Рішення

від 27.12.2019 по справі 201/5132/18

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№201/5132/18

провадження 2/201/458/2019

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 грудня 2019 року Жовтневий районний суд

м. Дніпропетровська

в складі: головуючого

судді Антонюка О.А.

з секретарем - Плевако О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 і Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції, третя особа Перша Дніпровська державна нотаріальна контора про визнання недійсним договору дарування квартири, скасування державної реєстрації і поновлення прав власника,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 15 травня 2018 року звернулася до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 і Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції про визнання недійсним договору дарування квартири, скасування державної реєстрації і поновлення прав власника, позовні вимоги не змінювалися, але уточнювалися і доповнювалися. Позивач в своїх позовних вимогах та з представником посилаються на те, що її матері ОСОБА_4 на праві власності належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса АДРЕСА_2 ) на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 17 серпня 1972 року, виданого Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2 - 5016. Дане свідоцтво зареєстроване в Дніпропетровському інвентарному бюро в реєстрову книгу 33 під № 62 від 21 серпня 1972 року. Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0.1052 га та складалося з житлового будинку літ. А з господарчими будівлями. Вказана земельна ділянка була приватизована її матір`ю ОСОБА_4 згідно до Державного акту на право приватної власності на землю (серія ДП Д*№ 006977 69122014), виданого на підстави рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1301 від 26 вересня 1996 року та зареєстрованого в Книзі записів державних на право приватної власності на землю за № 006977 від 20 жовтня 1997 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства.

Мати позивачки та вона сама були зареєстровані та проживали у зазначеному домоволодінні. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла. Після смерті матері відкрилася спадщина, що складалася з зазначених домоволодіння та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Позивач як єдина спадкоємиця першої черги у встановлений законом строк звернулася з заявою про прийняття спадщини після смерті матері до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. Для отримання свідоцтва про право на спадщину, за діючим на той період законодавством необхідно було надати нотаріусу довідку-характеристику КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на померлого власника майна. Тому позивачем державному нотаріусу Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори була надана довідка -характеристика № 013273 від 15 серпня 2002 року, згідно якої за померлою ОСОБА_4 було зареєстровано в цілому оволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . 23 серпня 2002 року позивач отримала Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-3594 після смерті її матері ОСОБА_4 , згідно до якого вона отримала у спадщину домоволодіння АДРЕСА_1 , що - складається з житлового будинку А-1, сараю літ. Б, убиральні літ. В, № 1- 4 споруд, І - мощення, а також земельної ділянки площею 0.1052 га за вказаною адресою. Дане свідоцтво про право на спадщину було зареєстроване в КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації у реєстрову книгу № 33 за реєстровим № 62 від 09 грудня 2002 року.

На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом, позивачкою було отримано Державний акт на право приватної власності на землю (бланк Д* № 040261 серія Р2 № 210794) з присвоєнням кадастрових номерів 1210100000:03:179:0024, 1210100000:03:179:0025, виданий на її ім`я на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом за № 2-3594 від 23 серпня 2002 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 040261 від 12 січня 2003 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства. Отримавши у спадщину зазначене майно позивач продовжувала проживати, користуватися та володіти ним у відповідності до закону.

У травні 2018 року позивач вирішила продати належне їй домоволодіння та земельну ділянку, тому звернулась до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради Дніпропетровської області з заявою про отримання інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо належного їй об`єкту нерухомості.

07 травня 2018 року позивачкою отримана інформаційна довідка № 123085542, з якої їй стало відомо про те, що належне їй домоволодіння зареєстроване за іншою особою - відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія номер 2-3594 виданим 02 березня 1990 року державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. При цьому у інформаційній довідці було зазначено, що підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 були договір дарування від 02 березня 1990 року, у якому співпадали серія і номер договору із серією і номером свідоцтва про право на спадщину, яке позивач отримала після смерті своєї матері. Ця обставина відразу викликала підозру того, що мають місце шахрайські дії. Позивач намагалася з`ясувати питання про скасування реєстрації права власності на домоволодіння за відповідачем ОСОБА_2 , але їй зазначили на те, що дане питання вона може вирішити лише в судовому порядку.

Для укладення договору дарування, за діючим на той період законодавством, зокрема за ст. 20, 21 Закону УРСР Про державний нотаріат в редакції 1975 року, необхідно було надати нотаріусу довідку - характеристику бюро технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на власника майна, що відчужується. Така довідка у 1990 році не замовлялась в цьому бюро інвентаризації. Отримавши таку інформаційну довідку, позивач звернулася до Першої ДДНК з питанням щодо укладення даної угоди. Проте, інформацію з цього приводу їй не надали, посилаючись на те, що вона не є стороною договору.

Тоді позивач звернулася до Соборного ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції з заявою про відкриття кримінального провадження щодо скоєння злочину - шахрайських дій відносно майна, що належить їй на праві власності. Однак, 11 травня 2018 року їй надана відповідь Шевченківського ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції, що не має підстав для відкриття кримінального провадження, бо мають місце цивільно - правові відносини.

