Постанова

№ 88149751

від 23.02.2020 по справі 904/10435/17

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 лютого 2020 року

м. Київ

Справа № 904/10435/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Зуєва В. А. - головуючого, Багай Н. О., Дроботової Т. Б.,

за участю помічника судді, який здійснює повноваження секретаря судового засідання - Корсун Я. В.,

за участю представників:

позивача - Пастернака В. В.,

відповідача - Різника С. Г. (адвокат),

третьої особи - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали касаційної скарги Дніпровської міської ради

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2019 (судді: Чус О. В., Коваль Л. А., Кузнецов В. О.)

за позовом Дніпровської міської ради

до Акціонерного товариства "Дніпроважмаш"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Регіональне відділення фонду державного майна по Дніпропетровській області України

про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. У грудні 2017 року Дніпровська міська рада звернулась до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Публічного акціонерного товариства "Дніпроважмаш" (далі - АТ "Дніпроважмаш") про передачу частини об`єктів нерухомого майна (гуртожитку) до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпропетровської міської ради.

1.2. Обґрунтовуючи свої вимоги Дніпровська міська рада зазначила, що відповідач всупереч вимогам статей 3, 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" не здійснює передачу спірного гуртожитку у власність територіальної громади міста Дніпра та такі дії відповідача порушують майновий інтерес мешканців спірного гуртожитку щодо приватизації кімнат.

2. Короткий зміст судових рішень у справі

2.1. Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2019 позовні вимоги задоволені в повному обсязі. Зобов`язано АТ "Дніпроважмаш" передати до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради в порядку статті 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" об`єкти нерухомого майна:

- будівля гуртожитку літ. А-9, А 2 -1, приміщення на І-VIII поверхах, приміщення загального користування поз. 1-13, 1-14 у прибудові А 1 -1 та поз. ІХ-1-ІХ-5, IX-11, IX-12 на IX поверсі літ. А-9, ґанки літ. а, а 1 , огорожа № 1, ворота № 2, хвіртка № 3, покриття І, загальною площею 8457,1 кв. м, житловою площею 4413,5 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1384214812101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м.Дніпро;

- житлове приміщення № 814 в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VIII поверсі, загальною площею 22,3 кв. м, житловою площею 17,2 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1495242312101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро;

- житлове приміщення №706 в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VII поверсі, загальною площею 16,5 кв. м, житловою площею 11,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1477127412101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро;

- житлове приміщення №705 в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VII поверсі, загальною площею 22,3 кв. м, житловою площею 17,2 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1562317512101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро;

- нежитлове приміщення №643 (поз. 1, І) в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VI поверсі,

загальною площею 14,9 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1491935812101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро;

- житлове приміщення №618 в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VI поверсі, загальною площею 22,3 кв. м, житловою площею 17,2 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1492691612101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро;

- житлове приміщення №602 в будівлі гуртожитку літ. А-9 на VI поверсі, загальною площею 16,5 кв. м, житловою площею 11,4 кв. м, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1477058812101, який знаходиться за адресою: просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро.

2.2. Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що приватизація спірного об`єкта нерухомого державного майна у спосіб, що не передбачав обов`язкового включення такого майна до статутного фонду (капіталу), не змінює загального правила, визначеного в статті 4 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", щодо непоширення дії вказаного закону на гуртожитки, які до 01.12.1991 перебували у приватній чи колективній власності юридичних осіб.

Місцевий господарський суд також дійшов висновку про те, що передача гуртожитку до комунальної власності за відсутності згоди власника підлягає проведенню безоплатно згідно з підпунктом б пункту 1 частини третьої Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

2.3. Постановою Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2019 рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2019 скасовано та прийнято нове, яким у задоволені позову відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції апеляційний суд зазначив, що Дніпровська міська рада не приймала відповідного рішення про передачу спірного гуртожитку до комунальної власності, а також не вирішувала питання щодо особливостей передачі частини приміщень гуртожитку у власність територіальної громади.

Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність відповідного волевиявлення Дніпровської міської ради щодо передачі до комунальної власності гуртожитку внаслідок не реалізації виключної компетенції згідно з пунктом 51 частини першої статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні".

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. У касаційній скарзі Дніпровська міська рада просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

3.2. Доводи касаційної скарги обґрунтовано тим, що в даній справі може бути застосована тільки безкомпенсаційна основа передачі частини приміщень гуртожитку у власність територіальної громади. При цьому, для застосування такого способу передачі Дніпровська міська рада звернулася з даним позовом до суду.

Скаржник також зазначив, що відповідач став власником спірного гуртожитку внаслідок приватизації майнового комплексу, що свідчить про будівництво такого гуртожитку за загальнодержавні кошти.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх у судовому засіданні учасників справи, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і дотримання норм процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

4.2. Суди попередніх інстанцій установили, що АТ "Дніпроважмаш" безоплатно набуло у власність гуртожиток за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3, як об`єкт соціально-побутового значення, створений за рахунок коштів фонду соціального розвитку підприємства в ході приватизації державного майна у 1993 році.

4.3. Наведене встановлено рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2002 у справі №Н30/10, яке набрало чинності та має преюдиціальну силу. На підставі зазначеного судового рішення відповідач зареєстрував право власності.

4.4. До Дніпровської міської ради 15.11.2017 надійшло колективне звернення від мешканців гуртожитку за адресою: місто Дніпро, проспект Івана Мазепи, 3, який увійшов до статутного капіталу ПАТ "Дніпроважмаш" у порядку приватизації, в якому мешканці просили раду надати їм допомогу у безоплатній приватизації кімнат у гуртожитку за адресою просп. Івана Мазепи, 3, м. Дніпро, який належить ПАТ "Дніпроважмаш".

4.5. Судами попередніх інстанцій встановлено, що до 01.12.1991 гуртожиток не перебував у приватній або колективній власності, а мав статус державного майна, яке було передано безоплатно відповідачу з урахуванням приватизаційних пільг відповідно до частини другої статті 24 Закону України "Про приватизацію майна державних підприємств" у редакції від 06.03.1993.

4.6. Також судами встановлено, що спірний гуртожиток не був включений до статутного фонду (капіталу) відповідача під час приватизації, як безоплатно переданий у власність відповідачу об`єкт.

4.7. Таким чином суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що на спірний гуртожиток, як на державне майно, набуте відповідачем безоплатно в ході приватизації у 1993 році, поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

4.8. Разом із цим, суди попередніх інстанцій встановили, що ані Дніпровською міською радою, ані АТ "Дніпроважмаш", як власником гуртожитку, рішення про передачу гуртожитку у власність територіальної громади не приймалось.

4.9. Спір у справі стосується передачі у комунальну власність приміщень гуртожитку, право власності на які зареєстровано за відповідачем.

4.10. Законом України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" врегульовано правові, майнові, економічні, соціальні, організаційні питання щодо особливостей забезпечення реалізації конституційного права на житло громадян, які за відсутності власного житла тривалий час на правових підставах, визначених законом, мешкають у гуртожитках, призначених для проживання одиноких громадян або для проживання сімей, жилі приміщення в яких після передачі гуртожитків у власність територіальних громад можуть бути приватизовані відповідно до закону.

4.11. За змістом частин третьої, четвертої статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" сфера дії цього Закону поширюється на гуртожитки, які є об`єктами права державної та комунальної власності, за винятком гуртожитків, що перебувають у віданні чи в оперативному управлінні окремих відомств (казенних установ) Разом з цим, дія Закону не поширюється на гуртожитки, побудовані або придбані за радянських часів (до 1 грудня 1991 року) приватними або колективними власниками з власні або залучені кошти (крім гуртожитків, що були включені до статутних капіталів організації, створених у процесі приватизації чи корпоратизації, у тому числі тих, що у подальшому були передані до статутних капіталів інших юридичних осіб або відчужені в інший спосіб).

4.12. Таким чином, серед винятків, на які не поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків", відсутні об`єкти права державної власності (гуртожитки), які були безоплатно включені до статутних фондів організацій, створених у процесі приватизації.

4.13. При цьому, приватизація спірного об`єкта державного майна у спосіб, який не передбачав його обов`язкового включення у статутний фонд (капітал), не змінює загального правила, передбаченого частиною четвертою статті 1 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

4.14. У цій справі судами встановлено, що спірний гуртожиток до 01.12.1991 не перебував у колективній чи приватній власності та належав підприємству державної форми власності, а відтак на спірні правовідносини поширюється дія Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків".

4.15. Разом з цим, відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" забезпечення реалізації конституційного права на житло мешканців гуртожитків, на яких поширюється дія цього Закону, здійснюється з дотриманням такого підходу, що всі гуртожитки, на які поширюється дія цього Закону, підлягають передачі у власність територіальних громад.

4.16. Водночас, ініціатива щодо передачі об`єктів права державної та комунальної власності може виходити відповідно від органів, уповноважених управляти державним майном, Національної академії наук, інших аналогічних самоврядних організацій, яким передано в користування державне майно (далі - самоврядні організації), місцевих органів виконавчої влади, відповідних органів місцевого самоврядування (стаття 3 Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності").

4.17. Зокрема, частина третя статті 14 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" встановлює, що гуртожитки, включені до статутних капіталів товариств, передаються у власність територіальних громад відповідно до цього Закону в один із таких способів:

1. На безкомпенсаційній основі всі гуртожитки передаються:

а) за згодою власника гуртожитку - за його рішенням;

б) без згоди власника гуртожитку - за рішенням суду;

2. На частково-компенсаційній основі всі гуртожитки передаються:

а) на договірних засадах з виплатою компенсації у розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням власника гуртожитку та рішенням відповідної місцевої ради;

б) відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, визначених цим Законом, у розмірі, меншому за розмір, визначений відповідно до частини четвертої цієї статті, - за рішенням суду за позовом місцевої ради;

3. На компенсаційній основі, за умови попередньої повної компенсації у розмірі, визначеному відповідно до частини четвертої цієї статті, гуртожитки передаються:

а) за згодою місцевої ради - за рішенням відповідної місцевої ради за поданням власника гуртожитку;

б) без згоди місцевої ради - за рішенням суду за позовом власника гуртожитку.

4.18. Таким чином у зазначеному Законі диференційовано форми такої передачі (безкомпенсаційна, частково-компенсаційна, компенсаційна), а також частково врегульовано підстави та порядок такої передачі.

4.19. Крім того, відповідно до статті 18 Закону України "Про забезпечення реалізації житлових прав мешканців гуртожитків" до повноважень органів місцевого самоврядування щодо приватизації житла у гуртожитках віднесено:

- прийняття рішення про прийняття у власність відповідної територіальної громади гуртожитків (майнових комплексів) відповідно до цього Закону;

- звернення до суду з позовом про примусову передачу гуртожитків у належному стані у власність територіальної громади відповідно до цього Закону у разі відмови власника гуртожитку добровільно здійснити передачу гуртожитку згідно з пунктом 3 частини третьої статті 14 цього Закону;

- звернення до суду з позовом про визначення розміру відшкодування власнику гуртожитку за передачу гуртожитку у власність територіальної громади на частково-компенсаційній основі відповідно до цього Закону в меншому розмірі, ніж передбачено пунктом 3 частини четвертої статті 14 цього Закону;

4.20. Отже, колегія суддів погоджується із висновком суду апеляційної інстанції про те, що для передачі гуртожитку до комунальної власності територіальної громади міста Дніпра в особі Дніпровської міської ради останньою мало бути прийнято відповідне рішення в межах наданих законом повноважень із визначенням способу такої передачі - безоплатного, з частковою чи повною компенсацією.

4.21. Проте, як встановлено судом апеляційної інстанції, будь-які дії позивачем не вживались, відповідне рішення Дніпровською міською радою не приймалося.

4.22. Крім того, судами попередніх інстанцій встановлено, що на підставі рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.11.2002 у справі №Н30/10, яке набрало чинності, АТ "Дніпроважмаш" зареєстрував право власності на спірний гуртожиток.

4.23. Таким чином, прийняття судом рішення щодо передачі у комунальну власність приміщень гуртожитку, право власності на які зареєстровано за відповідачем, повинно відбуватись на підставі національного законодавства та з урахуванням загальновизнаних міжнародних стандартів прав людини, зокрема, статті 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

4.24. Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно.

4.25. Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. "Справедлива рівновага" передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе "індивідуальний і надмірний тягар". Одним із елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Висновки Європейського суду з прав людини потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого скаржника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

Судова практика ЄСПЛ розглядає принцип "пропорційності" як невід`ємну складову та інструмент верховенства права, зокрема й у питаннях захисту права власності.

Одним із важливих елементів дотримання принципу "пропорційності" при втручанні в право на мирне володіння майном є надання справедливої та обґрунтованої компенсації. При цьому ЄСПЛ вважає, що не існує універсальних правил визначення розміру компенсації й таке питання повинно розглядатися в кожному конкретному випадку з урахуванням усіх фактичних обставин. Компенсація має бути розумно пов`язаною з вартістю втраченого майна, але не обов`язково має відповідати його ринковій вартості.

4.26. Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про те, що місцевим господарським судом при ухваленні рішення не враховано вказівок, викладених у пункті 20 постанови Верховного Суду від 06.09.2018 у цій справі, а саме процедуру, визначену національним законодавством згідно з частиною третьою статті 14, Закону №500-VІ, як таку, що допускає не тільки безоплатну передачу, але й різні варіанти оплатної передачі у власність територіальної громади гуртожитків, не досліджено наявність державної частки у статутному капіталі відповідача, що також має значення для визначення розміру часткової компенсації згідно з частиною четвертою статті 14 Закону №500-VІ, не враховано принципи застосування статті 1 Протоколу 1 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

4.27. Крім того, реалізуючи визначене у статті 64 Конституції України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа наводить у позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

4.28. Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Спосіб захисту повинен насамперед слугувати поновленню порушених прав позивача або захисту його охоронюваного законом інтересу.

4.29. Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

4.30. У рішенні Європейський суд з прав людини у справі "Зеленчук та Цицюра проти України" зазначено, що перша і найважливіша вимога статті 1 Першого протоколу полягає в тому, що будь-яке втручання державної влади у безперешкодне користування своїм майном повинно бути законним: згідно з другим реченням першого абзацу особа може бути позбавлена майна тільки "на умовах, передбачених законом", а за змістом другого пункту держави мають право здійснювати контроль за використанням власності шляхом забезпечення дотримання "законів".

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією.

4.31. Зважаючи на те, що Дніпровською міською радою, як позивачем у справі, не було дотримано встановлений законом порядок передачі гуртожитків (зокрема, щодо прийняття рішення про включення гуртожитку до відповідних програм, тощо), колегія суддів погоджується з висновками апеляційного господарського суду щодо недоведеності позивачем наявності порушеного права виходячи з предмету та підстав позову, а також обставин справи встановлених судами.

4.32. Також у своїй позовній заяві позивач зазначив, що підставою для звернення до суду стало порушення прав громадян, які звернулись до Дніпровської міської ради з колективною заявою, як мешканці спірного гуртожитку.

Зазначена інформація була підтверджена представником Дніпровської міської ради у судовому засіданні.

Проте, матеріали справи не містять будь-яких доказів, на підтвердження дій Дніпровської міської ради, врегульованих законом та спрямованих на захист інтересів мешканців гуртожитку.

У такий спосіб, посилання позивача на те, що підставою звернення до суду стала необхідність захисту інтересів мешканців гуртожитку не базується на нормах законодавства.

4.33. Згідно з положеннями частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

4.34. Таким чином, з урахуванням предмету та підстав позову, обставин справи встановлених судами, на підставі належних та допустимих доказів, колегія суддів доходить висновку, що з урахуванням недоведеності порушеного права позивача з боку відповідача, апеляційний господарський суд дійшов до правомірного висновку про відмову у позові з мотивів зазначених у цій постанові.

В такий спосіб звернення Дніпровської міської ради до суду мало передчасний характер.

4.35. Доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права під час прийняття оскаржуваного судового рішення не знайшли свого підтвердження та не спростовують обставин справи, на які посилався суд як на підставу для відмови у позові, ґрунтуються на переоцінці доказів, зібраних у справі, що за змістом статті 300 Господарського процесуального кодексу України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду у справі не вбачається.

5. Висновки Верховного Суду

5.1. Відповідно до пункту 3 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

5.2. За змістом статті 311 цього Кодексу підставами для скасування судових рішень повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати у доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

5.3. З огляду на викладене колегія суддів дійшла висновку, що касаційну скаргу Дніпровської міської ради необхідно задовольнити частково, а постанову апеляційної інстанції змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції, наведеній у цій постанові.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Відповідно до частини чотирнадцятої статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

6.2. За змістом пункту 1 частини четвертої статті 129 Господарського процесуального кодексу України у разі відмови у позові судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на позивача.

6.3. Зважаючи на висновок колегії суддів касаційної інстанції про зміну мотивувальної частини постанови апеляційного господарського суду і залишення без змін резолютивної частини цього рішення, яким у задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції, належить покласти на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, пунктом 3 частини першої статті 308, статтями 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Дніпровської міської ради задовольнити частково.

2. Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2019 у справі №904/10435/17 змінити, виклавши її мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

3. В іншій частині Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2019 у справі №904/10435/17 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Зуєв

Судді Н. О. Багай

Т. Б. Дроботова