Постанова

від 03.03.2020 по справі 127/26809/19

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 127/26809/19

Головуючий суддя 1-ої інстанції - Сало Павло Ігорович

Суддя-доповідач - Совгира Д. І.

03 березня 2020 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Совгири Д. І.

суддів: Франовської К.С. Кузьменко Л.В. ,

за участю:

секретаря судового засідання: Ременяк С.Я.,

позивача: ОСОБА_1 ,

представника відповідача: Новіцького Л.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради на рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року (повний текст якої складено в м. Вінниця) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В :

Позивач звернувся до Вінницького окружного адміністративного суду з позовом до Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2019 адміністративний позов задоволено у повному обсязі.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального права просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні позивач заперечував проти задоволення апеляційної скарги відповідача та просив суд залишити її без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2019 - без змін.

Представник відповідача підтримав доводи апеляційної скарги та просив суд задовольнити її.

Заслухавши доповідь судді, пояснення представників сторін, які прибули в судове засідання, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що позивач ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0,1314 га, кадастровий номер 0520681003:14:001:0005, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 та призначена для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

Вказаний факт підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯА № 823494 від 30.01.2006.

У зв`язку з прийняттям Верховною Радою України постанови за № 401-VIII від 13.05.2015 "Про зміну і встановлення меж міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області" територія, на якій знаходиться належна позивачу земельна ділянка, увійшла в межі міста Вінниця.

25.10.2016 позивач через Центр надання адміністративних послуг Вінницької міської ради звернувся до відповідача з заявою про видачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

Листом від 28.10.2016 № Д-01-96310/505-8 відповідач повідомив позивача, що на виконання рішення Вінницької міської ради від 30.10.2015 № 2331 Департамент архітектури, містобудування та кадастру в Програмі розробки містобудівної, землевпорядної, пам`яткоохоронної документації загальноміського перспективного значення на 2016-2018 роки зобов`язаний передбачити та виступити замовником на розроблення детальних планів територій, які відповідно до постанови Верховної Ради України № 401-VIII від 13.05.2015 включені у межі міста Вінниця і Вінницького району Вінницької області, за виключенням територій, які передбачені рішенням міської ради № 2292 від 25.09.2015.

Також відповідач повідомив позивача, що до розроблення та затвердження в установленому порядку детальних планів територій, виконавчим органом міської ради заборонено приймати рішення та надавати висновки щодо зміни цільового призначення та виду цільового призначення земельних ділянок, які включені у межі міста і перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, а також видачу будівельних паспортів та вихідних даних на проектування-містобудівних умов і обмежень на даних територіях.

05.04.2019, тобто через два з половиною роки, позивач звернувся до відповідача з заявою, в якій просив повторно розглянути його заяву від 25.10.2016 щодо надання йому містобудівного паспорта на будівництво господарської споруди на земельній ділянці з кадастровим номером 0520681003:14:001:0005 по АДРЕСА_1 .

У відповідь на вказану заяву відповідач надіслав на адресу позивачу лист від 17.04.2019 № Д-05-32431/5-05-8, який за своїм змістом відповідає попередньому листу № Д-01-96310/505-8 від 28.10.2016.

Вважаючи протиправними дії відповідача щодо відмови у наданні будівельного паспорта забудови земельної ділянки, позивач за захистом своїх прав та законних інтересів звернувся до суду з цим позовом.

Правовідносини з приводу реалізації особою права власності на землю унормовані приписами статей 13, 14, 41 Конституції України, статей 316-394 Цивільного кодексу України, а правовідносини з приводу видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки регламентуються статтею 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" та Порядком видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки, затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України № 103 від 05.07.2011 (далі - Порядок № 103).

Так, відповідно до ст..ст. 13, 41 Основного Закону земля, яка знаходиться в межах території України, є об`єктом права власності Українського народу.

Кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно з положеннями ст.ст. 5, 78, 91, 154 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) земельне законодавство базується на принципах невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом; забезпечення гарантій прав на землю тощо.

Право власності на землю - це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпорядження належною йому земельною ділянкою або встановлювати непередбачені законодавчими актами додаткові обов`язки чи обмеження.

Окрім того, частиною четвертою статті 373, частиною першою статті 375 Цивільного кодексу України визначено, що власник земельної ділянки має право використовувати її на свій розсуд відповідно до її цільового призначення.

Власник земельної ділянки має право зводити на ній будівлі та споруди, створювати закриті водойми, здійснювати перебудову, а також дозволяти будівництво на своїй ділянці іншим особам.

Судом встановлено, що позивачу на праві приватної власності належить земельна ділянка площею 0,1314 га по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0520681003:14:001:0005, цільове призначення - для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Оскільки обов`язковою умовою користування земельною ділянкою є її використання за цільовим призначенням, а втручання у таке користування забороняється, позивач має право на забудову належної йому земельної ділянки в межах її цільового призначення відповідно до закону.

В силу вимог ст. 27 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" забудова присадибних, дачних і садових земельних ділянок може здійснюватися на підставі будівельного паспорта забудови земельної ділянки.

Будівельний паспорт визначає комплекс містобудівних та архітектурних вимог до розміщення і будівництва індивідуального (садибного) житлового будинку, садового, дачного будинку не вище двох поверхів (без урахування мансардного поверху) з площею до 300 квадратних метрів, господарських будівель і споруд, гаражів, елементів благоустрою та озеленення земельної ділянки.

Надання будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження відповідної заяви та пакета документів, перелік яких визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Порядок видачі та форма будівельного паспорта визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Згідно з пунктами 2.1, 2.3 Порядку № 103 видача будівельного паспорта здійснюється уповноваженим органом містобудування та архітектури безпосередньо, через центри надання адміністративних послуг та/або через Єдиний державний портал адміністративних послуг. Будівельний паспорт надається уповноваженим органом містобудування та архітектури на безоплатній основі протягом десяти робочих днів з дня надходження пакета документів, до якого входять:

заява на видачу будівельного паспорта зі згодою замовника на обробку персональних даних за формою, наведеною у додатку 1 до цього Порядку;

засвідчена в установленому порядку копія документа, що засвідчує право власності або користування земельною ділянкою, або договір суперфіцію;

ескізні наміри забудови (місце розташування будівель та споруд на земельній ділянці, відстані до меж сусідніх земельних ділянок та розташованих на них об`єктів, інженерних мереж і споруд, фасади та плани поверхів об`єктів із зазначенням габаритних розмірів, перелік систем інженерного забезпечення, у тому числі автономного, що плануються до застосування, тощо);

проект будівництва (за наявності);

засвідчена в установленому порядку згода співвласників земельної ділянки (житлового будинку) на забудову.

Уповноважений орган містобудування та архітектури на підставі отриманих документів визначає відповідність намірів забудови земельної ділянки вимогам чинної містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Водночас пунктом 2.4 Порядку № 103 визначено, що пакет документів для видачі будівельного паспорта повертається уповноваженим органом містобудування та архітектури замовнику з підстав:

неподання повного пакета документів, визначених пунктом 2.1 або 2.2 цього розділу Порядку;

невідповідності намірів забудови земельної ділянки вимогам містобудівної документації на місцевому рівні, детальним планам територій, планувальним рішенням проектів садівницьких та дачних товариств, державним будівельним нормам, стандартам і правилам.

Отже, перелік підстав для відмови у видачі будівельного паспорта забудови земельної ділянки є вичерпний і саме наведеними підставами повинен керуватися відповідач, як уповноважений орган містобудування та архітектури Вінницької міської ради, розглядаючи заяву позивача про видачу будівельного паспорта.

Судом встановлено, що позивач неодноразово звертався до відповідача з заявами про видачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0520681003:14:001:0005. Водночас з матеріалів справи видно, що позивач надав усі необхідні документи, передбачені чинним законодавством. Будь-яких зауважень щодо цього у відповідача не було.

У відповідь на вказані заяви відповідач надіслав позивачу листи від 28.10.2016 № Д-01-963/0/505-8 та від 17.04.2019 № Д-05-32431/0-05-8.

Такі листи суд розцінює як відмову у видачі позивачу будівельного паспорта, оскільки наведеними вище правовими нормами визначено лише два можливих варіанти дій уповноваженого органу містобудування та архітектури за результатами розгляду заяви замовника про видачу будівельного паспорта: або видати такий паспорт, або відмовити у цьому, повернувши пакет документів замовнику.

Відтак, оскільки позивачу не було будівельного паспорта, що і стало приводом для звернення в суд з цим позовом, суд вважає, що відповідач своїми листами відмовив у наданні позивачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 .

Як на підставу для відмови відповідач посилається на те, що не може видати позивачу будівельний паспорт до розроблення та затвердження в установленому порядку детальних планів територій. При цьому відповідач зазначає, що таку заборону для нього встановив виконавчий орган міської ради.

Разом з тим, суд зазначає, що відповідач повинен керуватися вимогами чинного законодавства і підставою для відмови у видачі замовнику будівельного паспорта можуть бути лише ті обставини, про які вказано в пункті 2.4 Порядку № 103.

Водночас змістовний аналіз наданих відповідачем відповідей не дає суду змогу зробити висновок про те, що надана позивачу відмова є правомірною.

Так, у своїй відмові відповідач взагалі не посилається на передбачені законом підстави для не видачі позивачу будівельного паспорта.

Окрім того, пункт 2.4 Порядку № 103 допускає відмову у видачі будівельного паспорта у випадку невідповідності намірів забудови земельної ділянки детальним планам територій. Інакше кажучи, відмова допускається в тому разі, коли наміри забудови не відповідають існуючим детальним планам територій. Натомість з листів відповідача вбачається відсутність таких планів щодо території, на якій розташована земельна ділянка позивача. Це, на думку суду, виключає можливість відмови з зазначеної підстави, яка є найбільш застосовною до спірної ситуації.

Також суд враховує, що згідно з пунктом 1.4 Порядку № 103 розроблення будівельного паспорта здійснюється:

в межах населених пунктів - відповідно до наявної містобудівної документації на місцевому рівні;

за межами населених пунктів - відповідно до детальних планів територій та планувальних рішень проектів садівницьких та дачних товариств.

Земельна ділянка, яку має намір забудувати позивач, розташована в межах міста Вінниця. Отже, розроблення будівельного паспорта щодо її забудови має здійснюватися на підставі наявної містобудівної документації. Відтак суд не може погодитись з обґрунтованістю відмови відповідача, який у своїх відповідях посилається на відсутність детальних планів територій.

Крім того, суд зауважує, що відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" зміна функціонального призначення територій не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, які були передані (надані) у власність чи користування до встановлення нового функціонального призначення територій. Забудова земельної ділянки здійснюється в межах її цільового призначення, встановленого відповідно до законодавства.

Частиною четвертою статті 24 цього Закону визначено, що зміна цільового призначення земельної ділянки, яка не відповідає плану зонування території та/або детальному плану території забороняється.

Належна позивачу земельна ділянка призначена для будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд.

Таким чином, незалежно від наслідків розроблення детальних планів територій, які включені у межі міста відповідно до постанови Верховної Ради України № 401-VIII від 13.05.2015, цільове призначення земельної ділянки позивача не може бути змінено, що додатково вказує на відсутність правових та фактичних підстав для відмови у видачі позивачу будівельного паспорта.

До того ж згідно з ч. 5 ст. 25 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" встановлення режиму забудови територій, визначених для містобудівних потреб, не тягне за собою припинення права власності або права користування земельними ділянками, зміни адміністративно-територіальних меж до моменту вилучення (викупу) земельних ділянок.

З огляду на викладене суд доходить висновку, що доводи позивача про неправомірність відмови відповідача у видачі будівельного паспорта підтверджуються як матеріалами справи, так і нормами чинного законодавства.

Водночас такими діями порушується законне право позивача на вільне володіння, користування та розпорядження своїм майном.

В цьому контексті суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд).

Так, у справі "Рисовський проти України", № 29979/04, рішення від 20 жовтня 2011 року, пункти 70, 71, Суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування", зазначивши, що він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і "Тошкуце та інші проти Румунії" (Toscuta and Others v. Romania), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та "Беєлер проти Італії" (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. рішення у справі "Москаль проти Польщі" (Moskal v. Poland), n. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява № 36548/97, п. 58).

Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п. 74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див. зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), n. 58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява № 32457/05, п. 40, від 13 грудня 2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява № 35298/04, п. 67, від 11 червня 2009 року).

Відтак за обставин, коли позивач сумлінно очікував більше двох з половиною років на виконання органом місцевої влади свого обов`язку з усунення існуючих перешкод в процедурі отримання будівельного паспорта забудови земельної ділянки, що сприяло б визначеності у правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси особи, то негативні наслідки вказаної бездіяльності мають покладатися саме на державу.

Окрім цього, суд враховує, що оспорювані дії відповідача є втручанням у право позивача на мирне володіння майном. Відтак ця справа охоплюється предметом регулювання за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Водночас у практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання держави у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: 1) чи є втручання законним; 2) чи має воно на меті "суспільний", "публічний" інтерес; 3) чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном є законним, якщо здійснюється на підставі нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним з питань застосування та наслідків дії його норм.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу - втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдано за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття "суспільний інтерес" мас широке значення (рішення у справі "Колишній король Греції та інші проти Греції"). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить "суспільний інтерес" (рішення у справі "Трегубенко проти України").

Критерій "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". При цьому з питань оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і з питань наявності "суспільного", "публічного" інтересу, визнає за державою досить широку "сферу розсуду", за винятком випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах.

Повертаючись до обставин цієї справи, суд вважає недопустимою з точки зору верховенства права ситуацію, за якої позивач багато років очікує вчинення від органів місцевої влади тих дій, які вони зобов`язані вчинити в силу своїх повноважень, і які б усунули перешкоди для оформлення будівельного паспорта та дали позивачу змогу здійснити правомірну забудову належної йому земельної ділянки. Відтак втручання у майнові права позивача за встановлених обставин справи, на думку суду, не може вважатися пропорційним та становить "індивідуальний та надмірний тягар" для позивача.

Відтак суд констатує протиправність відмови відповідача у наданні позивачу будівельного паспорта забудови земельної ділянки по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 0520681003:14:001:0005.

Вирішуючи позовну вимогу про зобов`язання відповідача видати позивачу будівельний паспорт, суд керується такими мотивами.

Згідно із ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

У багатьох рішеннях ЄСПЛ дійшов висновку, що захист, який пропонується в статті 13, має поширюватись на всі випадки обґрунтованих заяв про порушення прав і свобод, які гарантуються Конвенцією (наприклад, рішення у справі "Класс та інші проти Федеративної Республіки Німеччини").

В пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Крім того, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених статтею 13 Конвенції, Суд вказує на те, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути:

- незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (рішення від 6 вересня 2005 року у справі "Гурепка проти України", п. 59);

- спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (рішення від 26 жовтня 2000 року у справі "Кудла проти Польщі", п. 158; рішення від 16 серпня 2013 року у справі "Гарнага проти України", п. 29).

Отже, "ефективний засіб правового захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Водночас винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає зазначеній міжнародній нормі.

Відтак у ситуації, що склалась, беручи до уваги те, що позивачу з одних і тих ж підстав повторно відмовлено у видачі будівельного паспорта після спливу двох з половиною років після першого звернення, суд доходить висновку про необхідність врахування положень статті 13 Конвенції з метою захисту прав позивача, гарантованих статтею 6 Конвенції.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Таким чином, на думку колегії суддів апеляційної інстанції, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 315, 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст.ст. 243, 250, 308, 310, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу Департаменту архітектури та містобудування Вінницької міської ради залишити без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 28 листопада 2019 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту проголошення та оскарженню не підлягає.

Постанова суду складена в повному обсязі 05 березня 2020 року.

Головуючий Совгира Д. І. Судді Франовська К.С. Кузьменко Л.В.