Рішення

від 04.02.2020 по справі 300/2208/19

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"04" лютого 2020 р. справа № 300/2208/19

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Матуляка Я.П., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області про визнання протиправним та скасування рішення від 22.07.2019 року за № 523-34/2019 р. "Про виділення земельної ділянки" та зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області про визнання протиправним та скасування рішення від 22.07.2019 року за № 523-34/2019 р. "Про виділення земельної ділянки" та зобов`язання надати дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність орієнтовно площею 0,735 га для ведення особистого селянського господарства в с. Потічок Снятинського району Івано-Франківської області в межах населеного пункту.

Згідно ухвали Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 15.11.2019 року дану позовну заяву залишено без руху у зв`язку з її невідповідністю вимогам статтей 160, 161 Кодексу адміністративного судочинства України та надано десятиденний строк з дня вручення (отримання) копії цієї ухвали для усунення недоліків.

02.12.2019 року позивачем зазначені в ухвалі про залишення позовної заяви без руху недоліки усунуті.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 06.12.2019 року відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Позовні вимоги мотивовані тим, що відповідачем протиправно, в порушення вимог земельного законодавства України та за наявності усіх документів, необхідних для надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, відмовив у наданні такого дозволу згідно оскаржуваного рішення з підстав, не передбачених чинним законодавством.

Відповідач скористався правом на подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 24.12.2019 року. Представник відповідача проти заявлених позовних вимог заперечив з підстав, наведених у відзиві, який міститься в матеріалах справи (а.с.35-37). Просив суд в задоволенні позову відмовити, вказавши, що приймаючи оскаржуване рішення, відповідач діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, оскільки земельна ділянка, яку позивач мав на меті отримати у власність для ведення особистого селянського господарства, згідно рішення органу місцевого самоврядування та генерального плану розвитку населеного пункту зарезервована для нового сільського кладовища.

30.12.2019 року позивачем подано відповідь на відзив, згідно якої стороною викладено свої пояснення, міркування та аргументи щодо предмета спору (а.с.46).

Відповідач правом на подання заперечення, у п`ятиденний строк з дня отримання відповіді на відзив, не скористався.

Розглянувши матеріали адміністративної справи в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами у відповідності до вимог статті 262 КАС України, дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, судом встановлено наступне.

В липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області із заявою про виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства орієнтовно площею 0,735 га., яка рішенням Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області від 10.07.2018 року за № 389-24/2018 року "Про виділення земельної ділянки" відхилена у зв`язку з тим, що дана земельна ділянка зарезервована для нового сільського цвинтаря згідно рішення сесії Потічківської сільської ради № 244-16/2017 від 06.07.2017 року.

Позивач скористався судовим оскарженням даного рішення.

Заочним рішення Снятинського районного суду Івано-Франківської області від 09.04.2019 року позов ОСОБА_1 до Потічківської сільської ради про визнання рішення незаконним та його скасування - задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області від 10.07.2018 року № 389-24/2018 "Про виділення земельної ділянки" в частині відмови ОСОБА_1 у наданні (виділенні) земельної ділянки (а.с.27-28).

У зв`язку із набранням судовим рішення законної сили, 01.07.2019 року позивач повторно звернувся до Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області із заявою, згідно якої просив виділити земельну ділянку (а.с.29).

За наслідком розгляду заяви позивача, рішенням тридцять четвертої сесії сьомого демократичного скликання Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області "Про виділення земельної ділянки" від 22.07.2019 року за № 523-34/2019 р. частково відхилено заяву гр. ОСОБА_1 "Про виділення земельної ділянки" у пункті надання даної земельної ділянки, яка знаходиться біля сільського цвинтаря в зв`язку з тим, що дана земельна ділянка зарезервована для нового сільського цвинтаря згідно рішення сесії Потічківської сільської ради № 520-33/2019 від 30.05.2019 року (а.с.30).

