Рішення

від 15.11.2019 по справі 640/3804/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ

15 листопада 2019 року № 640/3804/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі судді Мазур А.С., розглянувши у спрощеному позовному провадженні без повідомлення (виклику) сторін (у письмовому провадженні) адміністративну справу

за позовом Благодійної організації Благодійний Фонд ХІЛЬКО

до Недержавної некомерційної професійної організації Національна асоціація адвокатів України , З`їзду адвокатів України 2019 року в особі Ради адвокатів України

треті особи ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва надійшов позов Благодійної організації Благодійний Фонд ХІЛЬКО (далі також - БО Благодійний Фонд ХІЛЬКО , позивач) до Недержавної некомерційної професійної організації Національна асоціація адвокатів України (далі також - відповідач-1) та З`їзду адвокатів України 2019 року в особі Ради адвокатів України (далі також - відповідач-2), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 , в якому позивач просить суд визнати протиправним та скасувати рішення З`їзду адвокатів України 2019 року, що відбувся 15-16 лютого 2019 року в с. Плав`є Скольського району Львівської області, в частині обрання (призначення) кандидатів на посади членів Вищої ради правосуддя.

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 12.03.2019 відкрито спрощенене позовне провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що кандидатами на обрання до складу Вищої ради правосуддя З`їздом адвокатів України зареєструвались: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7 . У свою чергу, кандидати ОСОБА_1 та ОСОБА_5 , які у 2015 році були призначені членами Вищої ради юстиції, наразі є членами Вищої ради правосуддя, у зв`язку з чим, З`їзд адвокатів України обрав до складу Вищої ради правосуддя осіб, які вже обіймали вказані посади раніше, що в свою чергу є прямим порушенням вимог ст. 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя , оскільки одна й та сама особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль. У зв`язку з викладеним, просив задовольнити позов.

Недержавна некомерційна професійна організація Національна асоціація адвокатів України у відзиві на адміністративний позов зазначила, що обмеження, встановлені статтею 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя стосуються осіб, які були обрані (призначені) саме до Вищої ради правосуддя після 15.03.2017, тобто з дня створення вказаного органу, що в свою чергу означає про непоширення вказаної заборони на членів Вищої ради юстиції. На підтвердження вказаних обставин, відповідач-1 надав суду також науково-консультаційний висновок щодо реалізації права на зайняття посади члена Вищої ради правосуддя , виданого Інститутом держави і права ім. В.М. Корецького. Просив відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

ОСОБА_1 у своїх поясненнях щодо позову вказав на те, що відповідачами жодним чином не порушено прав, свобод та інтересів позивача, та не вчинено жодних дій, які б створювали для позивача права та обов`язки, в результаті чого в нього б могло виникнути право на захист, і, відповідно, право на звернення до суду з таким позовом. Крім того, зазначив, що 25 квітня 2015 року III позачерговим З`їздом адвокатів України його було призначено членом Вищої ради юстиції відповідно до норм Закону України "Про Вищу раду юстиції", після набрання чинності Законом України "Про відновлення довіри до судової влади в Україні". 30 вересня 2016 року набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)", відповідно до Прикінцевих та перехідних положень якого члени Вищої ради юстиції, призначені до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження членів Вищої ради правосуддя протягом строку їх повноважень, але які не можуть тривати довше, ніж до 30 квітня 2019 року. Після набрання чинності Законом України Про Вищу раду правосуддя 5 січня 2017 року він набув статусу члена Вищої ради правосуддя, виконував повноваження члена Вищої ради правосуддя в силу Закону, однак не був обраний членом Вищої ради правосуддя, у зв`язку з чим, З`їзд адвокатів України в особі Ради адвокатів України обрав його вперше згідно вимог Закону України Про Вищу раду правосуддя . Крім того, зазначив, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року у справі № 757/33439/19-ц задоволено позов ОСОБА_1 до народного депутата України ОСОБА_8 , народного депутата України ОСОБА_9 , Державного підприємства Парламентський телеканал Рада про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації, зокрема визнано недостовірною і такою, що порушує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , інформацію, поширену народним депутатом України ОСОБА_8 у програмі Брифінги , що транслювалася ІНФОРМАЦІЯ_1 у прямому ефірі Державного підприємства Парламентський телеканал Рада , та народним депутатом України ОСОБА_9 під час виступу на пленарному засіданні Верховної Ради України, що відбулося ІНФОРМАЦІЯ_2, щодо нібито протиправного повторного обрання ОСОБА_1 членом Вищої ради правосуддя у 2019 року. Так судом визнана недостовірною інформація, поширена відповідачами про порушення закону позивачем в процедурі обрання його членом Вищої ради правосуддя. У зв`язку з наведеним, просив відмовити у задоволенні позову.