Після отримання зазначеної відповіді позивач звернулася до Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції з заявою щодо скасування реєстрації права власності за ОСОБА_2 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 . Проте дану заяву у неї навіть не прийняли, а зазначили на необхідності звернутися до суду за захистом своїх порушених прав власності на нерухоме майно.

Вважає, що даний правочин є нічим іншим, як фіктивною угодою, наявність якої нікому не було відомо. З моменту так званого договору дарування між її матір`ю та відповідачем пройшло більш ніж 28 років, в продовж яких мати позивача та вона мешкали та користувалися своїм домоволодінням в цілому. До того ж у 1996 році земельна ділянка, на якій був розташований житловий будинок та господарчі споруди, була приватизована і для приватизації означеної земельної ділянки на ім`я матері позивачки необхідно було надати правовстановлюючий договір на об`єкт нерухомості, яким було свідоцтво право на спадщину за законом. А в подальшому після смерті матері позивач отримувала в КП ДМБТІ довідку-характеристику на вступ у спадщину після і матері і реєструвала своє право власності. До того ж отримувала в Дніпропетровській міській раді Державний акт на право власності на землю, куди також надавався правовстановлюючий документ. Без наявності правовстановлюючих документів на домоволодіння ні вона, ні її мати не мали б можливості приватизувати земельну ділянку.

Крім того, згідно до вимог ст. 128 ЦК УРСР року, який діяв на момент укладення так званого правочину, необхідною умовою наявності права власності була державна реєстрація права власності Дніпропетровському інвентарному бюро впродовж шести місяців з моменту укладення угоди. Така умова не була виконана, оскільки, на думку позивача, і самого спірного договору дарування не існувало в силу того, що у її матері не було ніколи наміру дарувати чи продавати своє єдине житло, де вона була зареєстрована до дня своєї смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 . Всі ці обставини свідчать про те, що дана оспорювана угода є фіктивною угодою або підробкою, зробленою з метою незаконного позбавлення позивача права власності на вказане домоволодіння.

У даному конкретному випадку наявність умислу матері позивачки укласти угоду та подарувати єдине житло - спірний будинок - сторонній особі у неї не було. У добровільному порядку позивач намагався вирішити даний спір, звертався до відповідача. Однак, відповідач не надав відповіді на її вимоги. Вказаним майном позивач і її мати не розпоряджалися, договору дарування мати позивачки не укладала, договір не підписувала, з особою обдарованого не знайома. Оспорюваний договір позивач вважає недійсним, оскільки останній укладений в супереч її волі і волі її матері та загальним засадам ЦК України. Позивач вважає, що її конституційне право на власність порушено та незаконно позбавлено майна. Мати позивача при укладанні договору дарування участі не приймала, право представляти її інтереси третім особам не передавала, тобто оскаржуваний договір не укладала. На виконання оспорюваного договору дарування нерухоме майно - будинок у власність фактично не був переданий, тобто сторонами не вчинено будь -яких дій на виконання такого правочину, до теперішнього часу усі комунальні послуги за вказане житло сплачує позивач. При укладанні договору дарування будинку ні позивач, ні її мати не мали наміру безоплатно передавати у власність, належне їм нерухоме майно, фактично сторонній для них особі. Станом на теперішній час позивачка залишаюсь єдиною зареєстрованою в спірному будинку людиною, регулярно сплачує за власні кошти вартість комунальних послуг; жодних заяв про зняття з реєстрації чи виключення її з членів житла до обслуговуючої будинок організації не подавала.

Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом визнання договору дарування недійсним. Вважає вказаний договір протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказаний договір недійсним, обставини укладання вказаного договору є сумнівними. Отже відповідач при укладанні вказаного договору дарування діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані договору. На її звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, відповідь не отримана, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивача вважає дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. Просили суд визнати недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ), укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори від 02 березня 1990 року за реєстровим № 2-3594, скасувати державну реєстрацію права власності на домоволодіння АДРЕСА_2 , що зареєстровано Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за реєстраційним номером 1495477612101 від 23 лютого 2018 року, номер запису про право власності 25027210 за ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ) і поновити за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ), задовольнивши уточнений позов в повному обсязі.

Відповідач ОСОБА_5 та/або його представник та представник відповідача Реєстраційної служби в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаного відповідача і представника відповідача відповідно до ст. 223 ЦПК України.

Третя особа Першої Дніпровської державної нотаріальної контори Дніпропетровської області та/або її представник в судове засідання не з`явилися, про день та час слухання справи повідомлялися належним чином, про причини неявки суду не повідомили; вказаним і матеріалами справи, на думку суду, та в письмовому зверненні до суду проти задоволення позову заперечували і вважали за можливе слухати справу за наявними матеріалами справи без їх участі. Суд вважає можливим слухання справи за відсутності вказаної представника вказаної третьої особи відповідно до ст. 223 ЦПК України.

