Рішення

від 19.02.2020 по справі 907/725/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЗАКАРПАТСЬКОЇ ОБЛАСТІ

88000, м. Ужгород, вул. Коцюбинського, 2а

e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://zk.arbitr.gov.ua

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

19.02.2020 м. Ужгород Справа № 907/725/19

Суддя Господарського суду Закарпатської області Ремецькі О.Ф.,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи №907/725/19

за позовом Ужгородської міської ради, м. Ужгород до товариства з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна , м. Ужгород про стягнення суми 126 830,21 грн. збитків.

Без повідомлення (виклику) учасників справи.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Позивач звернувся до господарського суду Закарпатської області із позовом до товариства з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна , м. Ужгород про стягнення суми 126 830,21 грн. збитків завданих використанням земельних ділянок без правовстановлюючих документів, посилаючись на ст.ст. 22, 377, 1166 Цивільного Кодексу України, ст.ст.120, 125, 152, 155-157 Земельного кодексу України, Закону України Про оренду землі , Про оцінку землі , Про місцеве самоврядування та Постанову Кабінету Міністрів України від 19.04.93 року № 284.

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує на відсутність оформленого права користування товариства з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна на земельні ділянки, вважає що в даному випадку наявні правові підстави для стягнення з відповідача збитків, заподіяних використанням земельних ділянок площею 442 кв.м. за період з 01.05.2015. по 01.05.2018 в розмірі 67270,32 грн., та площею 556 кв.м. у період з 01.01.2015 по 01.05.2018 в розмірі 59559,89 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються малозначні справи.

Згідно з ч. 3 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України спрощене позовне провадження призначене для розгляду малозначних справ, справ незначної складності та інших справ, для яких пріоритетним є швидке вирішення справи.

Відповідно до п. 2 ч. 5 ст. 12 Господарського процесуального кодексу України малозначними справами є, зокрема, справи незначної складності, визнані судом малозначними, крім справ, які підлягають розгляду лише за правилами загального позовного провадження, та справ, ціна позову в яких перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України у порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції господарського суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

Згідно з ч. 3 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України при вирішенні питання про розгляд справи в порядку спрощеного або загального позовного провадження суд враховує: 1) ціну позову; 2) значення справи для сторін; 3) обраний позивачем спосіб захисту; 4) категорію та складність справи; 5) обсяг та характер доказів у справі, в тому числі чи потрібно у справі призначити експертизу, викликати свідків тощо; 6) кількість сторін та інших учасників справи; 7) чи становить розгляд справи значний суспільний інтерес; 8) думку сторін щодо необхідності розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

З огляду на наведене, оскільки справа №907/725/19, не є складною в розумінні норми ч. 4 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України, суд здійснює розгляд даної справи у порядку спрощеного позовного провадження.

Відповідно до ч. 5 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Так, будь-яких клопотань щодо розгляду спору з повідомленням (викликом) сторін подано не було, у зв`язку з чим, враховуючи також, що характер спірних правовідносин та предмет доказування у справі (з огляду на заявлені предмет та підстави позову) не вимагають проведення судового засідання з повідомленням сторін для повного та всебічного встановлення обставин справи, суд дійшов висновку про розгляд справи без повідомлення учасників справи.

Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 05.12.2019 суд ухвалив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами; визначено відповідачу строк для подання заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження протягом 5 днів з дня вручення даної ухвали, для подання відзиву на позов - протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали, та, встановлено сторонам строк для подання відповіді на відзив (позивачем) та заперечень (відповідачем) (якщо такі будуть подані) не пізніше 25.01.2020 р.

Частиною 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Вказана ухвала суду від 05.12.2019 була надіслана відповідачу 06.12.2019 рекомендованими листами, що підтверджується відтиском печатки про відправлення на зворотному боці ухвали, на адресу місцезнаходження юридичної особи, та як вбачається з рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення №8850101119478, отримана відповідачем 17.12.2019.

Згідно з пунктом 3 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву на позов у визначений у відповідності до положень Господарського процесуального кодексу України строк.

Суд вказує про те, що відповідач не був обмежений у своїх процесуальних правах надати відзив через канцелярію суду або шляхом направлення на адресу суду поштовим відправленням, відтак, приймаючи до уваги, що відповідач у строк, встановлений частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, не подав до суду відзив на позов, а відтак не скористався наданими процесуальними правами, з метою дотримання процесуальних строків вирішення спору, суд дійшов висновку, що наявні у матеріалах справи документи достатні для прийняття повного та обґрунтованого судового рішення у відповідності до ч. 9 ст. 165, ч. 2 ст. 178, ч. 1 ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, а неподання відповідачем відзиву на позов не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними в ній матеріалами.