Також ОСОБА_5 подано до суду пояснення щодо позову, в яких він зазначив, що рішення З`їзду адвокатів України від 15.02.2019 про обрання ОСОБА_5 членом Вищої ради правосуддя є актом індивідуальної дії, який не стосується прав та обов`язків позивача, який є юридичною особою та відповідно до вимог Закону України "Про Вищу раду правосуддя" не може бути ані кандидатом в члени Вищої ради правосуддя, ані приймати участь у процесі перевірки, добору чи обрання членів Вищої ради правосуддя. Крім того, зазначив, що твердження позивача про порушення ОСОБА_5 обмеження щодо повторного обрання на посаду члена Вищої ради правосуддя грунтуються на невірному тлумаченні норм чинного законодавстства, оскільки вперше ОСОБА_5 було обрано членом Вищої ради правосуддя на З`їзді адвокатів України 15-16 лютого 2019 року. 19 травня 2015 року ОСОБА_5 було призначено членом Вищої ради юстиції, однак відповідно до Закону України "Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 6 червня 2016 № 1401-VIII, та Закону України "Про Вищу раду правосуддя" № 1798 - VIII замість Вищої ради юстиції було передбачено створення нового конституційного органу - Вищої ради правосуддя, повноваження якої докорінно відрізняються від повноважень Вищої ради юстиції. Згідно норм чинного законодавства члени Вищої ради юстиції, обрані до набрання чинності Законом № 1401-VIII, були наділені повноваженнями членів Вищої ради правосуддя, для чого законом їм надано статус члена Вищої ради правосуддя, однак вони не були визнані членами Вищої ради правосуддя, ані Законом №1401-VIII, ані Законом №1798 - VIII. На підставі наведеного, просив відмовити у задоволенні позову повністю.

Розглянувши матеріали адміністративної справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 13 грудня 2018 року Радою адвокатів України прийнято рішення 198 Про скликання З`їзду адвокатів України 2019 року . З`їзд адвокатів України 2019 року призначено на 15-16 лютого 2019 року та зобов`язано Раду адвокатів України забезпечити його проведення.

Рішенням Ради адвокатів України № 199 від 13 грудня 2018 року Про встановлення квоти представництва делегатів на З`їзд адвокатів України встановлено квоту представництва делегатів на З`їзд адвокатів України 2019 року - 1 (один) делегат від 250 (двохсот п`ятдесяти адвокатів), відомості про яких включені до Єдиного реєстру адвокатів України станом на 13 грудня 2018 року включно, відповідно до затвердженого Радою адвокатів України Порядку ведення Єдиного реєстру адвокатів України, але не менше п`яти делегатів від кожного регіону України.

Встановлено квоту на обрання від кожного регіону трьох резервних делегатів, які беруть участь у роботі З`їзду адвокатів України 2019 року виключно за умови не прибуття основних делегатів.

Рішенням Ради адвокатів України № 200 від 13 грудня 2019 року вирішено, що друкованим органом для публікації оголошення про проведення З`їзду адвокатів України 2019 року визначено газету Урядовий кур`єр . До порядку денного З`їзду адвокатів України 2019 року включено, зокрема питання обрання (призначення) двох членів Вищої ради правосуддя, строк повноважень яких закінчується у 2019 році.

28 грудня 2018 року рішенням Ради адвокатів України № 234 визначено місце проведення З`їзду адвокатів України 2019 року - Конференц-зал Комплексу Плай (фактична адреса: Львівська область, Сколівський район, село Плав`є, 82643; юридична адреса: Львівська область, Сколівський район, село Козьова, 82631).

21 грудня 2018 року Національною асоціацією адвокатів України до канцелярії секретаріату Вищої ради правосуддя подано лист-повідомлення про скликання З`їзду адвокатів України 2019 року, до порядку денного якого включено питання про обрання (призначення) двох членів Вищої ради правосуддя, строк повноважень яких закінчується у 2019 році.

Також, висловлено прохання оприлюднити оголошення на веб-сайті Вищої ради правосуддя та інформацію про початок прийняття документів від кандидатів на посаду члена Вищої ради правосуддя.

16 січня 2019 року на адресу Ради адвокатів України від секретаріату Вищої ради правосуддя надійшов лист з переліком кандидатів на посади членів Вищої ради правосуддя для обрання З`їздом адвокатів України, що відбуватиметься 15-16 лютого 2019 року.

