Постанова

від 04.12.2019 по справі 535/482/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

04 грудня 2019 року

м. Київ

справа № 535/482/15-ц

провадження № 61-28171св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - приватний нотаріус Котелевського районного нотаріального округу Соломко Зінаїда Василівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги ОСОБА_4 , ОСОБА_3 , ОСОБА_2 на постанову Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Кривчун Т. О., Бондаревської С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У червні 2015 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - приватний нотаріус Котелевського районного нотаріального округу (далі - приватний нотаріус Котелевського РНО) Соломко З. В., про переведення прав та обов`язків покупця, визнання права власності, витребування майна з чужого незаконного володіння, виплату ОСОБА_2 коштів, внесених на депозитний рахунок, посилаючись на те, що вона є співвласником нежитлової будівлі по АДРЕСА_1 . На підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу від 03 травня 2012 року ОСОБА_2 відчужив належні йому на праві приватної власності 3/50 частки у вказаному приміщенні ОСОБА_4 , яка, у свою чергу, подарувала спірне майно ОСОБА_3 за договором дарування від 11 червня 2014 року. Однак ОСОБА_2 як продавець частки у праві спільної часткової власності не повідомив її про намір продати свою частку, що є порушенням переважного права іншого співвласника на купівлю об`єкта нерухомості. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила: визнати поважними причини пропуску позовної давності для звернення до суду з цим позовом; перевести на неї права та обов`язки покупця за договором купівлі-продажу; виплатити ОСОБА_2 88 000 грн, внесених на депозитний рахунок суду; визнати за нею право власності на 3/50 частки у спірному нежитловому приміщенні та витребувати це майно з чужого незаконного володіння ОСОБА_3 .

Судами справа розглядалася неодноразово.

Останнім рішенням Котелевського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2017 року у складі судді Якименко Т. О. в задоволенні позову відмовлено. Повернуто ОСОБА_1 грошову суму, внесену на депозитний рахунок суду, в розмірі 88 000 грн. Скасовано заходи забезпечення позову, застосовані ухвалою Котелевського районного суду Полтавської області від 22 вересня 2015 року. Судові витрати ОСОБА_1 , понесені нею при розгляді цієї справи, не присуджено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 витрати на правову допомогу в сумі 10 000 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрати на правову допомогу в сумі 8 000 грн та 1 485 грн витрат на проведення судової оціночно-будівельної експертизи, а всього 9 458 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 витрати на правову допомогу в сумі 4 000 грн та 1 485 грн витрат на проведення судової оціночно-будівельної експертизи, а всього 5 485 грн. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь держави в особі Державної судової адміністрації України судовий збір у розмірі 396,40 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що з травня 2012 року позивачу було відомо про існування укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу 3/50 часток спірного нежитлового приміщення. Зазначене свідчить про пропуск ОСОБА_1 річної позовної давності щодо вимоги про переведення на співвласника прав та обов`язків покупця в разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності. Позовні вимоги про виплату ОСОБА_2 грошових коштів та визнання права власності також не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від вимоги про переведення прав та обов`язків покупця. Оскільки договір дарування від 11 червня 2014 року, за яким ОСОБА_3 набула у власність спірний об`єкт нерухомості, не визнаний недійсним в судовому порядку, тобто є правомірним, то відсутні підстави для задоволення позову в частині витребування майна з чужого незаконного володіння.