Судом також враховано, що згідно з приписами п. 6.1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази та письмові пояснення, викладені позивачем у позовній заяві, суд-

ВСТАНОВИВ:

25.10.2004 року між Управлінням майном міста, (правонаступником якого є Департамент міського господарства Ужгородської міської ради (надалі Департамент) та товариством з обмеженою відповідальністю "Хенкель Ужгород" (змінено найменування на "ФЦА Україна") укладено договір оренди земельної ділянки площею 442 кв. м. під автостоянкою по вул. Олега Кошового, 6 строком на 5 років.

28.04.2010 між сторонами було укладено в новій редакції договір оренди вищевказаної земельної ділянки та поновлено його строком на 5 років.

16.12.2008 року між управлінням майном міста та товариством з обмеженою відповідальністю "ФЦА Україна" укладено договір оренди земельної ділянки площею 556 кв. м. для виробничих потреб по вул. Олега Кошового, 6 строком на 5 років.

Ужгородська міська рада прийняла рішення № 1877 від 29.10.2015 року, згідно з яким ТОВ "ФЦА Україна" поновлено договори оренди земельної ділянки 556 кв. м. для виробничих потреб по вул. О. Кошового, 6 строком на 5 років до 29 жовтня 2020 року та земельної ділянки площею 442 кв. м. під автостоянкою по вул. О. Кошового, 6 строком на 5 років до 29 жовтня 2020 року (пункти 1.31 та 1.33 рішення).

У відповідності до відомостей з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно на земельних ділянках розміщено об`єкти нерухомості, що належать відповідачу на праві приватної власності.

За доводами позивача, що підтверджуються матеріалами справи 08.06.2016 року Департаментом надіслано на поштову адресу товариства лист - пропозицію №24.01-12/1580 про укладання договорів оренди земельних ділянок та надано для підписання проекти додаткових угод. 09.11.2017 року Департаментом скеровано на адресу Відповідача лист-вимогу № 24.01-12/2482, про необхідність оформлення права користування земельною ділянкою та запропоновано з`явитись до Департаменту з метою запобігання ініціювання питання відшкодування збитків завданих використанням земельної ділянки без правовстановлюючих документів. Однак дана вимога залишена відповідачем без відповіді та задоволення.

03.05.2018 року за наслідками засідання комісії з визначення та відшкодування збитків за користування земельними ділянками комунальної власності без належного оформлення правовстановлюючих документів, комісія рекомендувала виконавчому комітету розглянути питання про затвердження збитків завданих місцевому бюджету неправомірними діями Відповідача.

Рішенням № 234 від 23.08.2018 року Виконавчий комітет Ужгородської міської ради затвердив акт визначення розміру збитків та протокол № 2 від 03.05.2018 року за користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів (договорів оренди) за період з 01.05.2015 року по 01.05.2018 року Ужгородською міською радою було нараховано збитки у вигляді не отриманої орендної плати за користування земельними ділянками на загальну суму 126 830,21 грн.

На виконання пункту Порядку та пункту 2 рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 23.08.2018 року № 234 Про затвердження розміру збитків на адресу Відповідача було надіслано повідомлення від 07.09.2018 року № 0314/417 про затвердження розміру збитків завданих використанням земельних ділянок без правовстановлюючих документів та запропоновано Відповідачу добровільно відшкодувати збитки.

Відповідачем договір на добровільне відшкодування збитків не укладено, збитки у визначеному Позивачем розмірі не відшкодовано, що і стало причиною звернення до суду.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню, виходячи з наступного.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

Відповідно до статті 80 Земельного кодексу України суб`єктами права на землі комунальної власності є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

За змістом статей 122, 123, 124 Земельного кодексу України міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб. Надання земельних ділянок державної або комунальної власності у користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними у статті 122 цього Кодексу, шляхом укладення договору оренди земельної ділянки чи договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Згідно зі статтею 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

У разі надання земельної ділянки в оренду укладається договір оренди земельної ділянки, в якому відповідно до частини 1 статті 21 Закону України "Про оренду землі" визначається орендна плата за землю як платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою.

За змістом частини 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. При цьому згідно з пунктом "д" частини 1 статті 156 Земельного кодексу України власникам землі відшкодовуються збитки, заподіяні внаслідок неодержання доходів за час тимчасового невикористання земельної ділянки.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на відсутність оформленого права користування товариства з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна на земельні ділянки, та вважає що в даному випадку наявні правові підстави для стягнення з відповідача збитків, заподіяних використанням земельних ділянок площею 442 кв.м. за період з 01.05.2015. по 01.05.2018 в розмірі 67270,32 грн., та площею 556 кв.м. у період з 01.01.2015 по 01.05.2018 в розмірі 59559,89 грн.

Збитками згідно з пунктом 2 частини 2 статті 22 Цивільного кодексу України є доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

За змістом зазначених положень Цивільного кодексу України та Земельного кодексу України відшкодування шкоди (збитків) є заходом відповідальності, зокрема, за завдану шкоду майну чи за порушення прав власника земельної ділянки.

У частині 1 статті 1166 Цивільного кодексу України визначено, що шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Підставою для відшкодування є наявність таких елементів складу цивільного правопорушення: шкода; протиправна поведінка її заподіювача; причинний зв`язок між шкодою та протиправною поведінкою заподіювача; вина. За відсутності хоча б одного із цих елементів цивільно-правова відповідальність не настає. Особа, яка завдала шкоду, звільняється від обов`язку її відшкодовувати, якщо доведе, що шкоди заподіяно не з її вини (частина 2 статті 1166 зазначеного Кодексу).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 Цивільного кодексу України.

За змістом глав 82 і 83 цього Кодексу для деліктних зобов`язань, які виникають із заподіяння шкоди майну, характерним є, зокрема, зменшення майна потерпілого, а для кондикційних - приріст майна у набувача без достатніх правових підстав. Вина заподіювача шкоди є обов`язковим елементом настання відповідальності у деліктних зобов`язаннях. Натомість для кондикційних зобов`язань вина не має значення, оскільки важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої.

Отже, обов`язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте (збережене) майно чи відшкодувати його вартість не є заходом відповідальності, оскільки набувач зобов`язується повернути тільки майно, яке безпідставно набув (зберігав), або вартість цього майна.

Збитки за користування земельною ділянкою без правовстановлюючих документів та безпідставно набуте майно мають різну правову природу і охоплюються різним нормативно-правовим регулюванням. Утім, на відміну від збитків, для стягнення яких необхідно довести наявність складу правопорушення, для висновку про наявність підстав для повернення безпідставно набутих коштів потрібно встановити обставини набуття або збереження майна за рахунок іншої особи (потерпілого), а також те, що набуття або збереження цього майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала.

Отже, у разі коли особа користувалася земельною ділянкою без достатньої правової підстави, у зв`язку з чим зберегла кошти, вона зобов`язана повернути ці кошти власникові земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

Перехід прав на земельну ділянку, пов`язаний із переходом права на будинок, будівлю або споруду, регламентований у Земельному кодексі України. Так, у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача (частини 1, 2 статті 120 Земельного кодексу України).

Частиною 1 статті 93 Земельного кодексу України унормовано, що право оренди земельної ділянки - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Землекористувачі також зобов`язані своєчасно сплачувати орендну плату.

Право оренди земельної ділянки виникає з моменту державної реєстрації цього права (стаття 125 Земельного кодексу України).

Отже, з огляду на викладене суд вважає, що немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків), оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташовано цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладення договору оренди, внаслідок чого її власник недоотримує дохід у виді орендної плати, за своїм змістом є кондикційними. Для кондикційних зобов`язань доведення вини особи не має значення, а важливим є факт неправомірного набуття (збереження) майна однією особою за рахунок іншої (статті 1212-1214 Цивільного кодексу України). Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц (провадження № 14-77цс18), від 20.11.2017 у справі № 922/3412/17, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Згідно з частиною 1 статті 162 Господарського процесуального кодексу України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Відповідно до пунктів 4, 5 частини 3 статті 162 цього Кодексу позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них, а також виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини; правові підстави позову. За змістом викладеного предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Відповідно до частини 3 статті 46 Господарського процесуального кодексу України до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Дані висновки узгоджуються з правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду №924/196/19 від 05.02.2020.

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо безоплатного користування земельною ділянкою та відшкодування коштів, пов`язаних з її використанням без належного оформлення правовстановлюючих документів на неї (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) та від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц (провадження № 14-104цс19)).

При цьому суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним під час вирішення судом питання про те, яким законом потрібно керуватися для вирішення спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17 наголосила, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яку правову норму необхідно застосувати для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Отже, з огляду на викладене, суд приходить до висновку про застосування глави 83 Цивільного кодексу України, до правовідносин, що склалися між сторонами.