До переліку кандидатів на посади членів Вищої ради правосуддя для обрання З`їздом адвокатів України 15-16 лютого 2019 року увійшли:

1. ОСОБА_1 ;

2. ОСОБА_6 ;

3. ОСОБА_4 ;

4. ОСОБА_5 ;

5. ОСОБА_7 .

17 січня 2019 року у газеті Урядовий кур`єр за № 10 (6373) висвітлено оголошення про день, час і місце початку роботи З`їзду адвокатів України та питання, що вносяться на його обговорення.

12 лютого 2019 року на адресу Ради адвокатів України, відповідно до ч. 7 статі 9 Закону України Про Вищу раду правосуддя , секретаріат Вищої ради правосуддя надав висновки про результати спеціальної перевірки, а також висновки про відповідність кандидата на посаду члена Вищої ради правосуддя та його документів вимогам, встановленим вказаним законом, стосовно кандидатів на посади членів Вищої ради правосуддя для обрання з`їздом адвокатів України, що відбудеться 15-16 лютого 2019 року: ОСОБА_1 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_7

15 лютого 2019 року в Конференц-залі комплексу Плай (Львівська область, Сколівський район, село Пляв`є) розпочав свою роботу З`їзд адвокатів України 2019 року.

За результатами розгляду питання порядку денного З`їзду адвокатів України 2019 року щодо обрання (призначення) двох членів Вищої ради правосуддя, строк повноважень яких закінчується у 2019 році, З`їзд адвокатів України 2019 року прийняв рішення про обрання строком на чотири роки членами Вищої ради правосуддя адвоката ОСОБА_1 , який отримав ЗА - 161 голос, що є більшістю голосів обраних делегатів З`їзду адвокатів України та адвоката ОСОБА_5, який отримав ЗА - 142 голоси, що є більшістю голосів обраних делегатів З`їзду адвокатів України 2019 року.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд прийшов до висновку про необґрунтованість позовних вимог, виходячи з наступного.

Як вбачається з матеріалів справи, єдиною підставою для скасування спірного рішення З`їзду адвокатів України 2019 року позивач визначає порушення вимог ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя , яка встановлює заборону повторного обрання членом Вищої ради правосуддя особи, яка вже обіймала аналогічну посаду.

Так, у відповідності до ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя , члени Вищої ради правосуддя обираються (призначаються) строком на чотири роки. Одна й та сама особа не може обіймати посаду її члена два строки поспіль. Вказаний Закон набув чинності 5 січня 2017 року.

Відповідно до статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

У пункті 2 Рішення Конституційного Суду від 09 лютого 1999 року № 1-рп/99 зазначено, що в регулюванні суспільних відносин застосовуються різні способи дії в часі нормативно-правових актів. Перехід від однієї форми регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом перехідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретроактивна форма). Принцип незворотності дії нормативно-правових актів закріплено у частині першій статті 58 Конституції України, згідно з якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події факту застосовується той або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Із зазначеного випливає, що дія норми ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя щодо обмеження одній і тій самій особі обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль може бути застосовано тільки на майбутнє, тобто ця норма регулює правовідносини з фактів, які виникли з 05 січня 2017 року (з дати набрання ним чинності), оскільки Закон не встановлює, що положення ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя застосовується до осіб, яких було призначено членами Вищої ради юстиції на підставі Закону Про Вищу раду юстиції в редакції Закону Про забезпечення права на справедливий суд 12 лютого 2015 року, як про це зазначає позивач.

Слід зауважити, що аналогічне питання про застосування обмежень щодо перебування на посаді однієї і тієї ж особи декілька строків поспіль було предметом розгляду Конституційного Суду України. Так, у його рішенні від 25 грудня 2003 року №22-рп/2003 вказано, що буквальне тлумачення статті 103 Конституції України засвідчує, що нею встановлено обмеження щодо можливості однієї і тієї ж особи перебувати на посту Президента України більше ніж два строки поспіль. Частиною 1 статті 103 Основного Закону передбачено, що Президент України обирається строком на п`ять років. Тобто Конституція України обмежує перебування однієї і тієї ж особи на цьому посту визначеними нею двома строками поспіль. При цьому згідно з Основним Законом строк перебування на посту Президента України починається з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України (частина перша статті 104) і закінчується із вступом на пост новообраного Президента України (частина перша статті 108).

