Постанова

від 12.03.2020 по справі 520/12434/19

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 березня 2020 р.Справа № 520/12434/19 Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Кононенко З.О.,

Суддів: Сіренко О.І. , Калиновського В.А. ,

за участю секретаря судового засідання Цибуковської А.П.

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційними скаргами Державної податкової служби України, Приватного підприємства "АДОНІС" на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2020 року, головуючий суддя І інстанції: Сліденко А.В., майдан Свободи, 6, м. Харків, 61022, повний текст складено 16.01.20 року по справі № 520/12434/19

за позовом Приватного підприємства "АДОНІС"

до Державної податкової служби України

про скасування індивідуальної податкової консультації,

ВСТАНОВИВ:

Позивач, Приватне підприємство "Адоніс", звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державної податкової служби України, в якому просив суд: визнати протиправною та скасувати індивідуальну податкову консультацію Державної податкової служби України вих. №1090/6/99-00-04-03-15/ІПК від 30.10.2019 р.

В обгрунтування позовних вимог, позивач зазначав, що консультація суперечить як положенням п.п.266.2.2 п.266.2 ст. 266 Податкового кодексу України, так і судовим рішенням по справі №520/2702/19.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2020 року позов - задоволено.

Визнано протиправною та скасовано індивідуальну податкову консультацію Державної податкової служби України від 30.10.2019р. №1090/6/99-00-04-04-03-15/ІПК.

Відповідач, не погодившись з рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказане рішення та прийняти нове, яким відмовити в задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги відповідач посилається на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм матеріального та процесуального права, що призвело до неправильного, на його думку, вирішення спору судом першої інстанції.

Так, в апеляціній скарзі відповідач зазначає, що ПП АДОНІС , звертаючись до контролюючого органу, уповноваженому на надання ІПК, зазначив про те, що йому на праві власності належить виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття та верхнього одягу) за адресою: Харківська обл., м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а загальною площею 2858 кв.м. Також, зазначив про те, що відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 (далі - Класифікатор) будівді промисловості віднесено до підрозділу Будівлі нежитлові група 125 Будівлі промисловості та склади клас 1251 Будівлі промисловості . Цей клас, зокрема, включає підклас 1251.4 - Будівлі підприємств легкої промисловості , до якого належить виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття та верхнього одягу) за адресою: Харківська обл., м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а.

Щодо приналежності до будівель промисловості відповідач звертає увагу на копію Переліку об'єктів нерухомого майна ПП Адоніс , наданого позивачем у якості додатку до позову. Відповідно до цього Переліку вбачається, що у власності позивача за цією адресою знаходиться ще окремий елемент літ Б-1 - магазин, загальною площею 138 кв. м, який не може бути класифікований як будівля промисловості і на нього не повинна поширюватись дія норми п.п. є п.п. 266.2.2 п.266.2 ст.266 ПК України.

Таким чином, на думку відповідача, не всі приналежні позивачу об'єкти нерухомості підпадають дід визначення будівель промисловості, отже, не підпадають під дію п.п. "є" пп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 ПК України.

ІПК № 1090/6/99-00-04-04-03-15/ІПК була надана ДПС України позивачу на підставі висновків рішення суду по справі № 520/2702/19, як це і передбачено нормами п.53.2 ст.53 ПК України.

В рішенні суду першої інстанції з цього приводу зазначено про те, що положення ст.266 ПК України не містить положення про виникнення у промислового підприємства обов'язку по сплаті податку на нерухоме майно - будівлі промисловості при передачі вказаного нерухомого майна у користування третім особам.

Однак, відповідач зауважує, що ПК України не містить норм щодо припинення виконання податкових зобов'язань за об'єкти нерухомості, що перебувають у власності суб'єкта господарювання, але передаються в тимчасове користування або тимчасово не використовуються.

Отже, норми ПК України не містять окремих правил оподаткування об'єктів нерухомості в залежності від способу їх використання.

Відповідач зазначає, що у рішенні суду апеляційної інстанції по справі № 520/2702/19 взагалі взагалі не зроблено висновку щодо порядку оподаткування промислового підприємства, яке передано в оренду іншим суб'єктам господарювання.

Відповідно до норм ПК України, контролюючий орган надає консультацію з питань практичного застосування окремих норм податкового та іншого законодавства та не може роз'яснити норму, яка відсутня у ПК України та з цього питання відсутній висновок суду.

Відповідно до п.52.2 ст.52 ІПК має індивідуальний характер і може використовуватися виключно платником податків, якому надано таку консультацію.

Підпунктом 53.1 статті 53 ПК України передбачено, що не може бути притягнуто до відповідальності, включаючи фінансової (штрафні санкції та/або пеня), платника податків (податкового агента та/або його посадову особу), який діяв відповідно до індивідуальної податкової консультації, наданої йому у письмовій формі, а також узагальнюючої податкової консультації, за діяння, що містить ознаки податкового правопорушення, зокрема на підставі того, що у подальшому така податкова консультація була змінена або скасована.

З огляду на вищезазначені норми ПК України, на думку відповідача, можливо зробити висновок про те, що позивач може не використовувати надану йому ІПК та навіть у разі її використання не несе жодної відповідальності.

Позивачем надано до Другого апеляціного адміністративного суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якій серед іншого зазначено, що у рішенні Харківського окружного адміністративного суду від 23.05.2019 у справі № 520/2702/19 зазначено, що Стосовно питання порушеного позивачем про надання письмової індивідуальної податкової консультації з питання застосування положень ст. 52.1 тат. є п. 266.2.2 ст. 266ПК України, а саме, чи є об'єктом оподаткування частина належного Приватному підприємства АДОНІС виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття та верхнього одягу) за адресою: Харківська обл.. м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка (колишня Котовського), 22а, яка на підставі відповідних договорі оренди здається в оренду іншим суб'єктам господарювання суд зазначає, що положення ст.266 Податкового кодексу Укуаїни не містить положення про виникнення у промислового підприємства обов'язку по сплаті податку на нерухоме майно - будівлі промисловості - при передачі вказаного нерухомого майна у користування третім особам.

Таким чином, суд у вказаній справі дійшов висновку, що податкова консультація відповідача є такою, що не містить у своєму змісті надання відповідей на питання, порушені позивачем, проте ґрунтується на помилкових висновках.

Так, позивач зауважує, що Головним управлінням ДФС у Харківській областіу податковій консультації №985/ІПК/20-40-12-03- 20 від 12.03.2019 із цього питання зазначено лише, що положення Податкового кодексу України не передбачають виключення з об'єктів оподаткування податком об'єктів нерухомості, переданих у платне користування третім особам.

Таким чином, при наданні спірної індивідуальної податкової консультації податковим органом не надано відповіді на всі постановлені позивачем запитання щодо застосування норм діючого законодавства, а лише положення Податкового кодексу України без конкретизації дії зазначених норм позивача, що вказує на протиправність податкової консультації податкового органу №985/ІПК/20-40-Ї2- 03-20 від 12.03.2019 та є підставою її скасування.

Позивач зауважує, що системне тлумачення підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчіть про те, що законодавець у кожному буквеному пункті (від а до л ) передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об'єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню. Прикладом цього є зокрема те, що така умова як зв 'язок об 'єкту нерухомості з фактом її використання у своїй діяльності передбачений пунктами е та і , на відміну від пункту є . Більш того, кожен з визначених підпунктом 266.2.2 буквених пунктів має прив'язку або до статусу суб'єкта, який володіє такою нерухомістю (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування ( д ), суб'єкти господарювання малого та середнього бізнесу ( е ), сільськогосподарський товаровиробник ( ж ), громадські організації інвалідів та їх підприємства ( з ), релігійні організації ( и )), та/або до виду нерухомості, його стану, місця розташування (непридатна до проживання ( ґ ), будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальну закладів ( і ), будівлі промисловості ( є ) тощо).

Таким чином, на думку позивача, у нього відсутній обов'язок сплачувати податок на нерухоме майно навіть у разі передачі належних нашому підприємству виробничих приміщень у користування іншім суб'єктам господарювання, а посилання відповідача на відсутність у ПК України окремих правил оподаткування об'єктів нерухомості в залежності від способу їх використання є надуманими.

Крім цього, позивач подав власну апеляційну скаргу, на рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача судових витрат з надання профксійної правничої допомоги.

Так, позивач в апеляційній скарзі зазначає, що Приватне підприємство АДОНІС у своїй позовній заяві повідомило суд першої інстанції, що орієнтовний розмір його судових витрат з оплати професійної правничої допомоги становить 15000,00 гривень (5000,00 гривень за розгляд справи у суді першої інстанції, 5000,00 гривень за розгляд справи у суді апеляційної інстанції та 5000,00 гривень у суді касаційної інстанції).

На підтвердження факту понесених судових витрат до матеріалів справи стороною позивача було надано копію Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019, копію Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11,2019, а також копію платіжного доручення № 268 від 14.01.2020.

Відповідно до ч .7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Враховуючи вищевикладене, на виконання приписів ст. 139 КАС України, у зв'язку із тим, що акт виконаних робіт по Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 підписується сторонами після ухвалення рішення по справі, до матеріалів справи стороною позивача ще 02 січня 2020 року було подано заяву вих. № 005/01-2020 від 02.01.2020, відповідно до якої суд було повідомлено, що докази на підтвердження розміру судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу у даній справі, в т.ч. і детальний опис виконаної адвокатом роботи, будуть надані до суду протягом п'яти днів у разі ухвалення судом позитивного для позивача судового рішення разом із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.

Таким чином, на думку позивача, понесення ним витрат на професійну правничу допомогу було підтверджено належними та допустимими доказами, а тому у зв'язку із задоволенням позовних вимог в повному обсязі, вказані витрати підлягали стягненню із відповідача на користь позивача.

На думку позивача, посилання суду першої інстанції на відсутність в матеріалах справи станом на 16 січня 2020 року детального опису виконаної адвокатом роботи, як на підставу для відмови у стягненні із відповідача витрат з оплати професійної правничої допомоги є безпідставним, оскільки ще 02 січня 2020 року суд у порядку ч. 7 ст. 139 КАС України було повідомлено про те, що у разі ухвалення позитивного для позивача судового рішення до суду буде надано заяву про ухвалення додаткового рішення з цитання судових витрат разом із актом виконаних робіт, що буде містити детальний опис виконаної адвокатом роботи.

Позивач вважає, що по даній справі представником позивача було проведено значну юридичну роботу, вчасно та відповідно до вимог законодавства готувались та подавались до суду відповідні процесуальні документи для спростування доводів відповідача, що відображено в Акт виконаних робіт № 1 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019.

Відповідно до ч. 4 ст. 229 КАС України, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційних скарг, рішення суду першої інстанції, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга Державної податкової служби України не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга Приватного підприємства "АДОНІС" підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що заявник пройшов передбачену чинним законодавством процедуру державної реєстрації, унаслідок чого набув правового статусу юридичної особи приватного права, значиться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань з ідентифікаційним кодом 14082711.

07.02.2019р. заявник подав до ГУ ДФС у Харківській області письмове звернення від 05.02.2019р. №3 з приводу надання індивідуальної податкової консультації: 1) з питання справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за виробничий будинок за адресою: Харківська область, місто Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а загальною площею 2.858,00 кв.м. (далі за текстом - Об'єкт №1); 2) з питання справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, за виробничий будинок за адресою: Харківська область, місто Люботин, вул. Всеволода Нестайка, 22а загальною площею 2.858,00 кв.м. у разі передання частини цього будинку - магазину в оренду (далі за текстом - Об'єкт №2, Магазин).

Індивідуальна податкова консультація на це звернення була надана листом ГУ ДФС у Харківській області №985/ІПК/20-40-12-03-20 від 12.03.2019р., де указано, що за умови належності платника до промислових підприємства відсутні підстави для справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки за Об'єкт №1, за виключенням переданих в оренду частин.

Дана індивідуальна податкова консультація була оскаржена заявником у межах справи №520/2702/19.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 23.05.2019р. була визнана протиправною та скасована письмова індивідуальна податкова консультація Головного управління ДФС у Харківській області №985/ІПК/20-40-12-03-20 від 12.03.2019 року.

При цьому окружним адміністративним судом були установлені ті обставини, що оскільки підприємству позивача на праві приватної власності належить виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття і верхнього одягу) за адресою: Харківська обл., м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка (колишня Котовського), 22а загальною площею 2858 кв.м, то наявні підстави вважати, що відповідно до положень п.п. "є" пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України останній не є об'єктом оподаткування.

У постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2019р. по справі №520/2702/19 додатково установлені і ті обставини, що вказана нежитлова будівля є будівлею промисловості, яка належить промисловому підприємству, внаслідок чого не є об'єктом оподаткування податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

На виконання рішень по справі №520/2702/19 відповідачем, ДПС України, була надана оформлена листом від 30.10.2019р. №1090/6/99-00-04-04-03-15/ІПК індивідуальна податкова консультація, де указано, що об'єкт з найменуванням магазин не може бути класифікований у якості будівлі промисловості і тому на цей об'єкт не поширюється дія п.п. "є" п.п.266.2.2. ст.266 Податкового кодексу України. Окрім того, указано, що заявник може бути віднесений до кола промислових підприємств у разі, коли сукупний розмір доходу від напрямів економічної діяльності виробництво іншого верхнього одягу, виробництво готових текстильних виробів, крім одягу, виробництво інших текстильних виробів, виробництво дорожніх виробів, сумок, лимарно-сідельних виробів зі шкіри та інших матеріалів перевищуватиме доходи від діяльності оптова торгівля текстильними товарами, оптова торгівля одягом та взуттям, лізинг інтелектуальної власності та подібних продуктів крім товарів, захищених авторськими права та надання в оренду та експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Не погодившись із правомірністю отриманої індивідуальної податкової консультації, заявник ініціював даний спір.

Задовольняючи частково позов, суд першої інстанції виходив з того, що владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженої консультації, а обсяг використаних доказів та обрані мотиви не дозволяють визнати юридично правильними та фактично обґрунтованими ті підстави, які покладені адміністративним органом в основу оскарженого волевиявлення.

Натомість, суд першої інстанції відмовляючи в задоволенні вимог про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу дійшов висновку, що розмір заявлених до відшкодування витрат також є явно та очевидно неспіврозмірним із предметом спору. Окрім того, даний спір є повністю похідним від справи №520/2702/19, де вже були розв'язані усі юридично значимі питання.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позову з наступних підстав.

Щодо доводів апеляційної скарги, Державної податкової служби України, про обгрунтованість індивідуальної податкової консультації №1090/6/99-00-04-03-15/ІПК від 30.10.2019 р., колегія суддів зазначає наступне.

Згідно пп.266.1.1 п. 266.1 ст. 266 Податкового кодексу України платниками податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості.

При цьому, об`єктом оподаткування є об`єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка (пп.266.2.1п. 266.2 ст.266 Податкового кодексу України), а базою оподаткування є загальна площа об`єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток (пп.266.3.1 п.266.3 ст.266 ПК України).

Відповідно до пп.266.4.2 п.266.4 ст.266 Податкового кодексу України сільські, селищні, міські ради та ради об`єднаних територіальних громад, що створені згідно із законом та перспективним планом формування територій громад, встановлюють пільги з податку, що сплачується на відповідній території, з об`єктів житлової та/або нежитлової нерухомості, що перебувають у власності фізичних або юридичних осіб, громадських об`єднань, благодійних організацій, релігійних організацій України, статути (положення) яких зареєстровані у встановленому законом порядку, та використовуються для забезпечення діяльності, передбаченої такими статутами (положеннями). Пільги з податку, що сплачується на відповідній території з об`єктів житлової нерухомості, для фізичних осіб визначаються виходячи з їх майнового стану та рівня доходів.

Згідно із приписами пп.266.6.1 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України базовий податковий (звітний) період дорівнює календарному року.

За приписами ст. 30 Податкового кодексу України податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов`язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених пунктом 30.2 цієї статті.

Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об`єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.

Платник податків вправі використовувати податкову пільгу з моменту виникнення відповідних підстав для її застосування і протягом усього строку її дії.

Слід зазначити, що пп. "є" пп.266.2.2. п.266.1 ст.266 Податкового кодексу Українивизначено, що не є об`єктом оподаткування будівлі промисловості, зокрема виробничі корпуси, цехи, складські приміщення промислових підприємств.

При цьому, системне тлумачення підпункту 266.2.2 пункту 266.2 статті 266 Податкового кодексу України свідчить про те, що законодавець у кожному буквеному пункті (від "а" до "л") передбачив конкретні умови, за наявності яких нерухомість не є об`єктом оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Кожен з цих випадків не підлягає розширювальному тлумаченню. Прикладом цього є зокрема те, що така умова як зв`язок об`єкту нерухомості з фактом її використання у своїй діяльності передбачений пунктами "е" та "і", на відміну від пункту "є". Більш того, кожен з визначених підпунктом 266.2.2 буквених пунктів має прив`язку або до статусу суб`єкта, який володіє такою нерухомістю (діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування ("д"), суб`єкти господарювання малого та середнього бізнесу ("е"), сільськогосподарський товаровиробник ("ж"), громадські організації інвалідів та їх підприємства ("з"), релігійні організації ("и"), та/або до виду нерухомості, його стану, місця розташування (непридатна до проживання ("ґ"), будівлі дошкільних та загальноосвітніх навчальних закладів ("і"), будівлі промисловості ("є") тощо).

В той же час, буквальний аналіз п."є" пп. 266.2.2 п. 266.2 ст.266 Податкового кодексу України свідчить про те, що нерухомість має бути класифікована як "будівлі промисловості промислових підприємств".

Законодавцем використано у даному випадку прислівник "зокрема", який уживається для підкреслення, виділення чого-небудь з-поміж однотипного, та який відноситься в даному випадку до виду будівель промисловості (виробничі корпуси, цехи, складські приміщення), а не до суб`єкта власності.

Як передбачено приписами пп.14.1.1291 п.14.1 ст.14 Податкового кодексу України об`єкти нежитлової нерухомості - будівлі, приміщення, що не віднесені відповідно до законодавства до житлового фонду. У нежитловій нерухомості виділяють серед іншого будівлі промислові та склади (підпункт "ґ").

При цьому, згідно із положеннями п.5.3 ст.5 Податкового кодексу України інші терміни, що застосовуються у цьому Кодексі і не визначаються ним, використовуються у значенні, встановленому іншими законами.

Як передбачено Державним класифікатором будівель та споруд ДК 018-2000, який затверджено наказом Державного комітету України по стандартизації, метрології та сертифікації від 17.08.2000 року № 507, будівлі промисловості (криті будівлі промислового призначення, наприклад, фабрики, майстерні, бойні, пивоварні заводи, складальні підприємства тощо) віднесено до підрозділу "Будівлі нежитлові" група 125 "Будівлі промислові та склади" клас 1251 "Будівлі промисловості".

До будівель промисловості відносяться об`єкти нерухомості, які відповідно до Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000 належать до класу 1251 "Будівлі промисловості", який в свою чергу включає підкласи: 1251.1 - "Будівлі підприємств машинобудування та металообробної промисловості", 1251.2 - "Будівлі підприємств чорної металургії", 1251.3 - "Будівлі підприємств хімічної та нафтохімічної промисловості", 1251.4 - "Будівлі підприємств легкої промисловості, 1251.5 - "Будівлі підприємств харчової промисловості", 1251.6 - "Будівлі підприємств медичної та мікробіологічної промисловості", 1251.7 - "Будівлі підприємств лісової деревообробної та целюлозно-паперової промисловості", 1251.8 - "Будівлі підприємств будівельної індустрії, будівельних матеріалів та індустрії, будівельних матеріалів та виробів, скляної та фарфоро-фаянсової промисловості", 1251.9 - "Будівлі інших промислових виробництв, включаючи поліграфічне".

В той же час, нормами діючого законодавства не передбачено правової норми, якою надано визначення поняттю "промислове підприємство".

При цьому, як передбачено Національним класифікатором України ДК 009:2010, який затверджено наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 29 листопада 2010 року № 530 (далі - ДК 009:2010), економічна діяльність - процес виробництва продукції (товарів і послуг), який здійснюють з використанням певних ресурсів: сировини, матеріалів, устатковання, робочої сили, технологічних процесів тощо. Економічну діяльність характеризують витрати на виробництво, процес виробництва та випуск продукції.

В той же час, класифікація видів економічної діяльності (КВЕД) є складовою ДК 009 : 2010, згідно з яким процес промислового виробництва - це процес перероблення (механічного, хімічного, ручного тощо), який використовують для виготовлення нової продукції (споживчих товарів, напівфабрикатів чи засобів виробництва), оброблення товарів, які були у використанні, надання промислових послуг і який класифікують у секціях B "Добувна промисловість та розроблення кар`єрів", C "Переробна промисловість", D "Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря", E "Водопостачання; каналізація, поводження з відходами" та F "Будівництво".

Колегія суддів звертає увагу, що промисловість в розумінні економічної теорії це провідна галузь господарства, яка об`єднує підприємства, що виробляють електроенергію, знаряддя праці, предмети побуту, забезпечує потреби в паливі, сировині, матеріалах та різноманітних товарах.

При цьому, як визначено положеннями ст. 62 Господарського кодексу України підприємство, це самостійний суб`єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб`єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами.

Так, підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків та може мати печатки.

Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що застосування п. "є" пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України можливе у разі дотримання двох обов`язкових умов, наявність будівель промисловості та їх перебування у власності промислових підприємств.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 15.05.2018 року у справі №806/2461/17.

Крім того, за даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань види діяльності позивача за КВЕД зареєстровано як 13.92 виробництво готових текстильних виробів, крім одягу; 13.99 виробництво інших текстильних виробів, н. в. і. у.; 14.13 виробництво іншого верхнього одягу (основний); 14.19 виробництво іншого одягу й аксесуарів; 15.12 виробництво дорожніх виробів, сумок, лимарно-сідельних виробів зі шкіри та інших матеріалів; 46.41 оптова торгівля текстильними товарами; 46.42 оптова торгівля одягом і взуттям; 77.40 лізинг інтелектуальної власності та подібних продуктів, крім творів, захищених авторськими правами; 68.20 надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.

Отже, з огляду на обставини того, що підприємству позивача на праві приватної власності належить виробничий будинок (фабрика по пошиву взуття і верхнього одягу) за адресою: Харківська обл., м. Люботин, вул. Всеволода Нестайка (колишня Котовського), 22 а загальною площею 2858 кв.м, то наявні підстави вважати, що відповідно до положень п. "є" пп.266.2.2 п.266.2 ст.266 Податкового кодексу України останній не є об`єктом оподаткування.

Колегія суддів зазначає, що положення ст.266 Податкового кодексу України не містить положення про виникнення у промислового підприємства обов`язку по сплаті податку на нерухоме майно - будівлі промисловості - при передачі вказаного нерухомого майна у користування третім особам.

Таким чином, з огляду на вищевикладене, податкова консультація відповідача є такою, що не містить у своєму змісті надання відповідей на питання, порушені позивачем, проте ґрунтується на помилкових висновках.

Колегія суддів звертає увагу, що належність Об'єкту №1 до будівель промисловості установлена судами у межах справи №520/2702/19, а тому за приписами ч.2 ст.14 та ч.1 ст.370 КАС України не може бути залишена ДПС України поза увагою при реалізації владної управлінської функції. Так, належність заявника до кола промислових підприємств установлена у постанові Другого апеляційного адміністративного суду від 11.09.2019р. по справі №520/2702/19.

Стосовно значення та юридичних наслідків передання в оренду частини будівлі як об"єкту справляння податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, колегія суддів зазначає, що відповідно до приписів п.п."ж" п.п.266.2.2 ст.266 Податкового кодексу України, об'єктом оподаткування будівлі, споруди сільськогосподарських товаровиробників (юридичних та фізичних осіб), віднесені до класу "Будівлі сільськогосподарського призначення, лісівництва та рибного господарства" (код 1271) Державного класифікатора будівель та споруд ДК 018-2000, та не здаються їх власниками в оренду, лізинг, позичку.

Отже, у разі значимості фактору передачі об'єкта нерухомого майна в оренду законодавець прямо зазначає про це у тексті закону.

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що у ході розгляду справи владним суб'єктом не подано доказів відповідності закону оскарженої консультації.

Проте, колегія суддів не погоджується з висновками суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні вимоги про відшкодування судових витрат з надання професійної правничої допомоги.

Так, колегія суддів досліджуючи доводи апеляційної скарги Приватного підприємства "АДОНІС", вважає за необхідне зазначити наступне.

Відповідно до ч.1 ст.16 КАС України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Частиною 1 ст. 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

Згідно п.1 ч.3 ст. 132 КАС України встановлено, що до витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч. 2 ст.134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб'єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Зокрема, згідно ч.3 ст.134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат:1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Так, відповідно до ч.ч. 4, 5 ст.134 КАС України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому встановлено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Крім зазначеного вище, колегія суддів звертає увагу на положення ч.6 та ч.7 ст. 134 КАС України відповідно до яких, визначено, що у разі недотримання вимог частини п'ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов'язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно пунктів 1, 2, 6 ч. 1 та ч. 2 ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" від 05.07.2012 р. за №5076-VI (далі по тексту - Закон №5076-VI) до видів адвокатської діяльності, серед іншого, відносяться: надання правової інформації, консультацій і роз'яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Згідно ч. 1 ст. 26 Закону №5076-VI документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги можуть бути серед іншого: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 р. № 23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб'єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.

Таким чином, до правової допомоги належать консультації та роз'яснення з правових питань, складання заяв, скарг та інших документів правового характеру, представництво у судах тощо.

Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов'язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Частиною другою статті 6 КАС України передбачено, що суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

У справі East/West Alliance Limited проти України Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі Ботацці проти Італії (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цій справі Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов'язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов'язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі Іатрідіс проти Греції (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції, що матеріалах справи відсутній детальний опис виконаної адвокатом роботи та що даний спір є повністю похідним від справи № 520/2702/19, де вже були розв'язані усі юридично значимі питання.

Як вбачається з матеріалів справи, 18 листопада 2019 року між Адвокатським бюро Олексія Романченко та Приватним підприємством АДОНІС було укладено Договір № 16/11-2019. На виконання п. 6.2. даного договору 18 листопада 2019 року між Адвокатським бюро Олексія Романченко та Приватним підприємством АДОНІС було укладено Додаткову угоду № 1 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019.

Відповідно до п. 1 Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 Адвокатське бюро Олексія Романченко прийняло на себе зобов'язання надати Клієнту правову допомогу в рамках адміністративної справи про визнання протиправною та скасування письмової індивідуальної податкової консультації Державної податкової служби України вих. № 1090/6/99-00-04- 04-03-15/ПЖ від 30.10.2019.

Відповідно до п. 2 Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 сторони погодили, що гонорар Адвокатського бюро за ведення справи, визначеної у п. 1 даної додаткової угоди, у суді першої інстанції Становить 5000,00 (п'ять тисяч гривень 00 копійок) гривень у будь-якому випадку, навіть у разі ухвалення судом рішення не на користь Клієнта.

Відповідно до п. 8 Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 надання Адвокатським бюро правничої допомоги при розгляді справи у суді першої інстанції включає: підготовка та подання до суду позовної заяви, підготовку і подання до суду відповіді на відзив на позовну заяву, підготовка та подання до суду клопотань про залучення доказів, надання суду відповідних доказів, за необхідності підготовку та подання до суду заяв та клопотань з процесуальних питань або заперечень на заяви та клопотання з процесуальних питань, участь у судових засіданнях, надання пояснень суду, підготовку та подання до суду інших документів, передбачених Кодексом адміністративного судочинства України, які необхідні для розгляду справи.

Відповідно до п. 5 Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 Клієнт сплачує кошти, визначені у п. 2 даної додаткової угоди протягом 30 (тридцяти) календарних днів з моменту підписання даної додаткової угоди. Відповідно до платіжного доручення № 268 від 14.01.2020 Приватне підприємство АДОНІС сплатило вказаний гонорар у повному обсязі на поточний рахунок Адвокатського бюро Олексія Романченко .

На підтвердження факту понесених судових витрат до матеріалів справи стороною позивача було надано копію Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019, копію Додаткової угоди № 1 від 18.11.2019 до Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019, а також копію платіжного доручення № 268 від 14.01.2020.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зазначає, що на виконання приписів ст. 139 КАС України, у зв'язку із тим, що акт виконаних робіт по Договору № 16/11-2019 від 18.11.2019 підписується сторонами після ухвалення рішення по справі, до матеріалів справи стороною позивача 02 січня 2020 року було подано заяву вих. № 005/01-2020 від 02.01.2020, в якій зазначено, що докази на підтвердження розміру судових витрат, понесених позивачем на професійну правничу допомогу у даній справі, в т.ч. і детальний опис виконаної адвокатом роботи, будуть надані до суду протягом п'яти днів у разі ухвалення судом позитивного для позивача судового рішення разом із заявою про ухвалення додаткового рішення щодо розподілу судових витрат.

