Окрема думка

від 25.02.2020 по справі 911/1357/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

26 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 911/1357/18

судді Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Мачульського Г.М.

у справі за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Валентина і Анатолій"

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Чорногуз М.Г., судді Тарасенко К.В., Агрикова О.В.)

за позовом Чабанівської селищної ради Києво-Святошинського району Київської області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Валентина і Анатолій"

про розірвання договору оренди земельної ділянки комунальної власності та зобов`язання повернути земельну ділянку

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Чабанівська селищна рада Києво-Святошинського району Київської області (далі-позивач) звернулася у суд з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Валентина і Анатолій" (далі-відповідач), у якому просила розірвати договір оренди земельної ділянки, який укладений 07.02.2007 між позивачем та відповідачем, та зобов`язати відповідача передати земельну ділянку позивачу у належному стані, придатному для її використання відповідно до цільового призначення.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що виникла суспільна потреба територіальної громади відповідних населених пунктів у використанні земельної ділянки, наданої відповідачу в оренду за оспорюваним договором, у зв`язку з чим позивачем було прийнято рішення про розірвання договору, але відповідач у добровільному порядку його не виконав, тому наявні підстави для розірвання договору оренди землі та її повернення в судовому порядку.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Київської області від 12.07.2019 (суддя Мальована Л.Я.), в позові відмовлено.

2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що позивач не довів належними та допустимим доказами підстав для розірвання договору, оскільки він не навів належних обґрунтувань неможливості розміщення спортивної споруди в іншому місці, тому суспільну необхідність громади можна задовольнити без вилучення земельної ділянки у відповідача.

2.3. Оскарженою постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.12.2019, вказане рішення суду скасовано та прийнято нове, яким позов задоволено.

2.4. Апеляційний суд виходив з того, що позивач довів наявність визначених ст. 32 1 Закону України "Про оренду землі" підстав для розірвання укладеного з відповідачем договору оренди з підстав необхідності надання її для суспільних потреб. При цьому апеляційний суд зазначив, що розірвання договору не обмежує відповідача у здійсненні права власності на зареєстроване ним нерухоме майно та він не позбавлений права здійснити оцінку завданих розірванням договору збитків і звернутися за їх відшкодуванням до позивача.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. У касаційній скарзі відповідач просить скасувати вказану постанову суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги відповідач посилався на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права. Заявник касаційної скарги вказує, що: рішення позивача не є підставою для розірвання договору оренди земельної ділянки, що узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі № 552/9255/15-а; апеляційний суд не врахував, що на орендованій земельній ділянці вже розташований стадіон, який утримується відповідачем з моменту оренди земельної ділянки; відсутні обставини, які визначені статтею 32 1 Закону України "Про оренду землі", що є підставою для розірвання договору; стадіон є об`єктом майнового комплексу Національної академії аграрних наук України та нею не приймалося будь-яких рішень щодо його передачі позивачу.

4. Мотивувальна частина

4.1. Спірні правовідносини у даній справі регулюються положеннями статті 32 1 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час прийняття позивачем Рішення № 1366 про розірвання договору оренди землі.

Згідно цієї норми договір оренди земельної ділянки державної чи комунальної власності може бути розірваний у разі прийняття рішення про використання земельної ділянки для розміщення об`єктів, визначених частиною першою статті 7 Закону України "Про відчуження земельних ділянок, інших об`єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" (ч.1). Розірвання договору оренди земельної ділянки в порядку, визначеному цією статтею, допускається у разі, якщо об`єкти, які передбачається розмістити на земельній ділянці, неможливо розмістити на іншій земельній ділянці або якщо розміщення таких об`єктів на інших земельних ділянках завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки для відповідної територіальної громади, суспільства чи держави в цілому (ч.4). Розірвання договору оренди земельної ділянки у разі прийняття рішення про надання її для суспільних потреб здійснюється за умови повного відшкодування орендарю і третім особам збитків, спричинених цим, зокрема витрат, пов`язаних з виділенням частини земельної ділянки в окрему земельну ділянку та укладенням нового договору оренди (ч.5). У разі недосягнення сторонами договору згоди щодо розірвання договору оренди землі спір вирішується в судовому порядку (ч.6).