Таким чином, передбачене Конституцією України обмеження щодо зайняття однією і тією ж особою поста Президента України стосується лише особи, яка, по-перше, обіймала пост Президента України два строки поспіль, а по-друге, набувала повноважень Президента України відповідно до ч. 1 статті 104 Основного Закону. Отже, особа, яку вперше було обрано Президентом України за чинною Конституцією України в 1999 році, має право балотуватися на чергових виборах Президента України у 2004 році.

З наведеного слідує, що встановлені положеннями Конституції чи законів України обмеження бути повторно обраним/призначеним може застосовуватися до особи, яка первинно набула відповідного статусу на підставі закону, який встановлює такі обмеження, як відповідний факт, який виник на підставі чинного закону та підпадає під його дію.

Норми Основного Закону змінено Законом Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) від 02 червня 2016 року № 1401-VIII, який набув чинності 30 вересня 2016 року. Зокрема, нова редакція статті 131 Конституції України визначила, що в Україні діє Вища рада правосуддя з відповідними повноваженням, яка складається з двадцяти одного члена. Частиною 5 цієї статті встановлено, що строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.?

У згаданому вище рішенні Конституційного Суду від 25 грудня 2003 року № 22- рп/2003 зазначено, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи (стаття 58 Конституції України). Крім того, Конституційний Суд у Рішенні від 13 травня 1997 року № 1-зп виклав правову позицію, за якою принцип незворотності дії в часі поширюється також на Конституцію України. Це є гарантією стабільності, утвердження держави як правової, в якій визнається і діє принцип верховенства права (статті 1, 8 Основного Закону). Оскільки ч. 3 статті 103 Конституції України не містить будь-яких винятків щодо дії передбаченого нею обмеження у часі, а в інших нормах Конституції також немає застережень про надання зворотної дії положенню зазначеної статті, це положення поширюється лише на правовідносини, які виникли після набрання чинності Основним Законом.

З наведеного необхідно зробити висновки стосовно обмежень, зазначених у ч. 5 статті 131 Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII, щодо заборони одній і тій же особі обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль. Зокрема, ні вказана стаття, ні перехідні положення Закону № 1401-VIII не містять прямої вказівки на застосування цієї норми до осіб, які були обрані членами Вищої ради правосуддя до набрання ним чинності. Крім того, враховуючи, що її ретроспективну дію в часі не зазначено в Конституції, можна стверджувати, що вказане обмеження застосовується тільки до правовідносин, які виникли після набрання чинності змін до Конституції, внесених Законом № 1401-VIII, тобто після 30 вересня 2016 року, а відповідно до осіб, які були обрані членами Вищої ради правосуддя, після цієї дати.

Крім того, порівнюючи правовий статус Вищої ради юстиції та Вищої ради правосуддя, слід зазначити, що статтею 1 Закону України Про Вищу раду юстиції , Вища рада юстиції визначалася як колегіальний, постійно діючий, незалежний орган, відповідальний за формування незалежного високопрофесійного суддівського корпусу. В той же час, Вища рада правосудця отримала статус колегіального, незалежного конституційного органу державної влади та суддівського врядування (стаття 1 Закону Про Вищу раду правосуддя ). Відмінними є й законодавчо визначені тексти присяги членів Вищої ради юстиції і Вищої ради правосуддя.

Порівняльний аналіз конституційних повноважень Вищої ради юстиції та Вищої ради правосуддя дає суду підстави стверджувати, що Вища рада правосуддя наділена повноваженнями, яких не мала Вища рада юстиції, й які раніше були віднесені до компетенції інших органів державної влади, зокрема: розгляд скарг на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора; ухвалення рішення про звільнення судді з посади; надання згоди на затримання судді чи утримання його під вартою; ухвалення рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя; вжиття заходів щодо забезпечення незалежності суддів; ухвалення рішення про переведення судді з одного суду до іншого; здійснення інших повноважень, визначених Конституцією та законами України. Крім того, відрізняються кількісний і персональний склад, а також порядок формування?вказаних органів.

З наведеного вбачається, що Вища рада правосуддя є новим органом в судовій системі України. Зокрема, Вищу раду юстиції було створено на підставі Закону Про Вищу раду юстиції від 15 січня 1998 pоку, того ж дня її зареєстровано як юридичну особу, а 15 березня 2017 року вона втратила цей статус. В свою чергу, Вища рада правосуддя була створена 15 березня 2017 року після припинення повноважень Вищої ради юстиції на підставі Закону Про Вищу раду правосуддя , що набрав чинності 05 січня 2017 року.

