Рішення

від 12.02.2020 по справі 711/1107/19

ПРИДНІПРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ЧЕРКАС

Придніпровський районний суд м.Черкаси

Справа № 711/1107/19

Номер провадження2/711/106/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

7 лютого 2020 року Придніпровський районний суд м. Черкаси в складі:

головуючого-судді Демчика Р.В.

при секретарі Бузун Л.В.,

за участі позивача ОСОБА_1 ,

представника позивача ОСОБА_2 ,

відповідача ОСОБА_3

представника відповідача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Черкаси цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , Дочірнього підприємства ДІМ-К Відкритого акціонерного товариства КОМПЛЕКС про визнання договору купівлі-продажу приміщень блоку частково недійсним, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Наталія Василівна,-

встановив:

ОСОБА_1 . звернулася до Придніпровського районного суду м. Черкаси 07.02.2019р. з позовом до ОСОБА_3 , ДП ДІМ-К ВАТ КОМПЛЕКС про визнання договору купівлі-продажу приміщень блоку частково недійсним, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В..

В обґрунтування позовних вимог зазначила, що вона, згідно договору від 20 листопада 2007 року купівлі-продажу частини блоку, придбала у власність у ДП ДІМ-К ВАТ КОМПЛЕКС 49/100 частини блоку № 209-216 , за адресою АДРЕСА_1 .

В 2018 році до Придніпровського районного суду м. Черкаси звернулася ОСОБА_3 із позовом до ОСОБА_1 , треті особи: Черкаська міська рада, ОСББ Петровського 277 про усунення перешкод у користування приміщенням, зобов`язання вчинити певні дії.

Як підставу для звернення із позовом до суду ОСОБА_3 зазначила, що відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщень блоку від 4 серпня 2004 року, який посвідчено приватним нотаріусом Романій Н.В. (реєстр №11844) вона придбала у власність 51/100 частин приміщень житлового блоку № 209-216 , а саме, - блок № 213-216 , який складається з приміщень, які зазначені у технічному паспорті КП ЧООБТІ під номерами з №20 по № 33 , 36 , 37, з №41 по № 49 , загальною площею 106,0кв.м., житловою прощею 44,2 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 .

Зазначений договір зареєстровано в КП ЧООБТІ, на підставі чого ОСОБА_3 видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №4453158 та довідку №1732о від 5 квітня 2018 року.

Зазначено, що згідно договору від 4 серпня 2004 року купівлі- продажу частини приміщень блоку, ОСОБА_3 придбала у власність 51/100 частин приміщень житлового блоку №209-216, в тому числі приміщення №20 - кухню.

Звертає увагу суду на той факт, що на момент придбання ОСОБА_3 51/100 частини блоку № 209-216 за адресою: АДРЕСА_1 та ОСОБА_1 49/100 частини блоку № 209-216 за адресою: АДРЕСА_1 це був гуртожиток.

Відповідно до положень чинного законодавства допоміжні приміщення у гуртожитку - приміщення, призначені для забезпечення експлуатації гуртожитку та побутового і санітарно-гігієнічного обслуговування його мешканців (душові, пральні, кухні, санвузли, сходові клітки, вестибюлі, перехідні шлюзи, коридори (що знаходяться за межами кімнат у гуртожитках коридорного типу та за межами жилого блоку (секції)), колясочні, кладові, сміттєкамери, горища, підвали, шахти і машинні відділення ліфтів, вентиляційні камери та інші технічні приміщення, через які прокладено мережі комунікацій, приміщення теплопунктів, котелень, а також приміщення, які використовуються для розміщення обслуговуючого гуртожиток персоналу, складські приміщення тощо), якими користуються всі мешканці гуртожитку.

Жилий блок (секція) у гуртожитку - жиле приміщення, яке складається із декількох жилих кімнат, мешканці яких користуються спільними підсобними приміщеннями. Належність приміщень до жилого блоку (секції) визначається відповідно до проектної документації на гуртожиток.

Підсобні приміщення - приміщення квартир, комунальних квартир, жилих блоків (секцій), призначені для гігієнічних або господарсько-побутових потреб мешканців (ванна, вбиральня, душова, приміщення для прання, кухня, комора), а також передпокій, внутрішньоквартирний хол, коридор тощо.

Верховний суд України в постанові від 18 вересня 2013 року по справі №6-76цс13 зазначив, що аналізуючи зміст норм права: ст. ст. 177,179,181,182,186,188,190,191 ЦК України, які визначають поняття речі як об`єкта цивільних прав, нерухомої речі, належність речі до подільної й неподільної залежно від можливості поділу або виділу частки з об`єкта нерухомого майна; ст. 66 Закону від 21 квітня 1999 року № 606-ХІУ щодо підготовки і проведення прилюдних торгів; пп. 2.1, 2.5, 3.7, 3.10 Типового положення, які визначають поняття лота як одиниці майна, що виставляється для продажу на прилюдних торгах (у справі, яка переглядається, - це будівля гуртожитку як одиниця нерухомого майна, загальною площею 6575, 5 кв. м), слід дійти висновку про те, що об`єктом реалізації з прилюдних торгів могло бути нерухоме майно, яке є об`єктом цивільних прав (будівля, споруда, інші приміщення, земельна ділянка, підприємство як цілісний майновий комплекс (або його частина, виділена у встановленому законом порядку в окремий самостійний об`єкт власності), а не його частина, яка не набула статусу об`єкта нерухомості в передбаченому законом порядку.

За таких обставин висновки суду про правомірність здійснення продажу з прилюдних торгів частин внутрішнього об`єму цієї будівлі (окремих кімнат, приміщень загального користування: коридорів, душових) без вирішення питання щодо технічної можливості виділу в натурі цих часток з об`єкта нерухомого майна й набуття ними статусу об`єкта цивільних прав не можна визнати такими, що відповідають вимогам закону.

Таким чином, позивач вважає, що приміщення №20 - кухня житлового блоку № 209-216 є підсобним приміщенням, яке використовується мешканцями житлового блоку № 209-216 для їх побутового обслуговування, а саме приготування їжі. А відтак, вищевказане приміщення не може бути самостійним об`єктом цивільних прав та не могло бути реалізоване окремому мешканцю житлового блоку №209-216, а саме ОСОБА_3 .

Тому позивач звернулась до суду з вказаною позовною заявою, в якій просила визнати договір від 4 серпня 2004 року купівлі-продажу частини приміщень блоку, укладений між дочірнім підприємством ДІМ-К Відкритого акціонерного товариства Комплекс та ОСОБА_3 , посвідченим приватним нотаріусом Романій Наталією Василівною (реєстр за №11844), недійсним в частині купівлі-продажу приміщення під №20 (кухні) площею 9,9 кв.м., яке розташоване в житловому блоці АДРЕСА_1 . Стягнути солідарно з дочірнього підприємства ДІМ-К Відкритого акціонерного товариства Комплекс та ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 всі судові витрати.

Ухвалою суду від 22 лютого 2019 року провадження у справі відкрито за правилами спрощеного позовного провадження. Призначено судове засідання з викликом сторін.

14 травня 2019 року від відповідача ОСОБА_3 надійшов відзив на позовну заяву. З даного відзиву вбачається, що відповідач позовні вимоги не визнає в повному обсязі та просить відмовити в задоволенні позову, оскільки позивачем надано суду завідомо неправдиву, спотворену інформацію. Відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщень блоку від 04 серпня 2004 року, відповідач ОСОБА_3 придбала у власність 51/100 частин приміщень житлового будинку в„–209-216 , а саме блок № 213-216 , який складається з приміщень, які зазначені в технічному паспорті ЧОО БТІ під номерами з №20 по в„– 33 , 36 , 37 , з №41 по №49 загальною площею 106,0кв.м., житловою площею 44,2кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 . Вказана частина приміщень блоку належала продавцеві на підставі свідоцтва від 04 березня 2004 року. Вказаний договір було зареєстровано відповідно до вимог чинного законодавства України та на підтвердження права власності покупця ( ОСОБА_3 ) було видано витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №4453158. Таким чином, відповідач зазначає, що право власності на частину блоку за нею зареєстровано правомірно і вона є повноправним власником 51/100 частин приміщень житлового блоку №209-216. Окремо звернули увагу суду, що позивач при обґрунтуванні своїх позовних вимог не посилається на статі чинного законодавства, які дають їй право та підстави для звернення до суду з даним позовом. Крім того, зазначає, що посилання позивача на рішення Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року по цивільній справі №6-76цс13 є помилковим, оскільки вказане рішення не є тотожнім із правовідносинами в даній справі. Вважає, що позивачем не було надано належного обґрунтування в чому саме полягає порушення її прав, а в разі задоволення позовних вимог буде незаконно змінено частки кожного зі співвласників, що призведе до порушення прав відповідача, як власника 51/100 частин приміщень житлового будинку в„–209-216 .

В судовому засіданні позивач та її представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити. В обґрунтування вимог посилались на обставини викладені в позовній заяві.

Відповідач ОСОБА_3 та її представник в судовому засіданні заперечували проти задоволення позовних вимог. Вказали, що відповідач є добросовісним набувачем і її право власності набуто на підставі закону.

Відповідач - ДП ДІМ-К ВАТ КОМПЛЕКС в судове засідання не з`явився. Причину неявки суду не повідомив. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином. Від представника відповідача - Гаврильченка В.М. надійшла заява, в якій просили проводити розгляд справи за відсутності представника відповідача. Також зазначили, що проти задоволення позовних вимог заперечують.

Третя особа - приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Н.В. в судове засідання не з`явилась. Надала суду письмову заяву в якій просила проводити розгляд даної справи за її відсутності.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.(ч.3 ст. 12 ЦПК України).

Відповідно до ч.1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно із частиною першою статті 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із частиною п`ятою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

З аналізу наведених норм процесуального та матеріального права можна дійти висновку, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів.

Правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чим інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або держави та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені,невизнані або ос порені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент: Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 29-30).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною (параграф 32 рішення у справі Hirvisaari v. Finland ( Хірвісаарі проти Фінляндії )).

Національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, проте зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Suominen v. Finland ( Суомінен проти Фінляндії ) від 1 липня 2003 року, № 37801/97, пункт 36).

Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль за здійсненням правосуддя (рішення у справі Hirvisaari v. Finland ( Гірвісаарі проти Фінляндії ) від 27 вересня 2001 року). Залишення без уваги ключових доводів сторони є прямим порушенням загальної вимоги про справедливість розгляду.

Відповідно до ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , ст. 3 ЦПК України, суд, застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав та основоположних свобод 1959 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною радою України, та практику Європейського суду з прав людини, як джерело права.

Враховуючи вищевикладене, в процесі повного і всебічного з`ясування обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позову, виходячи з наступного.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з реєстру права власності на нерухоме майно № 4142173 видане КА Черкаське обласне об`єднання бюро технічної інвентаризації серія СВС №455622 14 липня 2004 року ДП ДІМ-К ВАТ Комплекс належав на праві власності гуртожиток, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності (САА 898662 від 4 березня 2004 року, виданого виконавчим комітетом Черкаської міської ради) (а.с. 40).

Відповідно до договору купівлі-продажу частини приміщень блоку, посвідченого 4 серпня 2004 року приватним нотаріусом Романій Н.В. (реєстр №11844) ОСОБА_3 придбала у власність у Дочірнього підприємства Дім-К ВАТ Комплекс 51/100 частину приміщень жилого блоку № 209-216 , а саме, - блок № 213-216 : приміщення з №20 по №33, 36, 37, з №41 по №49, загальною площею 106,0кв.м., житловою - 44,2кв.м., що знаходиться по АДРЕСА_1 (частина приміщень блоку). Ця частина приміщень блоку належить продавцеві на підставі свідоцтва від 4 березня 2004 року (а.с. 35-36).

Крім того, у п.4 договору зазначено, що до укладення цього договору частина приміщень блоку іншим особам не відчужена; особи, які проживають і (або) зареєстровані в частині приміщень блоку на момент укладення цього договору, не заперечують проти виселення (зняття з реєстрації) з частини приміщень блоку; внаслідок продажу частини приміщень блоку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб, в тому числі неповнолітніх, малолітніх, непрацездатних дітей та інших осіб, яких продавець зобов`язаний утримувати за законом чи договором; частина приміщень частини приміщень блоку не надана в користування наймачам (орендарям) тощо.

Право власності на вказані приміщення зареєстровано за ОСОБА_3 , що вбачається з витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого КП ЧООБТІ 16.08.2004 року (а.с. 37).

Відповідно до договору купівлі-продажу частини блоку, посвідченого 20.11.2007 року приватним нотаріусом Вінніченко Ж.В. (реєстр №7723) ОСОБА_1 придбала у власність у Дочірнього підприємства дім-К ВАТ Комплекс 49/100 частини блоку № 209-216 , розташована в АДРЕСА_1 . Частина блоку належить продавцеві на праві власності відповідно до свідоцтва від 4 березня 2004 року (а.с. 17-18).

У п.6 договору зазначено, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення для цього договору; усі інженерні комунікації, котрі знаходяться в приміщенні, перебувають в робочому стані і функціонують за призначенням; до укладення цього договору частина блоку іншим особам не відчужена; відносно неї не укладено будь-яких договорів щодо користування з іншими особами; треті особи не мають права на частину блоку, внаслідок продажу вказаної вище частини блоку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб тощо.

Право власності на нерухоме майно зареєстровано за ОСОБА_1 , відповідно до даних витягу з Державного реєстру правочинів від 20 листопада 2007 року та витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого КП ЧООБТІ від 10 січня 2008 року (а.с. 20).

Відповідно до плану-схеми приміщень за технічним паспортом, виданим КП ЧООБТІ, ОСОБА_1 потрапляє до кухні № 20 з приміщення №7 (вітальня) через приміщення №34 (коридор) (11-16).

Як вбачається з даних довідки КП ЧООБТІ №1732о від 5 квітня 2018 року, сторони по справі є власниками нерухомого майна на підставі вище вказаних договорів купівлі-продажу (а.с. 42-43).

Крім того, за ОСОБА_3 зареєстровано право власності на частину приміщень блоку №209-216 - приміщення з №20 по №33, №36, 37, з №41 по №49, загальною площею 106,0кв.м.) з урахуванням площі лоджії 2,4кв.м. та площі балкону 0,7кв.м., житловою площею 44,2кв.м. Житлова проща частини приміщень блоку, належна ОСОБА_3 змінилася з 44,2кв.м. на 72,9кв.м. та змінилася житлова площа № 209-216 з 88,1кв.м. на 145,2кв.м. (за даними інвентаризації станом на 3 листопада 2004 року, 1 жовтня 2007 року).

Відповідно до рішення №720 від 10 липня 2015 року виконавчого комітету Черкаської міської ради затверджено акт прийому-передачі у власність територіальної громади міста Черкаси та на баланс об`єднання співвласників гуртожитку АДРЕСА_1 Черкаської міської ради гуртожитку по АДРЕСА_1 (а.с. 61).

Згідно акту приймання-передачі затвердженого рішенням виконавчого комітету Черкаської міської ради №720 від 10 липня 2015 року (а.с. 61) передано гуртожиток по АДРЕСА_1 у власність територіальної громади міста Черкаси та на баланс об`єднання співвласників гуртожитку Петровського, 277 Черкаської міської ради (а.с. 62-63).

З акту від 21 березня 2019 року затвердженого головою ОСББ Петровського 277 Співак Є . П ., складеного комісією у складі голови ОСББ Петровського 277 та мешканців будинку АДРЕСА_1 , вбачається, що відповідно до результатів загальних зборів мешканців будинку АДРЕСА_1 , які відбулися в 2004 році, та на яких були присутні всі мешканці будинку та представники НВО Комплекс , було одноголосно вирішено що під час купівлі-продажу приміщень блоку, на кожному поверсі будинку АДРЕСА_1 приміщення кухні, яке знаходиться у відповідному блоці та на відповідному поверсі відходить (продається) виключно таким чином щоб комунікації (водопровід та каналізація) проходили по стіні, яка буде розмежовувальною для нових власників. Зазначений порядок купівлі-продажу приміщення кухні в будинку АДРЕСА_1 ) визнано єдиним технічно можливим та оптимальним для подальшого обладнання та облаштування окремого власного приміщення кухні новим власником приміщення, а також вільного та безперешкодного підключення до мережі водопостачання та водовідведення. Також було вирішено в подальшому відбудеться облаштування окремого приміщення кухні нового власника електричною мережею для під`єднання індивідуальної електричної плити. Згідно результатів та процедури проведення зазначених зборів в 2004 році в дотримання вимог чинного законодавства України було складено відповідні протоколи та акти. На сьогодні зазначені протоколи та акти не передані сьогоднішньому керівництву ОСББ Петровського 277 по причину їх знищення попереднім керівництвом об`єднання співвласників гуртожитку Петровського 277 , яке неодноразово змінювалося (а.с. 72).

За змістом ст.202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Договір є правочином.

Відповідно до ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

За правилом, передбаченим ч. 1 ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до п.7 постанови Пленуму Верховного суду України №9 від 6 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Згідно роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в п.8 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину. Не може бути визнаний недійсним правочин, який не вчинено.

Презумпція правомірності правочину встановлена законодавцем у ст.204 ЦК України. Відповідно до цієї правової норми правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені в ст.203 вказаного Кодексу.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України одна із сторін договору або інша заінтересована особа вправі заперечити його дійсність, якщо недійсність правочину прямо не встановлена.

Аналіз змісту частини третьої статті 215 ЦК України свідчить про те, що договір може бути визнаний недійсним за позовом особи, яка не була його учасником, за обов`язкової умови встановлення судом факту порушення цим договором прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Саме по собі порушення сторонами договору при його укладенні окремих вимог закону не може бути підставою для визнання його недійсним, якщо судом не буде встановлено, що укладеним договором порушено право чи законний інтерес позивача і воно може бути відновлене шляхом визнання договору недійсним. При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину підлягають застосуванню загальні приписи статей 3, 15, 16 ЦК України, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права.

За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене, в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулось.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст.13 ЦПК).

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст.78 ЦПК України).

Відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Як передбачено ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Відповідно до статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Суд вважає, що при укладанні оскаржуваного правочину не були порушені права позивача, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 655 ЦК України (в редакції, яка була чинна на момент укладання спірного правочину) за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до ч.1 ст. 656 ЦК України (в редакції, яка була чинна на момент укладання спірного правочину) предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Відповідно до ст. 658 ЦК України (в редакції, яка була чинна на момент укладання спірного правочину) право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власникові товару. Якщо продавець товару не є його власником, покупець набуває право власності лише у випадку, якщо власник не має права вимагати його повернення.

Як встановлено в судовому засіданні, оспорюваний правочин був укладений 4 серпня 2004 року. Згідно вказаного правочину ОСОБА_3 придбала у власність 51/100 частин приміщень житлового блоку №209-216, а саме, - блок № 213-216 , який складається з приміщень, які зазначені у технічному паспорті КП ЧООБТІ під номерами з №20 по в„– 33 , 36 , 37, з №41 по № 49 , загальною площею 106,0кв.м., житловою прощею 44,2 кв.м., які розташовані по АДРЕСА_1 .

Отже, на підставі вказаного договору, ОСОБА_3 стала власником конкретно визначених приміщень - з №20 по №33, 36 , 37, з №41 по №49, загальною площею 106,0кв.м.

На момент укладання вказаного правочину позивач не була власником приміщень, які знаходяться у вказаному будинку, оскільки придбала у власність у ДП Дім-К ВАТ Комплекс 49/100 частини блоку № 209-216 , розташована в АДРЕСА_1 лише 20 листопада 2007 року на підставі договору купівлі-продажу частини блоку від 20 листопада 2007 року.

У п.6 договору зазначено, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення для цього договору; усі інженерні комунікації, котрі знаходяться в приміщенні, перебувають в робочому стані і функціонують за призначенням; до укладення цього договору частина блоку іншим особам не відчужена; відносно неї не укладено будь-яких договорів щодо користування з іншими особами; треті особи не мають права на частину блоку, внаслідок продажу вказаної вище частини блоку не буде порушено прав та законних інтересів інших осіб тощо.

Суд не приймає до уваги посилання позивача та його представника на правову позицію, яка викладена в постанові ВСУ від 18 вересня 2013 року у справі №6-76цс/13, оскільки вказана правова позиція винесена у справі, предметом розгляду якої є продаж майна з прилюдних торгів.

Отже, особа, яка не є стороною у договорі, має право оспорити цей правочин виключно у випадку порушення її законних прав та інтересів, що загалом може розумітися як передумова для виникнення або обов`язковий елемент конкретного суб`єктивного права та виражатися в тому, що особа має обґрунтовану юридичну заінтересованість щодо наявності/відсутності цивільних прав або майна в інших осіб.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

В даному випадку суд виходить з того, що особа в силу вимог ст.16 ЦК України має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним і, обравши за власним розсудом такий спосіб захисту, в силу вимог ст.12,81 ЦПК України зобов`язана довести правову та фактичну підставу недійсності правочину, оскільки правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

У пункті 1 постанови ВСУ від 6 листопада 2009 року Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання недійсними зазначається, що при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.

Отже, якщо в позовній заяві вказується, що підставою недійсності правочину є порушення ним закону, то недостатньо посилання на ч.1 ст. 203 ЦК України як на загальну норму, де йдеться про таку умову чинності правочину, як законність його змісту. Необхідно вказувати на те, яку саме норму якого закону порушено правочином. Це має бути доведено в судовому порядку і позначатися в рішенні суду як підстава недійсності правочину.

Позивачем та її представником в судовому засіданні не було зазначено які саме норми та якого саме закону було порушено сторонами під час укладання оспорюваного правочину.

Оскільки договір купівлі-продажу частини приміщень блоку від 4 серпня 2004 року, укладений між ОСОБА_3 та ДП Дім-К ВАТ Комплекс , в частині купівлі-продажу приміщення №20 не суперечать ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, особи, які вчиняли вказані правочини мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасників правочину було вільним та відповідало їх внутрішній волі, правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а тому цей договір в частині купівлі-продажу приміщення №20 не може бути визнаний судом недійсними.

Слід зазначити, що під час розгляду справи представником відповідача було заявлено клопотання про застосування до спірних відносин строку позовної давності.

У зв`язку з цим, суд вважає вказати на наступне.

У ЦК України позовну давність визначено як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 цього Кодексу).

Тобто позовна давність встановлює строки захисту цивільних прав.

Визначення початку відліку позовної давності міститься в статті 261 ЦК України, відповідно до частини першої якої перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу). При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила. Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Крім того, загальна позовна давність (строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу) встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої було заявлено стороною у справі, є самостійною підставою для відмови в позові.

Для правильного застосування частини першої статті 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропущення, наведених позивачем.

Відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права із зазначенням в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову спливу позовної давності, не відповідає вимогам закону.

Зазначене повністю відповідає позиції ВП ВС, викладеній в постанові від 7 листопада 2018 року (справа №372/1036/15-ц).

А тому, оскільки в задволенні позову відмовлено у з`вязку з відстуністю порушеного права позивача, а тому зазначення в якості додаткової підстави для відмови в задоволенні позову сплив позовної давності, не буде відповідати вимогам закону.

Оскільки в задоволенні позову відмовлено, суд не вбачає підстав для задоволення вимоги позивача про стягнення з відповідача на її користь судових витрат.

На підставі наведеного, ст.ст. 202,203,204,215 ЦК України, керуючись ст.ст.2, 3, 12, 13, 76-83, 89, 259, 263, 264, 265, 268, 354 ЦПК України,-

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 , АДРЕСА_9 ) до ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_6 , АДРЕСА_1 ), Дочірнього підприємства ДІМ-К Відкритого акціонерного товариства КОМПЛЕКС (код ЄДРПОУ 22802421, 18030, м. Черкаси. вул. Нарбутівська, 277) про визнання договору купівлі-продажу приміщень блоку частково недійсним, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Романій Наталія Василівна (18003, м. Черкаси, бул. Шевченка, 258) відмовити.

Рішення може бути оскаржене до Черкаського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Головуючий: Р.В.Демчик.

Повне судове рішення складено 12 лютого 2020 року.

Головуючий: Р. В. Демчик