Постанова

від 13.08.2009 по справі 15/431

ЧЕРКАСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43 Вн. № < Внутрішній Номер справи >

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

13.08.2009 р. 13:25 № 15/431

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Мазур А.С., суддів Качура І.А., Літвінової А.В. при секретарі Бистрик О.С., за участю: позивача - ОСОБА_1 , представника позивача - Максимова А.О. , представника відповідача -Чирки О.А. розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1

доДержавного комітету України у справах національностей та релігій проскасування неправомірного рішення та зобов`язання вчинити дії, У судовому засіданні 13 серпня 2009 року відповідно до пункту 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину постанови. Повний текст постанови складено та підписано 21 серпня 2009 року.

В С Т А Н О В И В:

Громадянин Шрі-Ланки ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовними вимогами до Державного комітету України у справах національностей та релігій про скасування рішення № 148-08 від 17 березня 2008 року про відмову в наданні статусу біженця, яке вважає незаконним і необґрунтованим, оскільки було прийнято з порушенням процедури, передбаченої Законом України Про біженців , без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення, а саме того, що позивач зазнав переслідувань у Шрі-Ланці через його національність (таміл) та співпрацю з організацією LTTE (Тигри звільнення Таміл Еламу ), його багато разів заарештовували, а після втечі з країни до його батьків приходили представники LTTE із погрозами вбити позивача як зрадника, крім того відповідач прийняв оскаржуване рішення всупереч постанови Дніпровського районного суду від 13.03.2007 року, яким було визнано попереднє рішення про відмову позивачу у наданні статусу біженця протиправним.

Під час судового розгляду позивач підтримав позовні вимоги у повному обсязі.

Представником позивача також зазначено, що у ОСОБА_1 є цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань у Шрі-Ланці через його національність та співпрацю з опозиційним військово-політичному угрупованням, при цьому посилався на позицію УВКБ ООН відносно міжнародного захисту осіб, шукаючих притулку, з Шрі-Ланки датованою груднем 2006 року.

Відповідач проти заявлених позовних вимог заперечив та просив суд відмовити у задоволенні позовних вимог. Представник Державного комітету у справах національностей та релігій зазначив, що у позивача відсутні побоювання стати жертвою переслідувань за національними ознаками та політичними поглядами. Заявник не надав жодних конкретних фактів, які б свідчили про наявність утисків або дискримінації за політичною ознакою, з боку органів державної влади, будь-якої аргументації своїм побоюванням у разі повернення на Батьківщину, які б ґрунтувалися на реальних подіях, або інших доказів того, що ці побоювання є обґрунтованими, при цьому надана позивачем інформація містить суттєві протиріччя.

Розглянувши подані сторонами документи та матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Громадянин Шрі-Ланки ОСОБА_1 , 1978 року народження, за національністю таміл, віросповідання -індуїзм, неодружений. Державний кордон України перетнув нелегально наприкінці 2002 року без документів, що посвідчують його особу.

19.06.2006 р. відповідачем за наслідком розгляду особової справи позивача надісланої Управлінням міграційної служби у м. Києві для прийняття остаточного рішення, приймаючи до уваги висновок управління щодо недоцільності надання статусу біженця прийнято рішення №439 про відмову позивачу в наданні статусу біженця.

Не погоджуючись з таким рішенням позивач звернувся до Дніпровського районного суду, яким постановою від 13.03.2007 року було визнано вказане рішення протиправним, зобов`язано відповідача провести перевірку наведених позивачем фактів у відповідності з процедурою, передбаченою Законом України Про біженців`та прийняти правомірне рішення про надання статусу біженця.

На підставі зазначеної постанови Дніпровського районного суду відповідачем було прийнято рішення від 19.04.2007 р. №439/61 про скасування рішення Держкомнацміграції України №439 від 19.06.2006 р. про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_1 та доручено Управлінню міграційної служби у м. Києві прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця в Україні ОСОБА_1 .

