Рішення

від 15.01.2020 по справі 376/3330/19

СКВИРСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Сквирський районний суд Київської області

Справа № 376/3330/19

Провадження № 2/376/248/2020

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"15" січня 2020 р. Сквирський районний суд Київської області в складі: головуючого - судді: Клочко В.М., при секретарі: Щур Л.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження в м. Сквира Київської області цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Сквирської міської ради Київської області про визнання права власності на нерухоме майно,-

В С Т А Н О В И В :

До Сквирського районного суду Київської області з позовом до Сквирської міської ради Київської області звернувся ОСОБА_1 , як член та голова правління Сквирської іудейської релігійної громади, в якому просить визнати за Сквирською Іудейською релігійною громадою право власності на (синагогу) громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами загальною площею 1659,4 м2, що розташована за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 (бувша назва Леніна, 37 ).

В обгрунтування позову вказує, що 24 грудня 2003 року між Сквирським іудейським релігійним осередком, (покупець) в особі, - голови правління ОСОБА_1 та Сквирським районним споживчим товариством (продавець) в особі голови правління Мельника Андрія Михайловича, було укладено договір купівлі продажу нежитлових приміщень, що розташовані за адресою: Київська область м. Сквира вул. Леніна, 37 .

Передача нежитлових приміщень відбулася відповідно до акту прийому-передачі нежитлових приміщень, 25.12.2003 року.

Зазначені будівлі належали Сквирському районному споживчому товариству, на підставі свідоцтва про право власності, виданого Сквирським управлінням житлово-комунального господарства від 03.10.2003 року та зареєстрованого у Білоцерківському бюро технічної інвентаризації за № 278 в книзі № 2.

На підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2003 року, Сквирський іудейський релігійний осередок набув право власності на комплекс нежитлових будівель, що розташовані за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 (бувша назва Леніна, 37 ).

23.01.2004 року Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації, було зареєстровано право власності на комплекс нежитлових будівель, які знаходяться за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 (бувша назва Леніна, 37 ).

Згідно витягу про реєстрацію права власності на нерухоме майно, виданого Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації № 2672257 від 27.01.2004 року форма власності зазначена - колективна.

Згідно історичних джерел, спірна споруда (синагога), яка розташована в м. Сквира по вул. Соборна, 37 , була побудована у 1711 році. У тридцятих роках XX століття влада Української РСР перетворила її на склад зерна. За незалежної України синагогу видозмінили, відкривши у приміщенні швейну майстерню. В оформленні зберігся поділ стін, форми вікон і фриз аркади.

Синагога - юдейський молитовний будинок чи приміщення, де юдеї вивчають Святе Письмо моляться Богові . На відміну від православної церкви, синагога не є храмом, а лише приміщенням для громадської молитви. Також громада віруючих юдеїв, які поклоняються в одній синагозі та формують собою спільноту. Зазвичай являє собою споруду характерної архітектури. За юдейськими релігійними правилами, синагогою може бути будь-яке приміщення, яке було освячене за спеціальним обрядом.

Згідно з Талмудом, споруда синагоги повинна розміщуватись у центрі єврейського поселення, як правило, на підвищенні і бути домінантою всієї прилеглої території. Традиція надає синагозі величезне значення в єврейському житті.

У 2004 році, силами Сквирської іудейської релігійної громади синагогу відновили, здійснивши реконструкцію і перепланування без порушення зовнішніх геометричних розмірів будівлі, зокрема відновили напівзруйнований фундамент, відбудували стіни та замінили покрівлю, як наслідок відбулося збільшення її площі.

У зв`язку з тим, що у держави відсутній правовий механізм щодо зміни форми власності з неіснуючої на існуючу, вважає, що дана правова невизначеність, порушує його право як члена релігійної громади, який дотримується певних переконань, не дозволяє позивачу, як власнику зазначеного майна, у повному обсязі реалізувати повноваження щодо володіння, користування та розпорядження належним йому майном, крім того, на даний час утримання (синагоги) покладається виключно на нього та на членів громади, тому він змушений звернутися до суду із зазначеним позовом про визнання за Сквирською іудейською релігійною громадою права власності на спірні об`єкти нерухомості та відновлення історичної справедливості.

У судове засідання позивач не з`явився, направив до суду заяву в якій позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить розглянути справу за його відсутності.

Відповідач, у судове засідання не з`явився, подав до суду заяву, у якій позов визнає у повному обсязі, не заперечує проти задоволення позову та просить розглянути справу за відсутності представника Сквирської міської ради Київської області.

Відповідно до ч. 4 ст. 206 Цивільного процесуального кодексу України, у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову.

Визнання позову відповідачем - це одностороннє вільне волевиявлення відповідача, спрямоване на припинення спору з позивачем. Право відповідача на визнання позову є виявом принципів диспозитивності і змагальності.

Всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку, про задоволення позову у повному обсязі. Приймаючи рішення, суд керується наступним.

Судом встановлено, що 24 грудня 2003 року між Сквирським іудейським релігійним осередком, (покупцем) в особі, - голови правління ОСОБА_1, та Сквирським районним споживчим товариством (продавцем) в особі голови правління Мельника Андрія Михайловича, було укладено договір купівлі продажу нежитлових приміщень, що розташовані за адресою: Київська область м. Сквира вул. Леніна, 37, діюча Соборна, 37 .

Передача нежитлових приміщень відбулася відповідно до акту прийому-передачі нежитлових приміщень, 25.12.2003 року.

Зазначені будівлі належали Сквирському районному споживчому товариству, на підставі свідоцтва про право власності, виданого Сквирським управлінням житлово-комунального господарства від 03.10.2003 року та зареєстрованого у Білоцерківському бюро технічної інвентаризації за № 278 в книзі № 2.

На підставі договору купівлі-продажу від 24.12.2003 року, Сквирський іудейський релігійний осередок набув право власності на комплекс нежитлових будівель, що розташовані за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 (бувша назва Леніна, 37 ).

23.01.2004 року Білоцерківським міжміським бюро технічної інвентаризації, було зареєстровано право власності на комплекс нежитлових будівель, які знаходяться за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 (бувша назва Леніна, 37 ).

У 2004 році, силами Сквирської іудейської релігійної громади синагогу відновили, здійснивши реконструкцію і перепланування без порушення зовнішніх геометричних розмірів будівлі, зокрема відновили напівзруйнований фундамент, відбудували стіни та замінили покрівлю, як наслідок відбулося збільшення її площі.

Частиною першою статті 35 Конституції України передбачено, що кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Відповідно до ст. 9 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Законом України № 475/97 ВР від 17.07.1997 р.) кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.

Відповідно до статті 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації Релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури. Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об`єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об`єднання представляються своїми центрами (управліннями) .

Статтею 8 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації Релігійна громада є місцевою релігійною організацією віруючих громадян одного й того ж культу, віросповідання, напряму, течії або толку, які добровільно об`єдналися з метою спільного задоволення релігійних потреб. Держава визнає право релігійної громади на її підлеглість у канонічних і організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підлеглості .

Єврейська релігійна громада міста Сквира Київської області є релігійною громадою та, відповідно, релігійною організацією, яка утворена на підставі статей 7, 8, 13 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації та є юридичною особою.

Статтею 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації передбачено, що Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим .

До того ж, суд звертає увагу на те, що згідно пункту 13 Декрету тимчасового робітничо-селянського уряду України від 19 січня 1919 року "Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" все майно церковних і релігійних громад було проголошено народною власністю, тобто власністю держави. Таким чином, на момент введення вищевказаного закону в дію, все майно церковних і релігійних громад в Україні було визнано державною власністю.

Приймаючи до уваги аргументи Єврейської релігійної громади міста Сквира, суд, в той же час, вважає за необхідне зазначити, що в розумінні чинного законодавства України, Єврейська релігійна громада міста Сквира була зареєстрована 17 вересня 1991 року як новостворена юридична особа. Водночас, суд вважає за можливе застосувати при вирішенні справи Роз`яснення Вищого арбітражного суду України Про деякі питання, що виникають при застосуванні Закону України Про свободу совісті та релігійні організації від 29 лютого 1996 року, де зазначено наступне. Відповідно до статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки. Слід мати на увазі, що згідно з пунктом 3 Указу Президента України від 4 березня 1992 р. № 125 Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна зазначені державні органи зобов`язані протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням. Отже, згідно з цим Указом допускається не лише повернення, а й передача у власність релігійних громад культових будівель. Зазначена передача культових будівель у власність релігійних громад, які не були їх власниками, можлива за умови, якщо в населеному пункті немає законного претендента на ці будівлі, тобто релігійної громади тієї конфесії (віросповідної приналежності), якій належала будівля на момент її переходу у власність держави .

Частиною 2 статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації передбачено, що Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - Уряду Республіки Крим .

У пункті 6 Постанови Верховної Ради України Про порядок введення в дію Закону України Про свободу совісті та релігійні організації визначено наступне: Кабінету Міністрів України, Уряду Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям забезпечити відповідно до Закону України Про свободу совісті та релігійні організації повернення у власність чи передачу у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням: прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави; прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном у встановленому законом порядку; вкладення коштів релігійними громадами у спорядження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею; наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань; інших суттєвих обставин у їх сукупності .

Крім того, Суд звертає увагу на те, що на підставі статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації та з метою практичного втілення її змісту Президентом України було прийнято ряд нормативно-правових актів.

Зокрема, пунктом 3 Указу Президента України Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна від 4 березня 1992 року було передбачено наступне: Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських Рад народних депутатів: протягом 1992 - 1993 років здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням; організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв і архівів, для вирішення у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням .

У Розпорядженні Президента України Про повернення релігійним громадам культового майна від 22 червня 1994 року визначено наступне. На виконання статті 17 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації : Місцевим органам державної виконавчої влади забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням .

Таким чином, Суд вважає, що державна політика України є спрямованою на повернення культового майна релігійним громадам для його використання за призначенням для використання при здійсненні богослужінь та релігійних обрядів та забезпечення громадянам їх конституційного права на свободу совісті та віросповідання.

Крім того, згідно із статтею 8 Конституції України В Україні визнається і діє принцип верховенства права .

Статтею 35 Конституції України передбачено, що Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров`я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей .

Відтак, природньо, що право на свободу світогляду і віросповідання є одним із фундаментальних прав людини і громадянина, яке безпосередньо гарантоване Конституцією України.

З огляду на викладене, суд також вважає за необхідне зазначити, що Законом України Про реабілітацію жертв політичних епресій на Україні`від 17 квітня 1991 року закріплено наступне: …Верховна Рада України … проголошує намір неухильно добиватись відновлення справедливості, усунення наслідків свавілля і порушень громадянських прав, … та гарантує народу України, що подібне ніколи не повториться, що права людини і законність будуть свято додержуватись.

Статтею 9 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка ратифікована Законом України Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року, передбачено, що Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб .

Абсолютно очевидно, що право на свободу думки, совісті та релігії є одним із основоположних прав людини, яке гарантоване Конвенцією.

Статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що Суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права .

Враховуючи зазначене, Суд вважає за необхідне застосувати рішення Європейського суду з прав людини, які стосуються тлумачення та застосування статті 9 Конвенції, статті 35 Конституції України та Закону України Про свободу совісті та релігійні організації , які гарантують реалізацію прав на свободу совісті та релігійні переконання.

Так, у справі Свято-Михайлівська Парафія проти України Європейським судом з прав людини було визначено, що стаття 9 Конвенції, стаття 35 Конституції України та Закон України Про свободу совісті та релігійні організації знаходяться у безпосередньому логічно-змістовному зв`язку.

Крім того, у зазначеному Рішенні Європейського суду з прав людини було застосовано деякі важливі документи стосовно реалізації громадянами своїх релігійних прав. Зокрема, у Рішенні міститься посилання на Відповідні витяги з висновку N 190 (1995) щодо вступу України до Ради Європи, де передбачено наступне:

... 11. відповідно до ст. 4 Статуту Ради Європи Україна здатна і бажає виконувати обов`язки члена Ради Європи, визначені у ст. 3: "Кожний член Ради Європи обов`язково повинен визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які перебувають під його юрисдикцією, і щиро та ефективно співпрацювати в досягненні мети Ради Європи", - у контексті запевнень вищих посадових осіб держави (лист Президента України, Голови Верховної Ради України та Прем`єр-міністра України від 27 червня 1995 року) та на основі наведеного нижче...: ....буде встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності;..."

87. Відповідні витяги з Доповіді моніторингового комітету Парламентської асамблеї "Дотримання зобов`язань, взятих на себе Україною" передбачає наступне (док. 10676, 19 вересня 2005 року):

"F. Свобода совісті та віросповідання.

269. Україна зобов`язалася знайти правове рішення для повернення церковного майна.

270. Законодавству України все ще бракує ефективних правових способів повернення церковного майна. До цього часу таке повернення здійснювалося несистематично на підставі Постанови Верховної Ради від 1991 року та кількох указів президента. Правова проблема реституції в основному породжена тим, що релігійні об`єднання не мають права на отримання статусу юридичної особи і, таким чином, не можуть володіти майном. Більшість організацій, які володіли майном, яке має бути повернене, перестали існувати. … Тому ми закликаємо українське керівництво виробити чіткі правила повернення майна релігійних організацій .

88. Доповідь моніторингового комітету Ради Європи щодо "Виконання зобов`язань, взятих на себе Україною" (док. 8272 від 2 грудня 1998 року) передбачає таке:

"C. Свобода совісті та віросповідання

51. … буде встановлено правове вирішення питання про повернення церковної власності .

Абсолютно аналогічних висновків Європейський суд з прав людини дійшов і при розгляді справи Церква села Сосулівка проти України , застосувавши при цьому посилання на ті самі документи моніторингового комітету Ради Європи, як й у справі Свято-Михайлівська Парафія проти України .

Таким чином, відповідно до практики Європейського суду з прав людини, вирішення питання про повернення (передачу) культового майна релігійним громадам, є невід`ємним та надзвичайно важливим елементом забезпечення громадянам реалізації їх права на свободу релігії, яке визнане одним із основоположних прав людини та гарантоване статтею 9 Конвенції.