Постановою Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено. Переведено на ОСОБА_1 права та обов`язки покупця за договором купівлі-продажу 3/50 частки нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 , укладеним 03 травня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , посвідченим приватним нотаріусом Котелевського РНО Соломко З. В., зареєстрованим в реєстрі за номером 291. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 3/50 частки нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 . Витребувано 3/50 частки нежитлового приміщення, розташованого по АДРЕСА_1 , з володіння ОСОБА_3 як добросовісного набувача. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 . 359 730 грн вартості 3/50 частки вказаного нежитлового приміщення. В рахунок виконання цього рішення суду переведено з рахунку 37313604000622 територіального управління Державної судової адміністрації України у Полтавській області на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_2 , 88 000 грн. В рахунок виконання цього рішення суду переведено з рахунку 37310032009215 Апеляційного суду Полтавської області на рахунок, відкритий на ім`я ОСОБА_2 , 271 730 грн. Стягнуто з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 по 3 553,28 грн судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що при відчуженні ОСОБА_2 спірного нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 03 травня 2012 року було порушено переважне право ОСОБА_1 на його придбання. Висновок місцевого суду про те, що позивач була належним чином повідомлена про намір відповідача продати свою частку у нежитловому приміщенні ґрунтується на припущеннях. Вимога про визнання за позивачем права власності на об`єкт нерухомості є обґрунтованою, оскільки таке право, яке заперечувалося відповідачами, набувається у зв`язку з переведенням прав та обов`язків покупця. Колегія суддів також не погодилася з висновком суду першої інстанції про пропуск ОСОБА_1 річної позовної давності, вважаючи, що позивач дізналася про порушення її прав у вересні 2014 року під час ознайомлення з відомостями з Державного реєстру речових прав щодо переходу, припинення та виникнення права власності на спірне нерухоме майно. Крім того, 18 листопада 2013 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 пропозицію щодо купівлі належної йому частки нежитлового приміщення, яку вона прийняла, направивши 20 листопада 2013 року відповідний лист продавцю. Оскільки ОСОБА_2 фактично ввів позивача в оману щодо наявності в нього права власності на спірне майно, то вона обґрунтовано помилялася щодо непорушення її переважного права на купівлю частки. Вказані обставини були залишені поза увагою місцевого суду, який не дав їм будь-якої правової оцінки. Враховуючи, що об`єкт нерухомості перебуває у власності ОСОБА_3 , яка набула його за договором дарування від 11 червня 2014 року безвідплатно, то це майно підлягає витребуванню з її володіння на користь позивача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційних скарг, позиції інших учасників справи.

У травні 2018 року ОСОБА_4 та ОСОБА_2 подали до Верховного Суду касаційні скарги, в яких, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року, а рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2017 рокузалишити в силі.

Касаційні скарги мотивовані тим, що місцевий суд дійшов правильного висновку про пропуск ОСОБА_1 річної позовної давності. На підставі належним чином досліджених доказів суд встановив, що позивачу стало відомо про існування договору купівлі-продажу 3/50 часток спірного нежитлового приміщення ще у травні 2012 року. Суд апеляційної інстанції не спростував таких висновків та безпідставно вважав, що позивач дізналася про порушення її прав лише у вересні 2014 року. Тобто апеляційний суд взяв до уваги пояснення ОСОБА_1 , однак не дав будь-якої оцінки наданим з цього приводу показанням свідків, які є співвласниками нежитлової будівлі. Крім того, під час розгляду справи позивач підтвердила, що 18 листопада 2013 року вона отримала пропозицію купівлі спірної частки не від ОСОБА_2 , а від його матері. ОСОБА_1 внесла грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець, на депозитний рахунок апеляційного суду, хоча місцевий суд пропонував їй це зробити до вирішення спору по суті. Позивач не зверталася до нотаріуса з претензіями щодо порушення її права купівлі частки у майні.

У червні 2018 року ОСОБА_3 також подала касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року, а рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2017 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що оскільки договір дарування від 11 червня 2014 року, за яким вона набула у власність об`єкт нерухомості, не визнаний недійсним в судовому порядку, тобто є правомірним, то відсутні підстави для задоволення позову в частині витребування майна з чужого незаконного володіння. Крім того, позивач посилалася на те, що на час придбання спірного майна за договором купівлі-продажу ОСОБА_4 знала про існування інших співвласників нежитлової будівлі, у зв`язку з чим є недобросовісним набувачем. Однак апеляційний суд не зробив будь-яких висновків щодо недобросовісності покупця.

