до судового засідання та подання доказів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені у статті 129 Конституції України та статтях 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, створені належні умови учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених Господарським процесуальним кодексом України, висловлення своєї правової позиції у спорі та надання відповідних доказів, що є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами за відсутності представника відповідача у відповідності до вимог частини 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Представник позивача у судовому засіданні 16.10.2019 виклав зміст позовних вимог, навів доводи в їх обґрунтування; зауважив, що ним повідомлені суду всі обставини справи, що йому відомі, та надані всі докази, необхідні для прийняття законного, обґрунтованого рішення.

Під час розгляду справи судом досліджені письмові докази, що містяться в матеріалах справи.

У судовому засіданні 16.10.2019 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Суд, розглянувши наявні в матеріалах справи докази, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представника позивача,

ВСТАНОВИВ:

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Так, 03.08.2018 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Максагротех" (далі - клієнт, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" (далі - експедитор, позивач) укладено договір транспортного експедирування № 33 (далі - договір, а.с.12-13), який визначає порядок взаємин клієнта і експедитора, що пов`язані з виконанням транспортно-експедиторських послуг (експедирування вантажу) по організації внутрішньо-міських, міжміських і міжнародних перевезень вантажів. За договором експедитор зобов`язується за плату і за рахунок клієнта виконати або організувати виконання визначених договором транспортно-експедиторських послуг, пов`язаних з перевезенням вантажів, організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним клієнтом або експедитором. Договором встановлюється зобов`язання експедитора залучити до виконання перевезення третіх осіб (експедиторів, перевізників і ін.), та укласти від свого імені необхідні договори (договір перевезення вантажу, транспортного експедирування та ін.). За договором клієнт доручає експедиторові розрахуватися з виконавцем перевезення (перевізником або іншим експедитором) коштами, які надходять від клієнта. У випадку необхідності, експедитор уповноважений клієнтом зробити попередню оплату вартості перевезення власними коштами згідно з рахунком виконавця (пункт 1.1., 1.2., 1.3., 1.4. договору).

Довіреністю на вчинення юридичних дій, передбачених для виконання договору, слід вважати безпосередньо договір підписаний сторонами (пункт 2.4. договору).

У пункті 9.1. договору сторони визначили, що договір набирає сили з моменту його підписання та діє до повного виконання сторонами своїх зобов`язань.

Доказів припинення, визнання недійсним або розірвання договору сторонами суду не надано.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором транспортного експедирування, який підпадає під правове регулювання глави 32 Господарського кодексу України, Глави 65 Цивільного кодексу України "Транспортне експедирування", Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", Конвенції про договір міжнародного перевезення вантажів.

Відповідно до положень частини 1 статті 929 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з нормами статті 316 Господарського кодексу України та частини 1 статті 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність", за договором транспортного експедирування одна сторона (експедитор) зобов`язується за плату і за рахунок другої сторони (клієнта) виконати або організувати виконання визначених договором послуг, пов`язаних з перевезенням вантажу.

Договором транспортного експедирування може бути встановлено обов`язок експедитора організувати перевезення вантажу транспортом і за маршрутом, вибраним експедитором або клієнтом, зобов`язання експедитора укласти від свого імені або від імені клієнта договір перевезення вантажу, забезпечити відправку і одержання вантажу, а також інші зобов`язання, пов`язані з перевезенням. Договором транспортного експедирування може бути передбачено надання додаткових послуг, необхідних для доставки вантажу (перевірка кількості та стану вантажу, його завантаження та вивантаження, сплата мита, зборів і витрат, покладених на клієнта, зберігання вантажу до його одержання у пункті призначення, одержання необхідних для експорту та імпорту документів, виконання митних формальностей тощо). Положення цієї глави поширюються також на випадки, коли обов`язки експедитора виконуються перевізником. Умови договору транспортного експедирування визначаються за домовленістю сторін, якщо інше на встановлено законом, іншими нормативно-правовими актами.