З`ясувавши думку сторін і третьої особи, оцінивши надані і добуті докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовні вимоги обґрунтованими і підлягаючими задоволенню в повному обсязі.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і громадянина і основоположних свобод передбачено право людини на доступ до правосуддя, а ст. 13 - ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу щодо захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що спричиняє потрібні результати, наслідки, матиме найбільший ефект.

В судовому засіданні встановлено, що її матері ОСОБА_4 на праві власності належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса АДРЕСА_2 ) на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 17 серпня 1972 року, виданого Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2 - 5016. Дане свідоцтво зареєстроване в Дніпропетровському інвентарному бюро в реєстрову книгу 33 під № 62 від 21 серпня 1972 року.

Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0.1052 га та складалося з житлового будинку літ. А з господарчими будівлями. Вказана земельна ділянка була приватизована її матір`ю ОСОБА_4 згідно до Державного акту на право приватної власності на землю (серія ДП Д*№ 006977 69122014), виданого на підстави рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1301 від 26 вересня 1996 року та зареєстрованого в Книзі записів державних на право приватної власності на землю за № 006977 від 20 жовтня 1997 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства. Мати позивачки та вона сама були зареєстровані та проживали у зазначеному домоволодінні. Дані обставини підтверджуються свідоцтвом про право на спадщину, державним актом на землю, технічним паспортом, домовою книгою, довідкою з місця проживання.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (бланк НОМЕР_2 ), виданим 02 січня 2002 року Відділом реєстрації смерті у м. Дніпропетровську Дніпропетровського обласного управління юстиції за актовим записом № 12.

Після смерті матері відкрилася спадщина, що складалася з зазначених домоволодіння та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Позивач як єдина спадкоємиця першої черги у встановлений законом строк, звернулася з заявою про прийняття спадщини після смерті матері до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. Для отримання свідоцтва про право на спадщину, за діючим на той період законодавством, зокрема за Розділом III Закону України Про нотаріат в редакції 1993 року, необхідно було надати нотаріусу довідку-характеристику Комунального підприємства Дніпропетровське технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на померлого власника майна. Тому у відповідності до закону, позивачем державному нотаріусу Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори була надана довідка-характеристика № 013273 від 15 серпня 2002 року, згідно якої за померлою ОСОБА_4 було зареєстровано в цілому оволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . 23 серпня 2002 року позивач отримала Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-3594 після смерті її матері ОСОБА_4 , згідно до якого вона отримала у спадщину домоволодіння АДРЕСА_1 , що - складається з житлового будинку А-1, сараю літ. Б, убиральні літ. В, № 1-4 споруд, І - мощення, а також земельної ділянки площею 0.1052 га за вказаною адресою. Дане свідоцтво про право на спадщину було зареєстроване в КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації у реєстрову книгу № 33 за реєстровим № 62 від 09 грудня 2002 року.

На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом, позивачкою було отримано Державний акт на право приватної власності на землю (бланк Д* № 040261 серія Р2 № 210794) з присвоєнням кадастрових номерів 1210100000:03:179:0024, 1210100000:03:179:0025, виданий на її ім`я на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом за № 2-3594 від 23 серпня 2002 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 040261 від 12 січня 2003 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства. Отримавши у спадщину зазначене майно позивач продовжувала проживати, користуватися та володіти ним у відповідності до закону.

Дані обставини підтверджуються свідоцтвом про право на спадщину за законом, державним актом на землю, технічним паспортом, домовою книгою, довідкою з місця проживання, свідоцтвом про смерть, свідоцтвом про народження, свідоцтвом про зміну прізвища.

У травні 2018 року позивач вирішила продати належне їй домоволодіння та земельну ділянку, тому звернулась до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради Дніпропетровської області з заявою про отримання інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо належного їй об`єкту нерухомості.

07 травня 2018 року позивачкою отримана інформаційна довідка № 123085542, з якої їй стало відомо про те, що належне їй домоволодіння зареєстроване за іншою особою - відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія номер 2-3594 виданим 02 березня 1990 року державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. При цьому у інформаційній довідці було зазначено, що підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 були договір дарування від 02 березня 1990 року, у якому співпадали серія і номер договору із серією і номером свідоцтва про право на спадщину, яке позивач отримала після смерті своєї матері. Ця обставина відразу викликала підозру того, що мають місце шахрайські дії. Позивач намагалася з`ясувати питання про скасування реєстрації права власності на домоволодіння за відповідачем ОСОБА_2 , але їй зазначили на те, що дане питання вона може вирішити лише в судовому порядку.

Для укладення договору дарування, за діючим на той період законодавством, зокрема за ст. 20, 21 Закону УРСР Про державний нотаріат в редакції 1975 року, необхідно було надати нотаріусу довідку - характеристику бюро технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на власника майна, що відчужується. Така довідка у 1990 році не замовлялась в цьому бюро інвентаризації. Отримавши таку інформаційну довідку, позивач звернулася до Першої ДДНО з питанням щодо укладення даної угоди. Проте, інформацію з цього приводу їй не надали, посилаючись на те, що вона не є стороною договору.