Отже, з моменту створення державного органу - Вищої ради правосуддя, не існує державного органу - Вищої ради юстиції. Вища рада правосуддя наділена унікальними, тільки їй притаманними повноваженнями. Відсутність в Конституції та законах України визначення того, що Вища рада правосуддя продовжує виконувати повноваження Вищої ради юстиції, підтверджує той факт, що Вища рада правосуддя є іншим конституційним органом порівняно з Вищою радою юстиції. Зазначений висновок знаходить своє підтвердження і в рішенні Вищої ради юстиції від 12 січня 2017 року № 11/0/15-17 Про реорганізацію Вищої ради юстиції, утворення Комісії з питань реорганізації Вищої ради юстиції та утворення Вищої ради правосудця і затвердження Порядку здійснення заходів, пов`язаних із реорганізацією Вищої ради юстиції та утворенням Вищої ради правосуддя . У п. 5 цього рішення вказано, що Вища рада правосуддя є правонаступником майна, прав та обов`язків Вищої ради юстиції, при цьому не визначено, що Вища рада правосуддя набуває та продовжує виконувати повноваження Вищої ради юстиції.

Відповідно до Рішення ІІІ-го З`їду адвокатів 25 квітня 2015 року про призначення членом Вищої ради юстиції адвоката - ОСОБА_1, та постанови Верховної Ради від 19 травня 2015 pоку № 443-VIII про призначення членом Вищої ради юстиції ОСОБА_5 вказані особи набули членства у Вищій раді юстиції.

Вирішуючи питання наявності обмежень щодо можливості обрання на посаду члена Вищої ради правосуддя особи, яка була обрана членом Вищої ради юстиції на підставі Закону Про Вищу раду юстиції в редакції Закону Про забезпечення права на справедливий суд від 12 лютого 2015 року № 192-VIII, необхідно виходити з того, що в ньому було встановлено обмеження, а саме: в ч. 2 статті 1 визначено, що члени Вищої ради юстиції, крім тих, які входять до її складу за посадою, призначаються строком на чотири роки і можуть бути призначеними лише на один строк.

Як вже зазначалось, Законом України Про внесення змін до Конституції України щодо правосуддя , який був ухвалений 02 червня 2016 року та набрав чинності 30 вересня 2016 року, в ч. 5 статті 131 було встановлено, що строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль. За загальним принципом права вказана норма набрала чинності з моменту, вказаному в Законі, та продовжує діяти в подальшому. З вищевказаного вбачається, що особи, які були призначені членами Вищої ради юстиції в квітні-травні 2015 року під час дії Закону №192-VIII, продовжували обіймати посаду члена Вищої ради юстиції у відповідному органі, в тому числі під час набрання чинності Закону України № 1401-VIII, а з моменту створення Вищої ради правосуддя - 15 березня 2017 року, продовжували виконувати повноваження члена органу, до якого їх було обрано.

Як закріплено в абз. 3 п. 2 Розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 1401-VIII, з дня набрання ним чинності члени Вищої ради юстиції, призначені до набрання чинності цим Законом, здійснюють повноваження членів Вищої ради правосуддя протягом строку їх повноважень, які проте не можуть тривати довше, ніж до 30 квітня 2019 року. Пункт 3 вказаного Розділу Закону визначає, що З`їзд суддів України обирає трьох членів Вищої ради правосуддя не пізніше трьох місяців після набрання чинності відповідним законом, що регулює діяльність Вищої ради правосуддя.

З наведеного вбачається, що протягом перехідного періоду, Конституція України допускає одночасне здійснення повноважень особами з різним правовим статусом, тобто особами, що набули статусу членів Вищої ради юстиції і здійснювали свої повноваження протягом двох років до створення Вищої ради правосуддя, а з моменту її створення були уповноважені Прикінцевими та перехідним нормами Закону України № 1401-VIII на здійснення повноважень членів Вищої ради правосуддя. Це підтверджується нормами пп. 1 п. 16-1 Розділу XV Конституції України в редакції Закону № 1401-VIII. Разом з тим, вказаними положеннями не було визначено, що члени Вищої ради юстиції набувають статусу члена Вищої ради правосуддя. Відсутня також норма, яка надає зворотної сили положенням ч. 5 статті 131 Закону України № 1401-VIII і розповсюджує дію на осіб - членів Вищої ради правосуддя, що набули своїх повноважень до набрання ним чинності.

Отже, з вищевказаного можна дійти висновку, що Перехідними положеннями Конституції України, зміненої Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 1401-VIII, було уповноважено членів Вищої ради юстиції здійснювати повноваження членів Вищої ради правосуддя протягом строку, який завершується не пізніше 30 квітня 2019 року.

