Рішення

від 22.01.2020 по справі 916/608/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

22.01.2020Справа № 916/608/19

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Нечая О.В., при секретарі судового засідання Грузькому Ю.О., розглянувши у загальному позовному провадженні справу № 916/608/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма "АЛІС"

(67550, Одеська обл., Комінтернівський район, смт. Нові Біляри, вул. Лиманна, буд. 8; ідентифікаційний код: 13904571)

до 1. Одеської обласної державної адміністрації (65032, м. Одеса, просп. Шевченка, буд. 4; ідентифікаційний код: 00022585)

2. Державного підприємства "Морський торговельний порт "Южний" (65481, Одеська обл., м. Южне, вул. Берегова, буд. 13; ідентифікаційний код: 04704790)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2 - Міністерство інфраструктури України (01135, м. Київ, просп. Перемоги, буд. 14; ідентифікаційний код: 37472062)

про визнання права власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Бандура Б.Ю., довіреність № б/н від 21.01.20;

від відповідача-1: Негара Р.В., довіреність № 1/01-50/28/2-20 від 08.01.20;

від відповідача-2: Сабурова Ю.С., довіреність № 103-13/67 від 16.12.19;

від третьої особи: Новак А.А., довіреність № наказ № 247-к від 26.06.17.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма АЛІС (позивач) звернулось до Господарського суду Одеської області з позовною заявою до Одеської обласної державної адміністрації (відповідач-1) та Державного підприємства Морський торговельний порт Южний (відповідач-2), в якій просить:

- визнати за Товариством з обмеженою відповідальністю Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма АЛІС право власності на земельну ділянку площею 3,5716 га, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, що знаходиться за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада;

- витребувати з незаконного володіння Державного підприємства Морський торговельний порт Южний земельну ділянку площею 3,5716 га, кадастровий номер 5122780500:01:003:0185, що знаходиться за адресою: Одеська обл., Комінтернівський район, Визирська сільська рада.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач, на підставі рішення Комінтернівської районної ради народних депутатів від 15 листопада 1995 року № 89-ХХІІ, є власником земельної ділянки колективної форми власності площею 51,15 га, яку використовує для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва, натомість відповідач-1 оспорює право власності позивача та, на думку позивача, у протиправний спосіб видав розпорядження № 589/А-2004 від 28 липня 2004 року, яким земельну ділянку площею 3,5716 га вилучено із земель позивача та на підставі якого право власності на вказану земельну ділянку зареєстровано за державою, заволодівши у незаконний спосіб вказаною земельною ділянкою, відповідач-1 передав її у користування відповідачу-2, який фактично володіє частиною спірної земельної ділянки без відповідної правової підстави, оскільки законний її власник (позивач) у користування відповідача-2 спірну земельну ділянку не передавав.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 10.04.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі № 916/608/19, постановлено справу розглядати за правилами загального позовного провадження та призначено у справі підготовче засідання.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 29.08.2019 задоволено клопотання Міністерства інфраструктури України та передано справу № 916/608/19 за виключною підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.09.2019 року, справу № 916/608/19 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма "АЛІС" до Одеської обласної державної адміністрації та Державного підприємства "Морський торговельний порт "Южний", за участі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача-2 - Міністерства інфраструктури України про визнання права власності на земельну ділянку та витребування її із незаконного володіння, - передано на розгляд судді Нечаю О.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.09.2019 справу № 916/608/19 прийнято до свого провадження, прийнято рішення розглядати справу за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче засідання на 30.10.2019.

Підготовче судове засідання, призначене на 30.10.2019 о 14:45 год. не відбулося, у зв`язку з перебуванням судді Нечая О.В. у відпустці.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.10.2019 сторін було повідомлено про дату і час наступного підготовчого засідання.

04.11.2019 представником Одеської обласної державної адміністрації через загальний відділ діловодства Господарського суду міста Києва було подано письмовий відзив на позов.

У підготовче засідання 13.11.2019 з`явилися представники позивача, відповідача 2 та третьої особи.

Крім того, у підготовчому засіданні 13.11.2019 судом було продовжено строк підготовчого провадження на 30 днів, у відповідності до приписів ч. 3 ст. 177 Господарського процесуального кодексу України та оголошено перерву у підготовчому засіданні до 18.12.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.11.2019 сторін було повідомлено про дату і час наступного підготовчого засідання.

12.12.2019 представником позивача через відділ діловодства Господарського суду міста Києва було подано відповідь на відзив.

