Рішення

від 05.12.2019 по справі 200/16066/17

БАБУШКІНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

Справа № 200/16066/17

Провадження № 2/200/3986/17

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05 грудня 2019 року Бабушкінський районний суд м. Дніпропетровська

в складі: головуючого судді: Женеску Е.В.

за участю секретаря: Яковенко А.С.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Суслова Надія Борисівна про визнання частково недійсним додаткового договору до договору оренди земельної ділянки,-

ВСТАНОВИВ:

19 вересня 2017 року позивач ОСОБА_1 звернулась до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська із зазначеним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовані наступним.

27 квітня 2004 року між позивачем та Дніпропетровською міською радою було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Сусловою Н.Б., згідно з яким позивач прийняла у строкове платне володіння земельну ділянку площею 0,0535 га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 і зареєстрована в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 1210100000:02:420:0061. 05 серпня 2009 року між сторонами був укладений додатковий договір до договору оренди земельної ділянки від 27.04.2004 року, який доповнено пунктами щодо нормативної грошової оцінки землі, та категорії цільового призначення земельної ділянки - землі історико-культурного призначення, а також викладено в новій редакції розділ Орендна плата . 18 вересня 2017 року позивач довідалась про існування акта від 11.01.2014 року Про результати документальної позапланової виїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 з питань повноти нарахування орендної плати за землю за період з 01.01.2011 по 30.10.2013 року , згідно якого позивачем нібито занижена орендна плата за 2011, 2012, січень-жовтень 2013 років. Вказані нарахування відбулись в зв`язку з помилковим обчисленням орендної плати за землю, як на об`єкт історико-культурного призначення. Вказує, що земельна ділянка надавалась їй для розміщення об`єкта торгівельного призначення. Згідно Класифікації видів цільового призначення земель, розробленої відповідно до Земельного кодексу України, розділ 3 Землі громадської забудови містить підрозділ 3.07 - Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі. Розділ 8 Землі історико-культурного призначення - не містить земель з призначенням для громадської забудови. Додатковим договором визначено категорію землі як історико-культурного призначення та одночасно віднесено земельну ділянку до земель громадської забудови, в зв`язку з чим додатковий договір має бути визнаний недійсним в частині.

На підставі викладеного, позивач просить суд:

- додатковий договір від 05 серпня 2005 року, укладений між ОСОБА_1 та Дніпропетровською міською радою в особі заступника міського голови Афанасьєва Олександра Анатолійовича, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б., зареєстрований в реєстрі за № 1152, зареєстрований у ДМВ ДРФ ДП Центр ДЗК 21.09.2009 року, до договору оренди земельної ділянки від 27 квітня 2004 року, укладеного між ОСОБА_1 та Дніпропетровською міською радою в особі першого заступника міського голови Крупського А.Ф., посвідченого приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Сусловою Н.Б., зареєстрованого в реєстрі за № 2545, зареєстрованого у Книзі записів державної реєстрації договорів оренди землі, про що вчинено відповідний запис від 19.05.2004 року за № 5174 - визнати недійсним в частині Розділу 1 п.1.5 категорія цільового призначення земельної ділянки: землі історико-культурного призначення.

Ухвалою судді Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська Женеску Е.В. від 20 вересня 2017 року відкрито провадження у цивільній справі та призначено до розгляду по суті в судовому засіданні.

Ухвалою суду від 30 січня 2019 року визначено здійснювати судовий розгляд справи за за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін.

Відповідач 24.01.2019 року надав відзив на позов, де вказав, що рішенням Дніпровської міської ради від 16.06.2009 року за № 63/47 земельну ділянку по АДРЕСА_1 віднесено до категорії земель історико-культурного призначення. Оспорюваний пункт додаткового договору до договору оренди земельної ділянки визначає цільове призначення земельної ділянки відповідно до вказаного рішення міськради та безпосередньо випливає з положень цього рішення, яке не скасоване і не визнане недійсним. При укладенні договору позивач не заперечував проти його умов. Просить у задоволенні позовних вимог відмовити.

Також відповідач надав заяву про застосування строків позовної давності, де вказав, що позивач особисто підписала додатковий договір в 2009 році, отже, знала про порушене, на її думку, право.

Третя особа пояснень щодо суті позовних вимог не надала.

Дослідивши матеріали справи, суд прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Правилами ст. 12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ч. 5 ст. 81 ЦПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Судом встановлено наступне.

27 квітня 2004 року між ОСОБА_1 (орендар) та Дніпропетровською міською радою в особі першого заступника міського голови Крупського А.Ф. (орендодавець) було укладено договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом ДМНО Сусловою Н.Б.

Згідно п.1.1 договору ОСОБА_1 прийняла у строкове платне володіння і користування на умовах оренди земельну ділянку площею 0,0535 га, що знаходиться за адресою АДРЕСА_1 і зареєстрована в Державному земельному кадастрі за кадастровим номером 1210100000:02:420:0061.

Згідно п.1.3 договору, передбачене використання земельної ділянки за цим договором: фактичне розміщення салону-магазину.

Згідно п.3.8., на час укладення цього договору грошова оцінка земельної ділянки становить 845914,61 грн. згідно з довідкою про нормативну грошову оцінку земельної ділянки № 316 від 10.02.2004.

05 серпня 2009 року між сторонами був укладений додатковий договір до договору оренди земельної ділянки від 27.04.2004 року, який доповнено пунктами, зокрема,:

-п.1.4 щодо нормативної грошової оцінки земельної ділянки, яка на час укладення цього договору становить 2 005 881,81 грн.,

-п.1.5 категорія цільового призначення земельної ділянки: землі історико-культурного призначення,

- викладено в новій редакції розділ 3 Орендна плата .

Згідно п.3 додаткового договору, підставою для його укладення є: рішення міської ради від 23.01.2008 № 2/27, від 13.02.08 №31/28 та від 06.08.08 № 39/35.

Відповідно до ч.1 ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до п.2) ч.2 ст. 16 ЦК України, способом захисту цивільних прав та інтересів судом може бути визнання правочину недійсним.

Відповідно до положень ст. 204 Цивільного кодексу України правочин вважається правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Загальними вимогами чинності правочину є такі: зміст правочину не може суперечити ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; не може суперечити правам та інтересам осіб. Правочин може визнаватись недійсним за наявності дефектів у будь-якому елементі правочину.

Відповідно до ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Частиною 3 ст.215 ЦК України передбачене, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Положеннями ст.627 ЦК України врегульовано, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Як зазначено у ч.1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Статтею 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Згідно з частиною 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 15 Закону України Про оренду землі (у редакції, чинній на час укладення спірного договору) істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (місце розташування та розмір земельної ділянки; строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін.

Відповідно до статті 148 Конституції України місцеві ради самостійно вирішують питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Згідно з статтею 3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно - правовими актами.

Відповідно до статті 12 Земельного кодексу України (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) Дніпровській міській раді надано широкі повноваження у галузі земельних відносин.

Зокрема, їй належить право розпорядження землями територіальної громади; передачі земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до Земельного кодексу України; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до Земельного кодексу України; вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до Закону.

Згідно з пунктом 34 частини 1 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні вирішення відповідно до Закону питань регулювання земельних відносин є виключною компетенцією пленарних засідань сільських, селищних, міських рад.

Відповідно до статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Дніпропетровської міської ради № 31/28 від 13.02.2008 року встановлено, що діючі договори оренди землі, які не відповідають вимогам чинного земельного законодавства в частині визначення орендної плати за землю, потребують внесення відповідних змін, а саме: п.3.2. Внесення змін до діючих договорів оренди землі, категорія цільового призначення земель яких не визначена, здійснюється згідно з рішеннями міської ради. П.3.3. Додаткова угода до договору оренди землі повинна містити виключно пункти, що стосуються визначення річної орендної плати за землю та категорії цільового призначення земель, підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації у встановленому чинним законодавством порядку.

Рішенням Дніпропетровської міської ради № 63/47 від 10.06.2009 року віднесено земельні ділянки, право розпорядження якими має Дніпропетровська міська рада, за основним цільовим призначенням до категорій земель згідно з додатком.

Згідно додатку до рішення міськради від 10.06.2009 року № 63/47, земельна ділянка за адресою АДРЕСА_1 за кадастровим номером 1210100000:02:420:0061, площею 0,0535 га відноситься до земель історико-культурного призначення.

Таким чином, оскаржуваний пункт 1.5 розділу І додаткового договору до договору оренди земельної ділянки визначає цільове призначення земельної ділянки відповідно до рішення Дніпропетровської міської ради № 63/47 від 10.06.2009 року, яке є чинним, не скасоване і не визнане недійсним у встановленому законом порядку.

Крім того, відповідно до ст. 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 цього Кодексу передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, ще звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушення: прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою № 14902/04 у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; п. 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполучені п Королівства ).

Пункт 1 ст. 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. У такій формі в цьому пункті втілено право на суд , одним аспектів якого є право доступу, тобто право на порушення провадження в суді за цивільнім позовом (див. рішення у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства (Golder v. The Unite Kingdom) від 21.02.1975 , серія А, № 18, сс. 17-18, пп. 35-36). Однак це право не абсолютним. Воно може підлягати законним обмеженням, таким, наприклад, як передбачене законом строки давності, заходи забезпечення позову, нормативне регулювання такого права стосовно неповнолітніх та психічно хворих осіб (див. рішення у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства (Stubbings and Others v. the United Kingdom) від 22.10.1996, Reports 1996-IV, c. 1502-3, пп. 51-52; і у справі Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства (Tolstoy-Miloslavsky v. the United Kingdom) від 13.07.1995, серія А, № 316-В, сс. 80-81, пп. 62-67).

Як вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 особисто підписала додатковий договір від 05.08.2009 року до договору оренди земельної ділянки, а отже була ознайомлена з його умовами ще в 2009 році.

За таких обставин, суд критично відноситься до тверджень позивача про те, що про порушення своїх прав вона дізналась лише у вересні 2017 року. Так, акт Про результати документальної позапланової виїзної перевірки ФОП ОСОБА_1 з питань повноти нарахування орендної плати за землю за період з 01.01.2011 по 30.10.2013 року , на який посилається позивач, та з якого вона нібито дізналась про порушення своїх прав, що полягало у неправомірному нарахуванні орендної плати виходячи з категорії цільового призначення земельної ділянки, складений 11.01.2014 року, та позивач ніяким чинмо не довела отримання нею цього акту у вересні 2017 року.

Відтак, суд приходить до висновку, що позивач міг довідатись про порушення своїх прав в серпні 2009 року, і ніяк не пізніше січня 2014 року, отже є підстави вважати, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду за захистом свого порушеного права.

Враховуючи вищевикладене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що обставини, на які посилається позивач як на підставу для задоволення позову, не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні, крім того, позивачем пропущено строк позовної давності, в зв`язку з чим поданий позов задоволенню не підлягає.

Керуючись ст.ст. 12, 81, 133, 141, 258, 259, 263-268 ЦПК України, суд,-

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради, третя особа приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Суслова Надія Борисівна про визнання частково недійсним додаткового договору до договору оренди земельної ділянки - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Пунктом 15.5 Перехідних положень ЦПК України передбачено, що апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної чи касаційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя: Е.В. Женеску