Тоді позивач звернулася до Соборного ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції з заявою про відкриття кримінального провадження щодо скоєння злочину - шахрайських дій відносно майна, що належить їй на праві власності. Однак, 11 травня 2018 року їй надана відповідь Шевченківського ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції, що не має підстав для відкриття кримінального провадження, бо мають місце цивільно - правові відносини.

Після отримання зазначеної відповіді позивач звернулася до Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції з заявою щодо скасування реєстрації права власності за ОСОБА_2 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 . Проте дану заяву у неї навіть не прийняли, а зазначили на необхідності звернутися до суду за захистом своїх порушених прав власності на нерухоме майно.

Позивач вважає, що даний правочин є нічим іншим, як фіктивною угодою, наявність якої нікому не було відомо. З моменту так званого договору дарування між її матір`ю та відповідачем пройшло більш ніж 28 років, в продовж яких мати позивача та вона мешкали та користувалися своїм домоволодінням в цілому. До того ж у 1996 році земельна ділянка, на якій був розташований житловий будинок та господарчі споруди, була приватизована і для приватизації означеної земельної ділянки на ім`я матері позивачки необхідно було надати правовстановлюючий договір на об`єкт нерухомості, яким було свідоцтво право на спадщину за законом. А в подальшому після смерті матері позивач отримувала в КП ДМБТІ довідку-характеристику на вступ у спадщину після і матері і реєструвала своє право власності. До того ж отримувала в Дніпропетровській міській раді Державний акт на право власності на землю, куди також надавався правовстановлюючий документ. Без наявності правовстановлюючих документів на домоволодіння ні вона, ні її мати не мали б можливості приватизувати земельну ділянку.

Крім того, згідно до вимог ст. 128 ЦК УРСР року, який діяв на момент укладення так званого правочину, необхідною умовою наявності права власності була державна реєстрація права власності Дніпропетровському інвентарному бюро впродовж шести місяців з моменту укладення угоди. Така умова не була виконана, оскільки, на думку позивача, і самого спірного договору дарування не існувало в силу того, що у її матері не було ніколи наміру дарувати чи продавати своє єдине житло, де вона була зареєстрована до дня своєї смерті, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Всі ці обставини свідчать про те, що дана оспорювана угода є фіктивною угодою або підробкою, зробленою з метою незаконного позбавлення позивача права власності на вказане домоволодіння.

На момент укладення оспорюваного договору дарування був чинним Цивільний кодекс УРСР 1963 року і саме положення ЦК УРСР лягають застосуванню при вирішенні спору. Як передбачалося ст. 57 ЦК УРСР, угода, укладена внаслідок обману, насильства, погрози, зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною, а також угода, яку громадянин був змушений укласти на вкрай вигідних для себе умовах внаслідок збігу тяжких обставин, може бути визнана недійсною за позовом потерпілого або за позовом державної чи громадської організації.

Згідно ст. 58 ЦК УРСР, недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.

Оскільки договір дарування посвідчений 02 березня 1990 року, тобто до введення в дію Цивільного Кодексу України 2003 року, зазначені правовідносини, згідно приписів п. 4, 7 Прикінцевих та перехідних положень зазначеного ЦК України, регулюються ЦК України 1963 року, отже правовідносини, що є предметом даного спору регулювалися Цивільним кодексом України 1963 року, тому і визнання правочину недійсним в даному випадку слід розглядати за правилами ст. 44 - 58 ЦК УРСР 1963 року.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 243 ЦК України (1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передачі майна обдарованому. Такої передачі ніколи не було, оскілки домоволодіння нікому матір`ю позивачка не дарувалось. Відповідно до частини 1 статті 48 ЦК УРСР недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону. За правилами цієї норми, угода визнається недійсною при невідповідності її закону та іншим актам, виданим органами державної влади і управління в межах наданої їм компетенції, у тому числі при порушенні встановленого порядку вчинення громадянами і організаціями дій, спрямованих на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав і обов`язків, а також в інших випадках їх невідповідності вимогам чинного законодавства, якщо для них не встановлені особливі правила визнання угод недійсними за статтями 45-47, 49-58 ЦК УРСР. Правила зазначеної статті застосовуються також до наслідків визнання недійсною угоди при держанні форми, в якій угода під страхом недійсності має бути укладена (пункт 5 Постанови № 3 Пленуму Верховного Суду України від 28 квітня 8 року Про судову практику в справах про визнання угод недійсними , діяла до 6 листопада 2009 року).

Нотаріальна форма укладення договорів дарування передбачена статтею 244 ЦК УРСР та по суті є посвідченням угоди нотаріусом у визначеному нотаріальним законодавством порядку.

Відповідно до статей 43 - 46 Закону України Про нотаріат , в редакції, яка діяла на час вчинення правочину, на нотаріуса покладаються обов`язки встановити особу громадянина, який звернувся за вчиненням нотаріальної дії, перевірити її дієздатність та витребувати і перевірити документи, необхідні для вчинення такої дії. Згідно зі ст. 203 ЦК України (у редакції 2003року) угода повинна бути спрямована на реальне наступлення правових наслідків, які обумовлені нею.

