Постанова

від 14.01.2020 по справі 1.380.2019.003532

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 січня 2020 рокуЛьвів№ 857/12709/19

Восьмий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Кузьмича С. М.,

суддів Улицького В.З., Шавеля Р.М.,

розглянувши в порядку письмового провадження в м. Львові справу за апеляційною скаргою Приватного підприємства Статус-Т на рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року (ухвалене головуючим - суддею Мартинюк В.Я. у м. Львові) у справі № 1.380.2019.003532 за адміністративним позовом Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Приватного підприємства Статус-Т про стягнення боргу,

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду із адміністративним позовом до відповідача про стягнення боргу в сумі 23503 грн 12 коп.

В обґрунтування позовних вимог вказує на те, що відповідач, в порушення статей 19, 20 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , не сплатив адміністративно-господарські санкції за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю та не зайняте нею в 2018 році в розмірі 23503, 12 грн.

Рішенням Львівського окружного адміністративного суду від 11.10.2019 адміністративний позов задоволено. Стягнуто з Приватного підприємства Статус-Т (код ЄДРПОУ 20802894), що знаходиться за адресою: Львівська область, Миколаївський район, м. Миколаїв, вул. Возз`єднання, 10, на користь Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, що знаходиться за адресою: м. Львів, пл. Маланюка, 6, (код ЄДРПОУ 13817458) 23503 (двадцять три тисячі п`ятсот три) грн. 12 коп.

Приймаючи оскаржене рішення суд першої інстанції виходив з того, що позов підставний і обґрунтований, а тому підлягає до задоволення, оскільки відповідач відзиву на позовну заяву не надав, доказів в спростування наведених обставин суду не представив, а розрахунком заборгованості по сплаті до Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів за нестворені робочі місця для працевлаштування інвалідів за 2018 рік визначено суму штрафних санкцій в розмірі 22634 грн. 00 коп. та правомірно нараховано пеню в розмірі 869 грн. 12 коп.

Вказане рішення в апеляційному порядку оскаржив відповідач, у апеляційній скарзі покликається на те, що оскаржуване рішення винесене з порушенням норм процесуального та матеріального права з неповним з`ясуванням обставин справи та є незаконним, просить рішення суду першої інстанції скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Зокрема в апеляційні скарзі зазначає, що на відповідача, згідно вимог Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні , покладено обов`язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування інвалідів, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю. Вказує, що згідно з звітністю № 3-ПН, котру ним подається щорічно, а саме 2017, 2018 та 2019 року, можна дійти висновку, що він сповіщає відповідні органи про вакантні місця на його підприємстві, де можуть бути працевлаштовані особи з інвалідністю. Відтак таке свідчить про виконання останнім вимог щодо створення робочих місць відповідно до нормативів встановлених ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні .

Оскільки апеляційна скарга подана на рішення суду першої інстанції, яке ухвалено в порядку спрощеного позовного провадження, колегія суддів, керуючись п. 3 ч. 1 ст. 311 КАС України, вирішила розглядати справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, суд приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції - скасувати, з наступних підстав.

З матеріалів справи слідує, що 21.02.2019 відповідачем подало до відділення Фонду соціального захисту інвалідів за місцем реєстрації звіт за формою № 10-ПІ про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2018 рік (помилково зазначено за 2019 рік).

Відповідно до рядка 01 звіту середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу на підприємстві становить 9,58 осіб. Згідно рядка 02 звіту на підприємстві протягом 2018 року середньооблікова кількість осіб з інвалідністю становила 0. Згідно рядка 03 звіту, кількість осіб з інвалідністю, які повинні працювати на підприємстві відповідно до вимог ст. 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні становить - 0 осіб.

Позивачем за результатами звіту зроблено висновок, що відповідачем не виконано нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, як це передбачено ст.19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні .

На підставі викладеного позивач розрахував суму адміністративно - господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів та звернувся до суду із позовом про їх стягнення разом з пенею.

За розрахунком позивача розмір адміністративно - господарських санкцій, що підлягає стягненню з Приватного підприємства Статус - Т , становить 22634, 00 грн та пеня 869, 12 грн, загалом 23503, 12 грн.

Проаналізувавши матеріали справи та законодавчі положення, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про помилкове застосування норм матеріального та процесуального права, неповного з`ясування обставин справи та невідповідність висновків суду першої інстанції обставинам справи з огляду на наступне.

Згідно до ч. 3 ст. 18 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні № 875-ХІІ ( далі - Закон України № 875-ХІІ) Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Закону України № 875-ХІІ для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

При цьому, ч. 2 ст. 19 Закону України № 875-XII зобов`язано підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Статтею 20 Закону України № 875-ХІІ зокрема встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, де працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю. Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.

Порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.

Сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов`язкових платежів).

Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.

Так, відповідно до ч. 1 ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною 2 наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту ч. 2 ст. 218 Господарського кодексу України вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно - господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

У зв`язку з цим, суд має перевірити, чи вжив відповідач залежних від нього заходів для недопущення порушення правил здійснення господарської діяльності, яке полягає у необхідності забезпечення середньооблікової чисельності працюючих інвалідів відповідно до установленого нормативу.

Згідно з п. 4 ч. 3 с. 50 Закону України Про зайнятість населення № 5067 (далі - Закон України № 5067) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання п. 4 ч. 3 ст. 50 Закону України № 5067 наказом Міністерства соціальної політики України № 316 від 31.05.2013 затверджено Порядок подання форми звітності № 3 - ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) . В контексті прийнятого Закону України № 5067 та затвердженого Порядку подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми № 3 - ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

Колегія суддів звертає увагу, що періодичності подачі звітності за формою № 3 - ПН законодавством не встановлено, а передбачено, що така звітність подається не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, тобто передбачено одноразове інформування про кожну вакансію. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3 - ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих інвалідів установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 26.06.2018 справа № 806/1368/17.

Аналіз зазначених вище норм законодавства дає можливість встановити, що законодавцем чітко визначено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

- виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця,

- створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

- забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;

- надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів;

- звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість і працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;

- в разі не виконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

Відтак на підприємство покладається обов`язок самостійного працевлаштування осіб з інвалідністю шляхом створення робочих місць для працевлаштування останніх та інформування про таку кількість створених робочих місць органи працевлаштування осіб з інвалідністю, в тому числі і центри зайнятості. В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук таких працівників.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 07.02.2018 у справі П/811/693/17, від 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 15.04.2019 у справі № 820/2190/17.

При цьому, Законом України № 875-XII також визначено, що працевлаштування інвалідів здійснюється або шляхом їх безпосереднього звернення до підприємства, або шляхом звернення до державної служби зайнятості, яка в свою чергу здійснює пошук підходящої роботи для працевлаштування такого інваліда.

З огляду на викладене, обов`язок по працевлаштуванню інвалідів відповідно до встановленого Законом нормативу покладається як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості. Механізм реалізації зазначеної програми працевлаштування передбачає здійснення певних заходів з боку підприємств.

Доказом, який свідчить про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, та інформування органів зайнятості про наявність вільних робочих місць для інвалідів, є звіт форми № 3 - ПН.

Такий висновок узгоджується з правовою позицією, висловленою Верховним Судом у постановах ід 02.05.2018 у справі № 804/8007/16, від 15.04.2019 у справі № 820/2190/17.

Таким чином, передбачена ч. 1 ст. 20 Закону України № 875-XII міра юридичної відповідальності у вигляді виникнення обов`язку здійснити грошовий платіж на користь Фонду соціального захисту інвалідів має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 18 Закону України № 875-XII , а саме: не виділення та не створення робочих місць, не надання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) у разі порушення роботодавцем вимог ч. 3 ст. 17, ч. 1 ст. 18, ч. 2, 3 та 5 ст. 19 Закону України № 875-XII, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні особи з інвалідністю, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.

Згідно долучених документів до апеляційної скарги колегією суддів встановлено, що у 2017, 2018 та у 2019 роках у зв`язку з наявністю вакантних місць для осіб з інвалідністю, відповідач подавав до органів служби зайнятості Інформації про попит на робочу силу (вакансії) форми звітності № 3 - ПН від 29.12.2017, від 19.09.2018, від 29.01.2019.

Отже, центр зайнятості був проінформований про наявність вакансій для осіб з інвалідністю та мав можливість у 2018 році направляти відповідних осіб для подальшого працевлаштування.

Відтак колегія суддів, враховуючи долученні докази та практику Верховного Суду, дійшла висновку, що відповідачем здійснено необхідні заходи для працевлаштування осіб з інвалідністю, а саме, систематичне повідомлення центру зайнятості про наявність вакантних посад для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому застосування до нього адміністративно-господарських санкцій та стягнення пені є безпідставним, що в свою чергу вказує на помилковість задоволення позову судом першої інстанції.

Відповідно до ст. 317 КАС України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення та ухвалює нове, коли має місце неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність таких обставин, невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення норм матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи чи питання.

Зважаючи на викладене вище, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції було неправильно встановлено обставини справи та ухвалено судове рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, а тому апеляційну скаргу слід задовольнити і рішення суду першої інстанції - скасувати та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат колегія суддів зазначає наступне.

Загальне правило розподілу судових витрат полягає в тому, що стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати.

Частина 1 ст. 132 КАС України передбачає, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Враховуючи вказане вище, витрати понесені позивачем під час розгляду справи, а саме судовий збір сплачений за подання апеляційної скарги підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів.

Розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Як слідує з матеріалів справи, відповідачем через ОСОБА_1 було сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмір 1921 грн (квитанція № 40 від 22.11.2019).

З урахуванням тієї обставини, що судом апеляційної інстанції скасовано рішення суду першої інстанції та прийнято нове рішення про відмову в задоволенні адміністративного позову, колегія суддів дійшла висновку, що судові витрати необхідно присудити на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача, сплаченого за подання апеляційної скарги в розмірі 1921 грн.

Керуючись статтями 139, 229, 243, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Приватного підприємства Статус-Т задовольнити.

Рішення Львівського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2019 року у справі № 1.380.2019.003532 скасувати та прийняти нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Львівського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (площа Маланюка, 6, м. Львів, 79000, код ЄДРПОУ 13817458) в користь Приватного підприємства Статус-Т (вул. Возз`єднання, 10, м. Миколаїв, Миколаївський район, Львівська область, 81600, код ЄДРПОУ 20802894) 1921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) гривню понесених судових витрат на сплату судового збору.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених пунктом другим частини п`ятої статті 328 КАС України.

Головуючий суддя С. М. Кузьмич судді І. В. Глушко Р. М. Шавель