У липні 2018 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу ОСОБА_4 , а у вересні 2018 року - на касаційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,в яких просила залишити їх без задоволення, посилаючись на те, що наведені у скаргах доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками. При відчуженні ОСОБА_2 нерухомого майна за договором купівлі-продажу від 03 травня 2012 року було порушено її переважне право на його купівлю, оскільки вона не повідомлялася про намір відповідача продати свою частку в нежитловому приміщенні. Вонадізналася про порушення її прав лише у вересні 2014 року під час ознайомлення з відомостями з Державного реєстру речових прав щодо переходу, припинення та виникнення права власності на спірне нерухоме майно, тому не пропустила річну позовну давність.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 02 липня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_4 , а ухвалами від 03 серпня 2018 року - за касаційними скаргами ОСОБА_3 та ОСОБА_2

17 липня 2018 року справа № 535/482/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 21 листопада 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення суду апеляційної інстанції не відповідає.

Судами встановлено, що ОСОБА_2 на праві власності належали 3/50 часток нежитлового приміщення в будівлі по АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 також є співвласником нерухомого майна, розташованого за вищевказаною адресою.

Статтею 655 ЦК України передбачено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

За договором купівлі-продажу нерухомого майна від 03 травня 2012 року, який посвідчений приватним нотаріусом Котелевського РНО Соломко З. В., ОСОБА_2 продав ОСОБА_4 належну йому частину нежитлової будівлі площею 42,8 кв. м по АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

11 червня 2014 року вказану частину нежитлової будівлі ОСОБА_4 подарувала ОСОБА_3 , що підтверджується нотаріально посвідченим договором дарування.

Згідно з висновком судової оціночно-будівельної експертизи від 14 квітня 2017 року № 236/237, складеним Полтавським відділенням Харківського науково-дослідного інституту судових експертиз імені Засл. проф. М. С. Бокаріуса, ринкова вартість спірного нежитлового приміщення становить 359 730 грн.

Частиною першою статті 355 ЦК України передбачено, що майно, яке є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.

Держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності (частина перша статті 386 ЦК України).

Відповідно до частин першої, другої статті 362 ЦК України у разі продажу частки у праві спільної часткової власності співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Продавець частки у праві спільної часткової власності зобов`язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та інші умови, на яких він її продає. Якщо інші співвласники відмовилися від здійснення переважного права купівлі чи не здійснять цього права щодо нерухомого майна протягом одного місяця, а щодо рухомого майна - протягом десяти днів від дня отримання ними повідомлення, продавець має право продати свою частку іншій особі.

Якщо договір купівлі-продажу частки підлягає нотаріальному посвідченню, доказом повідомлення учасників спільної часткової власності про подальший продаж частки в спільному майні може бути свідоцтво, видане нотаріусом, про передачу їм заяви продавця згідно зі статтею 84 Закону України Про нотаріат або заява учасників спільної часткової власності про відмову від здійснення права переважної купівлі частки майна, що продається (із зазначенням ціни та інших умов, на яких продається ця частка). Справжність підпису на заяві учасника спільної часткової власності повинна бути засвідчена нотаріально (пункт 5.2 глави 1 розділу ІІ Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 22 лютого 2012 року № 296/5).

Суб`єктивне право на продаж частки сторонній особі виникає у співвласника з моменту одержання відмови усіх інших співвласників від здійснення переважного права на купівлю або нездійснення ними цього права протягом одного місяця від дня отримання ними повідомлення, якщо предметом договору купівлі-продажу є нерухоме майно. При цьому під здійсненням переважного права необхідно вважати передання (надіслання) продавцю оферти щодо укладення основного або попереднього договору купівлі-продажу частки.

Частиною четвертою статті 362 ЦК України передбачено, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред`явити до суду позов про переведення на нього прав та обов`язків покупця. Одночасно позивач зобов`язаний внести на депозитний рахунок суду грошову суму, яку за договором повинен сплатити покупець. До таких вимог застосовується позовна давність в один рік.