Згідно зі ст. 234 ЦК України фіктивною є угода, яка створена без наміру створити правові наслідки, які обумовлені цією угодою. Фіктивна угода визнається судом недійсною.

У пункті 24 Постанови Пленуму Верховного України № 9 від 6 листопада 2009 року Про практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними роз`яснено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

У даному конкретному випадку наявність умислу матері позивачки укласти угоду та подарувати єдине житло - спірний будинок - сторонній особі у неї не було. У добровільному порядку позивач намагався вирішити даний спір, звертався до відповідача. Однак, відповідач не надав відповіді на її вимоги.

Вказаним майном позивач і її мати не розпоряджалися, договору дарування мати позивачки не укладала, договір не підписувала, з особою обдарованого не знайома. Оспорюваний договір позивач вважає недійсним, оскільки останній укладений в супереч її волі і волі її матері та загальним засадам ЦК України. Позивач вважає, що її конституційне право на власність порушено та незаконно позбавлено майна.

Мати позивача при укладанні договору дарування участі не приймала, право представляти її інтереси третім особам не передавала, тобто оскаржуваний договір не укладала. На виконання оспорюваного договору дарування нерухоме майно - будинок у власність фактично не був переданий, тобто сторонами не вчинено будь -яких дій на виконання такого правочину, до теперішнього часу усі комунальні послуги за вказане житло сплачує позивач. При укладанні договору дарування будинку ні позивач, ні її мати не мали наміру безоплатно передавати у власність, належне їм нерухоме майно, фактично сторонній для них особі. Станом на теперішній час позивачка залишаюсь єдиною зареєстрованою в спірному будинку людиною, регулярно сплачує за власні кошти вартість комунальних послуг; жодних заяв про зняття з реєстрації чи виключення її з членів житла до обслуговуючої будинок організації не подавала.

Відповідно до ч. 1 ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Відповідно до ч. 3 ст. 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Правочин реалізується суб`єктом через його відповідне зовнішнє волевиявлення. Однак форма зовнішнього волевиявлення може виявитися неадекватною внутрішній волі суб`єкта правочину внаслідок неправомірних дій контрагента чи третіх осіб, внаслідок юридично значущої помилки у сприйнятті суб`єктом правочину його очікуваного юридичного результату. За таких обставин дії особи не можуть об`єктивно відображати внутрішню волю суб`єкта цивільних правовідносин досягти бажаного юридичного результату.

Будь-який правочин має набути чинності, тобто набрати юридичної сили. Для цього він має відповідати вимогам, встановленим законом. Правочин вважався чинним, а відповідно і правомірним, при його вчиненні мають бути дотримані такі умови як: законність змісту правочину; наявність у сторін (сторони) необхідного обсягу дієздатності; наявність об`єктивно вираженого волевиявлення учасника правочину та його відповідність внутрішній волі учасника правочину; відповідність форми вчиненого правочину вимогам закону; спрямованість волі учасників правочину на реальне досягнення обумовленого ним юридичного результату; відсутність спрямованості у вчинюваному батьками правочині на порушення прав та інтересів їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. У разі недотримання перерахованих вимог правочин є недійсним або може бути визнаний недійсним у порядку, встановленому цим Кодексом.

За змістом вищезазначених норм права при укладанні договору дарування волевиявлення дарувальника має бути спрямоване на добровільне, безоплатне, відчуження належного йому майна на користь обдарованого.

Позивач або її мати при укладанні договору дарування участі не приймали, право представляти її інтереси третім особам не передавала, тобто оскаржуваний договір не укладала. Якщо правочин визначається через дію, то дія, в свою чергу, - через волю особи, яка має бути вільно виражена, тобто особа тоді вважається такою, що вчинила правочин, коли вона бажає це зробити і прагне до цього. В противному випадку дія особи не породжує тих юридичних наслідків, які тягнуть за собою правочини - набуття, припинення прав та обов`язків, навіть якщо в супереч її волі виникли права та обов`язки особа вправі оспорити дійсність правочину і вимагати повернення її в первісний стан (ст. 216 ЦК України).

Право власності обдарованого на дарунок виникає з моменту його прийняття (ч. 1 ст. 722 ЦК України). На виконання оспорюваного договору дарування нерухоме майно - будинок у власність фактично не було передано, тобто сторонами не вчинено будь - яких дій на виконання такого правочину. Оспорюваний правочин не відповідає волевиявленню та дійсним намірам сторін на момент укладання договору дарування, отже є правові підстави визнати спірний договір недійсним. Тобто у даному разі не виникло бажаного договірного правовідношення та відповідного правового результату.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно з частиною першою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені у тому числі частиною третьою статті 203 цього Кодексу .

Отже правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

В правових висновках Верховного Суду України від 16 березня 2016 року № 6-93цс16 щодо визнання недійсним договору дарування вказано, що суд повинен врахувати фактичні обставини правочину такі як: вік позивача, його стан здоров`я та потреба у зв`язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування.