4.2. У даній справі сторони договору не досягли згоди щодо розірвання договору оренди землі.

4.3. Із аналізу наведених норм права вбачається, що розірвання договору оренди земельної ділянки в порядку, визначеному статтею 32 1 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час прийняття позивачем Рішення № 1366, допускається у разі, якщо об`єкти, які передбачається розмістити на земельній ділянці, неможливо розмістити на іншій земельній ділянці або якщо розміщення таких об`єктів на інших земельних ділянках завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки для відповідної територіальної громади, суспільства чи держави в цілому.

4.4. У даній справі, що переглядається у касаційному порядку, місцевим господарським судом встановлено, що позивачем не доведено неможливості розміщення вказаної спортивної споруди в іншому місці, і встановлено, що навпаки генеральним планом с. Новосілки, копія якого, як зазначено судом першої інстанції, міститься в матеріалах справи, передбачено розміщення стадіону в іншому місці (на виїзді в напрямку с. Хотів), отже суспільна необхідність розміщення стадіону може бути задоволена за рахунок запроектованої позивачем земельної ділянки.

Вказана обставина позивачем не спростовано.

Разом з цим судом апеляційної інстанції не встановлено, що об`єкти, які передбачається розмістити на земельній ділянці, неможливо розмістити на іншій земельній ділянці, як і не встановлено, що розміщення таких об`єктів на інших земельних ділянках завдасть значних матеріальних збитків або спричинить негативні екологічні наслідки для відповідної територіальної громади, суспільства чи держави в цілому.

При цьому негативні наслідки у вигляді заподіяння значних матеріальних збитків або спричинення негативних екологічних наслідків для відповідної територіальної громади, суспільства чи держави в цілому не були зазначені позивачем як підстава для задоволення позову.

4.5. Таким чином судом апеляційної інстанції не спростовані висновки місцевого господарського суду про те, що позивач не довів належними та допустимим доказами підстав для розірвання договору, оскільки він не навів належних обґрунтувань неможливості розміщення спортивної споруди в іншому місці.

Із встановлених місцевим господарським судом обставин справи вбачається, що суспільну необхідність громади у розміщенні спортивної споруди можна задовольнити без вилучення земельної ділянки у відповідача. Ці обставини залишилися не спростованими судом апеляційної інстанції.

4.6. Як на підставу для задоволення позову позивач посилався на те, що з огляду на наявність спірного договору доступ мешканців двох населених пунктів до спортивної споруди-стадіону обмежується орендарем земельної ділянки, навколо якої останнім було встановлено паркан, чим порушено законні права громадян.

Однак такі доводи не можуть бути підставою для задоволення позову у даній справі з огляду на наведені положення статті 32 1 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час прийняття позивачем Рішення № 1366.

4.7. Крім того слід зазначити, що відповідно до вказаної статті розірвання договору оренди земельної ділянки у разі прийняття рішення про надання її для суспільних потреб здійснюється за умови повного відшкодування орендарю і третім особам збитків, спричинених цим, зокрема витрат, пов`язаних з виділенням частини земельної ділянки в окрему земельну ділянку та укладенням нового договору оренди (ч.5).

Як встановлено місцевим господарським судом компенсації витрат ТОВ Валентина і Анатолій , пов`язаних із вилученням вказаного майна, а також збитків у вигляді недоотриманої вигоди, що пов`язана із не можливістю використання спортивної споруди і земельної ділянки в подальшому - позивачем здійснено не було, розмір відповідних компенсацій не обраховувався і з відповідачем не узгоджувався.

