Постанова

від 04.12.2019 по справі 460/1391/19

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2019 рокуЛьвів№ 857/11646/19 Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії :

головуючого судді: Гуляка В.В.

суддів: Коваля Р.Й., Святецький В.В.

за участі секретаря судового засідання: Омеляновської Л.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів,

на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2019 року (суддя - Махаринець Д.Є., час ухвалення - не зазначено, місце ухвалення - м.Рівне, дата складання повного тексту - не зазначена),

в адміністративній справі №460/1391/19 за позовом Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю Равіс про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,

встановив:

У червні 2019 року позивач Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів звернулось в суд із адміністративним позовом до відповідача ТзОВ Равіс , в якому просив стягнути з відповідача на користь держави в особі позивача адміністративно-господарську санкцію в розмірі 40360 грн. та пеню в розмірі 266,42 грн., у зв`язку із порушенням у 2018 році встановленого нормативу робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів.

Відповідач позову не визнав, у суді першої інстанції подав відзив на позовну заяву, просив відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2019 року у задоволенні позову відмовлено повністю.

З цим рішенням суду першої інстанції від 05.09.2019 року не погодився позивач Рівненське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів та оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає апелянт, що оскаржене рішення суду прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, неповним з`ясуванням всіх обставин справи, невідповідністю висновків суду обставинам справи, а тому підлягає скасуванню з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

В обґрунтування апеляційних вимог апелянт зазначає, що ТзОВ Равіс не вжито всіх заходів по забезпеченню працевлаштування інвалідів у 2018 році, відповідно до Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , Закону України Про зайнятість населення та Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007 року. Вказує апелянт, що відповідно до Закону України Про зайнятість населення державна служба зайнятості лише сприяє працевлаштуванню інвалідів, які знаходяться на обліку та зареєстровані як безробітні, а тому обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого законом нормативу покладається виключно на роботодавців. Апелянт зазначає, що виконання нормативу робочих місць у кількості визначеній Законом України Про основи соціальної захищеності інвалідів є працевлаштування інвалідів. Апелянт вказує, що судом першої інстанції не було враховано, що у поданому відповідачем звіті від 25.02.2019р. за вх. №01-14/2139 наявний невірно заповнений рядок 06 , що є порушенням Інструкції щодо заповнення форми звітності №10-ПІ (річна), що дає підставу вважати, що дане порушення було вчинене відповідачем свідомо з метою надання до Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів неправдивих відомостей або їх приховування.

За результатами апеляційного розгляду апелянт просить скасувати оскаржене рішення суду від 05.09.2019 року та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Відповідач подав суду апеляційної інстанції відзив на апеляційну скаргу, вказує, що повідомляв органи працевлаштування про наявність вільного робочого місця для осіб з інвалідністю та вживав усіх можливих заходів для його пошуку через органи місцевого самоврядування, засоби масової інформації та в тому числі звертався за допомогою до позивача. Також відповідач зазначає, що випадків відмови від працевлаштування особі із інвалідністю не було, що позивачем не спростовується. Просить рашення суду першої інстанції залишити без змін.

Апелянтом подано відповідь на відзив на апеляційну скаргу, вказує, що підприємства, які використовують найману працю самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць, виходячи із вимог статті 18 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю . Апелянт також зазначає, що на Фонд соціального захисту інвалідів не покладено функції щодо працевлаштування та направлення осіб з інвалідністю для виконання підприємствами нормативу для працевлаштування осіб з інвалідністю, а обов`язок із працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до встановленого законом нормативу покладається виключно на суб`єктів господарювання.

Учасники справи в судове засідання не з`явились, явку повноважних представників не забезпечили, належним чином були повідомленні про дату, час та місце розгляду справи, що відповідно до ч.2 ст.313 КАС України не перешкоджає апеляційному розгляду справи.

Відповідно до частини 4 статті 229 КАС України фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Суд апеляційної інстанції заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та докази по справі, обговоривши доводи, межі та вимоги апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції, вважає, що дану апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, з врахуванням наступного.

Судом встановлено, що відповідач ТзОВ Равіс є юридичною особою, працедавцем, який відповідно до ст.18 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні , зобов`язаний створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю (а.с. 11).

У червні 2018 року відповідач подав до Рівненського центру зайнятості первинну звітність форми №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) від 25.06.2018 року, якою було повідомлено про наявність робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме 1 посаду прибиральниці (а.с. 35).

Судом апеляційної інстанції із матеріалів справи встановлено, що відповідач ТзОВ Равіс звертався до Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, голови Великоомелянської сільської ради із листами-зверненнями для сприяння в пошуку людини з інвалідністю для працевлаштування, а також відповідачем публікувалися оголошення в місцевих засобах масової інформації про пошук відповідного працівника з інвалідністю (а.с. 36-41).

Згідно з звітом про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2018 рік за формою 10-ПІ від 21.02.2019р., наданого ТзОВ Равіс до Рівненського обласного відділення фонду соціального захисту інвалідів, середньооблікова кількість штатних працівників Товариства становила 25 осіб, середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність становила 0 осіб, кількість інвалідів, які повинні працювати відповідно до ст.19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні становить 1 особа, середньорічна зарплата штатного працівника 40358,00 грн. (а.с. 9).

Також встановлено, що за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у 2018 році позивачем проведено розрахунок заборгованості по сплаті адміністративно-господарських санкцій та пені, згідно якого, розмір такої заборгованості відповідача становить 40626,42 грн., що включає: адміністративно-господарські санкції - 40360,00 грн. та пеню - 266,42 грн.. Розрахунок проведено відносно 1 незайнятого робочого місця особами з інвалідністю (а.с. 10).

Вказані санкції відповідачем в добровільному порядку не сплачено, що стало причиною звернення позивача до суду для стягнення вказаних сум в примусовому порядку.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем протягом 2018 року виконано усі встановлені законодавством обов`язки із забезпечення працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з врахуванням наступного.

Спеціальним законом, який визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість інвалідам вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними здібностями і інтересами, є Закон України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні від 21.03.1991р. №875-ХII (далі Закон № 875-ХІІ).

Відповідно до ч.1 ст.19 Закону №875-XІI, для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

Згідно ч.1 ст.20 Закону №875-XІI, підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Як передбачено ч.1 ст.238 Господарського кодексу України (далі ГК України), за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб`єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб`єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

Відповідно до ч.2 ст.238 ГК України, види адміністративно-господарських санкцій, умови та порядок їх застосування визначаються цим Кодексом, іншими законодавчими актами. Адміністративно-господарські санкції можуть бути встановлені виключно законами.

Серед переліку адміністративно-господарських санкцій, встановленого у ч.1 ст.239 ГК України вказано, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку, встановленому законом, можуть застосовувати до суб`єктів господарювання, зокрема, адміністративно-господарський штраф, а також і інші адміністративно-господарські санкції, встановлені цим Кодексом та іншими законами.

Спірні у цій справі санкції застосовуються до суб`єктів господарювання уповноваженими органами державної влади за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, а тому є адміністративно- господарськими санкціями. Про це також вказано у ст.20 Закону №875-ХІІ.

Отже, законом передбачена відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій для підприємств, які не забезпечили середньооблікову чисельність працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Разом з тим, законом передбачено випадки, у яких суб`єкт господарювання звільняється від відповідальності за вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Загальні засади відповідальності учасників господарський відносин, зокрема і підстави для звільнення від відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що передбачені адміністративно-господарські санкції), регламентовано главою 24 ГК України Загальні засади відповідальності учасників господарських відносин .

За змістом ст.218 ГК України, підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності.

Відповідно до ч.1 ст.18 Закону №875-ХІІ, забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Згідно з ч.3 ст.18 Закону №875-ХІІ, підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань (ч.3 ст.18-1 Закону №875-ХІІ).

Таким чином, обов`язок підприємства з створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов`язком займатись пошуком осіб з інвалідністю для працевлаштування.

Наведена позиція суду відповідає судовій практиці Верховного Суду по наведеній категорії справ (постанова від 15.04.2019р. у справі №825/699/17; постанова від 20.05.2019р. у справі №820/2380/16).