Таким чином, враховуючи наявність документального підтвердження понесених позивачем витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат, колегія суддів дійшла висновку про обґрунтованість доводів апеляційної скарги про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу та як наслідок, необхідність її задоволення в повному обсязі.

Наведене узгоджується із правовими позиціями Великої Палати Верховного Суду викладеною у постанові від 27.06.2018 року по справі № 826/1216/16, а також Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 23.05.2018 року по справі №820/2262/17 та від 31.07.2018 року по справі №820/4263/17.

Відповідно до ст. 30 Закону № 5076-VI, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Отже, розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Без сумніву, суд не має право його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Водночас, для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумний та виправданий, що передбачено у ст. 30 Закону № 5076-VI. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов'язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

При цьому, обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

З огляду на це, відповідач, як особа, яка заперечує зазначений позивачем розмір витрат на оплату правничої допомоги, зобов'язаний був навести обґрунтування та надати відповідні докази на підтвердження його доводів щодо неспівмірності заявлених судових витрат із заявленими позовними вимогами.

Проте, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем у справі не подано ані заперечень на заяву позивача про ухвалення додаткового судового рішення про розподіл судових витрат до суду першої інстанції, ані відзиву на апеляційну скаргу позивача на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2019 року до суду апеляційної інстанції.

Проаналізувавши матеріали справи, доводи відповідача, розрахунки наданих послуг, враховуючи критерій обґрунтованості та доцільності понесених позивачем витрат, колегія суддів приходить до висновку щодо задоволення апеляційної скарги позивача.

Аналізуючи наведені нормативно - правові акти, колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції відмовляючи у задоволенні вимоги про стягнення з відповідача судових витрат з надання професійної правничої допомоги, зробив передчасні висновки.

Відповідно до ч.1 ст. 308 КАС України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

У відповідності до ст. 242 Кодексу адміністративного судочинства України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Таким чином, з огляду на викладене вище, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2020 року по справі № 520/12434/19, в частині відмови у стягненні з Державної податкової служби України судових витрат на професійну правничу допомогу прийнято з помилковим застосуванням норм матеріального права та підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення в цій частині про задоволення позовних вимог та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України на користь Приватного підприємства "АДОНІС" судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) гривень 00 коп.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 315 Кодексу адміністративного судочинства України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення

Відповідно до п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 317 КАС України, підстави для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб'єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч. 1 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до платіжного доручення № 276 від 28.01.2020 позивачем сплачено судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2881,50 грн.

Таким чином, судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2881,50 грн. підлягають стягненню за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача.

Керуючись ст. ст. 229, 242, 243, 250, 308, 310, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Державна податкова служба України залишити без задоволення.

Апеляційну скаргу Приватного підприємства "АДОНІС" задовольнити.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 16.01.2020 року по справі № 520/12434/19 скасувати в частині відмови у стягненні з Державної податкової служби України судових витрат на професійну правничу допомогу.

Прийняти в цій частині постанову, якою позов задовольнити.

Стянути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України (пл. Львівська,8, м. Київ, 04053, код ЄДРПОУ 43005393) на користь Приватного підприємства "АДОНІС" (вул. Всеволода Нестайка, 22-а, м. Люботин, харківська область, код ЄДРПОУ 14082711) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5000 (п'ять тисяч) гривень 00 коп.

Стянути за рахунок бюджетних асигнувань Державної податкової служби України (пл. Львівська,8, м. Київ, 04053, код ЄДРПОУ 43005393) на користь Приватного підприємства "АДОНІС" (вул. Всеволода Нестайка, 22-а, м. Люботин, харківська область, код ЄДРПОУ 14082711) судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги у розмірі 2881 (дві тисячі вісімсот вісімдесят одну) гривню 50 коп..

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.О. Кононенко Судді (підпис) (підпис) О.І. Сіренко В.А. Калиновський Повний текст постанови складено 18.03.2020 року