Рішення

від 17.01.2020 по справі 910/15915/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

17.01.2020Справа № 910/15915/19

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді : Ломаки В.С. , розглянувши в нарадчій кімнаті в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія

Енергоатом в особі Відокремленого підрозділу Хмельницька атомна

електрична станція

до Товариства з обмеженою відповідальністю СИЗ

про стягнення 31 048, 85 грн.,

Без повідомлення (виклику) представників сторін.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі відокремленого підрозділу Хмельницька атомна електрична станція (далі - позивач) звернулось до господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю СИЗ (далі - відповідач) про стягнення 31 048, 85 грн., з яких 13 640, 69 грн. пені та 17 408, 16 грн. штрафу за прострочення зобов`язань за Договором від 05.09.2018 № 53-124-01-18-08722.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором поставки взуття № 53-124-01-18-08722 від 05.09.2018 року, внаслідок чого виникли підстави для нарахування штрафних санкцій. Відтак, позивач вирішив звернутися до суду з даним позовом за захистом своїх прав та законних інтересів.

13.12.2019 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником відповідача подано відзив на позов, відповідно до змісту якого відповідач проти задоволення позову заперечує, оскільки Специфікація № 1 до Договору укладена не одночасно з Договором, а значно пізніше. Підставою такої ситуації стала необхідність збирання серед членів трудового колективу розмірів спеціального взуття, поставка якого і є предметом Договору. Розміри взуття зазначені у Специфікації. Відповідальні особи позивача витратили 41 добу на збирання серед працівників переліку розмірів спеціального взуття. У зв`язку з цим, між сторонами було досягнуто домовленість про відтермінування строку виконання договору та відсутність взаємних претензій, яка письмово зафіксована не була. Замовленням та отриманням товару за договором займається один відокремлений підрозділ позивача, а претензійно-позовною роботою - інший, у зв`язку з чим така домовленість була відома лише першому підрозділу. На виконання цієї домовленості відповідач не висував жодних претензій до позивача за порушення строків оплати поставленого товару. Таким чином, позивач навіть з урахуванням відтермінування поставки продукції за Договором вдався до затримки оплати замовленої та отриманої продукції від одного до трьох місяців та укладанням угоди про відсутність взаємних претензій (у неписьмовій формі) уникнув зустрічного позову.

Також відповідач зазначає, що дати на копіях видаткових накладних, доданих позивачем до позовної заяви, не збігаються з датами видаткових накладних, на які посилається позивач в тексті позовної заяви, а деякі документи взагалі датовані майбутнім часом, який ще не настав. Наприклад на другій сторінці позовної заяви позивач посилається на видаткову накладну від 10.12.2019, в той час як позовна заява датована 08.11.2019. І це неодноразова технічна (граматична) помилка - дати усіх видаткових накладних, перелічених у позовній заяві, не відповідають дійсності.

Крім того, відповідач посилається на те, що номер Договору, вказаний у позовній заяві, частково не співпадає з номером договору, який було укладено між сторонами в дійсності та звертає увагу на те, що на самому Договорі від 05.09.2018, на Специфікації № 1, на видаткових накладних та платіжних дорученнях зазначено номер 14140/53-124-01-18-08722, а у позовній заяві вказано номер договору 53-124-01-18/08722. У претензії взагалі міститься номер договору 14140, у зв`язку з чим незрозуміло на положення якого договору посилається позивач у позовній заяві. Це три різних договори, чи один і той самий договір, який позивачем невірно пронумеровано.

02.01.2020 року через відділ діловодства господарського суду міста Києва представником позивача подано відповідь на відзив, відповідно до змісту якої вказує на те, що жоден з аргументів, наведений відповідачем у відзиві на позов, не підтверджується належними та допустимими доказами. За таких обставин, доводи відповідача щодо окремого підписання невід`ємних частин Договору та про відстрочення зобов`язань за ним є недоведеними та не можуть бути прийняті судом до уваги в якості достовірних обставин.

Крім того, позивач вказує на те, що відповідачем не надано доказів на підтвердження викладених відповідачем обставин стосовно дат оформлення видаткових накладних. Так, на кожній видатковій накладній міститься дві дати: одна з яких - дата складання видаткової накладної постачальником перед відправкою товару до покупця, а інша - дата оформлення товару покупцем, що проставляється на документі в момент фактичного отримання товару на складі покупця. Таким чином, саме дата в графі отримано відповідає фактичному виконанню зобов`язання постачальником.

Частиною 2 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що розгляд справи по суті в порядку спрощеного провадження починається з відкриття першого судового засідання або через тридцять днів з дня відкриття провадження у справі, якщо судове засідання не проводиться.

При розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення (частина 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

05.09.2018 року між позивачем (Покупець) та відповідачем (Постачальник) було укладено Договір поставки № 14140/53-124-01-18-08722 (далі - Договір), відповідно до п. 1.1. якого Постачальник зобов`язується поставити і передати у власність Покупцю, а Покупець зобов`язується прийняти і оплатити тапочки в асортименті, чоботи. Кількість, виробник, ціна та код товару згідно з УКТ ЗЕД зазначаються в специфікації № 1 (додаток № 1), яка є невід`ємною частиною Договору.

Згідно з п. п. 2.2., 2.3. Договору Постачальник зобов`язаний забезпечити поставку товару, якість якого відповідає умовам, установленим розділом 2 цього Договору. Постачальник гарантує, що товар буде поставлений в строки та в повному об`ємі відповідно до умов цього договору.

Пунктом 4.1. Договору визначено, що ціна Договору становить 227 400, 00 грн., крім того ПДВ - 45 480, 00 грн., всього - 272 880, 00 грн.

Строк поставки товару протягом 30 календарних днів з дати укладення сторонами договору (п. 3.1. Договору).

Відповідно до п. 6.4. Договору датою поставки товару вважається дата підписання вантажоотримувачем видаткової накладної (п. 6.4. Договору).

Цей Договір вважається укладеним і набирає чинності з дати його реєстрації в ДП НАЕК Енергоатом за умови підписання його уповноваженими представниками сторін та скріплення печатками і діє до 31.12.2018 (п. 11.1. Договору).

За умовами Специфікації № 1 до Договору відповідач взяв на себе зобов`язання поставити позивачу тапочки на гумовій підошві у кількості 817 пар, тапочки на нековзній підошві у кількості 206 пар, тапочки махрові у кількості 840 пар, чоботи утеплені у кількості 40 пар на загальну суму 272 880, 00 грн.

Таким чином, виходячи з умов п. 3.1. Договору, відповідач повинен був поставити позивачу товар на суму 272 880, 00 грн. у строк до 05.10.2018 року включно.

Водночас, відповідач поставив позивачу товар на суму 272 880, 00 грн. з порушенням встановлених Договором строків, а саме:

- за видатковою накладною № 27 від 26.10.2018 на суму 24 192, 00 грн. - отримано позивачем 29.10.2018 року;

- за видатковою накладною № 29 від 12.11.2018 на суму 44 352, 00 грн. - отримано позивачем 12.11.2018;

- за видатковою накладною № 30 від 15.11.2018 на суму 44 064, 00 грн. - отримано позивачем 19.11.2019;

- за видатковою накладною № 32 від 28.11.2018 на суму 152 712, 00 грн. - отримано позивачем 03.12.2019;

- за видатковою накладною № 33 від 10.12.2018 на суму 7 560, 00 грн. - отримано позивачем 13.12.2019.

Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за порушення строку поставки товару Постачальник сплачує Покупцю пеню в розмірі 0,1% від вартості непоставленого в строк товару за кожен день прострочення, а за прострочення поставки понад 30 днів постачальник додатково сплачує Покупцю штраф в розмірі 7% від вказаної вартості.

Враховуючи вищевикладені обставини, позивач звернувся до суду з даним позовом про стягнення з відповідача пені та штрафу за несвоєчасну поставку товару.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, та безпосередньому їх дослідженні, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

В силу положень статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Частиною 1 статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно з положеннями статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

З огляду на правову природу укладеного між сторонами договору поставки, який у розумінні статей 173, 174 Господарського кодексу України та статей 11, 509 Цивільного кодексу України є належною підставою для виникнення у його сторін кореспондуючих прав і обов`язків, спірні правовідносини регламентуються положеннями глави 54 Цивільного кодексу України та § 1 глави 30 Господарського кодексу України.

Відповідно до частини 1 статті 712 Цивільного кодексу України за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін (частина 2 статті 712 Цивільного кодексу України).

Статтею 663 Цивільного кодексу України визначено, що продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Як зазначалось вище, положеннями пункту 3.1. Договору передбачено строк поставки товару протягом 30 календарних днів з дати укладення сторонами Договору, у зв`язку з чим відповідач повинен був виконати взяті на себе зобов`язання з поставки товару позивачу у строк до 05.10.2018 року включно.

Відповідно до частини 1 статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічні положення містить частина 1 статті 193 Господарського кодексу України.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України).

Під час розгляду справи судом було встановлено, що відповідач порушив взяті на себе договірні зобов`язання щодо поставки позивачу товару у строк, визначений за домовленістю сторін.

Стаття 610 Цивільного кодексу України передбачає, що порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (частина 1 статті 612 Цивільного кодексу України).

Під виконанням зобов`язання розуміється вчинення боржником та кредитором взаємних дій, спрямованих на виконання прав та обов`язків, що є змістом зобов`язання.

Невиконання зобов`язання має місце тоді, коли сторони взагалі не вчиняють дій, які складають зміст зобов`язання, а неналежним виконанням є виконання зобов`язання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання.

Згідно з частиною 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Положеннями статті 549 Цивільного кодексу України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Згідно з частиною 1 статті 230 Господарського кодексу України штрафними санкціями визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання

Частиною 2 статті 231 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у разі якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України чи за рахунок державного кредиту, штрафні санкції застосовуються, якщо інше не передбачено законом чи договором, у таких розмірах:

за порушення умов зобов`язання щодо якості (комплектності) товарів (робіт, послуг) стягується штраф у розмірі двадцяти відсотків вартості неякісних (некомплектних) товарів (робіт, послуг);

за порушення строків виконання зобов`язання стягується пеня у розмірі 0,1 відсотка вартості товарів (робіт, послуг), з яких допущено прострочення виконання за кожний день прострочення, а за прострочення понад тридцять днів додатково стягується штраф у розмірі семи відсотків вказаної вартості.

Отже, виходячи з положень зазначеної норми матеріального права, застосування до боржника, який порушив господарське зобов`язання штрафних санкцій у вигляді пені та штрафу, передбачених абзацом 3 частини 2 статті 231 Господарського кодексу України, можливо при сукупності відповідних умов, а саме: якщо інший розмір певного виду штрафних санкцій не передбачений договором або законом; якщо порушено господарське зобов`язання, в якому хоча б одна сторона є суб`єктом господарювання, що належить до державного сектора економіки, або порушення, пов`язане з виконанням державного контракту, або виконання зобов`язання фінансується за рахунок Державного бюджету України, якщо допущено прострочення виконання не грошового зобов`язання, пов`язаного з обігом (поставкою) товарів, виконаних робіт, наданням послуг, з вартості яких і вираховується у відсотковому відношенні розмір пені за кожний день прострочення виконання такого зобов`язання та за прострочення його виконання понад тридцять днів додатково вираховується у відсотковому відношенні розмір штрафу з вказаної вартості.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 903/545/17 від 11.05.2018.

Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за порушення строку поставки товару Постачальник сплачує Покупцю пеню в розмірі 0,1% від вартості непоставленого в строк товару за кожен день прострочення, а за прострочення поставки понад 30 днів постачальник додатково сплачує Покупцю штраф в розмірі 7% від вказаної вартості.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частини 1 статті 1 Цивільного кодексу України).

Водночас, в силу приписів частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Цю норму Цивільного кодексу України слід розуміти так, що спеціальними законами можуть передбачатися особливості регулювання певних майнових відносин в сфері господарювання.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

У пункті 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України" зазначено, що спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).

При цьому, слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.

За таких обставин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми Господарського кодексу України, які регулюють майнову відповідальність суб`єктів господарювання за порушення господарських зобов`язань.

В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов`язання у відсотках до суми невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв`язку з простроченням зобов`язання.

Аналізуючи в сукупності вищевказані норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов`язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій.

Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як "зобов`язання", "грошова сума".

Як наслідок, враховуючи приписи частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України та частину 2 статті 4 Господарського кодексу України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, сторони господарського договору мають право забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов`язання, а не лише грошового.

При цьому, аналізуючи частину 3 статті 549 Цивільного кодексу України у контексті меж свободи договору, визначених абзацом 2 частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені не лише грошове зобов`язання.

Водночас, оскільки обов`язок відповідача щодо поставки товару позивачу не є грошовим зобов`язанням, а та обставина, що за порушення строків виконання зобов`язання постачальник сплачує пеню у розмірі 0,1 відсотка від вартості непоставленого товару за кожен день прострочення, не перетворює визначену Договором пеню у пеню за порушення грошового зобов`язання, суд дійшов висновку, що до спірних правовідносин не підлягають застосуванню вимоги Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань", яким передбачено застосування відповідальності за невиконання грошового зобов`язання.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у справі № 904/3565/18 від 23.04.2019, господарським законодавством закріплено, що у випадку, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому, розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або в кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг) (ч. 4 ст. 231 ГК). Тлумачення вказаної норми дозволяє констатувати, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов`язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій. Як наслідок, враховуючи ч. 2 ст. 9 ЦК України та ч. 2 ст. 4 ГК України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, суд вважає, що сторони не позбавлені права у господарському договорі забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов`язання. Крім того, суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тлумачення положень ч. 3 ст. 549 ЦК України в аспекті меж свободи договору дає можливість зробити висновок, що сторони у договорі можуть забезпечити за допомогою пені виконання негрошового зобов`язання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане, проте законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України.

Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України.

Як зазначалось судом вище, за порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених Господарським кодексом України, іншими законами та договором (частина друга статті 193, частина перша статті 216 та частина перша статті 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з частиною другою статті 217 Господарського кодексу України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Розмір штрафних санкцій відповідно до частини четвертої статті 231 Господарського кодексу України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлено частиною третьою статті 549 Цивільного кодексу України, частиною шостою статті 231 Господарського кодексу України та частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України.

Можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною другою статті 231 Господарського кодексу України.

В інших випадках порушення виконання господарських зобов`язань чинне законодавство не встановлює для учасників господарських відносин обмежень передбачати в договорі одночасне стягнення пені та штрафу, що узгоджується із свободою договору, встановленою статтею 627 Цивільного кодексу України, коли сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, відповідно до частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, крім випадків, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Заборона на застосування пені та штрафу прямо не випливає з закону чи із суті відносин сторін, що дозволяє здійснити відповідне врегулювання у договорі.

В даному випадку, суд вважає, що одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Так, як неодноразово наголошував Верховний Суд, можливість одночасного стягнення пені та штрафу за порушення окремих видів господарських зобов`язань передбачено частиною другою статті 231 ГК України, а одночасне стягнення з учасника господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання за договором, штрафу та пені не суперечить приписам статті 61 Конституції України, оскільки згідно зі статтею 549 Цивільного кодексу України пеня та штраф є формами неустойки, а відповідно до статті 230 Господарського кодексу України - видами штрафних санкцій, тобто не є окремими та самостійними видами юридичної відповідальності. У межах одного виду відповідальності може застосовуватися різний набір санкцій.

Зокрема, такий висновок викладено у постановах Верховного Суду у справі № 911/2813/17 від 09.02.2018, у справі № 911/1351/17 від 22.03.2018, у справі № 922/1720/17 від 25.05.2018, у справі № 917/194/18 від 02.04.2019.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок штрафу в сумі 17 408, 16 грн. суд вважає його арифметично вірним та таким, що відповідає положенням чинного законодавства.

Водночас, наданий позивачем розрахунок пені є арифметично невірним та не в повному обсязі відповідає приписам чинного законодавства, виходячи з наступного.

Так, розраховуючи пеню за прострочення поставки товару по накладній № 29 від 12.11.2018 на суму 44 352, 00 грн. позивач зазначає, що фактична поставка товару відповідачем відбулась 15.11.2018 року.

Однак, дослідивши зміст означеної накладної судом встановлено, що на відміну від інших накладних, під час приймання товару від відповідача у графі Отримав (ла) представником позивача не зазначено дату його фактичного отримання, у зв`язку з чим суд позбавлений можливості дійти беззаперечного висновку про те, що поставка відповідачем товару по накладній № 29 від 12.11.2018 на суму 44 352, 00 грн. відбулась саме 15.11.2018 року, як стверджує позивач.

За таких обставин, розрахунок пені за прострочення поставку товару по вищевказаній видатковій накладній повинен здійснюватися за період з 06.10.2018 року по 11.11.2018 року, а не по 15.11.2018 року, як вказує позивач у своєму розрахунку.

Одночасно суд зазначає, що позивачем у розрахунку вказано початок періоду нарахування пені 05.10.2018 та кінець періоду нарахування - день поставки товару відповідачем. Водночас, кількість днів, за які позивач здійснює нарахування пені, правомірно обрахована ним без врахування останнього дня поставки товару та без врахування фактичного дня поставки товару, що відповідає приписам статей 252-255 Цивільного кодексу України.

Таким чином, за розрахунком суду розмір пені складає 13 507, 64 грн.

Разом з цим, суд зазначає, що частиною 3 статті 13 та частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Згідно з частиною 2 статті 13 Господарського процесуального кодексу України учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

Вказані положення означають, що закон встановлює рівні можливості сторін і гарантує їм право на захист своїх інтересів. Принцип рівності учасників судового процесу перед законом і судом є важливим засобом захисту їх прав і законних інтересів, що унеможливлює будь-який тиск однієї сторони на іншу, ущемлення будь-чиїх процесуальних прав. Це дає змогу сторонам вчиняти передбачені законодавством процесуальні дії, реалізовувати надані їм законом права і виконувати покладені на них обов`язки.

У відповідності до частини 1 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін.

Принцип змагальності тісно пов`язаний з процесуальною рівністю сторін і забезпечує повноту фактичного й доказового матеріалу, наявність якого є важливою умовою з`ясування обставин справи. Відповідно до вказаного принципу, особи, зацікавлені в результаті справи, вправі відстоювати свою правоту у спорі шляхом подання доказів; участі в дослідженні доказів, наданих іншими особами шляхом висловлення своєї думки з усіх питань, що підлягають розгляду у судовому засіданні. Змагальність є різновидом активності зацікавленої особи (сторони). Особи, які беруть участь у справі, вправі вільно розпоряджатися своїми матеріальними і процесуальними правами й активно впливати на процес з метою захисту прав і охоронюваних законом інтересів.

Відповідачем не надано належних та допустимих доказів на спростування наведених вище висновків, як і не надано належним доказів на підтвердження поставки товару позивачу у встановлені договором строки, у зв`язку з чим, на підставі встановлених під час розгляду справи обставин суд вважає заявлені позивачем вимоги обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Надаючи відповідно до вимог пункту 3 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України правову оцінку аргументам відповідача щодо відсутності підстав для задоволення позову, суд зазначає наступне.

Так, відповідачем всупереч приписів частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України не надано доказів на підтвердження своїх доводів про те, що Специфікація № 1 до Договору укладена не одночасно з Договором, а значно пізніше.

Також відповідачем не доведено, що у зв`язку з тим, що відповідальні особи позивача тривалий час збирали серед своїх працівників перелік розмірів спеціального взуття, сторонами була досягнута домовленість про відтермінування строку виконання договору та відсутність взаємних претензій.

Посилання відповідача на те, що позивач навіть з урахуванням відтермінування поставки продукції за Договором вдався до затримки оплати замовленої та отриманої продукції від одного до трьох місяців та укладанням угоди про відсутність взаємних претензій (у неписьмовій формі) уникнув зустрічного позову, судом до уваги не приймаються, оскільки вказані обставини не звільняють відповідача від відповідальності за несвоєчасну поставку продукції позивачу.

