Постанова

від 15.01.2020 по справі 750/7103/19

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

16 січня 2020 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 750/7103/19

Головуючий у першій інстанції Карапута Л. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/74/20

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД в складі:

головуючого судді - Губар В.С.,

суддів - Вінгаль В.М., Кузюри Л.В.,

із секретарями судового засідання Шапко В.М., Бивалькевич Т.В.

Позивач ОСОБА_1

Відповідач Комунальне некомерційне підприємство «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради

Треті особи ОСОБА_2

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження (із повідомленням учасників справи) у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради, третя особа ОСОБА_2 , про скасування наказу,

місце ухвалення судового рішення м. Чернігів

дата складання повного тексту судового рішення 15 жовтня 2019 року

В С Т А Н О В И В:

У червні 2019 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати незаконним та скасувати наказ головного лікаря №37-ОС від 15.05.2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади медичної сестри операційного відділення Комунального неприбуткового підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради, поновити її на посаді медичної сестри операційного відділення Комунального неприбуткового підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради та стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради заробітну плату за час вимушеного прогулу в сумі 5667 грн.

В обгрунтування позовних вимог ОСОБА_1 посилалась, що 14 лютого 2019 року вона прийнята на посаду медичної сестри операційного відділення КНП «Пологовий будинок». 02 травня 2019 року позивач уклала контракт з Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 про проходження військової служби у Збройних Силах України строком на три роки.

Після укладення контракту про проходження військової служби, наказом головного лікаря КНП «Пологовий будинок» від 15.05.2019 року її звільнено з посади медичної сестри операційного відділення пологового будинку на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України у зв`язку з призовом на військову службу. 17.05.2019 року їй відповідачем направлено повідомлення про звільнення.

Позивач вважає зазначений наказ незаконним як такий, що порушує норми трудового законодавства. Посилаючись на ч.ч. 2, 3 ст. 119 КЗпП України, Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу», Закон України «Про альтернативну (невійськову) службу», Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», просила визнати незаконним та скасувати наказ про її звільнення.

Рішенням Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Визнано незаконним та скасовано наказ головного лікаря Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради №37-ОС від 15.05.2019 року про звільнення ОСОБА_1 із займаної посади та ОСОБА_1 поновлена на посаді з 16.05.2019 року.

Стягнуто з Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на користь ОСОБА_1 середню заробітну плату за час вимушеного прогулу у розмірі 22318 грн. 40 коп.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2019 року в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі підлягає негайному виконанню.

В апеляційній скарзі головний лікар КНП «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради Гусак В.І. просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , посилаючись на невідповідність висновків суду дійсним обставинам справи.

Доводи апеляційної скарги полягають у тому, що положення ст. 119 КЗпП України застосовуються до осіб, які укладають контракт у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) уведення воєнного стану на строк до закінчення тособливого періоду чи до дня фактичної демобілізації.

Апелянт не погоджується з посиланням суду першої інстанції на положення ст. 119 КЗпП України як на підставу для задоволення позовних вимог, посилаючись на відсутність в Україні особливого періоду та мобілізації.

На думку апелянта, строк особливого періоду пов`язаний із строками мобілізації, тобто особливий період (мобілізація) в Україні діяв з 18 березня 2014 року по 02 травня 2014 року, з 07 трравня 2014 року по 21 червня 2014 року, з 24 липня 2014 року по 07 вересня 2014 року, з 20 січня 2015 року по 22 серпня 2015 року.

Апелянт наголошує, що позивач не призивалась на військову службу у зв`язку з мобілізацією, а добровільно та самостійно звернулась до командира військової частини НОМЕР_1 для проходження військової служби за контрактом.

Апелянт зазначає, що на час укладення позивачем контракту в країні не було кризової ситуації, що загрожувала національній безпеці та не оголошувалось рішення про проведення мобілізації та (або) уведення правового режиму воєнного стану.

Апелянт не погоджується із твердженням позивача про те, що особливий період в країні триває у звязку з відсутністю відповідних рішень Президента України, а лист Верховного Суду України № 60-1543/0/2-18 від 13.07.2018 року стосовно особливого періоду - не є нормативно-правовим актом та носить рекомендаційний характер.

У встановлений судом строк відзив іншими учасниками справи не подавався.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача, дослідивши матеріали цивільної справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд приходить до наступних висновків.

Згідно із ч. 1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено таке.

З 14.02.2019 року ОСОБА_1 перебувала у трудових правовідносинах з КНП «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради на посаді сестри медичної операційної операційного відділення Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради.

02.05.2019 року між ОСОБА_1 та Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_3 укладений контракт про проходження нею військової служби у Збройних Силах України строком на 3 роки (а.с. 8-9).

15.05.2019 року на підставі наказу КНП «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради № 37-ОС ОСОБА_1 звільнено з займаної посади на підставі п. 3 ст. 36 Кодексу законів про працю України (а.с. 33).

17.05.2019 року ОСОБА_1 відповідачем направлено письмове повідомлення про її звільнення із займаної посади у звязку з вступом на військову службу з 15.05.2019 року (а.с. 10).