Верховний Суд України 11 листопада 2015 року при розгляді справи № 6-1124цс15, щодо визнання договору дарування недійсним постановив таку правову позицію: при вирішенні справи судам необхідно встановити чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно умов договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З`ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність .

Згідно постанови № 9 Пленуму Верховного суду України від 06 листопада 2009 року Про судову практику з розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійними : Рішення суду про задоволення позову про повернення майна,

переданого за недійсним правочином, чи витребування майна із чужого незаконного володіння є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року

№ 1952-IV Про державну реєстрацію речових прав на

нерухоме майно та їх обмежень ) . За змістом статті 216 ЦК України та виходячи із загальних засад цивільного законодавства суд може застосувати з власної

ініціативи реституцію як наслідок недійсності оспорюваного правочину.

При укладанні договору дарування будинку позивач і її мати не мали наміру безоплатно передавати у власність, належне їй (матері) нерухоме майно, фактично сторонній для неї особі. Більш того вона мала намір укласти угоду, яка б надавала їй можливість покращити її життя: регулярно купувати собі необхідні якісні продукти харчування, мати можливість купувати необхідні ліки, збільшити витрати власні потреби і т.і. Станом на теперішній час позивачка залишаюсь єдиною зареєстрованною в спірній квартирі людиною, регулярно сплачує за власні кошти вартість комунальних послуг; жодних заяв про зняття з реєстрації чи виключення її з членів житла до обслуговуючої будинок організації не подавала.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, кожна фізична та юридична особа має право володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Відповідно до ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до ст. 319 ЦК України, власник володіє користується, розпоряджається своїм майно на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо ~ свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 321 ЦК України, право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до ст. 391 ЦК України, власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з п. З ч. 2 ст. 16 ЦК України, встановлено, що способом захисту цивільних прав та інтересів може бути припинення дії, яка порушує право.

Приписами ст. 182 ЦК України передбачено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до п. 2 ст. 9 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , державний реєстратор приймає рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про відмову в державній реєстрації, про її зупинення, внесення змін до Державного реєстру прав.

Відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень , підставою для реєстрації прав, що посвідчують виникнення, перехід, припинення речових прав на нерухоме майно, обмежень цих прав є, зокрема, рішення суду стосовно речових прав на нерухоме майно і обмежень цих прав, що набрали законної сили.

Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень , у разі скасування на підставі рішення суду рішення про державну реєстрацію прав до Державного реєстру прав вноситься запис про скасування державної реєстрації прав.

Відповідно до п. 4 Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 Листопада 2009 року № 9 судам відповідно до статті 215 ЦК необхідно розмежовувати види недійсності правочинів: нікчемні правочини - якщо їх недійсність встановлена законом (частина перша статті 219, частина перша статті 220, частина перша статті 224 тощо), та оспорювані - якщо їх недійсність прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує їх дійсність на підставах, встановлених законом (частина друга статті 222, частина друга статті 223, частина перша статті 225 ЦК тощо).

Нікчемний правочин є недійсним через невідповідність його вимогам закону та не потребує визнання його таким судом. Оспорюваний правочин може бути визнаний недійсним лише за рішенням суду. Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Статтею 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового права та інтересу.

Таким чином, єдиним вирішенням спірного питання є захист у судовому порядку, шляхом визнання договору дарування недійсним. Вважає вказаний договір протиправним, нікчемним. Позивач вважає вказаний договір недійсним, обставини укладання вказаного договору є сумнівними. Отже відповідач при укладанні вказаного договору дарування діяв не добросовісно, не виказавши своїх дійсних намірів, не вказавши правильно повністю всі дані договору. На її звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, відповідь не отримана, була відмова. Позивач вважає вказане протиправним і порушуючим його права, а тому і звернувся в суд з цим позовом. Позивача вважає дії відповідача по укладанню спірного договору неправомірними, зобов`язання повинно бути законним і справедливим. На її звернення до відповідача про з`ясування обставин вказаного та укладання договору, спірне питання вирішене не було, була відмова, звернення до правоохоронних органів ні до чого не призвели, в добровільному порядку спір не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовну заяву підлягаючою задоволенню в повному обсязі за наступних підстав.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: 1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання… .

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Судом встановлено, що дійсно матері позивачки ОСОБА_4 на праві власності належало домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса АДРЕСА_2 ) на підставі Свідоцтва про право на спадщину від 17 серпня 1972 року, виданого Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим номером 2 - 5016. Дане свідоцтво зареєстроване в Дніпропетровському інвентарному бюро в реєстрову книгу 33 під № 62 від 21 серпня 1972 року. Зазначене домоволодіння розташоване на земельній ділянці площею 0.1052 га та складалося з житлового будинку літ. А з господарчими будівлями. Вказана земельна ділянка була приватизована її матір`ю ОСОБА_4 згідно до Державного акту на право приватної власності на землю (серія ДП Д*№ 006977 69122014), виданого на підстави рішення виконавчого комітету Дніпропетровської міської ради народних депутатів № 1301 від 26 вересня 1996 року та зареєстрованого в Книзі записів державних на право приватної власності на землю за № 006977 від 20 жовтня 1997 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства. Мати позивачки та вона сама були зареєстровані та проживали у зазначеному домоволодінні. Дані обставини підтверджуються свідоцтвом про право на спадщину, державним актом на землю, технічним паспортом, домовою книгою, довідкою з місця проживання. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть (бланк НОМЕР_2 ), виданим 02 січня 2002 року Відділом реєстрації смерті у м. Дніпропетровську Дніпропетровського обласного управління юстиції за актовим записом № 12.