Стаття 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно з чужого незаконного володіння.

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Виходячи з положень зазначених статей, право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

В суді першої інстанції сторона відповідачів заявила про застосування позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення ЄСПЛ від 20 вересня 2011 року у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти Росії ; пункт 51 рішення ЄСПЛ від 22 жовтня 1996 року у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства ).

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (пункти 62, 66 рішення ЄСПЛ від 20 грудня 2007 року у справі Фінікарідов проти Кіпру ).

Порівняльний аналіз термінів довідався та міг довідатися , що містяться у статті 261 ЦК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести і той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що випливає із загального правила, встановленого статтею 60 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення рішення судом першої інстанції (далі - ЦПК України 2004 року), про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, має довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Згідно з частинами третьою, четвертою статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

На підставі пояснень сторін та показань свідків місцевим судом встановлено, що починаючи з травня 2012 року позивачу було відомо про існування укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 договору купівлі-продажу 3/50 часток нежитлового приміщення в будівлі по АДРЕСА_1 .

Зокрема, допитані як свідки ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які є співвласниками вказаної нежитлової будівлі, пояснили, що в січні 2012 року вони отримали від ОСОБА_2 лист-пропозицію про придбання в нього спірного майна, але сума коштів, за яку відповідач хотів продати свою частку, їх не влаштовувала. Свідки зазначили, що неодноразово спілкувалися з ОСОБА_1 з приводу продажу цієї частки. Позивачу було відомо, що ОСОБА_4 придбала нерухоме майно з метою відкриття магазину, оскільки в них один вхід до цього приміщення. Крім того, свідки підтвердили, що під час ремонту ОСОБА_7 (чоловік позивача) неодноразово приходив до ОСОБА_4 та радив їй, як краще все облаштувати. Оскільки на ремонт були витрачалися великі кошти, то всі розуміли, що таке переобладнання може робити тільки власник приміщення.

Свідок ОСОБА_8 пояснив, що протягом 2011-2013 років він приходив знімати показники електролічильника, під`єднаного до нежитлового приміщення в будівлі по АДРЕСА_1 . ОСОБА_1 неодноразово його запитувала про те, за скільки ОСОБА_4 придбала вказане майно у ОСОБА_2 та який магазин вона має намір відкрити. Позивач та її чоловік, який допомагав порадами з приводу ремонту, добре знали, що ОСОБА_4 придбала нерухомість у власність.

Місцевий суд також зазначив, що посилання позивача на те, що в листопаді 2013 року вона отримувала від ОСОБА_2 лист-пропозицію про купівлю спірної частки нежитлового приміщення та в подальшому сплатила його матері ОСОБА_9 88 000 грн, є неспроможними, оскільки не мають ніякого відношення до договору купівлі продажу, який був укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 у травні 2012 року. Крім цього, в листопаді 2013 року ОСОБА_2 не писав указаного листа, оскільки цей лист написала від його імені ОСОБА_9 , що не заперечувалося сторонами.

Зазначене стало підставою для порушення проти ОСОБА_9 кримінальної справи за шахрайство, яку було заведено за заявою позивача, поданою нею до правоохоронних органів у 2014 році.

Тому місцевий суд вважав, що вказані обставини не мають правового значення для цієї справи та не є поважними причинами для поновлення позивачу річного строку для звернення до суду з вимогою про переведення прав та обов`язків покупця.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_2 здійснив продаж спірної частини нежитлової будівлі без виконання передбаченого частиною другою статті 362 ЦК України обов`язку письмово повідомити іншого співвласника - ОСОБА_1 - про намір продати свою частку, що є порушенням переважного права купівлі частки у спільній частковій власності, однак позивач без поважних причин пропустила річний строк для звернення до суду з вимогою про переведення прав та обов`язків покупця, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови в позові за спливом позовної давності.

При цьому суд правильно виходив з того, що позовні вимоги про виплату ОСОБА_2 грошових коштів та визнання права власності також не підлягають задоволенню, оскільки вони є похідними від вимоги про переведення прав та обов`язків покупця. Оскільки ОСОБА_1 не є власником спірної частини нежитлового приміщення, договір дарування від 11 червня 2014 року, за яким ОСОБА_3 набула у власність об`єкт нерухомості, не визнаний недійсним в судовому порядку, тобто є правомірним, то відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 387, 388 ЦК України, за змістом яких право витребувати майно з чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто місцевий суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суд на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізує і оцінює докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив, зокрема з того, що місцевий суд дійшов висновку про належне повідомлення ОСОБА_2 позивача про його намір продати свою частку у нежитловому приміщенні.

Однак такий висновок апеляційного суду є помилковим, оскільки суд першої інстанції обґрунтував своє рішення наявністю підстав для задоволення позову в частині переведення прав та обов`язків покупця через порушення відповідачем переважного права купівлі частки у спільній частковій власності, однак відмовив у задоволенні цієї вимоги за спливом позовної давності.

При цьому, взявши до уваги пояснення сторін та показання свідків, місцевий суд встановив, що позивачу було відомо про відчуження ОСОБА_2 спірного майна ще у травні 2012 року, однак ОСОБА_1 пред`явила позов у червні 2015 року, тобто з пропуском річної позовної давності.

Не спростувавши належним чином встановлених судом першої інстанції обставин справи, апеляційний суд поклав в основу свого рішення лише пояснення позивача про те, що вона дізналася про порушення її прав у вересні 2014 року під час ознайомлення з відомостями з Державного реєстру речових прав, які ухвалою Котелевського районного суду Полтавської області від 05 вересня 2014 року були витребувані від Реєстраційної служби Котелевського районного управління юстиції Полтавської області за заявою ОСОБА_1 про забезпечення доказів.

Крім того, суд апеляційної інстанції безпідставно зазначив, що місцевий суд залишив поза увагою те, що 18 листопада 2013 року ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_2 пропозицію купівлі належної йому частки нежитлового приміщення, яку вона прийняла, направивши 20 листопада 2013 року відповідний лист продавцю.

Судом першої інстанції була дана оцінка вказаним обставинам та встановлено, що в листопаді 2013 року ОСОБА_2 не направляв позивачу лист-пропозицію, оскільки цей лист від його імені написала ОСОБА_9 , що не заперечувалося сторонами. Зазначене стало підставою для порушення проти ОСОБА_9 кримінальної справи за шахрайство, яку було заведено за заявою позивача, поданою нею до правоохоронних органів у 2014 році.

Переоцінивши докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням процесуального законодавства, апеляційний суд всупереч вимогам частини першої статті 367, статей 376, 382 ЦПК України не зазначив в оскаржуваному рішенні, які порушення норм процесуального права були допущені судом першої інстанції і в чому полягають ці порушення, які норми матеріального права неправильно застосовані і в чому полягає таке неправильне застосування, тобто не встановив і не навів правових підстав для скасування рішення.

Таким чином, апеляційний суд не з`ясував належним чином фактичних обставин справи, у зв`язку з чим скасував законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам щодо законності й обґрунтованості, вона підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Щодо розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою статі 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За подання касаційних скарг ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 сплатили по 7 194,60 грн, які підлягають стягненню з позивача на користь кожного з них.

Керуючись статтями 141, 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скаргиОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 задовольнити.

Постанову Апеляційного суду Полтавської області від 21 березня 2018 року скасувати, а рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 14 грудня 2017 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 7 194 (сім тисяч сто дев`яносто чотири) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 7 194 (сім тисяч сто дев`яносто чотири) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 7 194 (сім тисяч сто дев`яносто чотири) грн 60 коп. судових витрат, понесених на сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. О. Кузнєцов Судді:В. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов