Ухвала

від 11.02.2020 по справі 640/2768/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження в адміністративній справі

11 лютого 2020 року м. Київ № 640/2768/20

Суддя Окружного адміністративного суду міста Києва Федорчук А.Б., ознайомившись з позовною заявою

за позовом ОСОБА_1 в інтересах якої діє представник

Малишевська Оксана Іванівна ( АДРЕСА_1 )

до Київської обласної державної адміністрації (01196, м. Київ, пл. Лесі України,

буд. 1)

про визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування

реєстраційних дій, -

В С Т А Н О В И В:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернулася ОСОБА_1 в інтересах якої діє представник Малишевська Оксана Іванівна (далі по тексту - позивач) з позовом до Київської обласної державної адміністрації (далі по тексту - відповідач), в якому просить:

- визнати протиправним та скасувати розпорядження Київської обласної державної адміністрації від 02 жовтня 2019 року №571 Про реєстрацію нових редакцій Статутів релігійних громад ;

- визнати протиправними та скасувати реєстраційні дії щодо реєстрації нової редакції статуту релігійної організації Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії Київської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату (код ЄДРПОУ 35732437), що передбачає зміну найменування, підпорядкованості та органів управління.

З обґрунтування позовної заяви вбачається, що вищевказані розпорядження та реєстраційні дії позивач оскаржує з підстав того, що Українською Православною Церквою Київського Патріархату, до складу якої входить позивач, зокрема її Помісним Собором, не приймалося рішення про зміну релігійного центру із українського на константинопольський. При цьому, згідно положень пункту 8 розділу ІІ Статуту релігійної організації, органами парафіяльного управління релігійної організації, з якою себе асоціює позивач, є Парафіяльні Збори, в яких ні позивач, ні її законний представник не приймали участі.

Також законний представник позивача як голова релігійної організації стверджувала, що не подавала жодних документів на реєстрацію нової редакції Статуту.

Суд зазначає, що підстави позовної заяви зводяться фактично до незгода позивача та її законного представника із прийнятим рішенням про зміну найменування, підпорядкованості та органів управління релігійної організації Релігійна громада Української Православної Церкви Київського Патріархату святих мучениць Віри, Надії, Любові і матері їх Софії Київської єпархії Української Православної Церкви Київського Патріархату , на підставі якого і вчинено оскаржувані реєстраційні дії.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує, чи: належить позовну заяву розглядати за правилами адміністративного судочинства і чи подано позовну заяву з дотриманням правил підсудності.

Відповідно до частин 1, 2 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Згідно з частиною 1 статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини від 23 лютого 2006 року №3477-IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського Суду з прав людини як джерело права.

Змістом статті 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод від 04 травня 1950 року передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

У рішенні Європейського Суду з прав людини від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України зазначено, що відповідно до прецедентної практики цього Суду термін встановленим законом у статті 6 Конвенції спрямований на гарантування того, що судова гілка влади у демократичному суспільстві не залежить від органів виконавчої влади, але керується законом, що приймається парламентом (рішення у справі Занд проти Австрії ). У країнах з кодифікованим правом організація судової системи також не може бути віддана на розсуд судових органів, хоча це не означає, що суди не мають певної свободи для тлумачення відповідного національного законодавства. фраза встановленого законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У своїх оцінках цей Суд дійшов висновку, що не може вважатися судом, встановленим законом , національний суд, що не мав юрисдикції судити деяких заявників, керуючись практикою, яка не мала регулювання законом.

Отже, поняття суду, встановленого законом зводиться не лише до правової основи самого існування суду , але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність, тобто охоплює всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів.

Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з пунктами 1, 2 частини 1 статті 4 Кодексу адміністративного судочинства України адміністративна справа - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір; публічно-правовий спір - спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; або хоча б одна сторона є суб`єктом виборчого процесу або процесу референдуму і спір виник у зв`язку із порушенням її прав у такому процесі з боку суб`єкта владних повноважень або іншої особи.

Відповідно до частин 1, 3 статті 19 Кодексу адміністративного судочинства України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема, спори фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження. Адміністративні суди не розглядають позовні вимоги, які є похідними від вимог у приватно-правовому спорі і заявлені разом з ними, якщо цей спір підлягає розгляду в порядку іншого, ніж адміністративне, судочинства і знаходиться на розгляді відповідного суду.

Таким чином, із системного аналізу вищенаведених законодавчих приписів вбачається, що у порядку адміністративного судочинства захисту підлягають права та охоронювані законом інтереси осіб у сфері публічно-правових відносин, які є складовою частиною правових відносин, що виникають у суспільстві.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Однак сама по собі участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції. Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим, приватно-правові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового, особистого інтересу учасника. Спір має приватно-правовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, зазвичай майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватно-правових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже, під час визначення підвідомчості справи необхідно зважати як на суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлені вимоги, характер спірних правовідносин, зміст та юридичну природу обставин у справі, так і на відповідний суб`єктний склад учасників у цій справі.

Аналогічна правова позиція міститься, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 805/4506/16-а, від 27 червня 2018 року у справі № 815/6945/16, від 06 лютого 2019 року у справі № 820/2060/16.

Із аналізу змісту поданої позовної заяви та додатків до неї слідує, що останній пов`язаний із зміною канонічного підпорядкування релігійної громади, що відбулася через проведення державної реєстрації змін до статуту (викладення останнього в новій редакції), реєстрації змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах (зміна керівника юридичної особи, зміна складу підписантів).