У відповідності до частини 1 статті 930 Цивільного кодексу України, договір транспортного експедирування укладається у письмовій формі.

Відповідно до частини 1 статті 11 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" експедитор зобов`язаний надавати транспортно-експедиторські послуги згідно з договором транспортного експедирування і вказівками клієнта, погодженими з експедитором у встановленому договором порядку.

Так, у пункті 2.2. договору сторони погодили, що вид, об`єм, строки, вартість послуг експедитора за договором визначаються окремо для кожного перевезення - у відповідності до погоджених заявок клієнта, які підлягають узгодженню у порядку визначеному договором. Узгоджені сторонами заявки являють собою домовленість сторін стосовно істотних умов перевезення вантажу клієнта у рамках договору і є його невід`ємною частиною.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було доручено позивачу організувати перевезення вантажу - насос, 2 паллети автомобілем з реєстраційним номером НОМЕР_1 та напівпричіпом (реєстраційний номер НОМЕР_2 ), від місця завантаження - ViadelleIndustrie, 20, 31047 Ponte di Piave (TV), Italia, до місця розвантаження - м. Київ, вул. Промислова, 1; дата завантаження - 03.08.2019, дата розвантаження - 09.08.2019; вартість послуги - 27 157 грн. 50 коп.; оплата здійснюється протягом 10 банківських днів з дня відвантаження, на основі виставленого рахунку, про що свідчить заявка № 1 від 03.08.2018 на організацію транспортного перевезення вантажів автомобільним транспортом до договору № 33 від 03.08.2018 (а.с.14).

Вказана заявка підписана позивачем та відповідачем та скріплена їх печатками, отже, зважаючи на положення договору, належним чином підтверджує узгодження сторонами всіх необхідних умов перевезення та прийняття вказаної заявки до виконання позивачем.

Відповідно до норм статті 9 Закону України "Про транспортно-експедиторську діяльність" перевезення вантажів супроводжується товарно-транспортними документами, складеними мовою міжнародного спілкування залежно від обраного виду транспорту або державною мовою, якщо вантажі перевозяться в Україні. Таким документом може бути, зокрема, міжнародна автомобільна накладна (CMR). Факт надання послуги експедитора при перевезенні підтверджується єдиним транспортним документом або комплектом документів (залізничних, автомобільних, авіаційних накладних, коносаментів тощо), які відображають шлях прямування вантажу від пункту його відправлення до пункту його призначення.

Так, у пункті 2.3. договору сторони узгодили, що фактом виконання кожного перевезення являється товарно-транспортна накладна (ТТН, CMR), або її копія з відмітками отримувача про прийняття вантажу. По закінченню організації та виконання перевезення сторони підписують відповідний акт виконаних робіт.

Матеріалами справи підтверджується, що на виконання взятих на себе зобов`язань позивачем у серпні 2018 року було надано відповідачу послуги , обумовлені умовами заявки № 1 від 03.08.2018, вартість яких склала 27 157 грн. 50 коп.

Так, на підтвердження виконання заявки № 1 від 03.08.2018 позивач долучив до матеріалів справи міжнародну товарно-транспортну накладну CMR від 03.08.2018 (а.с.15).

Крім того, у відповідності до умов договору, позивачем та відповідачем підписаний акт здачі-приймання робіт (надання послуг) № 88 від 09.08.2018 на суму 27 157 грн. 50 коп. (а.с.17).

Вказаний акт підписаний позивачем та відповідачем та скріплений їх печатками без будь-яких зауважень. В акті зазначено, що клієнт претензій по об`єму, якості та строках виконання робіт (надання послуг) не має.

Заперечення відповідача щодо якості та обсягів наданих послуг в матеріалах справи також відсутні.

Таким чином, послуги з перевезення вантажу на суму 27 157 грн. 50 коп. є такими, що прийняті відповідачем в повному обсязі.

