Рішення

від 20.03.2020 по справі 120/159/20-а

ВІННИЦЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

20 березня 2020 р. Справа № 120/159/20-а

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дончика Віталія Володимировича, розглянувши у письмовому провадженні в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко Світлани Володимирівни про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії

в с т а н о в и в :

16.01.2020 року ОСОБА_1 звернувся в суд з адміністративним позовом до Державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко С.В. про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити дії.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що Рішенням 56-ої сесії 7-го скликання Калинівської міської ради Вінницької області № 234 від 17.12.2019 року, про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, передачу земельних ділянок у власність, йому передано у власність земельну ділянку площею 1,6011 га., кадастровий номер 0521681600:02:000:0528, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства.

З метою здійснення Державної реєстрації права власності на зазначену земельну ділянку, позивач звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області, яка рішенням від 08.01.2020 року №50579453 відмовила у державній реєстрації прав та їх обтяжень. Обґрунтовуючи відмову зазначила, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян проводиться один раз по кожному виду використання, посилаючись на ч.4 ст.116 Земельного кодексу України.

Позивач вказав, що рішенням 31 сесії 6 скликання Дружелюбівської сільської ради Калинівського району Вінницької області № 537 від 07 жовтня 2015 року йому затверджено технічну документацію та безоплатно передано у власність, земельну ділянку площею 0,2100 га, кадастровий номер: 0521681600:01:001:0291, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства. Дана земельна ділянка знаходиться по місцю його житлового будинку, який перейшов йому у власність відповідно до договору дарування від 04.07.1992 року.

На переконання позивача, рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 50579453 є протиправним та підлягає скасуванню, оскільки маючи у власності земельні ділянки площею 0,2100 га. та площею 1,6011 га., повністю відповідатиме межам норм безоплатної передачі земельних ділянок, так як їх загальна площа становить 1,8111 га., що є не більше 2,0 га.

Враховуючи вищевикладене, позивач вважає, що має беззаперечне право на здійснення державної реєстрації даної земельної ділянки, що і стало підставою для звернення з цим позовом до суду, в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко Світлани Володимирівни про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень №50579453 від 08.01.2020 року, щодо державної реєстрації права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 1,6011 га., кадастровий номер 0521681600:02:000:0528, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на землях Калинівської міської ОТГ (за межами с.Дружелюбівка Калинівського району Вінницької області);

- зобов`язати державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області здійснити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 1,6011 га., кадастровий номер 0521681600:02:000:0528, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на землях Калинівської міської ОТГ (за межами с. Дружелюбівка Калинівського району Вінницької області).

Ухвалою суду від 21.01.2020 року позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у адміністративній справі, розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

10.02.2020 року відповідачем подано відзив на позовну заяву, у якому останній заперечує щодо задоволення позовних вимог. Зокрема вказала, що 27.12.2019 року за результатом розгляду заяви позивача про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на земельну ділянку кадастровий номер 0521681600:02:000:0528 встановлено, що позивач скористався своїм правом на безоплатну передачу земельної ділянки з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства зареєструвавши земельну ділянку на підставі рішення Дружелюбівської сільської ради Калинівського району Вінницької області рішення №537 від 07.10.2015 року 31 сесії 6 скликання, кадастровий номер земельної ділянки 0521681600:01:001:0291, право власності на яку зареєстроване за №12284766 31.11.2015 року, загальна площа земельної ділянки 0,21 га.

Згідно ч.4 ст. 116 Земельного кодексу України передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання.

При цьому, позивачу відмовлено у державній реєстрації прав на нерухоме майно, у зв`язку із тим, що він вже використав своє право на безоплатну приватизацію.

Вказала, що твердження позивача про те, що площа земельних ділянок за кадастровими номерами: 0521681600:01:001:0290 - 0,2100 га та земельна ділянка: 0521681600:02:000:0258 - 1,6011 га, є меншою за 2 га, а відтак він має право на безоплатну приватизацію, є помилковим, оскільки право на збільшення земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства мають ті громадяни, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі не більше 0,6 га.