Позивач вважає, що статут релігійної організації прийнято всупереч порядку, визначеному в чинній редакції статуту, а саме за відсутності ініціювання внесення до статуту змін і доповнень виключно уповноваженими представниками парафії, без згоди єпархіального архієрея.

Аналіз вказаних доводів вказує на те, що предметом розглядуваного спору є правомірність рішення суб`єкта державної реєстрації щодо реєстрації статуту релігійної організації у новій редакції та реєстрації внесення змін до відомостей про юридичну особу, що не пов`язані зі змінами в установчих документах.

Крім того, позивач стверджує, що при ухваленні оскаржуваного розпорядження було порушено вимоги статей 8, 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації .

Частинами 3, 4 статті 14 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації зазначено, що для реєстрації статуту (положення) релігійної громади у новій редакції до органу реєстрації статуту подаються:

1) заява за підписом керівника або уповноваженого представника релігійної громади;

2) статут (положення) релігійної громади у новій редакції.

До статуту (положення) релігійної громади у новій редакції додатково подаються:

1) належним чином засвідчена копія протоколу (або витяг з протоколу) загальних зборів релігійної громади про внесення змін і доповнень до статуту (положення) релігійної громади, ухвалених відповідно до порядку, визначеного у чинному на момент внесення змін статуті (положенні) релігійної громади, із зазначенням списку учасників цих загальних зборів;

2) оригінал чи належним чином засвідчена копія чинної на дату подання документів редакції статуту (положення) релігійної громади, до якого мають бути внесені зміни і доповнення, з відміткою про державну реєстрацію (з усіма змінами, що до нього вносились), та оригінал свідоцтва, виданого органом реєстрації (якщо таке видавалося).

Відповідно до частини 5 статті 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту засвідчується підписами членів відповідної релігійної громади, які підтримали таке рішення.

Отже, вказане рішення оскаржується з підстав порушення особами, які подали заяву про реєстрацію змін до статуту, порядку внесення змін і доповнень до статуту.

Також, позивачка вказує на відсутність рішення уповноваженого органу саме тієї релігійної громади, яка б мала таке рішення приймати.

Такі обставини належать до внутрішньої діяльності юридичної особи та визначаються статутом, на підставі якого діє релігійна громада.

Таким чином, фактичною підставою звернення до суду стали не стільки протиправні дії відповідача щодо реєстрації змін до статуту, як дії осіб, які подали заяву та документи необхідні для реєстрації статуту релігійної громади у новій редакції та заяви про внесення змін до відомостей про юридичну особу до органу реєстрації статуту.

Розглядуваний спір не є спором між учасниками публічно-правових відносин, оскільки відповідач, приймаючи оскаржуване розпорядження та здійснюючи реєстраційні дії, хоч і мав владні-управлінські повноваження щодо релігійної організації (в частині зареєструвати або відмовити у реєстрації змін до статуту релігійної громади та змін до відомостей про юридичну особу), проте спірна реєстрація змін до статуту обумовлена наданими для такої реєстрації документами.

Отже, наданню правової оцінки оскаржуваним рішенням і діям відповідачів передує встановлення та доказування у даному спорі обставин, які є внутрішньою діяльністю релігійної організації.

З огляду на викладене, суд приходить до висновку про те, що спірні правовідносини стосуються прав та інтересів учасників релігійної громади на канонічне підпорядкування, тому позовні вимоги у зазначеній справі спрямовані на захист цивільного права позивача.

При вирішенні наведеного спору суд враховує правову позицію, висловлену Верховним Судом по аналогічній категорії справ, зокрема, в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 19 грудня 2018 року у справі № 806/3462/14, яка в силу приписів ч.5 ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України та ч. 6 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів є обов`язковою під час вирішення наведеного спору.

Розгляд цієї справи за правилами адміністративного судочинства не відповідав би принципу ефективного судочинства як важливому елементу верховенства права.

З огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

З огляду на наведене та ураховуючи суть спірних правовідносин, правову позицію Верховного Суду, суд приходить до висновку, що зазначена спір не належить до юрисдикції адміністративних судів та має вирішуватися в порядку господарського судочинства, а тому у відкритті провадження в адміністративній справі слід відмовити на підставі пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 170 Кодексу адміністративного судочинства України суддя відмовляє у відкритті провадження в адміністративній справі, якщо заяву не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

За приписами частин 2, 6 статті 171 Кодексу адміністративного судочинства України про відмову у відкритті провадження у справі суддя постановляє ухвалу не пізніше п`яти днів з дня надходження позовної заяви.

У разі відмови у відкритті провадження в адміністративній справі з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд такої справи.

Тому, позивачу необхідно роз`яснити, що виходячи з приватно - правового характеру даного спору та з огляду на суб`єктний склад сторін спору він має вирішуватися за правилами господарського судочинства.

Керуючись ст. ст. 2, 19, 170, 243, 248, 256 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,-

УХВАЛИВ:

1.Відмовити у відкритті провадження в адміністративній справі за позовом ОСОБА_1 в інтересах якої діє представник Малишевська Оксана Іванівна до Київської обласної державної адміністрації про визнання протиправним та скасування розпорядження, скасування реєстраційних дій.

2. Роз`яснити позивачу, що даний спір підпадає під юрисдикцію господарського суду та має розглядатись за правилами господарського судочинства.

3. Копію ухвали разом із позовною заявою та доданими до неї матеріалами повернути особі, яка подала позовну заяву.

Повторне звернення до адміністративного суду з тією самою позовною заявою не допускається.

Ухвала суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 256 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до статті 295 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на ухвалу суду подається протягом п`ятнадцяти днів з дня її проголошення.

Суддя А.Б. Федорчук