У підготовче засідання 18.12.2019 з`явилися представники позивача, відповідачів та третьої особи. Представник відповідача-2 у судовому засіданні подав клопотання про долучення до матеріалів справи додаткових документів. Суд задовольнив вказане клопотання та долучив подані докази до матеріалів справи.

У підготовчому судовому засіданні 18.12.2019 присутніми представниками сторін надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та про призначення справи до розгляду по суті.

Відповідно до ч. 2 ст. 177 Господарського процесуального кодексу України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 185 Господарського процесуального кодексу України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 22.01.2020.

У судове засідання 22.01.2020 з`явився представник позивача, надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представники відповідачів 1 та 2 у судове засідання 22.01.2020 з`явились, надали усні пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечували.

У судове засідання 22.01.2020 з`явився представник третьої особи, надав свої пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечував.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників судового процесу, суд

ВСТАНОВИВ:

На підставі Рішення Комінтернівської районної ради народних депутатів від 15.11.1995 № 89-ХХІІ (далі - Рішення) Товариству з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма "АЛІС" (далі - позивач) було видано Державний акт на право колективної власності на землю (51,15 гектарів) для ведення підсобного сільськогосподарського виробництва.

У вказані 51,15 гектарів входить земельна ділянка площею 3,5716 га, розташована у Одеській області, Комінтернівський район, Визирська сільська рада, кадастровий номер: 5122780500:01:003:0185.

Розпорядженням Одеської обласної державної адміністрації (далі - відповідач - 1) Про вилучення та надання у постійне користування земельних ділянок для несільськогосподарських потреб на території Комінтернівського району № 589/А-2004 від 28.07.2004 (далі - Розпорядження) було затверджено проект відведення земельних ділянок Державному підприємству "Морський торговельний порт "Южний" (далі - відповідач - 2), зокрема, із земель Товариства з обмеженою відповідальністю "Багатопрофільна виробничо - сільськогосподарська фірма "АЛІС" (3,6088 га ріллі).

Пунктом 3.2 вказаного Розпорядження відповідача - 2 зобов`язано відшкодувати втрати сільськогосподарського виробництва в сумі 584,193 тис. грн, відповідно до чинного на той момент законодавства.

В подальшому, Розпорядженням відповідача - 1 Про внесення змін до розпорядження голови Одеської обласної державної адміністрації від 28 липня 2004 року № 589/А-2004 в Розпорядження було внесено зміни, зокрема, у пункті 2 цифри 16,3944 замінено цифрами 16,3572 , цифри 3,6088 замінено цифрами 3,5716 .

Позивач зазначає суду про те, що він є власником вказаної земельної ділянки, а відповідач - 1, заволодівши земельною ділянкою передав її у користування відповідачу - 2, який наразі фактично володіє частиною земельної ділянки без відповідної правової підстави, оскільки законним власником земельної ділянки, на його думку, є позивач.

Відповідачі 1 та 2 у своїх письмових відзивах зазначають суду про те, що право відповідача - 1 на передачу та право відповідача - 2 на користування земельною ділянкою оформлено без будь-яких порушень вимог законодавства України.

Оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Земельні відносини регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст. 80 Земельного кодексу України суб`єктами права власності на землю є:

а) громадяни та юридичні особи - на землі приватної власності;

б) територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності;

в) держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, - на землі державної власності.

У державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності (ч. 1 ст. 84 Земельного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 92 Земельного кодексу України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За умовами частини п`ятої статті 122 Земельного кодексу України обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст обласного значення та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі: надання земельної ділянки із зміною її цільового призначення; формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання).

Надання у користування земельної ділянки, зареєстрованої в Державному земельному кадастрі відповідно до Закону України "Про Державний земельний кадастр", право власності на яку зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, без зміни її меж та цільового призначення здійснюється без складення документації із землеустрою.

Рішенням про надання земельної ділянки у користування за проектом землеустрою щодо її відведення здійснюються: затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; вилучення земельних ділянок у землекористувачів із затвердженням умов вилучення земельних ділянок (у разі необхідності); надання земельної ділянки особі у користування з визначенням умов її використання і затвердженням умов надання, у тому числі (у разі необхідності) вимог щодо відшкодування втрат сільськогосподарського та лісогосподарського виробництва (ч. ч. 1, 11 ст. 124 Земельного кодексу України).

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (стаття 126 Земельного кодексу України).

Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Державний реєстр речових прав на нерухоме майно (далі - Державний реєстр прав) - єдина державна інформаційна система, що забезпечує обробку, збереження та надання відомостей про зареєстровані речові права на нерухоме майно та їх обтяження (п. п. 1, 2 ч. 1 ст. 2 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Відповідно до частини першої статті 12 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" державний реєстр прав містить записи про зареєстровані речові права на нерухоме майно, об`єкти незавершеного будівництва, їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів цих прав, відомості та електронні копії документів, поданих у паперовій формі, або документи в електронній формі, на підставі яких проведено реєстраційні дії, а також документи, сформовані за допомогою програмних засобів ведення Державного реєстру прав у процесі проведення таких реєстраційних дій.

Державна реєстрація права власності та інших речових прав, крім державної реєстрації права власності на об`єкт незавершеного будівництва, проводиться на підставі, зокрема, державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право власності на землю, державного акта на право власності на земельну ділянку або державного акта на право постійного користування землею, виданих до 1 січня 2013 року (п. 8 ч. 1 ст. 27 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень").

Судом встановлено, що у відповідача - 2 виникло право власності на земельну ділянку, розташовану у Одеській області, Комінтернівський район, Визирська сільська рада, кадастровий номер: 5122780500:01:003:0185 на підставі державного акту на право постійного користування земельного ділянкою (серія та номер: ЯЯ 206290, виданий 14.12.2011, виданий Відділом Держкомзему у Комінтернівському районі Одеської області).

21.02.2014 було прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, про що було внесено відповідний запис до Державного реєстру прав, копія витягу з якого міститься у матеріалах справи.

Крім того, суд звертає увагу, що у відповідності до приписів статті 124 Земельного кодексу України відповідачем - 2 було здійснено відшкодування втрат сільськогосподарського виробництва, що підтверджується наявними у матеріалах справи первинними документами, в розмірі, встановленому у Розпорядженні.

Відтак, судом не ставиться під сумнів законність передання відповідачем - 1 та набуття відповідачем - 2 права постійного користування земельного ділянкою, розташованою у Одеській області, Комінтернівський район, Визирська сільська рада, кадастровий номер: 5122780500:01:003:0185.

Серед іншого, матеріалами справи, а саме, протоколом узгодження використання земельних ділянок під будівництво об`єкту Подовження виставкого парку району навалювальних вантажів порту Южний від 21.05.2001, Актом вибору земельних ділянок морському торговельному порту Южний під будівництво виробничих об`єктів на території Візирської та Сичаївської сільських рад і Новобілярської селищної ради Комінтернівського району від 25.07.2007 підтверджується надання позивачем згоди на виділення земельної ділянки площею 3,5 га порту Южний, а відтак, суд дійшов висновку про те, що земельна ділянка, розташована у Одеській області, Комінтернівський район, Визирська сільська рада, кадастровий номер: 5122780500:01:003:0185, вибула із користування позивача добровільно та у спосіб, передбачений чинним на той момент законодавством України.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Так, згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Наведеними положеннями визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Тобто, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У той же час, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

У рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Тобто, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відтак, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права , а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту, що й унормовано в положеннях статей 4, 5 ГПК України.

Отже, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Частиною першою та пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права й обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. При цьому застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності в тому числі належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством).

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005, заява № 38722/02).

На думку суду, позивачем не доведено порушення відповідачами 1 та 2 його прав та охоронюваних законом інтересів, оскільки позивачем було надано згоду на виділення земельної ділянки площею 3,5 га порту Южний, що доведено відповідачами 1 та 2 та не спростовано позивачем.

Крім того, судом достеменно встановлено, що відповідач - 1, як орган місцевого самоврядування, користуючись своїми дискреційними повноваженнями, діяв в межах чинного законодавства на момент надання у постійне користування відповідачу - 2 земельної ділянки, розташованої у Одеській області, Комінтернівський район, Візирська сільська рада, кадастровий номер: 5122780500:01:003:0185.

В свою чергу право постійного користування відповідачем - 2 вказаною вище земельною ділянкою також було набуто на законних підставах без жодних порушень чинного на той момент законодавства зі згоди позивача .

Одночасно, надаючи оцінку доводам учасників судового процесу судом враховано, що згідно з ч. 4 ст.11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст.17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Крім того, відповідачем - 2 було подано суду заяву про застосування строку позовної давності.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 1 та 5 статті 261 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила та за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, N 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 908/799/17.

Пунктом 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів визначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача , за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.

Аналогічна правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду від 25.01.2018 у справі № 910/7394/17.

Враховуючи наведене, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, покладені в основу позову, а тому позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Судовий збір в розмірі 64 497,74 грн, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на позивача, оскільки позов не підлягає задоволенню.

Керуючись cтаттями 129, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову відмовити.

2. Судовий збір в розмірі 64 497,74 грн покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 04.02.2020.

Суддя О.В. Нечай