На переконання відповідача, право на збільшення земельної ділянки в межах норм, установлених статтею 121 ЗК України для ведення особистого селянського господарства мають ті громадяни, які реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого підсобного господарства в розмірі не більше 0,6 га відповідно до приписів Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року.

Враховуючи вищевикладене, відповідач вважає доводи позивача не обґрунтованими, а позов таким, що не підлягає задоволенню.

Суд, вивчивши матеріали справи та оцінивши наявні у ній докази в їх сукупності встановив наступні фактичні обставини.

17.12.2019 року рішенням 56-ої сесії 7-го скликання Калинівської міської ради № 234 про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок, передачу земельних ділянок у власність, позивачу затверджено проект землеустрою та передано у власність земельну ділянку площею 1,6011 га., кадастровий номер 0521681600:02:000:0528, з цільовим призначенням для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на землях Калинівської міської ОТГ (за межами с.Дружелюбівка).

За результатом розгляду заяви позивача від 27.12.2019 року, 08.01.2020 року державним реєстратором Черепашинецької сільської ради Калинівського району прийнято рішення №50579453, яким відмовлено у державній реєстрації права власності, форма власності: приватна земельна ділянка, кадастровий номер 0521681600:02:000:0528, за суб`єктом: ОСОБА_1 .

Мотивуючи відмову відповідач вказала, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян проводиться один раз по кожному виду використання, ч. 4 ст.116 Земельного кодексу України.

Не погоджуючись із прийнятим рішенням позивач звернувся з цим позовом до суду.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходив із наступного.

Відповідно до ч.1, 2 ст.116 Земельного Кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Пункт "в", ч.3 цієї статті визначає, що безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Статтею 126 Земельного Кодексу України передбачено, що право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Умови та порядок здійснення державної реєстрації прав на нерухоме майно встановлені нормами Закону України Про державну реєстрацію речових прав на майно та їх обтяжень №1942-VI від 01.07.2004 року (далі - Закон №1952-VI) та Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що затверджений Постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 року (далі - Порядок №1127).

Згідно ст. 2 Закону №1952-VI державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У відповідності до ч.1 ст.4 Закону №1952-VI державній реєстрації прав підлягають, право власності та право довірчої власності як спосіб забезпечення виконання зобов`язання на нерухоме майно, об`єкт незавершеного будівництва.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону №1952-VI до повноважень суб`єктів державної реєстрації прав належить: 1) забезпечення: проведення державної реєстрації прав; ведення Державного реєстру прав; взяття на облік безхазяйного нерухомого майна; формування та зберігання реєстраційних справ.

Зберігання реєстраційних справ у паперовій формі здійснюється виключно виконавчими органами міських рад міст обласного та/або республіканського Автономної Республіки Крим значення, Київською, Севастопольською міськими, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями за місцезнаходженням відповідного майна; 2) здійснення інших повноважень, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

За правилами ч.3 ст.10 Закону №1952-VI державний реєстратор:

1) встановлює відповідність заявлених прав і поданих/отриманих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями, зокрема: відповідність обов`язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення у випадках, передбачених законом; відповідність повноважень особи, яка подає документи для державної реєстрації прав; відповідність відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що містяться у Державному реєстрі прав, відомостям, що містяться у поданих/отриманих документах; наявність обтяжень прав на нерухоме майно; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або відповідний правочин пов`язує можливість виникнення, переходу, припинення речового права, що підлягає державній реєстрації;

2) перевіряє документи на наявність підстав для проведення реєстраційних дій, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, зупинення державної реєстрації прав, відмови в державній реєстрації прав та приймає відповідні рішення;

3) під час проведення державної реєстрації прав, що виникли в установленому законодавством порядку до 1 січня 2013 року, обов`язково запитує від органів влади, підприємств, установ та організацій, які відповідно до законодавства проводили оформлення та/або реєстрацію прав, інформацію (довідки, засвідчені в установленому законодавством порядку копії документів тощо), необхідну для такої реєстрації, у разі відсутності доступу до відповідних носіїв інформації, що містять відомості, необхідні для проведення державної реєстрації прав, чи у разі відсутності необхідних відомостей в єдиних та державних реєстрах, доступ до яких визначено цим Законом, та/або у разі, якщо відповідні документи не були подані заявником;

4) під час проведення реєстраційних дій обов`язково використовує відомості Державного земельного кадастру та Єдиного реєстру дозвільних документів, що дають право на виконання підготовчих та будівельних робіт і засвідчують прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів, відомостей про повернення на доопрацювання, відмову у видачі, скасування та анулювання зазначених документів, а також використовує відомості, отримані у порядку інформаційної взаємодії Державного реєстру прав з Єдиним державним реєстром судових рішень;

5) відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про об`єкти та суб`єктів таких прав;

6) присвоює за допомогою Державного реєстру прав реєстраційний номер об`єкту нерухомого майна у випадках, передбачених цим Законом;

7) виготовляє електронні копії документів, поданих у паперовій формі, та розміщує їх у реєстраційній справі в електронній формі у відповідному розділі Державного реєстру прав (у разі якщо такі копії не були виготовлені під час прийняття документів за заявами у сфері державної реєстрації прав);

8) формує за допомогою Державного реєстру прав документи за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав;

9) формує реєстраційні справи у паперовій формі;

9-1) надає в установленому порядку та у випадках, передбачених Законом України "Про виконавче провадження", інформацію органу державної виконавчої служби або приватному виконавцю;

10) здійснює інші повноваження, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини 1 статті 18 Закону №1952-ІV державна реєстрація прав проводиться в такому порядку: 1) прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрація заяви в базі даних заяв; 2) виготовлення електронних копій документів, поданих для державної реєстрації прав, шляхом сканування (у разі подання документів у паперовій формі) та їх розміщення у Державному реєстрі прав; 3) встановлення черговості розгляду заяв, зареєстрованих у базі даних заяв; 4) перевірка документів на наявність підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав та прийняття відповідних рішень; 5) прийняття рішення про державну реєстрацію прав (у разі відсутності підстав для зупинення розгляду заяви, зупинення державної реєстрації прав, відмови у проведенні державної реєстрації прав); 6) відкриття розділу в Державному реєстрі прав та/або внесення до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідних відомостей про речові права на нерухоме майно та їх обтяження, про обєкти та субєктів цих прав; 7) формування витягу з Державного реєстру прав про проведену державну реєстрацію прав для подальшого використання заявником; 8) видача/отримання документів за результатом розгляду заяви.

Частина 2 статті 18 Закону №1952-ІV перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та порядок державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень. Державні реєстратори зобов`язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно ч.8 цієї статті державній реєстрації підлягають виключно заявлені речові права на нерухоме майно та їх обтяження, за умови їх відповідності законодавству і поданим/отриманим документам.

Зі змісту оскаржуваного рішення судом встановлено, що відмовляючи у державній реєстрації права власності на земельну ділянку, кадастровий номер: 0521681600:02:000:0528 відповідач вказав, що передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян проводиться один раз по кожному виду використання (ч.4 ст. 116 Земельного кодексу України). При цьому, керувався ст. 24 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" пунктами 18 та 23 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №1127 від 25.12.2015 року.

Суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 3 Земельного Кодексу України, земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Згідно ст. 5 Земельного кодексу України, земельне законодавство базується на таких принципах:

а) поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва;

б) забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави;

в) невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом;

г) забезпечення раціонального використання та охорони земель;

ґ) забезпечення гарантій прав на землю;

д) пріоритету вимог екологічної безпеки.

Стаття 12 ЗК України визначає, що до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст зокрема належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Відповідно до статті 118 ЗК України порядок безоплатної передачі земельних ділянок у власність громадянами передбачає реалізацію таких послідовних етапів: - звернення громадян з клопотанням про надання дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; - надання дозволу відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування; - розробка суб`єктами господарювання за замовленням громадян проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки; - погодження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки в порядку, передбаченому Земельним кодексом України; - затвердження відповідним органом виконавчої влади або місцевого самоврядування проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Як вже встановлено судом, право на отримання земельної ділянки у власність реалізовано шляхом прийняття Калинівською міською радою рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність ОСОБА_1 .

Таким чином, перевірка на наявність у позивача права на безоплатну приватизацію земельної ділянки на певний вид використання, має здійснюватись на етапі погодження та затвердження проектів землеустрою. В той же час, ЗК України не визначає повноважень державних реєстраторів на здійснення перевірок вже переданих у власність земельних ділянок, які, відповідно до Закону 1952-IV перевіряють виключно інформацію з метою недопущення одночасного існування подвійної державної реєстрації прав на об`єкт нерухомого майна.

Крім того, ч. 1 ст. 24 Закону №1952-ІV встановлено перелік вичерпних підстав відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, а саме: 1) заявлене речове право, обтяження не підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону; 2) заява про державну реєстрацію прав подана неналежною особою; 3) подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом; 4) подані документи не дають змоги встановити набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяження; 5) наявні суперечності між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами на нерухоме майно та їх обтяженнями; 6) наявні зареєстровані обтяження речових прав на нерухоме майно; 7) заяву про державну реєстрацію обтяжень щодо попереднього правонабувача подано після державної реєстрації права власності на таке майно за новим правонабувачем; 8) після завершення строку, встановленого частиною третьою статті 23 цього Закону, не усунені обставини, що були підставою для прийняття рішення про зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав; 9) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень під час вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, обєктом незавершеного будівництва подано не до нотаріуса, який вчинив таку дію; 10) заяву про державну реєстрацію прав та їх обтяжень в електронній формі подано особою, яка згідно із законодавством не має повноважень подавати заяви в електронній формі; 11) заявником подано ті самі документи, на підставі яких заявлене речове право, обтяження вже зареєстровано у Державному реєстрі прав; 12) заявника, який звернувся із заявою про державну реєстрацію прав, що матиме наслідком відчуження майна, внесено до Єдиного реєстру боржників.

Згідно ч. 2 ст. 24 Закону №1952-ІV за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав державний реєстратор приймає рішення про відмову в державній реєстрації прав.

Рішення про відмову в державній реєстрації прав повинно містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття.

Відповідно до пункту 23 Порядку № 1127 за наявності підстав для відмови в державній реєстрації прав, що визначені Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", державний реєстратор приймає відповідне рішення, яке повинне містити вичерпний перелік обставин, що стали підставою для його прийняття, з відповідним обґрунтуванням їх застосування.

При цьому, відповідно до ч.5 ст. 24 Закону № 1952-ІV відмова в державній реєстрації прав з підстав, не передбачених частиною першою цієї статті, заборонена.

Системний аналіз викладених правових норм дає підстави дійти висновку, що законодавством регламентовано перелік підстав для відмови у державній реєстрації, який є виключним і не підлягає розширеному тлумаченню.

Як вже встановлено судом, підставою для відмови в державній реєстрації земельної ділянки, стало те, що позивач скористався своїм правом на безоплатну передачу земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Таким чином, відповідач приймаючи рішення про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень №50579453 від 08.01.2020 року, діяв не в спосіб визначений Законом №1952-IV, за відсутності повноважень, відповідно до положень Земельного кодексу України, правом на вирішення питання про відведення у власність земельних ділянок.

Окрім того, встановлення права особи на отримання земельної ділянки, під час державної реєстрації такого права, за наявності рішення компетентного органу про її передачу у власність, є свідчення надання правової оцінки законності такого рішення, що є порушенням принципів здійснення державної реєстрації, визначеної Законом №1952-IV.

Відповідно до ч.1 ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод і практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 14.10.2010р. по справі Щокін проти України (Shchokin v. Ukraine, заяви № 23759/03 та 37943/06) та у рішенні Європейського суду з прав людини від 07.07.2011р. по справі Серков проти України (Serkov v. Ukraine, заява № 39766/05) Європейським судом з прав людини фактично надане тлумачення змісту ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року та змісту верховенства права, згідно з яким національне законодавство має бути чітким та узгодженим, відповідати вимозі якості закону, забезпечувати адекватний захист осіб від свавільного втручання у права заявника, а у разі протилежного (тобто у разі неоднозначного трактування норми права) підлягає застосуванню найбільш сприятливий для заявника підхід.

Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року, ратифікована Законом України N475/97-ВР від 17.07.1997р., відповідно дост.9 Конституції України, є частиною національного законодавства.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Вищевказана норма гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і в оцінці дотримання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за яких майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Першим і найголовнішим правилом статті 1 Першого протоколу є те, що за певних обставин законне сподівання на отримання активу також може захищатися статтею 1 Першого протоколу. Будь-яке втручання державних органів у право на мирне володіння майном має бути законним і повинно переслідувати легітимну мету в інтересах суспільства ; повинно бути пропорційним по відношенню до переслідуваної мети. Іншими словами, має бути забезпечено справедливий баланс між загальними інтересами суспільства та обов`язком захисту основоположних прав конкретної особи.

Так. за практикою ЄСПЛ за певних обставин "законні очікування" стосовно отримання "власності" можуть гарантуватись статтею 1 Першого протоколу Конвенції якщо, зокрема у національному законодавстві існують достатні підстави для таких очікувань. Тобто, якщо в державі існує діюче законодавство, яке передбачає певні виплати таке законодавство розцінюється як таке, що створює право власності для відповідної категорії осіб.

Відповідно до пунктів 21, 24 рішення у справі "Федоренко проти України" (№ 25921/02) Європейський суд з прав людини, здійснюючи прецедентне тлумачення статті 1 Першого Протоколу до Конвенції сформулював правову позицію про те, що право власності може бути "існуючим майном" або "виправданими очікуваннями" щодо отримання можливості ефективного використання права власності чи "законними сподіваннями" отримання права власності. Аналогічна правова позиція сформульована Європейським судом з прав людини у пункті 32 рішення по справі "Стреч проти Сполучного Королівства" (Stretch v. the United Kingdom № 44277/98).

Враховуючи те, що у відповідача були відсутні законодавчо визначені підстави для прийняття оскаржуваного рішення, суд дійшов висновку про необхідність визнання протиправним та скасування рішення Державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко С.В. про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень № 50579453 від 08.01.2020 року.

Визначаючись щодо вимоги позивача про зобов`язання відповідача здійснити державну реєстрацію права власності, суд зазначає наступне.

Адміністративний суд, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим ч. 2 ст. 2 КАС України критеріям, не може втручатися у дискрецію суб`єкта владних повноважень в межах такої перевірки.

Конституційний Суд України в своєму рішенні від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 зазначив, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

Згідно зі ст. 11 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом.

Державний реєстратор - це посадова особа, яка діє від імені держави, представляє її інтереси і наділяється владними повноваженнями щодо внесення відповідних записів до реєстрів. З аналізу норм статей 6 та 10 Закону встановлено, що державними реєстраторами являються державні службовці, районних державних адміністрацій, посадові особи органів місцевого самоврядування, працівники акредитованих суб`єктів, приватні нотаріуси, приватні та державні виконавці, на яких покладено обов`язок щодо державної реєстрації.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що суб`єкт державної реєстрації прав має виключну компетенцію в питаннях встановлення відповідності заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутності суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами. До виключної компетенції суб`єкта державної реєстрації належить і прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень чи відмову у реєстрації за наявності до того передбачених законом підстав, а тому суд не вправі втручатися у діяльність органу державної реєстрації прав, зобов`язуючи його приймати такі рішення.

