Ухвала

від 11.12.2019 по справі 910/3044/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

11 грудня 2019 року

м. Київ

Справа № 910/3044/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Кушніра І. В.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 26.09.2019 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у справі

за позовом Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафії Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви до: 1.Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області; 2. Дніпропетровської обласної державної адміністрації, третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Відділ культури, туризму, національностей та релігій, інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Петриківської районної державної адміністрації Дніпропетровської області, третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 - Релігійна організація "Релігійна громада парафія "Воскресіння Христового" Дніпропетровсько-Запорізької єпархії Української автокефальної православної церкви у смт. Петриківка, третя особа-3, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача-1 - ОСОБА_1 ; третя особа-4, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідачів-1, 2 - Міністерство культури України, за участю прокурора Дніпропетровської області, про визнання права власності на нерухоме майно,

за участю представників :

позивача - Литвин Ю. С., адвокат; Сахань Д. В., керівник;

відповідача-1 - Карманніков М. О., адвокат;

відповідача-2 - не з`явилися;

третьої особи-1 - не з`явилися;

третьої особи-2 - не з`явилися;

третьої особи-3 - не з`явилися;

третьої особи-4 - не з`явилися;

прокуратури - Чубенко В. В.,

ВСТАНОВИВ:

У травні 2018 року Релігійна громада Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української православної церкви (далі - Парафія) звернулася до Господарського суду міста Києва з позовом до Петриківської селищної ради Петриківського району Дніпропетровської області (далі - Селищна рада) та Дніпропетровської обласної державної адміністрації (далі - Обласна адміністрація) про визнання права власності на нерухоме майно за набувальною давністю.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що більше 20 років відкрито та безперервно користується, займається обслуговуванням будівель церкви, їх утриманням, реставрацією, проведенням ремонту, тобто використовує релігійні споруди як власник. Будівля Храму не перебуває на балансі жодної установи, право власності на неї ні за ким не зареєстровано, тобто будівля є фактично безхазяйною. Заволодіння будівлями Собору Свято-Різдва-Богородиці та Храму Петра і Павла є добросовісним, у зв`язку з чим позивач на підставі положень статті 344 ЦК України просив визнати за ним право власності на зазначене майно за набувальною давністю.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.03.2018 (суддя Зеленіна Н.І.) позовну заяву Парафії передано за виключною територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду Дніпропетровської області.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 (колегія суддів: Первушин Ю. Ю., Мельниченко І. Ф., Бєлік В. Г.) у задоволенні позову відмовлено.

Рішення мотивовано посиланнями на те, що для отримання права володіння спірним нерухомим майном - Собором Різдва Пресвятої Богородиці , який має статус пам`ятки національного значення, позивач має можливість звернутися до уповноваженого органу для отримання рішення про надання дозволу та погодження Міністерством культури України. Проте позивачем не дотримано вимог та не вчинено дій, спрямованих на отримання права власності або користування спірним нерухомим майно у порядку, встановленому Законом України "Про охоронну культурної спадщини", оскільки відповідних документів до суду не подано. Суд зазначив, що позивач як релігійна організація має переважне право відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" звернутися до Обласної адміністрації для вирішення питання про передачу релігійній громаді у безоплатне користування спірного майна.

Також суд наголосив, що чинне законодавство передбачає декілька способів передачі у власність або у користування об`єктів культурної спадщини, які регулюються нормами Закону України "Про охорону культурної спадщини" та Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" , які є спеціальними відносно інших законодавчих актів України у цих правовідносинах, тому застосування положень статті 344 ЦК України до спірних правовідносин не можна вважати правомірним.

Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 26.09.2019 (колегія суддів: Коваль Л. А., Верхогляд Т. А., Чередко А. Є.) рішення змінено шляхом викладення мотивувальної частини в редакції постанови суду апеляційної інстанції, в іншій частині рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Дійшовши висновків про зміну рішення місцевого господарського суду, суд апеляційної інстанції зазначив про те, що до введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" все майно церковних і релігійних громад було визнано державною власністю згідно зі статтею 366 Адміністративного кодексу Української РСР 1927 року. Зазначене законодавство не було визнано нечинним з дня його прийняття, тобто, таким, що не породило правових наслідків. Тому держава, в собі органів, передбачених статтею 17 Закону, є належним власником культових будівель і майна. Державні органи мають право володіти, користуватися і розпоряджатися цими будівлями і майном, а також вчиняти щодо цих майнових об`єктів будь-які дії, що не суперечать закону, а тому в господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог релігійних організацій до відповідних державних органів про визнання права власності на культові будівлі і майно або про зобов`язання цих органів передати зазначені будівлі і майно у власність або в користування, оскільки інше рішення порушує право державної власності, виходячи із змісту чинного законодавства.

Суд акцентував, що втрата Адміністративним кодексом Української РСР 1927 року чинності на час виникнення спірних правовідносин сторін, не усуває юридичних наслідків виконання приписів цього Кодексу в період його дії, зокрема щодо визнання культових будівель і майна державою власністю, що спростовує доводи позивача про відсутність власника спірного майна та про наявність підстав для віднесення його до безхазяйного, а також щодо добросовісність заволодіння цим майном, що виключає наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на спірне майно за набувальною давністю.

У касаційній скарзі Парафія наголошує на тому, що оскільки відповідачем у справі є Дніпропетровська обласна державна адміністрація, то не зважаючи на те, що спір стосується нерухомого майна (частина 3 статті 30 ГПК України), справа, згідно з вимогами частини 5 статті 30 ГПК України, підлягає розгляду за виключною підсудністю Господарським судом міста Києва. Отже оскаржувані рішення та постанова ухвалені з порушенням правил територіальної підсудності та відповідно до положень пункту 6 частини 1 статті 310 ГПК України підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд.

Водночас скаржник посилаючись на порушення судами попередніх інстанцій положень статті 344 ЦК України, статті 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" та на неправильне застосування судом апеляційної інстанції приписів статті 366 Адміністративного кодексу УРСР 1927 року, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Положення статті 30 ГПК України містять перелік спорів щодо яких встановлено виключну підсудність справ.

Так, частиною 3 названої статті передбачено, що спори, що виникають з приводу нерухомого майна, розглядаються господарським судом за місцезнаходженням майна або основної його частини. Якщо пов`язані між собою позовні вимоги пред`явлені одночасно щодо декількох об`єктів нерухомого майна, спір розглядається за місцезнаходженням об`єкта, вартість якого є найвищою.

Водночас частиною 5 цієї ж норми врегульовано, що спори, у яких відповідачем є Кабінет Міністрів України, міністерство чи інший центральний орган виконавчої влади, Національний банк України, Рахункова палата, Верховна Рада Автономної Республіки Крим або Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські ради або обласні, Київська і Севастопольська міські державні адміністрації, а також справи, матеріали яких містять державну таємницю, розглядаються місцевим господарським судом, юрисдикція якого поширюється на місто Київ.

У даному випадку предметом спору є визнання права власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: вул. Косенка, 30а в селі Мала Петриківка Петриківського району Дніпропетровської області, а одним із відповідачів є Дніпропетровська обласна державна адміністрація.

Тобто спір одночасно відноситься до виключної підсудності різних господарських судів - міста Києва та Дніпропетровської області.

В даному випадку позивач на підставі частини 5 статті 30 ГПК України звернувся з позовом до Господарського суду міста Києва. Проте суд дійшовши висновку, що справа відповідно до частини 3 статті 30 ГПК України містить іншу виключну підсудність, позовну заяву Парафії передав за виключною територіальною юрисдикцією (підсудністю) до Господарського суду Дніпропетровської області.

Колегія суддів враховує, що відповідно до частин 6, 7 статті 31 ГПК України спори між судами щодо підсудності не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

Наявність виключної правової проблеми вбачається щодо визначення виключної підсудності спору під час звернення до господарського суду, у разі одночасного віднесення цього спору до виключної підсудності різних господарських судів, оскільки чинне процесуальне законодавство не містить положень, якими мають керуватися господарські суди у разі виникнення такої ситуації.

Крім того, відповідно до частини 2 статті 310 ГПК України судове рішення, ухвалене судом з порушенням правил територіальної юрисдикції (підсудності), не підлягає скасуванню, якщо учасник справи, який подав касаційну скаргу, при розгляді справи судом першої інстанції без поважних причин не заявив про непідсудність справи.

З огляду на зазначену норму, виникає питання чи може вважатися звернення з позовом до Господарського суду міста Києва заявою про непідсудність даної справи Господарському суду Дніпропетровської області? Чи яким іншим чином (в якій формі) скаржник має заявити про непідсудність спору? І чи потрібний для визнання або підтвердження факту заявлення про непідсудність у випадку такого зверення факт окремого оскарження позивачем ухвали про передачу за підсудністю?

Положеннями статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" унормовано, що Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом. Верховний Суд, зокрема забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом; забезпечує апеляційні та місцеві суди методичною інформацією з питань правозастосування.

Згідно з положеннями частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до частини 5 статті 302 ГПК суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії або палати, має право передати справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо дійде висновку, що справа містить виключну правову проблему і така передача необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

З урахуванням викладеного, колегія суддів касаційного господарського суду у складі Верховного Суду вважає, що дана справа містить зазначену виключну правову проблему, тому з метою забезпечення правової визначеності та передбачуваності правозастосування судами приписів статті 30 ГПК України, а також зважаючи на роль Верховного Суду в системі судоустрою України, передача даної справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду необхідна для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Зважаючи на викладені вище обставини, керуючись статтями 234, 235, 302, 303 ГПК України, Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду

УХВАЛИВ:

Справу № 910/3044/18 разом із касаційною скаргою Релігійної громади Свято-Різдва-Богородична парафія Дніпродзержинської єпархії Української Православної Церкви на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 26.09.2019 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 11.03.2019 у даній справі передати на розгляд Великої Палати Верховного Суду.

Ухвала набирає законної сили негайно після її оголошення та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя І. Кушнір