Відповідно до частини 1 статті 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

За змістом статті 931 Цивільного кодексу України розмір плати експедиторові встановлюється договором транспортного експедирування, якщо інше не встановлено законом. Якщо розмір плати не встановлений, клієнт повинен виплатити експедитору розумну плату.

Частиною 2 статті 12 Закону України "Про транспортно-експедиційну діяльність" визначено, що клієнт зобов`язаний у порядку, передбаченому договором транспортного експедирування, сплатити належну плату експедитору, а також відшкодувати документально підтверджені витрати, понесені експедитором в інтересах клієнта в цілях виконання договору транспортного експедирування.

Так, у розділі 5 договору сторонами були визначені умови щодо вартості послуг та оплати, а саме:

- оплата послуг експедитора здійснюється шляхом перерахування коштів клієнтом на розрахунковий рахунок експедитора або готівковий розрахунок на підставі виставленого останнім рахунку-фактури, у розмірі, вказаному в погодженій заявці (пункт 5.1. договору);

- загальна сума плати за послуги по кожному перевезенню визначається сторонами у заявці, вона включає в себе плату всім учасникам транспортного процесу та винагороду (плату) експедитору за надані транспортно-експедиторські послуги (пункт 5.2. договору);

- підставою для здійснення клієнтом оплати за послуги по кожному перевезенню є рахунок-фактура експедитора, а також копія товарно-транспортної накладної (СМР) з відмітками вантажовідправника, перевізника, вантажоодержувача та митних органів на шляху проходження вантажу, пред`явлені клієнтові (пункт 5.4. договору).

Як вказує позивач у позовній заяві, ним був виставлений відповідачу рахунок на оплату № 88 від 08.08.2018 на загальну суму 27 157 грн. 50 коп. (а.с.16), який був направлений на адресу відповідача, на підтвердження чого позивач долучив до матеріалів справи експрес-накладну № 59000355897306 (а.с.18).

При цьому, відповідно до частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України).

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (частина 1 статті 76 Господарського процесуального кодексу України).

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина 1 статті 77 Господарського процесуального кодексу України).

Вказана експрес накладна Нової пошти визнається судом неналежним доказом направлення рахунку на оплату, оскільки з її змісту неможливо чітко встановити що саме було направлено за вказаною експрес-накладною, оскільки в описі до неї вказано, що направляються "документи" (не зазначено, що серед цих документів є рахунок на оплату №88 від 08.08.2018); більше того, в додатковій інформації зазначено, що "відправлення під час приймання не оглядалось". Отже, вказаний доказ не є належним та допустимим щодо обставин направлення відповідачу рахунку на оплату № 88 від 08.08.2018 на суму 27 157 грн. 50 коп.

В той же час, суд не досліджує питання фактичного отримання рахунку на оплату наданих у спірний період послуг, оскільки:

- за своєю природою рахунок є документом, який містить тільки платіжні реквізити, на які потрібно перерахувати кошти, а в даному випадку такі реквізити містилися, зокрема у договорі № 33 від 03.08.2018 та заявці № 1 від 03.08.2018;

- ненадання рахунку-фактури не є відкладальною умовою в розумінні статті 212 Цивільного кодексу України та не є простроченням кредитора в розумінні статті 613 Цивільного кодексу України, а відсутність рахунку-фактури не звільняє замовника (клієнта) від обов`язку з оплати наданих послуг.

Вказана правова позиція викладена в постановах Верховного Суду у справі №918/537/18 від 02.07.2019, у справі № 910/19702/17 від 20.12.2018, у справі № 910/21406/17 від 10.10.2018, у справі № 910/22589/17 від 05.09.2018, у справі № 905/915/17 від 13.07.2018.

Так, позивач посилається на те, що надані ним послуги були оплачені відповідачем лише частково , а саме: 03.12.2018 - в сумі 2 157 грн. 50 коп.

У зв`язку з вказаними обставинами, позивачем на адресу відповідача 11.06.2019 було направлено претензію щодо сплати заборгованості за надані послуги в сумі 25 000 грн. 00 коп., в якій позивач вимагав у строк до 27.06.2019 сплатити заборгованість. Вказана претензія разом з актом звірки розрахунків, рахунком на оплату, актом приймання-передачі робіт, заявкою, договором, СМR була направлена на юридичну адресу відповідача; докази її направлення наявні в матеріалах справи (а.с.19-20).

Однак, вказана претензія була залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

Враховуючи вищевикладене, свої зобов`язання щодо повної та своєчасної оплати наданих позивачем у серпні 2018 року послуг відповідач порушив, внаслідок чого у нього утворилась заборгованість перед позивачем в сумі 25 000 грн. 00 коп., що і є причиною спору.

Предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача грошових коштів, які становлять вартість наданих позивачем за договором транспортного експедирування послуг, які відповідач відмовився сплатити у добровільному порядку.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню з таких підстав.

Оскільки між сторонами по справі склалися господарські правовідносини, то до них слід застосовувати положення Господарського кодексу України як спеціального акту законодавства, що регулює правовідносини у господарській сфері.

Частиною 1 статті 193 Господарського кодексу України встановлено, що суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 Цивільного кодексу України).

Відповідно до частини 1 статті 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Як було вказано вище, у заявці до договору сторони визначали, що оплата здійснюється протягом 10 банківських днів з дні відвантаження.

Згідно зі статтею 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Слід зауважити, що акт здачі-приймання робіт (наданих послуг) № 88 від 09.08.2018 підписаний відповідачем та скріплений його печаткою без будь-яких претензій та зауважень. В акті зазначено, що клієнт претензій по об`єму, якості та строках виконання робіт (надання послуг) не має (а.с.17).

Заперечення відповідача щодо якості та обсягів наданих послуг в матеріалах справи також відсутні.

Отже, суд приходить до висновку, що позивачем дотримано умови договору в частині виконання його зобов`язань за ним.

В той же час, з матеріалів справи вбачається, що свої зобов`язання з оплати наданих послуг відповідач належним чином та у повному обсязі не виконав, внаслідок чого у нього утворилася заборгованість перед позивачем в сумі 25 000 грн. 00 коп.

При цьому, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Враховуючи визначені контрагентами порядок та строки оплати наданих послуг, приймаючи до уваги прийняття відповідачем наданих послуг в рамках спірного правочину, господарський суд встановив, що строк оплати наданих послуг є таким, що настав - 23.08.2018 (через десять банківських днів з дня відвантаження), у зв`язку з чим суд вважає наявність заборгованості відповідача перед позивачем в сумі 25 000 грн. 00 коп. обґрунтованою та підтвердженою належними доказами.

Пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України визначає одним із принципів судочинства змагальність сторін та свободу в наданні ними своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до частини 2 статті 42 Господарського процесуального кодексу України учасники справи зобов`язані, зокрема, сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні у них докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази.

Згідно із частиною 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами, зловживання процесуальними правами не допускається.

Статтями 73, 74 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Отже, обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Доказів оплати наданих послуг відповідач не надав, доводи позивача щодо наявності боргу за спірний періоду сумі 25 000 грн. 00 коп., шляхом надання належних доказів, не спростував.

Отже, позовні вимоги в частині стягнення основного боргу в сумі 25 000 грн. 00 коп. визнаються судом обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

З метою захисту законних прав та інтересів фізичних та юридичних осіб при укладанні різноманітних правочинів та договорів законодавство передбачає ряд способів, які сприяють виконанню зобов`язань - способи або види забезпечення виконання зобов`язань.

Правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549 - 552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Згідно з частиною 6 статті 231 Господарського кодексу України штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

У відповідності до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Згідно зі статтями 1 та 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. Розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Так, у пункті 6.7. договору сторони погодили, що у випадку несвоєчасної оплати послуг з перевезення, клієнт сплачує експедитору пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми заборгованості за кожен день затримки оплати.

За прострочення виконання зобов`язання на підставі пункту 6.7. договору позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача пеню за загальний період прострочення з 28.08.2018 по 23.07.2019 в сумі 8 226 грн. 33 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку пені, зробленого позивачем (а.с.10), та встановлено, що під час його проведення позивачем:

- не були враховані норми частини 6 статті 232 Господарського кодексу України (нарахування пені припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано), та здійснено нарахування пені майже за 11 місяців;

- не враховано, що з урахуванням пункту 30.1. статті 30 Закону України "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні" моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі їх йому готівкою, а згідно з пунктом 8.1 статті 8 цього Закону банк зобов`язаний виконати доручення клієнта, що міститься в розрахунковому документі, який надійшов протягом операційного часу банку, в день його надходження. При цьому, порушення банком, що обслуговує платника (боржника), строку перерахування коштів до банку, який обслуговує кредитора, або несвоєчасне зарахування банками коштів на рахунок кредитора, в зв`язку з чим сталося прострочення виконання грошового зобов`язання, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання цього зобов`язання, однак надає боржникові право звернутися до банку, який його обслуговує, з вимогою щодо сплати пені відповідно до пункту 32.2 статті 32 названого Закону (аналогічні положення містяться також у частині 3 статті 343 Господарського кодексу України). Отже, день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені.

Отже, розрахунок пені, здійснений позивачем та доданий до позовної заяви (а.с.10), визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

У постанові Верховного Суду від 27.05.2019 по справі № 910/20107/17 викладений наступний правовий висновок:

"З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).".

Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 21.05.2019 по справі № 916/2889/13, від 16.04.2019 по справам № 922/744/18 та № 905/1315/18, від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі № 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі № 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.

Так, враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, з урахуванням встановленого судом граничного строку виконання зобов`язання щодо оплати - 23.08.2018, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок пені, судом встановлено наступне:

- в період з 28.08.2018 по 02.12.2018 пеня підлягає нарахуванню на суму заборгованості у розмірі 27 157 грн. 50 коп. та в цей період складає 2 590 грн. 75 коп. Враховуючи, що позивачем у вказаному періоді заявлена до стягнення пеня в сумі 2 590 грн. 70 коп., не виходячи за межі позовних вимог, суд вважає, що саме такий розмір підлягає стягненню з відповідача;

- в період з 03.12.2018 по 23.02.2019 пеня підлягає нарахуванню на суму заборгованості у розмірі 25 000 грн. 00 коп. та в цей період складає 2 046 грн. 58 коп.

Отже, правомірними є вимоги про стягнення пені за загальний період прострочення з 28.08.2018 по 23.02.2019 у загальній сумі 4 637 грн. 28 коп.

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення пені підлягають частковому задоволенню в сумі 4 637 грн. 28 коп.

Крім цього, відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Враховуючи вищевикладене, та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо оплати наданих послуг у строки, визначені умовами договору (замовленням), на підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач нарахував та просить суд стягнути з відповідача інфляційні втрати за загальний період з серпня 2018 року по червень 2019 року у сумі 2 499 грн. 22 коп.

З приводу вказаних вимог суд зазначає таке.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Згідно з положеннями статті 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Відповідно до статті 3 цього Закону індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Отже, зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен місяць щодо якого обчислюється відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений , помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При цьому індекс інфляції нараховується не на кожну дату місяця, а в середньому за місяць.

Якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальність передбачена частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 24.04.2019 у справі № 910/5625/18, від 13.02.2019 у справі № 924/312/18, від 22.01.2019 у справі № 905/305/18, від 30.01.2019 у справі № 922/175/18.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку інфляційних втрат, зробленого позивачем (а.с.10 на звороті), та встановлено, що під час його проведення позивачем не були враховані наведені вимоги та включено в період нарахування інфляційних втрат місяць, в якому мав бути здійснений платіж - серпень 2018 року.

Враховуючи вказане, розрахунок інфляційних втрат, долучений позивачем до позовної заяви (а.с.10), визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Враховуючи визначений судом період прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, застосувавши межі періоду, що визначені позивачем у розрахунку, враховуючи правові позиції вищевказаних постанов Верховного Суду, здійснивши власний розрахунок інфляційних втрат за вказаним періодом, судом було встановлено, що інфляційні втрати підлягають нарахуванню наступним чином:

- в період з 24.08.2018 по 02.12.2018 інфляційні втрати підлягають нарахуванню в період з вересня 2018 року по листопад 2018 року на суму заборгованості у розмірі 27 157 грн. 50 коп. та в цей період складають 1 380 грн. 46 коп. Враховуючи, що позивачем у вказаному періоді заявлені до стягнення інфляційні втрати в сумі 1 380 грн. 43 коп., не виходячи за межі позовних вимог, суд вважає, що саме такий розмір підлягає стягненню з відповідача;

- в період з 03.12.2018 по 23.07.2019 інфляційні втрати підлягають нарахуванню в періоді з грудня 2018 року по червень 2019 року на суму заборгованості у розмірі 25 000 грн. 00 коп. та в цей період складають 1 118 грн. 79 коп.

Отже, вимоги позивача про стягнення інфляційних втрат за загальний період з вересня 2018 року по червень 2019 року у загальній сумі 2 499 грн. 22 коп. є правомірними

Враховуючи викладене, вимоги позивача в частині стягнення інфляційних втрат в сумі 2 499 грн. 22 коп. підлягають задоволенню.

На підставі статті 625 Цивільного кодексу України позивач також нарахував та просив суд стягнути з відповідача 3% річних за період прострочення з 28.08.2018 по 23.07.2019 в сумі 692 грн. 00 коп.

Господарським судом здійснено перевірку розрахунку 3% річних, зробленого позивачем, та встановлено, що під час його проведення позивачем не було враховано, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних втрат, 3% річних та пені.

Отже, розрахунок 3% річних, здійснений позивачем та доданий до позовної заяви (а.с.10 на звороті), визнається судом необґрунтованим та таким, що не відповідає вимогам законодавства та фактичним обставинам справи.

Враховуючи визначені судом періоди прострочення виконання відповідачем грошового зобов`язання, застосувавши межі періодів, що визначені позивачем у розрахунку, здійснивши власний розрахунок 3% річних, судом встановлено таке:

- в період з 28.08.2018 по 02.12.2018 3% річних підлягають нарахуванню на суму заборгованості у розмірі 27 157 грн. 50 коп. та в цей період складають 216 грн. 52 коп.;

- в період з 03.12.2018 по 23.02.2019 3% річних підлягають нарахуванню на суму заборгованості у розмірі 25 000 грн. 00 коп. та в цей період складають 478 грн. 77 коп.

Враховуючи, що позивачем у загальному періоді заявлені до стягнення 3% річних в сумі 692 грн. 00 коп., не виходячи за межі позовних вимог, суд вважає, що саме такий розмір підлягає стягненню з відповідача.

Отже, вимоги позивача в частині стягнення 3% річних в сумі 692 грн. 00 коп. підлягають задоволенню.

Враховуючи все вищевикладене, позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Стосовно вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини 3 статті 123 Господарського процесуального кодексу України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Згідно з частинами 1 та 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Так, 12.07.2019 між Адвокатським об`єднанням "Лекс Консалтинг" (далі - об`єднання) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" (далі - клієнт) було укладено договір про надання правової допомоги (далі - договір про правову допомогу, а.с.21-22), відповідно до пункту 1.1. якого об`єднання бере на себе зобов`язання надавати правову допомогу клієнту щодо питань, передбачених договором та замовленнями, які є невід`ємними додатками до договору, а клієнт зобов`язаний оплатити об`єднанню гонорар за надання такої правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з пунктом 1.2. договору про правову допомогу види, вимоги, відповідальні особи за надання правової допомоги, яка надається клієнту вказуються в замовленні на надання правової допомоги.

У пункті 3.1. договору про правову допомогу сторони визначили, що розмір гонорару, який клієнт сплачує об`єднанню за надану в межах договору правову допомогу, визначається сторонами в замовленні, яке є невід`ємною частиною договору.

У замовленні № 1 на надання правової допомоги від 12.07.2019 (а.с.23) сторони визначили, що замовник доручає об`єднанню, а об`єднання бере на себе зобов`язання надати наступні юридичні послуги: підготовити та подати позовну заяву до Господарського суду Дніпропетровської області у справі щодо стягнення заборгованості з ТОВ "Максагротех" в сумі 25 000 грн. 00 коп. (пункт 1.1. замовлення до договору).

Пунктами 3.1., 3.2 замовлення до договору визначено, що оплата за надання правової допомоги згідно з пунктом 1.1. замовлення становить 3 000 грн. 00 коп. Додатково замовником оплачується судовий збір у розмірі 1 921 грн. 00 коп.

Оплата проводиться замовником на підставі рахунку-фактури протягом 3 банківських днів з моменту підписання даного замовлення (пункт 3.3. замовлення до договору).

Згідно з умовами вказаного договору Товариство з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" здійснило оплату послуг з надання правової допомоги за договором в сумі 3 000 грн. 00 коп., що підтверджується платіжним дорученням № 681 від 15.07.2019 (а.с.24).

Крім того, позивачем до позовної заяви долучено опис робіт (надання послуг) та витрат на надання правової допомоги, в якому визначено наступні понесені витрати на правову (правничу) допомогу:

1) ознайомлення та вивчення матеріалів справи, витрачено 1 година - 1 000 грн. 00 коп.;

2) підготовка позовної заяви, витрачено 2 години - 2 000 грн. 00 коп.

Всього понесені витрати на правову (правничу) допомогу у розмірі 3 000 грн. 00 коп. (а.с.11).

Згідно з частиною 8 статті 129 Господарського процесуального кодексу України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

За таких обставин, суд оцінив витрати позивача з урахуванням всіх аспектів і складності цієї справи, а також час, який міг би витратити адвокат на вивчення матеріалів, що стосуються спору, підготовку позовної заяви як кваліфікований фахівець, сукупний час, витрачений на опрацювання спірних правовідносин, суд дійшов висновку про те, що заявлена до стягнення компенсація витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3 000 грн. 00 коп. є справедливою та співрозмірною.

Відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати по справі покладаються на сторін пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Стягненню з відповідача на користь позивача підлягають 2 704 грн. 34 коп. - частина витрат на професійну правничу допомогу та 1 731 грн. 68 коп. - частина витрат по сплаті судового збору.

Керуючись статтями 2, 3, 20, 73 - 79, 86, 91, 129, 233, 236 - 238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Максагротех" про стягнення заборгованості за договором транспортного експедирування № 33 від 03.08.2018 у загальному розмірі 36 417 грн. 55 коп. - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Максагротех" (49000, м.Дніпро, вулиця Богдана Хмельницького, будинок 4; ідентифікаційний код 41195195) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Лексвуд Україна" (76019, м. Івано-Франківськ, площа Військових ветеранів, будинок 12; ідентифікаційний код 41178206) 25 000 грн. 00 коп. - основного боргу, 4 637 грн. 28 коп. - пені, 2 499 грн. 22 коп. - інфляційних втрат, 692 грн. 00 коп. - 3% річних, 1 731 грн. 68 коп. - частину витрат по сплаті судового збору, 2 704 грн. 34 коп. - частину витрат на професійну правничу допомогу.

В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення суду може бути оскаржене протягом двадцяти днів з дня підписання рішення шляхом подання апеляційної скарги до Центрального апеляційного господарського суду.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено 16.10.2019.

Суддя Ю.В. Фещенко