Після смерті матері відкрилася спадщина, що складалася з зазначених домоволодіння та земельної ділянки, на якій воно розташоване. Позивач як єдина спадкоємиця першої черги у встановлений законом строк звернулася з заявою про прийняття спадщини після смерті матері до Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. Для отримання свідоцтва про право на спадщину, за діючим на той період законодавством, зокрема за Розділом III Закону України Про нотаріат в редакції 1993 року, необхідно було надати нотаріусу довідку-характеристику Комунального підприємства Дніпропетровське технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на померлого власника майна. Тому у відповідності до закону, позивачем державному нотаріусу Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори була надана довідка-характеристика № 013273 від 15 серпня 2002 року, згідно якої за померлою ОСОБА_4 було зареєстровано в цілому оволодіння за адресою: АДРЕСА_1 . 23 серпня 2002 року позивач отримала Свідоцтво про право на спадщину за законом, видане Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою за реєстровим № 2-3594 після смерті її матері ОСОБА_4 , згідно до якого вона отримала у спадщину домоволодіння АДРЕСА_1 , що - складається з житлового будинку А-1, сараю літ. Б, убиральні літ. В, № 1-4 споруд, І - мощення, а також земельної ділянки площею 0.1052 га за вказаною адресою. Дане свідоцтво про право на спадщину було зареєстроване в КП Дніпропетровське міжміське бюро технічної інвентаризації у реєстрову книгу № 33 за реєстровим № 62 від 09 грудня 2002 року.

На підставі вказаного свідоцтва про право на спадщину за законом, позивачкою було отримано Державний акт на право приватної власності на землю (бланк Д* № 040261 серія Р2 № 210794) з присвоєнням кадастрових номерів 1210100000:03:179:0024, 1210100000:03:179:0025, виданий на її ім`я на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом за № 2-3594 від 23 серпня 2002 року та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 040261 від 12 січня 2003 року. Призначення передачі землі - 0.1000 га - обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд, 0.0052 га - ведення особистого підсобного господарства. Отримавши у спадщину зазначене майно позивач продовжувала проживати, користуватися та володіти ним у відповідності до закону.

У травні 2018 року позивач вирішила продати належне їй домоволодіння та земельну ділянку, тому звернулась до Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпропетровської міської ради Дніпропетровської області з заявою про отримання інформації Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно щодо належного їй об`єкту нерухомості. 07 травня 2018 року позивачкою отримана інформаційна довідка № 123085542, з якої їй стало відомо про те, що належне їй домоволодіння зареєстроване за іншою особою - відповідачем ОСОБА_2 на підставі договору дарування, серія номер 2-3594 виданим 02 березня 1990 року державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори. При цьому у інформаційній довідці було зазначено, що підставою виникнення права власності у ОСОБА_2 були договір дарування від 02 березня 1990 року, у якому співпадали серія і номер договору із серією і номером свідоцтва про право на спадщину, яке позивач отримала після смерті своєї матері. Ця обставина відразу викликала підозру того, що мають місце шахрайські дії. Позивач намагалася з`ясувати питання про скасування реєстрації права власності на домоволодіння за відповідачем ОСОБА_2 , але їй зазначили на те, що дане питання вона може вирішити лише в судовому порядку.

Для укладення договору дарування, за діючим на той період законодавством, зокрема за ст. 20, 21 Закону УРСР Про державний нотаріат в редакції 1975 року, необхідно було надати нотаріусу довідку - характеристику бюро технічної інвентаризації про право власності на нерухоме майно на власника майна, що відчужується. Така довідка у 1990 році не замовлялась в цьому бюро інвентаризації. Отримавши таку інформаційну довідку, позивач звернулася до Першої ДДНО з питанням щодо укладення даної угоди. Проте, інформацію з цього приводу їй не надали, посилаючись на те, що вона не є стороною договору.

Далі позивач звернулася до Соборного ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції з заявою про відкриття кримінального провадження щодо скоєння злочину - шахрайських дій відносно майна, що належить їй на праві власності. Однак, 11 травня 2018 року їй надана відповідь Шевченківського ВП ДВП Дніпропетровського відділення поліції, що не має підстав для відкриття кримінального провадження, бо мають місце цивільно - правові відносини.

Після отримання зазначеної відповіді позивач звернулася до Реєстраційної служби Дніпропетровського міського управління юстиції з заявою щодо скасування реєстрації права власності за ОСОБА_2 на домоволодіння за адресою: АДРЕСА_2 . Проте дану заяву у неї навіть не прийняли, а зазначили на необхідності звернутися до суду за захистом своїх порушених прав власності на нерухоме майно.