Зазначені обставини сторонами не заперечувались та не спростовані.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на ст. 119 КЗпП України, просила визнати наказ про її звільнення незаконним та скасувати його, поновити її на роботі, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Ухвалюючи рішеня про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 , суд першої інстанції виходив з того, що особливий стан в України не припинений. На позивача поширюється положення ст. 119 КЗпП України щодо збереження місця роботи під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення з військової служби. За висновком суду, звільнення ОСОБА_1 з роботи на підставі п. 3 ст. 36 КЗпП України є незаконним і вона підлягає поновленню на роботі з виплатою середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Оскаржуване рішення суду першої інстанції апеляційний суд визнає законним і обґрунтованим, ухваленим з урахуванням усіх обставин справи та наявних у справі і об`єктивно оцінених доказів та з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, з огляду на наступне.

Згідно з ч.1 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до статті 17 Конституції України оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України.

Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності.

Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Відповідно до частин першої та третьої статті 21 КЗпП України трудовий договір це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Згідно із п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім призову працівника на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, але не більше одного року.

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Статтею 119 КЗпП України визначено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Працівникам, які залучаються до виконання обов`язків, передбачених законами України «Про військовий обов`язок і військову службу» і «Про альтернативну (невійськову) службу», надаються гарантії та пільги відповідно до цих законів.

За працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб підприємців, в яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

За змістом частини другої статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» за громадянами України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану на строк до закінчення особливого періоду або до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року, зберігаються місце роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності, місце навчання у навчальному закладі незалежно від підпорядкування та форми власності та незалежно від форми навчання.

Наведені зміни до статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» внесено Законом України від 15 січня 2015 року № 116-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення порядку проходження військової служби та питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу під час особливого періоду», що набрав чинності 08 лютого 2015 року.

Пунктом 10 Прикінцевих положень Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» передбачено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.

Положення пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України та частини третьої статті 119 КЗпП України приведено у відповідність із частиною другою статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» Законом України № 433-19 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо питань соціального захисту громадян України, які проходять військову службу», що набрав чинності 11 червня 2015 року.

Вказаним законом пункт третій частини першої статті 36 КЗпП України викладено у новій редакції і підставою припинення трудового договору визначено призов або вступ працівника або власника-фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу; у частині третій статті 119 КЗпП України слова «призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період» замінено словами «призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період», а слова «до оголошення рішення про демобілізацію, але не більше одного року» - словами «до дня фактичної демобілізації».

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-VII був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності з дня його опублікування у газеті «Голос України» від 18 березня 2014 року № 49. Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року № 113-VII, який набрав чинності 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади) (пункт 7 Указу Президента України від 14 січня 2015 року «Про часткову мобілізацію»).

Перевіряючи аргументи скарги, апеляційним судом встановлено, що рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

З положень зазначених норм законів убачається, що гарантії, передбачені частинами третьою, четвертою статті 119 КЗпП України, надаються не тільки особам, які були призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, але і тим, що були прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці чи настання особливого періоду.

ОСОБА_1 уклала контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб солдатського сержантського складу під час дії в державі особливого періоду на три роки (а.с. 8-9).

Отже, на позивача поширюються гарантії, визначені частиною третьою статті 119 КЗпП України.

Як убачається з матеріалів справи і не спростовано відповідачем, позивач отримала фахову підготовку бойового медика взводу. Домедична допомога в умовах бойових дій. ОСОБА_1 на час розгляду справи у суді першої інстанції та в апеляційному суді бере участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони України в Донецькій та Луганській областях, що підтверджується наявними у справі документальними доказами, які відповідачем не заперечувались і не спростовувались (а.с.6-9,101, 136).

Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку, суд першої інстанції розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні позивача визначив у сумі 22318 грн. 40 коп. відповідно до затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08 лютого 1995 р. Порядку обчислення середньої заробітної плати з наступними змінами і доповненнями. В апеляційному суді визначений оскаржуваним рішенням розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідачем жодними доказами не спростований.

Враховуючи викладене, апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що звільнення ОСОБА_1 з роботи відбулося з порушенням положень пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України.

При вирішенні спору судом першої інстанції правильно застосовано наведені положення статей 36, 119 КЗпП України, статті 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» та ухвалено законне й обґрунтоване рішення про задоволення позовних вимог.

Враховуючи відсутність належних та допустимих доказів на підтвердження обставин, якими апелянт обґрунтовував доводи апеляційної скарги, апеляційний суд визнає правильним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 .

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Сукупність досліджених обставин та наявних у справі доказів приводить апеляційний суд до переконання, що рішення суду першої інстанції ґрунтується на засадах верховенства права, є законним, обґрунтованим і справедливим та ухвалено відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Апеляційний суд визнає, що судом першої інстанції повно і всебічно з`ясовані обставини справи та надано об`єктивну оцінку наявним у справі доказам, а апеляційна скарга не містить передбачених процесуальним законом підстав для скасування оскаржуваного судового рішення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, як таке, що ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390, 391 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Комунального некомерційного підприємства «Пологовий будинок» Чернігівської міської ради залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 11 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів, який обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Головуючий: Судді: