Постанова

від 27.11.2019 по справі 494/469/18

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/1704/19

Номер справи місцевого суду: 494/469/18

Головуючий у першій інстанції Лебединський С.Й

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27.11.2019 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справах:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.

суддів колегії: Громіка Р.Д.,

Черевка П.М.,

при секретарі: Павлючук Ю.В.,

за участю: адвоката позивача ОСОБА_2 - Луб В.В. ,

адвоката відповідача ТОВ Науково - виробничої фірми

Славянка - Ковтун К.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю Науково - виробничої фірми Славянка на рішення Березівського районного суду Одеської області від 11 липня 2018 року за позовом ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково - виробничої фірми Славянка про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними,-

В С Т А Н О В И В:

11 квітня 2018 року ОСОБА_2 звернулась до суду із позовом до ТОВ Науково - виробничої фірми Славянка про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними.

Мотивуючи свої позовні вимоги тим, що вона є власником земельних ділянок за кадастровими номерами 5121280400:01:002:0431, 5121280400:01:002:0432, 5121280400:01:002:0435, що розташовані на території Анатолівської сільської ради Березівського району Одеської області.

До неї надійшла пропозиція від керівника ТОВ Науково - виробничої фірми Славянка укласти договори оренди земельних ділянок. При цьому її запевнили, що строк дії договорів буде п`ять років, розмір орендної плати становитиме 3% від нормативної грошової оцінки землі з урахуванням індексу інфляції, орендна плата буде виплачуватись у вересні-жовтні кожного року. Погодившись на вказані умови вона підписала чисті бланки договорів. Також, позивач зазначала, що в укладених нею договорах оренди відсутні належні й чіткі посилання на проведення індексації орендної плати та була значно занижена нормативна грошова оцінка належних їй земельних ділянок.

На підставі вказаного, ОСОБА_2 звернулась до суду із вказаним позовом та просила суд задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі з наведених у позовній заяві правових підстав.

Відповідач позов не визнав. Посилався на те, що договори укладені із дотриманням усіх умов необхідних для укладення договорів оренди земельної ділянки. Всі посилання вказані у своїх вимогах позивачем відображені в договорах, а тому законні підстави для визнання їх недійсними відсутні.

Рішенням Березівського районного суду Одеської області від 11 липня 2018 року позов задоволено в повному обсязі.

В апеляційній скарзі ТОВ Науково - виробничої фірми Славянка просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Заслухавши суддю-доповідача, розглянувши доводи, викладені у апеляційній скарзі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково за таких підстав.

У частинах 1 та 2 ст. 367 ЦПК України зазначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Статтею 5 ЦПК України передбачено, що, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

За змістом статей 15, 16 ЦК України особа має право на захист свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, яке реалізується шляхом звернення до суду. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Стаття 204 ЦК України регламентує принцип презумпції правомірності правочину, за змістом якого правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до частин 1 статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами) (стаття 207 ЦК України).

Правомірний правочин є підставою виникнення та підтвердженням наявності цивільних прав та обов`язків (ч. 2 ст. 11 ЦК України).

За правилами статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 ст. 203 цього Кодексу.

Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, які перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

За змістом частини другої статті 792 ЦК України майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору, найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України Про оренду землі .

Спеціальним законом, яким регулюються відносини, пов`язані з орендою землі, є Закон України Про оренду землі .

Згідно статті 1, 13 Закону України Про оренду землі оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

У статті 14 Закону України Про оренду землі зазначено, що договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально. Типова форма договору оренди землі затверджується Кабінетом Міністрів України.

Згідно частин 1 та 2 статті 15 Закону України Про оренду землі , в редакції чинної на час виникнення спірних правовідносин, істотними умовами договору оренди землі є:

об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки);

строк дії договору оренди;

орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Судом першої інстанції встановлено, що позивачці ОСОБА_2 на праві власності належать земельні ділянки, площею 2,0653 га, за кадастровим номером 5121280400:01:002:0431, площею 3,0139 га, за кадастровим номером 5121280400:01:002:0432, площею 4,9601 га, за кадастровим номером 5121280400:01:002:0435, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташовані на території Анатолівської сільської ради Березівського району Одеської області, що підтверджується копіями Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 14 червня 2015 року (а. с. 6-8).

20 липня 2015 року між позивачкою ОСОБА_2 та відповідачем, Товариством з обмеженою відповідальністю Науково-виробничою фірмою Славянка , були укладені три договори оренди земельних ділянок за кадастровими номерами 5121280400:01:002:0431, 5121280400:01:002:0432, 5121280400:01:002:0435, що розташовані на території Анатолівської сільської ради Березівського району Одеської області на строк десять років (а. с.12 - 19).