У п. 5 Розділу III Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про Вищу раду правосуддя вказано, що члени Вищої ради юстиції, призначені або обрані до набрання чинності Законом України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) , набувають статусу члена Вищої ради правосуддя та здійснюють повноваження члена Вищої ради правосуддя протягом строку, на який вони були призначені чи обрані, але не довше, ніж 30 квітня 2019 року.

Як вже зазначалось, закон застосовується з моменту набрання ним чинності, тобто у даному разі з 05 січня 2017 року, а оскільки статусу члена Вищої ради правосуддя можна набути тільки після створення відповідного органу, тобто після 15 березня 2017 року, то члени Вищої ради юстиції набули усіченого статусу члена Вищої ради правосуддя, оскільки строк їх повноважень становитиме на 30 квітня 2019 року - лише 2 роки, що суперечить частині п`ятій статті 131 Конституції України у реакції Закону України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 1401-VIII, де вказано, що строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки.

З вищевикладеного випливає, що обмеження, які встановлені ч. 5 статті 131 Конституції України у редакції Закону України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 1401-VIII, ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя , за якими одна й та сама особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль, необхідно застосовувати як такі, що стосуються осіб, що були обрані (призначені) до Вищої ради правосуддя після 15 березня 2017 року - дня створення Вищої ради правосуддя та здійснюють свої повноваження протягом чотирирічного строку. Розповсюдження такого обмеження на осіб, які були призначені (обрані) до складу Вищої ради юстиції до набрання чинності Конституції України у реакції Закону України Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя) № 1401-VIII, ч. 2 статті 5 Закону України Про Вищу раду правосуддя , як про це зазначає позивач, може призвести до порушення вищезазначених конституційних принципів, тобто є протиправним.

Таким чином, суд визнає безпідставними доводи позивача про порушення оскаржуваним рішенням З`їзду адвокатів України 2019 року вимог Закону України Про Вищу раду правосуддя .

В контексті наведеного суд звертає увагу на те, що 08 лютого 2019 року до Конституційного Суду України надійшло конституційне подання 48 народних депутатів України, в якому вони просили відкрити конституційне провадження у справі за їхнім конституційним поданням щодо офіційного тлумачення положень ч. 5 статті 131 Конституції України від 28 червня 1996 року № 254к/96-ВР в контексті наступного питання: чи може особа, яка була членом Вищої ради юстиції та набула статусу члена Вищої ради правосуддя, повторно бути обраною на посаду члена Вищої ради правосуддя (ініціатори подання ОСОБА_9 та ОСОБА_8 ).

04 квітня 2019 року Першою колегією суддів Другого сенату Конституційного Суду України постановлено Ухвалу про відмову у відкритті конституційного провадження у цій справі на підставі пункту 3 статті 62 Закону України Про Конституційний Суд України .

06 червня 2019 року Велика Палата Конституційного Суду України, розглянувши на засіданні питання щодо відкриття конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ч. 5 статті 131 Конституції України, ухвалила відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ч. 5 статті 131 Конституції України на підставі пункту 3 статті 62 Закону України Про Конституційний Суд України - невідповідність конституційного подання вимогам, передбаченим цим законом.

Відповідно до статті 147 Конституції України, Конституційний Суд України вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених цією Конституцією випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до цієї Конституції.

Діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень і висновків.

Статтею 150 Конституції України передбачено такі повноваження Конституційного Суду України:

1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України;

3) здійснення інших повноважень, передбачених Конституцією України.

Враховуючи, що Велика Палата Конституційного Суду України відмовила у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним поданням 48 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень ч. 5 статті 131 Конституції, відповідно, відсутні будь-які висновки Конституційного Суду України щодо неможливості особи, яка була членом Вищої ради юстиції та набула статусу члена Вищої ради правосудця, бути обраною на посаду члена Вищої ради правосуддя.

Так, оскільки діяльність Конституційного Суду України ґрунтується на принципах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, обґрунтованості та обов`язковості ухвалених ним рішень і висновків, то у випадку необхідності тлумачення вимог ч. 5 статті 131 Конституції України, Конституційний Суд України мав повноваження розпочати розгляд вказаного подання, проте не здійснив цього, що дає підстави стверджувати, що відповідні положення викладені законодавцем чітко, таким чином, що унеможливлює подвійне трактування, роз`яснень не потребують та підлягають застосуванню шляхом, визначеним вище.

Також, суд зазначає, що на обгрунтування своїх пояснень щодо позову, ОСОБА_1 зазначив, що рішенням Печерського районного суду міста Києва від 17 липня 2019 року у справі № 757/33439/19-ц задоволено позов ОСОБА_1 до народного депутата України ОСОБА_8 , народного депутата України ОСОБА_9 , Державного підприємства Парламентський телеканал Рада про захист честі, гідності, ділової репутації та спростування недостовірної інформації, зокрема визнано недостовірною і такою, що порушує честь, гідність та ділову репутацію ОСОБА_1 , інформацію, поширену народним депутатом України ОСОБА_8 у програмі Брифінги , що транслювалася ІНФОРМАЦІЯ_1 у прямому ефірі Державного підприємства Парламентський телеканал Рада , та народним депутатом України ОСОБА_9 під час виступу на пленарному засіданні Верховної Ради України, що відбулося ІНФОРМАЦІЯ_2, щодо нібито протиправного повторного обрання ОСОБА_1 членом Вищої ради правосуддя у 2019 року.

Так, у своєму рішенні Печерський районний суд міста Києва встановив, що порядок обрання членів Вищої ради правосуддя не пов`язаний з прямим волевиявленням виключно однієї особи - позивача, а залежить від результатів таємного голосування делегатів З`їзду адвокатів України, які представляють всі регіони України.

Так, ні Конституція України ні Закон України Про Вищу раду правосуддя , ні інший нормативно-правовий акт не містить пряму заборону повторно подавати документи для обрання на посаду члена Вищої ради правосуддя, а подання відповідних документів не є абсолютною підставою для обрання позивача членом Вищої ради правосуддя.

Крім того, відповідач ОСОБА_9 стверджує ..Заради того, щоби знову потрапити до складу ради правосуддя, він пробує маніпулювати юридичними тонкощами, а саме - перейменуванням цього органу , проте, Вища рада правосуддя є незалежним конституційним органом державної влади, існування якого передбачено Конституцією України й зміна назви органу Вищої ради правосуддя відбувається в порядку змін до Конституції України, а тому позивач не має повноважень щодо перейменування органу Вищої ради правосуддя, а зазначене висловлювання відповідача ОСОБА_9 є таким, що не відповідає дійсності.

Враховуючи вищезазначене, суд дійшов висновку, що поширена відповідачами інформація про порушення закону позивачем в процедурі обрання його членом Вищої ради правосуддя є недостовірною.

Вирішуючи питання обґрунтованості заявлених позовних вимог, суд також звертає увагу на наступне.

Статтею 55 Конституції України кожному гарантовано право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

У Рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 стосовно тлумачення ч. 2 статті 55 Конституції України визначено, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (ч. 2 статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Відповідно до ч. 3 статті 24 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Згідно із ч. 1 статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист у спосіб, визначений в цій статті.

Отже, право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Таким чином, для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право, свободу чи інтерес, і це право, свобода чи інтерес порушені відповідачем.

За змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 щодо порушеного права , за захистом якого особа може звертатися до суду, то це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття охоронюваний законом інтерес . Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття охоронюваний законом інтерес означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним .

Отже, гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Із змісту позовної заяви вбачається, що предметом позову у цій справі є правомірність рішення З`їзду адвокатів України 2019 року щодо обрання на посаду членів Вищої ради правосуддя - третіх осіб, що не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача. При цьому, таке рішення стосується прав та інтересів лише визначених у ньому осіб, тобто, є актом індивідуальної дії та не порушує прав та інтересів позивача.

Європейський суд з прав людини (далі також - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі Перетяка та Шереметьєв проти України ).

За приписами п. 1 ч. 1 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.

Відповідно до п. 18 ч. 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт - це акт управління (рішення) суб`єкта владних повноважень, який встановлює, змінює, припиняє (скасовує) загальні правила регулювання однотипних відносин, і який розрахований на довгострокове та неодноразове застосування.

Індивідуальний акт - це акт (рішення) суб`єкта владних повноважень, виданий (прийняте) на виконання владних управлінських функцій або в порядку надання адміністративних послуг, який стосується прав або інтересів визначеної в акті особи або осіб та дія якого вичерпується його виконанням або має визначений строк (п. 19 ч. 1 статті 4 КАС України).

За владно-регулятивною природою всі юридичні акти поділяються на правотворчі, правотлумачні (правоінтерпретаційні) та правозастосовні. Нормативно-правові акти належать до правотворчих, а індивідуальні - до правозастосовних.