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, які склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

Суд, у відповідності до статті 244 Кодексу адміністративного судочинства України, вирішуючи питання про те, яку правову норму слід застосувати до спірних правовідносин, виходить з положень нормативних актів в редакціях, що діяли на момент виникнення цих правовідносин та зазначає зміст норм права відповідно до них.

Частиною 2 статті 14 Конституції України визначено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей (частина 1 статті 22 Земельного кодексу України).

Згідно частини 2 статті 22 Земельного кодексу України до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо).

Положеннями частини 3 статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування, зокрема, громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

За змістом частини 1 статті 81 Земельного кодексу України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі, зокрема, безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Відповідно до частини 1 статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2 статті 116 Земельного кодексу України).

Згідно пункту "в" частини 3 статті 116 Земельного кодексу України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

У відповідності до пункту "б" частини 1 статті 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства - не більше 2,0 гектара.

Порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами регламентовано статтею 118 Земельного кодексу України.

Приписами частини 6 статті 118 Земельного кодексу України визначено, що громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу. У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства). У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Земельний кодекс України визначає чіткий алгоритм розгляду заяв громадян про відведення у власність земельних ділянок та вичерпний перелік підстав для відмови особі в наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. При цьому, зобов`язує орган державної влади або орган місцевого самоврядування у випадках ухвалення рішення про відмову в надані такого дозволу належним чином мотивувати причини такої відмови.

Так, абзацом 1 частини 7 статті 118 Земельного кодексу України встановлено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Частиною 1 статті 122 Земельного кодексу України передбачено, що сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Згідно пунктів "а", "б" статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Положеннями статті 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина 5).

Доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою (частина 6).

Статтею 144 Конституції України встановлено, що органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Відповідно до частин 1, 2 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Рішення ради приймаються на її пленарному засіданні після обговорення більшістю депутатів від загального складу ради.

Згідно пункту 34 частини 1 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються відповідно до закону питання регулювання земельних відносин.

Судом встановлено, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення стало рішення тридцять третьої сесії сьомого демократичного скликання Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області "Про резервування ділянки для нового сільського цвинтаря" від 30.05.2019 року за № 520-33/2019 р., яким вирішено зарезервувати земельну ділянку орієнтовно площею 0,75 га біля сільського цвинтаря для нового сільського цвинтаря (а.с.38).

Згідно з підпунктом 11 пункту "а" статті 30 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" до власних повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належить забезпечення утримання в належному стані кладовищ, інших місць поховання та їх охорони.

За правилами першої та п`ятої частин статті 8 Закону України "Про поховання та похоронну справу" організація діяльності в галузі поховання померлих здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері житлово-комунального господарства, іншими центральними органами виконавчої влади, місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами.

Органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи в межах своєї компетенції: 1) вирішують відповідно до закону питання про відведення земельних ділянок для організації місць поховання; 2) забезпечують будівництво, утримання в належному стані та охорону місць поховання; 3) створюють ритуальні служби; 4) вирішують питання про надання за рахунок коштів місцевих бюджетів ритуальних послуг у зв`язку з похованням самотніх громадян, ветеранів війни та праці, а також інших категорій малозабезпечених громадян; про надання допомоги на поховання померлих громадян в інших випадках, передбачених цим Законом; 5) здійснюють контроль за дотриманням законодавства стосовно захисту прав споживачів у частині надання суб`єктами господарювання ритуальних послуг та реалізацією ними предметів ритуальної належності; 6) здійснюють інші повноваження, передбачені цим та іншими законами.

Згідно з підпунктом 3.1 пункту 3 Порядку утримання кладовищ та інших місць поховань, затвердженого наказом Держжитлокомунгоспу України від 19.11.2003 року № 193, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 08.09.2004 року за № 1113/9712 (далі за текстом - Порядок № 193) утримання кладовищ, військових кладовищ, військових братських та одиночних могил, земельних ділянок для почесних поховань, братських могил, а також могил померлих одиноких громадян, померлих осіб без певного місця проживання, померлих, від поховання яких відмовилися рідні, місць поховань знайдених невпізнаних трупів та охорона всіх місць поховань забезпечуються виконавчим органом сільської, селищної, міської ради за рахунок коштів місцевого бюджету.