Право оренди вказаних земельних ділянок зареєстровано у встановленому законом порядку у Відділі Держземагенства у Березівському районі 21 травня 2015 року, що підтверджується копіями Витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 вересня 2015 року (а. с. 9 - 11).

Як зазначено у п. 2. 2 кожного з укладених договорів строк дії договорів оренди 10 років, замість запропонованих позивачу до укладення договорів 5-ти років.

В укладених договорах п. 1.1 зазначена нормативно грошова оцінка земельної ділянки значно нижче реальної нормативно грошової оцінки.

Так, згідно довідки з Відділу Держгеокадастру у Березівському районі Головного управління Держгеокадастру в Одеській області за №324/104-18 від 08 червня 2018 року:

по земельній ділянці кадастровий номер 5121280400:01:002:0431 грошова оцінка складає 61 834, 27 гривні, замість 45 200 гривень вказаних у договорі;

по земельній ділянці кадастровий номер 5121280400:01:002:0435 грошова оцінка складає 148 503, 45 гривні, замість 110 000 гривень вказаних у договорі;

по земельній ділянці кадастровий номер 5121280400:01:002:0432 грошова оцінка складає 90 234, 99 гривні, замість 67 800 гривень вказаних у договорі (а. с. 67).

Після підписання договорів оренди позивач за 2015-2017 р.р. отримувала орендну плату (а. с. 43-45, 68-70).

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що при укладанні договорів оренди земельної ділянки між позивачем та відповідачем нормативна грошова оцінка земельних ділянок не була приведена до реальної та записана безпідставно. У договорах орендна плата визначена менше 3%, а тому вказане свідчить щодо не досягнення між сторонами істотних умов договору. Підписання договорів оренди земельних ділянок із завідомим недодержанням істотних умов необхідних для укладення таких договорів є фактичним протиправним позбавлення власника своєї власності, що є неприпустимим. Відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у ч. 1 ст. 15 Закону України Про оренду землі , є підставою для визнання недійсними таких договорів оренди.

Проте, з такими висновками суду першої інстанції погодитись неможливо, виходячи з наведеного.

Частиною 1 статті 2 ЦПК України визначено, що завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно частини 4 статті 10 ЦПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Необхідність визнання обов`язковості практики Європейського Суду з прав людини, що законодавчо ґрунтується на нормах пункту першого Закону України Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року , згідно якого Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов`язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції, а також статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV, у якій зазначено, що суди застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Частиною 1 статті 6 та статті 13 Європейської Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь - якого висунутого проти нього кримінального судочинства.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Одним з елементів здійснення принципу справедливого судочинства є принципи рівності вихідних умов , дотримання балансу сторін при розгляді справи в суді, а також принцип обґрунтованості судового рішення.

Так у пункті 23 Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України (заява №63566/00 від 25 жовтня 2000 року, Суд нагадує, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (див. Руїз Торія проти Іспанії (Ruiz Toriya v. Spaine), рішення від 09.12.94 р., Серія A, N 303-A, параграф 29).

Аналогічний висновок, висловлений Європейським судом з прав людини у п. 18 Рішення від 07 жовтня 2010 року (остаточне 21.02.2011р.) у справі Богатова проти України (заява №5232/04 від 27 січня 2004 року).

Більш детальніше щодо застосування складової частини принципу справедливого судочинства - обґрунтованості судового рішення Європейський суд з прав людини висловився у п. 58 Рішення від 10 лютого 2010 року (остаточне 10.05.2011р.) у справі Серявін та інш. проти України (заява №4904/04 від 23 грудня 2003 року), а саме Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland), N 49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Частиною 1 та 2 ст. 13 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

За змістом статей 12 та 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У статті 76 ЦПК України зазначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Статтями 77-80 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Як зазначено у частині 1 статті 95 ЦПК України, письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Однак, в порушення положень ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України суд першої інстанції не перевірив належним чином обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, та не надав правильної оцінки наявним у справі доказам.

Колегія суддів вважає, що у даному випадку докази були досліджені судом першої інстанції з порушенням норм процесуального права, тому апеляційний суд має законні підстави для встановлення обставин, що мають значення для справи, та дослідження й оцінки наявних у справі доказів.

Відповідно до принципів змагальності та диспозитивності цивільного процесу позивач був зобов`язаний довести в судовому засіданні ті обставини, на які він посилався як на підставу своїх вимог, а саме, укладання договору оренди земельної ділянки з порушенням законодавства щодо орендної плати, а відповідач - ті обставини, на які він посилався як на заперечення проти позову.

У пунктах 1, 2, та 7 постанови Пленуму Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними №9 від 06 листопада 2009 року, Верховний Суд України, роз`яснив, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства.

Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).

Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

У разі якщо під час розгляду спору про визнання правочину недійсним як оспорюваного та застосування наслідків його недійсності буде встановлено наявність підстав, передбачених законодавством, вважати такий правочин нікчемним, суд, вказуючи про нікчемність такого правочину, одночасно застосовує наслідки недійсності нікчемного правочину.

За змістом статті 216 ЦК та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину. Інші наслідки недійсності оспорюваного правочину (відшкодування збитків, моральної шкоди тощо) суд застосовує відповідно до статті 11 ЦПК.

Аналіз змісту статей 16, 203, 215 ЦК України дає можливість зробити висновок про те, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є:

по-перше, пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою;

по-друге, наявність підстав для оспорення правочину;

по-третє, встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці.

Статтею 21 Закону України Про оренду землі передбачено, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України). Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди. У разі визнання у судовому порядку договору оренди землі недійсним отримана орендодавцем орендна плата за фактичний строк оренди землі не повертається.

Орендна плата справляється у грошовій формі. За згодою сторін розрахунки щодо орендної плати за землю можуть здійснюватися у натуральній формі. Розрахунок у натуральній формі має відповідати грошовому еквіваленту вартості товарів за ринковими цінами на дату внесення орендної плати. Розрахунки щодо орендної плати за земельні ділянки, що перебувають у державній і комунальній власності, здійснюються виключно у грошовій формі (стаття 22 Закону України Про оренду землі ).

Згідно статті 23 Закону України Про оренду землі орендна плата за земельні ділянки, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб, переглядається за згодою сторін. Орендар має право вимагати відповідного зменшення орендної плати в разі, якщо стан орендованої земельної ділянки погіршився не з його вини.

Як вбачається з наявних у справі копій оспорюваних договорів оренди землі від 20 липня 2015 року, вони усі мають пункти 2.3 Орендна плата (а. с. 12-19).

Так, у пункті 2.3 копії договору оренди земельної ділянки від 20 липня 2015 року, площею 2,0653 га, за кадастровим номером 5121280400:01:002:0431, орендна плата нараховується орендарем у вигляді та у розмірах:

натуральна: 500 кг пшениці, 500 кг різних зернових культур (ячменю, проса, зерносмуші, кукурудзи в зерні, або перераховану в початки). Асортимент і співвідношення зерна може змінюватися і визначаться орендарем кожного року; 60 кг соняшника, 500 кг соломи, або січки з зернових культур;

відробіткова - оранка городу при потребі до 0,50 кг;

грошова - 2 000 грн. у разі смерті на ритуальні послуги.

За згодою сторін розрахунок за оренду земельної ділянки може проводитись у грошовій формі в сумі не менше 1360 грн., що становить не менш 3% від вартості земельної ділянки в залежності від кон`юктури цін на ринку/

Умовами договору передбачено, що розмір орендної плати може щорічно переглядатися за взаємною згодою сторін (а. с. 12-15).

Сторони договорів вільно домовились щодо істотної умови договорів оренди землі як розмір орендної плати та 20 липня 2015 року без усяких зауважень підписали ці договори оренди землі.

Протягом 2015-2017 років позивачка ОСОБА_2 отримувала оренду плату, що встановлено судом першої інстанції та підтверджуються наявними у справі письмовими доказами (а. с. 43-45, 68-70).

Згідно положеннями статті 23 Закону України Про оренду землі та пункту 2.3 договорів оренди земельних ділянок позивачка ОСОБА_2 під час дії договорів не висловлювала бажання збільшити розмір орендної плати, що визнається сторонами у справі.

Висновок суду першої інстанції про те, що відсутність у договорах оренди землі хоча б однієї з істотних умов, передбачених у ч. 1 ст. 15 Закону України Про оренду землі , є підставою для визнання недійсними таких договорів оренди з посиланням на правову позицію, висловлену Верховним Судом України, у постанові від 18 липня 2012 року по справі №6-77цс12, є помилковими за таких підстав.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення умов ведення бізнесу (дерегуляція) №191-УІІІ від 12 лютого 2015 року, що набрав чинності з 15 квітня 2015 року, стаття 15 Закону України Про оренду землі була викладена в нової редакції, у якій була виключена частина третя про те, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених цією статтею, а також порушення вимог статей 4-6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним

відповідно до закону .