Таким чином, як встановлено судом першої інстанції, позивачем не було дотримано вимог закону про вилучення майна для суспільних потреб, хоча ТОВ Валентина і Анатолій належно сплачує орендні платежі і здійснило облаштування вказаної земельної ділянки під спортивний стадіон: встановлені ігрові ворота, заасфальтовані бігові доріжки, побудовано допоміжні приміщення (роздягальна і душова, будинок КПП), а також встановлено огорожу. Весь час здійснюється догляд вказаних споруд і трав`яного покриття. Спортивний стадіон підтримується в належному стані і готовий до проведення будь-яких суспільно-спортивних заходів.

Судом апеляційної інстанції ці обставини не спростовані, не враховано відсутність такої необхідної умови для розірвання договору - як повне відшкодування орендарю збитків, спричинених цим.

4.8. У зв`язку із наведеним слід зазначити, що підстави скасування судом касаційної інстанції судових рішень, прийнятих судами попередніх інстанцій, і передачі у зв`язку із цим справи на новий розгляд визначені у статті 310 Господарського процесуального кодексу України у редакції, яка підлягає застосуванню на час розгляду касаційної скарги відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15.01.2020 №460-ІХ.

Серед цих підстав зазначено і таку, як - суд не дослідив зібрані у справі докази (ч.3 п.1).

Однак за результатами розгляду касаційної скарги не було встановлено підстав для скасування судових рішень у даній справі і передачі справи на новий розгляд, які б були передбачені наведеною нормою права у вказаній редакції.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

Наведене повністю узгоджується з правовими позиціями, сформованими Європейським судом з прав людини у справах Levages Prestations Services v. France (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) та Brualla Gomez de la Torre v. Spain (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії), згідно з якими зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції.

Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

З урахуванням встановлених судами обставин справи, наведених норм права та зазначеної практики Європейського суду з прав людини, вважаю, що за наявності у даній справі двох протилежних за результатами вирішення спору судових рішень відсутні правові підстави для передачі справи на новий розгляд за результатами розгляду касаційної скарги.

Із викладеного вбачається, що місцевий господарського суд виконав свій обов`язок щодо викладення обґрунтування із всіх обставин справи.

За вказаних обставин єдиним правовим висновком за результатами розгляду касаційної скарги є скасування оскарженої постанови суду апеляційної інстанції і залишення у силі рішення місцевого господарського суду, оскільки судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Скасування судових рішень у даній справі і передача справи на новий розгляд за результатами розгляду касаційної скарги за наведених вище обставин створює можливості для повторного перегляду справи за відсутності для того правових підстав.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі Васильєв проти України (заява № 11370/02) від 21 червня 2007 року повноваження судів вищої інстанції переглядати справи повинне використовуватись для виправлення судових помилок та неправильності у здійсненні правосуддя, а не для проведення нового розгляду справи. Перегляд справи не повинен розглядатися як замаскована апеляція, а сама лише можливість існування двох точок зору на предмет не є підставою для повторного розгляду справи.

Право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін. Одним з основоположних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, згідно з яким жодна зі сторін не має права домагатися перегляду остаточного і обов`язкового рішення лише з метою повторного слухання справи і постановлення нового рішення. Відхід від цього принципу можливий лише коли він зумовлений особливими і непереборними обставинами (див. рішення у справі "Рябих проти Росії" заява № 52854/99).

Призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх осіб перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

У даній справі за результатами розгляду касаційної скарги за наявності у справі двох протилежних за результатами вирішення спору судових рішень, у суду касаційної інстанції були наявні усі можливості для формування обґрунтованої правової позиції стосовно застосування судами положень статті 32 1 Закону України "Про оренду землі" у редакції, чинній на час прийняття позивачем Рішення № 1366 про розірвання договору оренди землі, а отже і для виконання функцій суду касаційної інстанції, без передачі справи на новий розгляд.

Головуючий Г.М. Мачульський