Така правова позиція була висловлена у постанові Верховного Суду України від 11.11.2015 року у справі 819/1849/13-а та у постанові Вищого адміністративного суду України від 24.03.2016 року по справі К/800/22687/15.

Отже, вирішення питань щодо прийняття рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень чи відмову у реєстрації належить до виключної компетенції відповідача.

У відповідності з Рекомендаціями № R (80) 2 Комітету Міністрів державам-членам стосовно реалізації адміністративними органами влади дискреційних повноважень від 11 березня 1980 року (надалі також "Рекомендація R (80)2") під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин Рекомендація Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнята Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року на 316-й нараді заступників міністрів.

На цій підставі адміністративні суди, перевіряючи рішення, дію чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність закріпленим статтею 2 КАС України критеріям, не втручаються у дискрецію (вільний розсуд) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за названими критеріями.

Аналогічна правова позиція міститься у постанові Верховного Суду від 08 травня 2018 року у справі №815/3799/17, від 21 серпня 2018 року у справі №810/3393/17.

Крім того, згідно абз. 2 ч. 4 ст. 245 КАС України, у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Таким чином, належним захистом порушеного права позивача є зобов`язання відповідача повторно розглянути його заяву про державну реєстрацію права власності від 27.12.2019 року за реєстраційним номером 37818742 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у рішенні, оскільки саме по собі судове рішення про визнання протиправним та скасування рішення, не відновлює порушеного права позивача.

Суд вважає за необхідне зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п. 58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія).

За приписами вимог пункту 4 частини першої статті 5 КАС України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Відповідно до положень статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У таких справах суб`єкт владних повноважень не може посилатися на докази, які не були покладені в основу оскаржуваного рішення, за винятком випадків, коли він доведе, що ним було вжито всіх можливих заходів для їх отримання до прийняття оскаржуваного рішення, але вони не були отримані з незалежних від нього причин.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що з наведених у позовній заяві мотивів і підстав, позовній вимоги підлягають частковому задоволенню.

Щодо вимоги позивача про стягнення судових втрат, суд зазначає наступне.

Статтею 132 КАС України визначено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Судом встановлено, що позивач є учасник бойових дій, що підтверджується посвідченням НОМЕР_2 від 27.05.2019 року, а відтак останній звільнений від сплати судового збору, відповідно до п.13 ч.1 ст.5 Закону України "Про судовий збір".

Щодо стягнення на користь позивача витрат понесених ним на правову допомогу адвоката, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 134 КАС України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

При цьому даною статтею передбачено цілі розподілу, визначення розміру та розмір судових витрат.

Зокрема, згідно частини 3 статті 134 КАС України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Відповідно до частин 4, 5 ст. 134 КАС України, встановлено, що для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Відповідно до ч.7 ст.139 КАС України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Надаючи оцінку письмовим доказам, суд наголошує, що на підставі п.2 ч.3 ст.134 КАС України розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації сторін, яка не є суб`єктом владних повноважень та на користь якої ухвалене рішення, за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень. При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інші витрати, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

Даний висновок узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постановах від 21 березня 2018 року у справі №815/4300/17, від 11 квітня 2018 року у справі №814/698/16.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України", оцінюючи вимоги заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, виходить з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Судом встановлено, що в підтвердження понесення витрат на правничу допомогу позивачем надано договір про надання правової допомоги від 11.01.2020 року № 1, акт приймання-передачі наданих послуг від 13.01.2020 року, детальний опис робіт (наданих послуг) виконаних адвокатом, квитанція №1 від 11.01.2020 року, що підтверджує оплату гонорару в розмірі 3200 грн. за підготовку, складання позовної заяви з додатками та представництво інтересів в суді першої інстанції.