Даний правочин є фактично фіктивною угодою, наявність якої нікому не було відомо. З моменту так званого договору дарування між її матір`ю та відповідачем пройшло більш ніж 28 років, в продовж яких мати позивача та вона мешкали та користувалися своїм домоволодінням в цілому. До того ж у 1996 році земельна ділянка, на якій був розташований житловий будинок та господарчі споруди, була приватизована і для приватизації означеної земельної ділянки на ім`я матері позивачки необхідно було надати правовстановлюючий договір на об`єкт нерухомості, яким було свідоцтво право на спадщину за законом. А в подальшому після смерті матері позивач отримувала в КП ДМБТІ довідку-характеристику на вступ у спадщину після і матері і реєструвала своє право власності. До того ж отримувала в Дніпропетровській міській раді Державний акт на право власності на землю, куди також надавався правовстановлюючий документ. Без наявності правовстановлюючих документів на домоволодіння ні вона, ні її мати не мали б можливості приватизувати земельну ділянку.

Згідно до ч. 1 ст. 626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Частиною 1 ст. 628 ЦК України визначено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду а також: усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Відповідно до пункту 8 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними Відповідно до частини першої статті 215 ЦК (435-15) підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК України, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено. У зв`язку з цим судам необхідно правильно визначати момент вчинення правочину (статті 205 - 210, 640 ЦК (435-15) тощо). Зокрема, не є укладеними правочини (договори), у яких відсутні встановлені законодавством умови, необхідні для їх укладення (відсутня згода за всіма істотними умовами договору: не отримано акцепт стороною, що направила оферту; не передано майно, якщо відповідно до законодавства для вчинення правочину потрібна його передача тощо). Встановивши ці обставини, суд відмовляє в задоволенні позову про визнання правочину недійсним. Наслідки недійсності правочину не застосовуються до правочину, який не вчинено. (...) Вимога про визнання правочину (договору) неукладеним не відповідає можливим способам захисту цивільних прав та інтересів, передбачених законом. Суди мають від мовляти в позові з такою вимогою. У цьому разі можуть заявлятися лише вимоги, передбачені главою 83 книги п`ятої ЦК (435-15)(набуття, збереження майна без достатньої правої підстави).

Відповідно до ч. 3 ст. 203 Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину ЦК України: волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Відповідно до ст. 82 ЦПК України - 1. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників. 2. Відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з другою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку. 3. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до. ч. 1 ст. 639 ЦК України договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Відповідно до ст. 215 ЦК України, договір можливо визнати недійсним, якщо в момент його укладення не було дотримано вимог ч. 1-3, 5 ст. 203 ЦК України.

Відповідно до ст. 216 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до положень ст. 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 ЦПК України. Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

Відповідно до п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності вказаного кредитного договору є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України, а саме: 1. зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2. особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3. волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4. правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. При вчиненні правочину сторонами було дотримано усіх передбачених ст. 203 ЦК України вимог. Посилання позивача на порушення його прав відповідачем при укладенні договору є безпідставними.

Вiдповiдно до ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Позивач заперечує будь-якi (крім передбачених законом і договірних) домовленості i зобов`язання стосовно відповідачів відносно договору, предмета спору, а відповідачі не довели незаконність дій позивача. Твердження відповідачів про наявнiсть будь-яких iнших зобов`язань стосовно позовних вимог - є припущенням.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності.

Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов підлягає задоволенню повністю.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Не може суд прийняти до уваги позицію відповідачів стосовно не визнання позовних вимог, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

При таких обставинах суд вважає можливим визнати недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ), укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори від 02 березня 1990 року за реєстровим № 2-3594, скасувати державну реєстрацію права власності на домоволодіння АДРЕСА_2 , що зареєстровано Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за реєстраційним номером 1495477612101 від 23 лютого 2018 року, номер запису про право власності 25027210 за ОСОБА_2 та поновити за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ).

Таким чином суд вважає, що позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування і скасування реєстрації, поновлення прав власності в такому вигляді ґрунтуються на вимогах закону, а тому підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставі викладеного, керуючись ст. 3, 8, 19, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 3, 5, 60, 22, 203, 215, 216, 526, 527, 530, 617, 625, 627-629, 632, 638, 639 ЦК України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України,

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги задовольнити.

Визнати недійсним договір дарування домоволодіння АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ), укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори від 02 березня 1990 року за реєстровим № 2-3594.

Скасувати державну реєстрацію права власності на домоволодіння АДРЕСА_2 , що зареєстровано Реєстраційною службою Дніпропетровського міського управління юстиції у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстрі прав власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна за реєстраційним номером 1495477612101 від 23 лютого 2018 року, номер запису про право власності 25027210 за ОСОБА_2 (ІПН НОМЕР_1 ).

Поновити за ОСОБА_1 право власності на нерухоме майно, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (нова адреса: АДРЕСА_2 ).

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Повний текст рішення складено 27 грудня 2019 року.

Суддя -