Відповідно до п.2 Порядку подання підприємствами, установами, організаціями та фізичними особами, що використовують найману працю, звітів про зайнятість і працевлаштування інвалідів та інформації, необхідної для організації їх працевлаштування, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №70 від 31.01.2007р., інформацію про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) для працевлаштування інвалідів роботодавці подають центру зайнятості за місцем їх реєстрації як платників страхових внесків на загальнообов`язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття за формою, затвердженою Мінпраці за погодженням з Держкомстатом.

Згідно з п.4 ч.3 ст.50 Закону України Про зайнятість населення , роботодавці зобов`язані своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії).

Наказом Міністерства соціальної політики України №316 від 31.05.2013р. затверджено Порядок подання форми звітності №3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) (далі Порядок).

Відповідно до п.5 Порядку, форма №3-ПН подається за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через три робочі дні з дати відкриття вакансії. Датою відкриття вакансії є наступний день після створення робочого місця чи припинення трудових відносин з працівником, робоче місце якого стає вакантним, або дата, починаючи з якої може бути укладений трудовий договір з найманим працівником.

При цьому, обов`язок підприємства щодо створення робочих місць для осіб з інвалідністю не супроводжується його обов`язком підбирати і працевлаштовувати інвалідів на створені робочі місця. Такий обов`язок покладається на органи працевлаштування, що перелічені в ч.1 ст.18 Закону №875-ХІІ. Однак, на підприємство покладається обов`язок створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю та інформувати про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів.

Як встановлено судом першої інстанції, відповідачем за період 2018 року подано до Рівненського центру зайнятості 25.06.2018р. звіт за формою 3-ПН про наявність вакантних робочих місць, в якому зазначалось про створене вакантне робоче місце прибиральниця для осіб з інвалідністю, що сторонами не заперечується.

Колегія суддів апеляційної інстанції погоджується із висновком суду першої інстанції, про те, що підприємство не несе відповідальності за невиконання нормативу працевлаштування осіб з інвалідністю, якщо воно розробило необхідні заходи по створенню для них робочих місць, зокрема, створило робочі місця для таких осіб та своєчасно, достовірно, в повному обсязі проінформувало відповідні установи, але фактично не працевлаштувало інваліда з причин незалежних від нього: відсутність інвалідів, відмова інваліда від працевлаштування на підприємство, бездіяльність державних установ, які повинні сприяти працевлаштуванню інвалідів.

Суд першої інстанції також дійшов до вірного висновку щодо того, що покликання позивача на не заповнення відповідачем у поданому звіті форми №10-ПІ рядка 06 є безпідставними та необґрунтованими, оскільки у відповідності до наказу Міністерства соціальної політики від 11 лютого 2007 року №42, яким затверджено Інструкцію щодо заповнення форми №10-ПІ (річна) Звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів вказана графа має заповнюватись у тому разі, якщо через невиконання нормативу роботодавець повинен сплатити відповідну суму адміністративно-господарських санкцій.

Аналогічний правовий висновок висловлено Верховним Судом в постанові від 24.04.2019р. у справі №817/1188/18, що в силу приписів ч.5 ст.242 КАС України враховується судом при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Виходячи з вищенаведеного, суд апеляційної інстанції погоджується з висновками суду першої інстанції, що відповідачем вжито належних заходів щодо створення робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю та не допущено правопорушення, яке є підставою для застосування до нього штрафних санкцій, визначених ст.20 Закону №875-XІI.

Відповідно до частини 1 статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Згідно з частиною 2 статті 6 КАС України та статтею 17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини передбачено застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

З врахуванням наведених вище норм законодавства та фактичних обставин справи, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що судом першої інстанції при розгляді адміністративної справи всебічно і об`єктивно встановлено обставини справи, оскаржене рішення суду винесене з дотриманням норм матеріального і процесуального права, а тому немає підстав для його скасування.

Керуючись ст.ст. 243 ч.3, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 328 КАС України, суд

постановив:

Апеляційну скаргу Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів - залишити без задоволення.

Рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 05 вересня 2019 року в адміністративній справі №460/1391/19 за позовом Рівненського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю Равіс про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені - залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня її прийняття (проголошення), а у разі якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення - протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: В. В. Гуляк Судді: Р. Й. Коваль В. В. Святецький Повний текст постанови складено 12.12.2019 року