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Виходячи з висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішенні у справі Бочаров проти України від 17 березня 2011 року (остаточне - 17 червня 2011 року), в пункті 45 якого зазначено, що суд при оцінці доказів керується критерієм поза розумним сумнівом (див. рішення від 18 січня 1978 року у справі Ірландія проти Сполученого королівства ). Проте таке доведення може впливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких і узгоджених між особою висновків або подібних неспростовних презумпцій щодо фактів (див. рішення у справі Салман проти Туреччини )

Аналізуючи зазначені норми матеріального та процесуального права, роз`яснення Пленуму Верховного Суду України, з`ясовуючи вказані обставини, що мають значення для правильного вирішення спору та оцінюючи належність, допустимість, достовірність наявних у справі доказів кожний окремо й у їх сукупності, керуючись критерієм поза розумним сумнівом , колегія суддів вважає докази, що надані позивачем докази є неналежними та недостатніми, й вважає, що вказані докази не підтверджують те, що договір оренди земельної ділянки від 20 липня 2015 року укладений з порушенням закону щодо сплати орендної плати й наведено повністю спростовують висновки суду про те, що сторони при укладанні договору не домовились щодо розміру орендної плати.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, а саме, статті 15 ЦК України та статті 15 Закону України Про оренду землі , Верховній Суд України у постанові від 09 грудня 2015 року у справі №6-849цс15 дійшов до наступного висновку, а саме, з урахуванням частини першої статті 3 Цивільного процесуального кодексу України, частини першої статті 15 Цивільного кодексу України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Отже, у справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої пунктом першим частини першої статті 15 Закону України Про оренду землі , - об`єкта оренди суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв`язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених статтею 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з`ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав .

Згідно з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду України від 15 грудня 2013 року у справі №6-94цс13, від 21 вересня 2016 року у справі №6-1512цс16, також передбачено, що однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення, у зв`язку з його укладенням, прав та охоронюваних законом інтересів.

За своєю юридичною природою позов - це матеріально-правова вимога до суду заінтересованої особи (позивача) про здійснення правосуддя в цивільній справі на захист прав, свобод чи інтересів, порушених чи оспорюваних іншого особою (відповідачем).

Відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Захист цивільних прав - це застосування цивільно-правових засобів з метою забезпечення цивільних прав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликане поведінкою іншої особи.

Таким чином, підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту є порушення, невизнання або оспорення відповідного права.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів. А також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси (ст. ст. 45, 46 ЦПК України).

У абзаці 2 п. 11 постанови №14 Пленуму Про судове рішення у цивільній справі від 18 грудня 2009 року Верховний Суд України роз`яснив, що, оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Таким чином, суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи та інтереси цих осіб, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Однак, в судовому засіданні не встановлено, що відповідач ТОВ Науково-виробнича фірма Славянка порушує, не визнає або оспорює права позивача, ОСОБА_2 ..

За таких обставин, виконуючи повноваження суду апеляційної інстанції, колегія суддів дійшла висновку про те, що спірні договори оренди землі укладені у відповідності до вимог діючого законодавства й позивачкою ОСОБА_2 в судовому засіданні не доведено належним чином підстави, передбачені ст. ст. 203, 215 ЦК України та ст. ст. 15, 21, 22 Закону України Про оренду землі , для визнання спірних договорів оренду землі недійсними. Тому права позивачки у зв`язку з укладанням договорів оренди землі не порушені відповідачем й у відповідності до статей 15, 16 ЦК України її право не підлягає захисту судом.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 03 вересня 2014 року у справі №6-84цс14.

Отже, позовні вимоги ОСОБА_2 є незаконними, необґрунтованими й не підлягають задоволенню.

Порушення норм процесуального права, а саме, ст. ст. 12, 81, 263, 264 ЦПК України та норм матеріального права, а саме, ст. ст. 203, 215 ЦК України та ст. ст. 15, 21, 22 Закону України Про оренду землі , у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції й ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

На підставі частин 1 та 13 статті 141 ЦПК України судові витрати покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове рішення, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідач, ТОВ Науково-виробнича фірма Славянка , поніс та документально підтвердив сплату судового збору при подачі апеляційної скарги в сумі 3 180 грн. (а. с. 108), тому з позивача на користь відповідача слід присудити судовий збір в сумі 3 180 гривень.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п. 2 ч. 1, 374, п. 4 ч. 1, 376, 381-384, 389 ЦПК України, Одеський апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Науково - виробничої фірми Славянка задовольнити частково, рішення Березівського районного суду Одеської області від 11 липня 2018 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_2 до Товариства з обмеженою відповідальністю Науково - виробничої фірми Славянка про визнання договорів оренди земельних ділянок недійсними відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 , реєстраційний номер облікової картки платників податків: НОМЕР_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Науково - виробничої фірми Славянка , код ЄДРПОУ 38201224, витрати по сплаті судового збору в сумі 3 180 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст судового рішення складено: 06 грудня 2019року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М.Драгомерецький

Р.Д.Громік

П.М.Черевко