Зважаючи на викладені правові норми, саме на органи місцевого самоврядування та їх виконавчі органи покладено обов`язок забезпечення дотримання законодавчих норм при виділенні земельних ділянок для організації місць поховання та забезпечення нормальної діяльності таких місць.

Відповідно до частин 1 та 2 статті 23 Закону України "Про поховання та похоронну справу" для розміщення місця поховання рішенням уповноваженого органу в установленому законом порядку відповідному спеціалізованому комунальному підприємству, установі, організації в постійне користування надається земельна ділянка.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують планування та впорядкування території місць поховання згідно з генеральними планами забудови відповідних населених пунктів та іншої містобудівної документації з дотриманням обов`язкових містобудівних, екологічних та санітарно-гігієнічних вимог.

Підпунктом 1.1 пункту 1 Порядку № 193 передбачено, що для розміщення місця поховання спеціалізованому комунальному підприємству, установі, організації в постійне користування відповідно до вимог земельного законодавства та гігієнічних вимог щодо облаштування і утримання кладовищ у населених пунктах України (ДСанПіН 2.2.2.028.99) надається земельна ділянка. Наявність місця поховання передбачається проектом планування та забудови населеного пункту з урахуванням подальшого розширення його території.

Суд зазначає, що вирішення питання місцевого значення у порядку і межах, визначених законодавством шляхом прийняття рішення про резервування ділянки для нового сільського цвинтаря є актом волевиявлення в інтересах всієї територіальної громади, що означає на користь кожному члену цієї громади.

Як слідує з матеріалів справи, рішення тридцять третьої сесії сьомого демократичного скликання Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області за № 520-33/2019 р "Про резервування ділянки для нового сільського цвинтаря" прийнято 30.05.2019 року, а позивач, в свою чергу, звернувся із заявою щодо виділення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства 01.07.2019 року, тобто після прийняття вказаного рішення.

Правомірність прийнятого Потічківською сільською радою Снятинського району Івано-Франківської області рішення "Про резервування ділянки для нового сільського цвинтаря" від 30.05.2019 року за № 520-33/2019 р. в межах даної справи не оспорюється, доказів його скасування матеріали справи не містять, у зв`язку з чим дане рішення сільської ради, в межах розглядуваної справи, судом приймається до уваги як чинне та законне.

Таким чином, суд дійшов до висновку, що Потічківською сільською радою Снятинського району Івано-Франківської області правомірно, згідно оскаржуваного рішення від 22.07.2019 року за № 523-34/2019 р. "Про виділення земельної ділянки", відмовлено позивачу у наданні земельної ділянки, яка знаходиться біля сільського цвинтаря орієнтовною площею 0,735 га з метою подальшої передачі у власність для ведення особистого селянського господарства, оскільки на час звернення ОСОБА_1 із відповідною заявою 01.07.2019 року спірна земельна ділянка була зарезервована для облаштування нового сільського цвинтаря відповідно до рішення від 30.05.2019 року за № 520-33/2019 р.

Окрім того, суд зазначає, що відмова відповідача у наданні дозволу ОСОБА_1 на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки узгоджується з переліком підстав, визначених частиною 7 статті 118 Земельного кодексу України, в частині невідповідності обраного місця розташування об`єкта вимогам містобудівної документації, зважаючи на наступне.

Системний аналіз норм, закріплених у статті 122 Земельного кодексу України дає підстави для висновку про те, що відповідний орган місцевого самоврядування розглядає клопотання особи про надання дозволу на розробку проекту землеустрою виключно у межах поданих матеріалів, у тому числі з урахуванням бажаного розміру земельної ділянки.

Нормами чинного законодавства не передбачено дискреційних повноважень відповідного органу місцевого самоврядування щодо визначення розміру та (або) місця розташування земельної ділянки.