Посилання відповідача на те, що дати на копіях видаткових накладних, доданих позивачем до позовної заяви, не збігаються з датами видаткових накладних, на які посилається позивач в тексті позовної заяви, а деякі документи взагалі датовані майбутнім часом, який ще не настав, та допущені технічні помилки суд вважає безпідставними та до уваги не приймає, оскільки в тексті позовної заяви позивач вказував не дату видаткової накладної, а дату фактичного отримання товару.

При цьому, суд зазначає, що згідно з частинами 1, 2 статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини (умислу або необережності), якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

Положеннями статті 617 Цивільного кодексу України передбачено, що особа, яка порушила зобов`язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов`язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов`язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Відповідно до частин 1, 2 статті 218 Господарського кодексу України підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. У разі якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність, якщо не доведе, що належне виконання зобов`язання виявилося неможливим внаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за даних умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов`язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов`язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів.

Аналіз вищевказаних положень чинного законодавства дає підстави для висновку, що, установлюючи презумпцію вини особи, яка порушила зобов`язання, Цивільний кодекс України покладає на неї обов`язок довести відсутність своєї вини. Особа звільняється від відповідальності лише у тому випадку, коли доведе відсутність своєї вини у порушенні зобов`язання .

Відповідно до частини 3 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Принципи добросовісності, справедливості та розумності є загальною засадою зобов`язального права та регуляторами поведінки учасників цивільно-правових відносин; вони застосовуються в усіх зобов`язальних відносинах і кожен учасник повинен їх дотримуватися.

Виходячи із цих загальних засад, має встановлюватися і наявність або відсутність вини: особа має визнаватися невинуватою, якщо вона вжила всіх заходів для належного виконання зобов`язання при тому ступені турботливості та обачності, що вимагалася від неї за характером зобов`язання та умовами обороту.

Проте, матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, які саме заходи були вжиті відповідачем з метою належного виконання взятих на себе зобов`язань перед позивачем.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя має ґрунтуватись на повному з`ясуванні того, чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у справі, якими доказами вони підтверджуються та чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин.

У п. 58 рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 "Справа "Серявін та інші проти України"" (Заява N 4909/04) Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, п. 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", №49684/99, п. 30, від 27.09.2001).

Оскільки, як зазначалось вище, судом встановлено, що відповідач неналежним чином виконував взяті на себе обов`язки щодо поставки товару, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з урахуванням наведеного.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на відповідача пропорційно задоволеній частині позову.

Керуючись статтями 2, 13, 73, 74, 76-80, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241, 247 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом в особі Відокремленого підрозділу Хмельницька атомна електрична станція до Товариства з обмеженою відповідальністю СИЗ про стягнення 31 048, 85 грн. задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю СИЗ (02091, місто Київ, Харківське шосе, будинок 172-Б, офіс 208/3; код ЄДРПОУ 41370017) на користь Державного підприємства Національна атомна енергогенеруюча компанія Енергоатом (01032, місто Київ, вулиця Назарівська, будинок 3; код ЄДРПОУ 24584661) в особі Відокремленого підрозділу Хмельницька атомна електрична станція (30100, Хмельницька обл., місто Нетішин, вулиця Енергетиків, будинок 20; код ЄДРПОУ ВП 21313677) 13 507 (тринадцять тисяч п`ятсот сім) грн. 64 коп. пені, 17 408 (сімнадцять тисяч чотириста вісім) грн. 16 коп. штрафу та 1 912 (одну тисячу дев`ятсот дванадцять) грн. 77 коп. витрат по сплаті судового збору.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Видати наказ після набрання рішенням суду законної сили.

5. Відповідно до статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Згідно з частиною 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

7. Відповідно до підпункту 17.5. пункту 17 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 № 2147-VІІІ до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через господарський суд міста Києва за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 17.01.2020 року.

Суддя В.С. Ломака