На співбесіді в Управлінні міграційної служби у м. Києві 08.05.2007 р. позивач за допомогою перекладача зазначив, що починаючи з 1996 року добровільно працював в організації LTTE, яка веде боротьбу за створення незалежної держави на півночі Шрі-Ланки, проте за це його почали переслідувати військовослужбовці уряду та неодноразово його заарештовували за підозрою у співпраці з організацією LTTE, проте після таких арештів представники організації LTTE запідозрили його у зраді, а тому через побоювання покарання організацією LTTE він не бажає повертатися до Шрі-Ланки, також зазначив, що на Батьківщині залишились його батьки, які проживають в районі, який контролюється армією Шрі-Ланки, а тому їм нічого не загрожує, проте вони просили його залишитись в Україні.

Разом з тим, обставини які позивач зазначив у своїй анкеті про надання статусу біженця не узгоджуються з тими, які зафіксовані на співбесідах від 23.08.2005 року та від 08.05.2007 р., зокрема щодо його належності до політичних, релігійних, військових або громадських організацій.

За результатами розгляду особової справи позивача 17.03.2008 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій було прийнято рішення № 148-08 про відмову в надані статусу біженця громадянину Шрі-Ланки ОСОБА_1 .

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 14.02.2007 року N 201, зазначений комітет є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Серед основних завдань якого є участь у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин, забезпечення захисту прав національних меншин України; у сфері міграції, біженців та інших категорій мігрантів.

Статтею 6 Закону України Про біженців`до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції, зокрема віднесено:

- прийняття рішень про надання, втрату і позбавлення статусу біженця;

- розгляд скарг на рішення органів міграційної служби про відмову у прийнятті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, скасування зазначених рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.

З урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що відповідачем прийнято оскаржуване рішення відповідно до повноважень, визначених статтею 6 цього Закону.

Відповідно до статті 10 Закону України Про біженців № 2557-III від 21 червня 2001 року (далі -Закон № 2557) із змінами та доповненнями, статус біженця не надається особі, яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 статті 1 Закону № 2557, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні; яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

Під біженцем, відповідно до положень статті 1 Закону № 2557 розуміється особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Зважаючи на Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, суд вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європейського Союзу Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається`від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

У судовому засіданні представником позивача та позивачем не надано аргументованих та обґрунтованих пояснень з урахуванням вищевикладених критерії про причини, з яких позивач не може повернутися в країну своєї громадянської належності.

Суд також бере до уваги інформацію про ситуацію в країні походження позивача, яка має вільний доступ через засоби масової інформації, зокрема в якій йдеться про те, що на даний час політична ситуація у Шрі-Ланці є стабільною та контрольованою владою країни.

Ситуація у країні походження при визначенні статусу біженця є доказом того, що суб`єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об`єктивним положенням в країні та історією, яка відбулася особисто із заявником.

Зважаючи на це та враховуючи інформацію надану самим позивачем не підтверджується наявність умов, передбачених абзацом 2 статті 1 Закону № 2557.

Оскільки відповідач діяв у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, в тому числі положеннями Закону України Про біженців , підстави для визнання його дій неправомірними відсутні.

Таким чином, позивач не надав суду належних доказів, як це передбачено частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а також частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в якій зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

За таких обставин суд приходить до висновку, що обставини, якими обґрунтовуються вимоги позивача, щодо скасування рішення Державного комітету України у справах національностей та міграцій № 148-08 від 17.03.2008 року позивачем не доведено.

Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві доводи позивача є необґрунтованими, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенні.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 6, 7, 17, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва -

П О С Т А Н О В И В:

У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Постанова відповідно до частини 1 статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.

Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції протягом десяти днів з дня її складення в повному обсязі за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання через суд першої інстанції заяви про апеляційне оскарження з наступним поданням протягом двадцяти днів апеляційної скарги. Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.

Головуючий суддя А.С. Мазур

Судді І.А. Качур

А.В.Літвінова