Відповідно до частини 2 статті 23 Земельного кодексу України визначення земель, придатних для потреб сільського господарства, провадиться на підставі даних державного земельного кадастру.

Статтею 17 Закону України "Про основи містобудування" визначено, що містобудівна документація - це затверджені текстові і графічні матеріали, якими регулюється планування, забудова та інше використання територій. Містобудівна документація, зокрема, є основою для: вирішення питань щодо розташування та проектування нового будівництва, здійснення реконструкції, реставрації, капітального ремонту об`єктів містобудування та упорядкування територій; вирішення питань щодо вилучення (викупу), передачі (надання) земельних ділянок у власність чи користування громадян та юридичних осіб.

До компетенції сільських, селищних, міських рад у сфері містобудування на відповідній території належить затвердження відповідно до законодавства місцевих програм, генеральних планів відповідних населених пунктів, планів зонування територій, а за відсутності затверджених в установленому законом порядку планів зонування території - детальних планів територій (частина 1 статті 12 Закону України "Про основи містобудування").

Відповідно до статті 8 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування. Планування та забудова земельних ділянок здійснюється їх власниками чи користувачами в установленому законодавством порядку. Рішення з питань планування та забудови територій приймаються сільськими, селищними, міськими радами та їх виконавчими органами, районними, обласними радами, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями в межах визначених законом повноважень з урахуванням вимог містобудівної документації.

Згідно частини 1 статті 16 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Містобудівна документація на місцевому рівні розробляється з урахуванням даних державного земельного кадастру на актуалізованій картографічній основі в цифровій формі як просторово орієнтована інформація в державній системі координат на паперових і електронних носіях.

За визначенням, наведеним у пункті 2 частини 1 статті 1 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Згідно положень статті 17 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Судом встановлено, що 12.12.2019 року відповідач звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Івано-Франківській області відділу у Снятинському районі із заявою про надання довідки з державної статистичної звітності про площу земельної ділянки для облаштування сільського кладовища в с. Потічок вул. Незалежності (біля господарського двору) (а.с.39).

Згідно наданої довідки з державної статистичної звітності про наявність земель та розподіл їх за власниками земель, землекористувачами, угіддями (за даними форми 6-зем) станом на 01.01.2016 року, земельна ділянка площею 3,0000 га, що розташована в с. Потічок в межах Потічківської сільської ради по вул. Незалежності перебуває у комунальній власності та за цільовим призначенням віднесена до земель рекреаційного призначення (кладовище) (а.с.40).

Окрім того, 12.12.2019 року відповідач звернувся до Головного управління Держпродспоживслужби в Івано-Франківській області із заявою, згідно якої просив надати інформацію щодо можливості облаштування нового сільського цвинтаря та відведення даної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, а також повідомити щодо встановлення санітарно-захисної зони навколо діючого сільського цвинтаря (а.с.40). До вказаної заяви Потічківською сільською радою Снятинського району Івано-Франківської області долучено викопіювання з публічної кадастрової карти населеного пункту с. Потічок із графічним позначенням земельної ділянки, зарезервованої для нового сільського кладовища (спірна земельна ділянка) (а.с.41) та місця розташування діючого сільського кладовища (а.с.42).

Листом за № 170 від 16.12.2019 року, Головне управління Держпродспоживслужби в Івано-Франківській області повідомило, що згідно генерального плану розвитку населеного пункту спірна земельна ділянка зарезервована за новим сільським кладовищем. Також у вказаному листі зазначено, що згідно Державних санітарних правил та норм "Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України" санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м у зв`язку з чим дана земельна ділянка не може бути використана для інших цілей (а.с.43).

Таким чином, земельна ділянка, яку ОСОБА_1 мав на меті отримати у власність, на підставі заяви від 01.07.2019 року, розташована в межах санітарно-захисної зони та існуючого кладовища.

Положеннями статті 114 Земельного кодексу України визначено, що санітарно-захисні зони створюються навколо об`єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, з метою відокремлення таких об`єктів від територій житлової забудови.

У межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об`єктів, об`єктів соціальної інфраструктури та інших об`єктів, пов`язаних з постійним перебуванням людей.

Правовий режим земель санітарно-захисних зон визначається законодавством України.

Отже, санітарно-захисна зона - це земельна ділянка, яка оточує об`єкти, що є джерелами виділення шкідливих речовин та щодо якої існують законодавчо встановлені обмеження на розташування на ній інших об`єктів та провадження в ній певної діяльності.

Наказом Міністерства охорони здоров`я України від 19.06.1996 року за № 173, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24.07.1996 року за № 379/1404 затверджено Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів (надалі - Правила).

Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів (включають основні гігієнічні вимоги до планування і забудови як нових, так і існуючих міських та сільських поселень України, їх санітарного упорядкування та оздоровлення.

Абзацом 8 пункту 5.4. Правил визначено, що територія санітарно-захисної зони не повинна розглядатись як резерв нового будівництва, реконструкції, капітального ремонту об`єктів підприємства та розширення сельбищної території.

У санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих, аварійних селищ; дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, лікувально-профілактичних та оздоровчих установ загального та спеціального призначення зі стаціонарами, наркологічних диспансерів; спортивних споруд, садів, парків, садівницьких товариств; охоронних зон джерел водопостачання, водозабірних споруд та споруд водопровідної розподільної мережі (пункт 5.10. Правил).

Додатком № 4 до Державних санітарних правил планування та забудови населених пунктів встановлено, що для санітарно-технічних споруд та установок комунального призначення санітарно-захисні зони слід встановлювати в залежності від їх санітарної класифікації та потужності, зокрема, клас ІІІ - для кладовищ, санітарно-захисна зона складає 300 метрів.

Ці Правила є обов`язковими для дотримання всіма державними, кооперативними, колективними та приватними підприємствами, організаціями та установами незалежно від відомчого підпорядкування та форм власності, а також посадовими особами та громадянами України, інвесторами-громадянами інших держав (пункт 1.2. Правил).

Також, відповідно до пункту 4.11 Державних будівельних норм "Містобудування. Планування і забудова міських і сільських поселень" (далі - ДБН № 3602-92) у санітарно-захисній зоні не допускається розміщувати житлові будинки, дитячі дошкільні установи, загальноосвітні школи, установи охорони здоров`я та відпочинку, спортивні споруди, сади, парки, садівницькі товариства й городи.

Суд зазначає, що ДБН № 3602-92 поширюються на проектування нових і реконструкцію існуючих міських і сільських поселень України. Ці норми обов`язкові для органів державного управління, місцевого і регіонального самоуправління підприємств і установ незалежно від форм власності та відомчого підпорядкування, громадських об`єднань і громадян, які здійснюють проектування, будівництво і благоустрій на території міських і сільських поселень.

Також суд звертає увагу, що положеннями статті 50 Конституції України та статті 40 Закону України "Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благополуччя населення" унормовано, що кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Згідно зі статтею 5 Закону України "Про поховання та похоронну справу" державні стандарти, інші нормативні документи в галузі поховання впроваджуються в порядку, передбаченому законом, з метою забезпечення безпеки життя та здоров`я людей, тварин, охорони рослин, а також майна та довкілля, створення умов для раціонального використання всіх видів ресурсів.

Державні стандарти, інші нормативні документи в галузі поховання складаються з: обов`язкових містобудівних, екологічних вимог та санітарно-гігієнічних норм щодо створення та функціонування кладовищ, крематоріїв, інших місць поховань; технічних умов щодо виготовлення предметів ритуальної належності; необхідного мінімального переліку вимог щодо порядку організації поховання померлих і ритуального обслуговування населення; єдиної методики визначення вартості надання громадянам необхідного мінімального переліку видів ритуальних послуг та реалізації предметів ритуальної належності.

Розроблення і прийняття державних стандартів у галузі поховання здійснюється в порядку, встановленому законом.

Відповідно до Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" постановою Головного державного санітарного лікаря України від 01.07.1999 року № 28 затверджені "Гігієнічні вимоги щодо облаштування і утримання кладовищ в населених пунктах України" ДСанПіН 2.2.2.028-99.

Державні санітарні правила та норми поширюються на органи та установи житлово-комунального господарства виконавчих комітетів місцевих (селищних) рад народних депутатів, сільвиконкоми, підприємства і організації, що надають ритуальні послуги чи реалізують предмети похоронного призначення на території України.

Згідно з пунктом 3.2 ДСанПіН місцезнаходження кладовищної ділянки та її розміри передбачаються генеральним планом розвитку населеного пункту; відведення земельної ділянки під кладовище, проекти улаштування нових кладовищ, розширення і реконструкції діючих підлягають погодженню з місцевими установами державної санітарно-епідеміологічної служби.

За правилами пункту 3.5 розділу 3 ДСанПіН 2.2.2.028-99 кладовища повинні бути розміщені в приміській зоні міських поселень і поблизу місць розташування сіл. Санітарно-захисна зона від території кладовища традиційного поховання і крематорію до житлових і громадських будівель, зон відпочинку, а також колективних садів та городів повинна бути не меншою 300 м (Державні санітарні правила N 379/1404), а від території кладовища для поховання урн після кремації до житлових і громадських будівель та об`єктів, що прирівнені до них, має бути не меншою 100 м.

Згідно з приміткою до цього пункту у санітарно-захисних зонах не можна допускати розміщення: житлових будинків з придомовими територіями, гуртожитків, готелів, будинків для приїжджих; дитячих дошкільних закладів, загальноосвітніх шкіл, лікувально-профілактичних та оздоровчих установ загального та спеціального призначення зі стаціонарами, наркологічних диспансерів; спортивних споруд, садів, садівницьких товариств; джерел централізованого водопостачання, водозабірних споруд, споруд водопровідної розподільної мережі.

Відповідно до пункту 3.12. ДСанПіН санітарно-захисна зона закритих кладовищ (по закінченню кладовищного періоду) до житлових, громадських будівель, установ і зон відпочинку та об`єктів, які прирівнені до них, може бути зменшена: в міських поселеннях до 50 м, у сільських поселеннях до 100 м.

З врахуванням вищенаведеного, суд дійшов висновку про невідповідність функціонального призначення спірної земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства вимогам містобудівної документації, до якої згідно приписів Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" відноситься генеральний план розвитку населеного пункту.

Водночас слід зазначити, що судом встановлено підставність відмови відповідача у задоволенні заяви ОСОБА_1 та зроблено висновок про правомірність оскаржуваного рішення, яке по своїй суті є правильним, зміст якого відповідає законодавчо встановленим обмеженням щодо надання дозволу на розроблення проекту землеустрою. Відтак, сам факт вжиття у оскаржуваній відмові терміну "зарезервовано для нового сільського цвинтаря" не є підставою для скасування по суті законного і збалансованого рішення.

Суд звертає увагу, що відмова у виділенні щодо конкретної земельної ділянки не є порушенням в цілому права позивача на отримання у власність земельної ділянки за даним цільовим призначенням і не є перешкодою у здійсненні позивачем даного права відносно інших земельних ділянок.

Враховуючи вищевикладене, суд прийшов до переконання, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними, а відтак в задоволенні даного адміністративного позову слід відмовити.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) до Потічківської сільської ради Снятинського району Івано-Франківської області (код ЄДРПОУ 04357667, вул. Незалежності, 80, с. Потічок, Снятинський район, Івано-Франківська область, 78334) про визнання протиправним та скасування рішення від 22.07.2019 року за № 523-34/2019 р. "Про виділення земельної ділянки" та зобов`язання до вчинення дій - відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції або через Івано-Франківський окружний адміністративний суд протягом тридцяти днів з дня складення рішення в повному обсязі.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 цього Кодексу.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Матуляк Я.П.