Із поданих документів слідує, що 11.01.2020 року між позивачем ОСОБА_1 та адвокатом Власюком А.В., укладено Договір № 1 про надання правової допомоги.

Згідно п.п. 1.1, 2.1 цього Договору адвокат зобов`язується надати клієнту консультаційні та юридичні послуги щодо захисту (представлення) інтересів останнього в органах державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків та у суді.

Послуги надаються клієнту шляхом: усного та письмового консультування з юридичних питань; складання проектів необхідних процесуальних документів, заяв тощо; особистої участі та представництва інтересів клієнта в органах досудового слідства прокуратури та в суді першої інстанції.

Відповідно до п.п. 4.1 Договору за послуги передбачені п.1.1 Договору клієнт сплачує адвокату винагороду визначену у додатку до договору.

Згідно висновків, викладених Верховним Судом у постанові від 09.04.2019 року у справі № 826/2689/15, надання належних та допустимих доказів на підтвердження витрат, понесених у зв`язку з вчиненням окремих процесуальних дій поза судовим засіданням, а також часу, витраченого на підготовку позовної заяви та інших процесуальних документів, з урахуванням тривалості розгляду справи, є підставою для задоволення вимог про відшкодування витрат на правничу допомогу.

На підтвердження витрат понесених позивачем на правничу допомогу, останнім надано квитанцію №1 від 11.01.2020 року, що підтверджує оплату гонорару в розмірі 3200 грн. за підготовку, складання позовної заяви з додатками та представництво інтересів в суді першої інстанції.

Як вбачається із детального опису робіт (наданих послуг), адвокатом надано такі послуги:

- під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням (згідно матеріалів справи): позовна заява з додатками від 13.01.2020 року - 8 год., заява про власне письмове підтвердження позивача від 13.01.2020 року - 40 хв., заява про розподіл судових витрат від 13.01.2020 року - 1 год. 30 хв.

Згідно п.3 Акту приймання-передачі наданих послуг №1 від 13.01.2020 року, за надання правової (правничої) допомоги у справі клієнт сплачує адвокату гонорар в розмірі 3200 грн., що визначений згідно складеного адвокатом розрахунку часу, витраченого на надання правничої допомоги (детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги).

З огляду на вищезазначене, враховуючи доведеність витрат на правничу допомогу адвоката, суд приходить до висновку, що вимога про відшкодування витрат в цій частині підлягає задоволенню.

При цьому, вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить із того, що згідно ч.3 ст.139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Таким чином, суд доходить висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача витрати на професійну правничу допомогу адвоката в розмірі 1600 грн., що відповідатиме вимогам розумності та співмірності. При цьому, такі витрати підлягають відшкодуванню за рахунок місцевого бюджету Черепашинецької сільської ради Калинівського району, як органу - суб`єкта владних повноважень, посадова особа якої, є відповідачем у справі.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, суд -

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко Світлани Володимирівни про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень №50579453 від 08.01.2020 року.

Зобов`язати державного реєстратора прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко Світлану Володимирівну, повторно розглянути заяву ОСОБА_1 про державну реєстрацію права власності за реєстраційним номером 37818742, з урахуванням правової оцінки наданої судом у рішенні.

В іншій частині позовних вимог відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) понесені витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 1600 грн. (одна тисяча шістсот гривень) за рахунок місцевого бюджету Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області (вул. Центральна, 5-А, с. Черепашинці, Калинівський район, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04328737).

Рішення суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 );

Відповідач: Державний реєстратор прав на нерухоме майно Черепашинецької сільської ради Калинівського району Вінницької області Демко Світлана Володимирівна (вул. Центральна, 5-А, с.Черепашинці, Калинівський район, Вінницька область, код ЄДРПОУ 04328737).

Повний текст рішення виготовлений: 20.03.2020 року.

Суддя Дончик Віталій Володимирович