Предметом регулювання глави 83 Цивільного кодексу України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Предметом позову в цій справі є стягнення з власника об`єктів нерухомого майна безпідставно збережених коштів орендної плати за фактичне користування без належних на те правових підстав земельними ділянками, на якій ці об`єкти розміщені.

Суд зазначає, що відновлення порушених прав позивача за таких обставин і в такий спосіб не створює для відповідача жодних необґрунтованих, додаткових або негативних наслідків, оскільки предметом позову є стягнення грошових коштів, які останній мав би сплатити за звичайних умов як і фактичний добросовісний землекористувач.

Навіть за умови правомірної поведінки відповідача у спірних правовідносинах, в обраний позивачем спосіб захисту відбувається відновлення справедливої рівноваги між правами та обов`язками сторін спору, встановлення якої ґрунтується на визначеній нормами земельного законодавства умові платності використання земельної ділянки.

Відповідно до статті 206 Земельного кодексу України використання землі в Україні є платним. Об`єктом плати за землю є земельна ділянка. Плата за землю справляється відповідно до закону.

Фактичний користувач земельної ділянки, який без достатньої правової підстави за рахунок власника цієї ділянки зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти власнику земельної ділянки на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене товариство з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна , м. Ужгород як фактичний користувач земельних ділянок, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування нею, зобов`язаний повернути ці кошти Ужгородській міській раді, м. Ужгород як власнику земельних ділянок на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Рішенням № 234 від 23.08.2018 року Виконавчий комітет Ужгородської міської ради затвердив акт визначення розміру збитків та протокол № 2 від 03.05.2018 року за користування земельними ділянками без правовстановлюючих документів (договорів оренди) за період з 01.05.2015 року по 01.05.2018 року Ужгородською міською радою було нараховано збитки у вигляді не отриманої орендної плати за користування земельними ділянками на загальну суму 126 830,21 грн.

Судом встановлено, що розрахунок збитків здійснено Позивачем із застосуванням розміру ставок орендної плати за землю, затверджених рішенням XXVII сесії Ужгородської міської ради VI скликання від 19.02.2015 року № 1651 Про Порядок встановлення ставок орендної плати у м. Ужгороді за земельні ділянки, які перебувають у розпорядженні Ужгородської міської ради , а також на підставі витягів з технічної документації про нормативну грошову оцінку земельної ділянки з кадастровим номером 2110100000:59:003:0104 за 2015, 2016, 2017, 2018 роки, надані Відділом в Ужгородському районі Головного управління Держгеокадастру у Закарпатській області.

Таким чином, суд доходить висновку про обґрунтованість позовних вимог про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю ФЦА Україна , м. Ужгород 126.830,21 грн. безпідставно збережених коштів доходу внаслідок користування земельними ділянками комунальної власності без правовстановлюючих документів.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 74 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до ст. 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

За приписами ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

З огляду на вищенаведені норми процесуального закону та як вбачається з матеріалів справи, відповідачами не спростовано доводів позовної заяви в частині, які визнані судом обґрунтованими, не надано суду належних та допустимих доказів про наявність інших обставин ніж ті, що досліджені в ході судових засідань.

За таких обставин, оцінивши подані докази, які досліджені в судовому засіданні, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог у повному обсязі.

На підставі викладеного, враховуючи положення ст. 129 ГПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на відповідача в повному обсязі.

Враховуючи вище вкладене та керуючись ст.ст. 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 195, ч. 1 ст. 202, ст.ст. 232, 233, 237, 238, 240, 252 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позов задовольнити повністю.

2.Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ФЦА УКРАЇНА", (88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, вулиця О.Кошового, будинок 6, код ЄДРПОУ 30624037) на користь Ужгородської міської ради, м. Ужгород (88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, площа Поштова, будинок 3 код ЄДРПОУ 33868924) суму 126 830,21 грн. (сто двадцять шість тисяч вісімсот тридцять гривень 21 коп.).

3. Стягнути з товариства з обмеженою відповідальністю "ФЦА УКРАЇНА", (88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, вулиця О.Кошового, будинок 6, код ЄДРПОУ 30624037) на користь Ужгородської міської ради, м. Ужгород (88000, Закарпатська обл., місто Ужгород, площа Поштова, будинок 3 код ЄДРПОУ 33868924) суму 1921 грн. (тисячу дев`ятсот двадцять одну гривню 00 коп. ) у відшкодування витрат по сплаті судового збору.

Видати наказ для примусового виконання рішення.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено: 25.02.2020

Суддя О.Ф. Ремецькі