У вітчизняній теорії права загальновизнано, що нормативно-правовий акт - це письмовий документ компетентного органу держави, уповноваженого нею органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта, в якому закріплено забезпечуване нею формально обов`язкове правило поведінки загального характеру. Такий акт приймається, як шляхом безпосереднього волевиявлення народу, так і уповноваженим на це суб`єктом за встановленою процедурою, розрахований на невизначене коло осіб і на багаторазове застосування.

Натомість, індивідуально-правові акти, як результати правозастосування, адресовані конкретним особам, тобто є формально обов`язковими для персоніфікованих (чітко визначених) суб`єктів; вміщують індивідуальні приписи, в яких зафіксовані суб`єктивні права та/чи обов`язки адресатів цих актів; розраховані на врегулювання лише конкретної життєвої ситуації, а тому їх юридична чинність (формальна обов`язковість) вичерпується одноразовою реалізацією. Крім того, такі акти не можуть мати зворотної дії в часі, а свій зовнішній прояв можуть отримувати не лише у письмовій (документальній), але й в усній (вербальній) або ж фізично-діяльнісній (конклюдентній) формах.

З огляду на вказане нормативно-правовий акт містить загальнообов`язкові правила поведінки (норми права), тоді як акт застосування норм права (індивідуальний акт) - індивідуально-конкретні приписи, що є результатом застосування норм права; вимоги нормативно-правового акта стосуються всіх суб`єктів, які опиняються у нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним суб`єктам і створює права та/чи обов`язки лише для цих суб`єктів; нормативно-правовий акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права - конкретну життєву ситуацію; нормативно-правовий акт діє впродовж тривалого часу та не вичерпує дію фактами його застосування, тоді як дія акта застосування норм права закінчується у зв`язку з припиненням існування конкретних правовідносин.

Ураховуючи наведені вище положення Кодексу адміністративного судочиснтва України та загальновідомі ознаки, властивості нормативно-правового й індивідуального актів, оскаржуване рішення є актом індивідуальної дії, оскільки: видане суб`єктом владних повноважень в межах своєї компетенції в результаті застосування профільних норм права; не містить загальнообов`язкових правил поведінки, а передбачає індивідуалізовані приписи; не регулює певний вид суспільних відносин; не розраховане на багаторазове застосування.

Крім того, суд зауважує, що право на оскарження індивідуального акта суб`єкта владних повноважень надано особі, щодо якої цей акт прийнятий, або прав, свобод та інтересів якої він безпосередньо стосується.

Оскільки позивач не є учасником (суб`єктом) правовідносин, передбачених в оскаржуваному рішенні, як акта індивідуальної дії, таке рішення не породжує для позивача жодних прав та обов`язків, а тому і не надає права на захист, тобто права на звернення до суду з цим адміністративним позовом.

При цьому суд зазначає, що законодавчі обмеження стосовно можливості оскарження актів індивідуальної дії не шкодять самій суті права на доступ до суду, оскільки ці акти можуть бути оскаржені у суді їхніми адресатами, тобто суб`єктами, для яких відповідні акти створюють права та/чи обов`язки. Однією з цілей таких обмежень є недопущення розгляду у судах позовів третіх осіб в інтересах (або всупереч інтересам) адресатів індивідуальних актів і така мета досягається законодавчо встановленим обмеженням, тобто останнє є пропорційним переслідуваній меті.

Наведене вище узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 18 грудня 2018 року по справі № 9901/657/18.

Враховуючи в сукупності встановлені вище обставини, безпідставними є вимоги позивача про визнання протиправним і скасування рішення З`їзду адвокатів України 2019 року, що відбувся 15-16 лютого 2019 року в с. Плав`є Скольського району Львівської області, в частині обрання (призначення) кандидатів на посади членів Вищої ради правосуддя, а тому відсутні підстави для їх задоволення.

Відповідно до ч. 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень ч.ч. 1 та 2 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Згідно вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати розподілу не підлягають.

Керуючись ст.ст. 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог Благодійної організації Благодійний Фонд ХІЛЬКО (02099, місто Київ, вулиця Вереснева, будинок 5, квартира 336; код ЄДРПОУ 35912861) відмовити повністю.

Судові витрати покласти на позивача.

Рішення суду, відповідно до ч. 1 статті 255 КАС України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів за правилами, встановленими статтями 293-297 КАС України.

Відповідно до п/п. 15.5 п. 15 Розділу VII Перехідні положення КАС України в редакції Закону №2147-VIII, до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя А.С. Мазур