Враховуючи зазначене, стаття 35 Конституції України, а також Закон України Про свободу совісті та релігійні організації , зокрема стаття 17 зазначеного Закону мають тлумачитися та застосовуватися органами державної влади України, виходячи із того, що повернення (передача) культового майна є невід`ємною частиною забезпечення громадянам права на свободу совісті та віросповідання, яке гарантоване Конституцією та Законом України Про свободу совісті та релігійні організації .

Частиною 1 статті 3 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації передбачено, що Кожному громадянину в Україні гарантується право на свободу совісті. Це право включає свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором і свободу одноособово чи разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, відправляти релігійні культи, відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання .

Частиною 4 статті 3 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації визначено, що Здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров`я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов`язанням України .

Згідно з частиною 1 та 2 статті 7 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації релігійні організації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури … .

Культова споруда будинок (споруда), призначений для проведення богослужінь та релігійних обрядів (християнські собори, церкви, каплиці, дзвіниці, хрещальні, молитовні будинки тощо; мусульманські мечеті, іудейські синагоги, тощо) (Наказ МНС України № 339 від 18.05.2009 р. Про затвердження Правил пожежної безпеки для культових споруд , зареєстрований Міністерством юстиції України 11.06.2009 р. за № 506/16522).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

За приписами ст. 15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом ст.16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути визнання права.

Частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України, визначено, що право власності - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Згідно ч.1 ст.317 Цивільного кодексу України, власнику майна належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном.

Відповідно до статті 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 392 Цивільного кодексу України встановлено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

За змістом Статті 18 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації Релігійні організації володіють, користуються і розпоряджаються майном, яке належить їм на праві власності. Релігійні організації можуть бути обмежені у здійсненні права власності лише у випадках і в порядку, передбачених законом. У власності релігійних організацій можуть бути будівлі, предмети культу, об`єкти виробничого, соціального і добродійного призначення, транспорт, кошти та інше майно, необхідне для забезпечення їх діяльності. Право власності релігійних організацій охороняється законом.

Відповідно до пункту 8 Рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи з питань захисту власності релігійних громад №1566 від 2002 року, рекомендовано - гарантувати релігійним інститутам, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності у визначений термін.

За приписами статті 17 Закону України від 23.02.2006 року №3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Згідно з статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997 року, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі Афанасьєв проти України від 05.04.2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правового захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, що не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

Таким чином, Європейський суд з прав людини неодноразово у своїх рішеннях, аналізуючи національні системи правового захисту на предмет дотримання права на ефективність внутрішніх механізмів в аспекті забезпечення гарантій, визначених ст. 13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, вказував, що для того, щоб бути ефективним, засіб захисту має бути незалежним від будь-якої вжитої на розсуд державних органів дії, бути безпосередньо доступним для тих, кого він стосується (див. рішення від 06.09.2005 року у справі Гурепка проти України (Gurepka v. Ukraine), заява №61406/00, пункт 59); спроможним запобігти виникненню або продовженню стверджуваному порушенню чи надати належне відшкодування за будь-яке порушення, яке вже мало місце (див. рішення від 26.10.2000 року у справі Кудла проти Польщі (Kudla v. Poland), заява №30210/96, пункт 158) (пункт 29 рішення Європейського суду з прав людини від 16.08.2013 року у справі Гарнага проти України (Garnaga v. Ukraine), заява №20390/07).

Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року №3-рп/2003).

Відповідно до частини першої статті 12 Цивільного процесуального кодексу України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом статті 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів, відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 16 ЦК України є визнання права.

Визнання права в цивільному законодавстві - це спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб`єктами цивільного права з приводу наявності чи відсутності правовідносин між сторонами і відповідно наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов`язку. Однак, слід зазначити, що в силу ст. ст. 8, 55, 124 Конституції України, цей спосіб захисту може застосовуватись не тільки за наявності спору, але й при невизначеності правового стану майна. Такий спосіб захисту здійснюється на підставі пред`явлення позову про визнання права власності, який може поєднувати не тільки правову вимогу визначення наявності чи відсутності правовідносин, а ще й вимогу про наявність чи відсутність цивільних прав та обов`язків щодо майна.

Враховуючи вищенаведене, оскільки з одного боку, відсутні підстави для приведення об`єкту нерухомості до попереднього стану, а з іншого, внаслідок правової невизначеності закону такий об`єкт перебуває у невизначеному стані, вимогу про визнання права власності належить визнати обґрунтованою та задовольнити.

Більше того, на переконання суду саме таке рішення відповідатиме сутності ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно якої кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Керуючись ст.12,95,206,259,263-265,268 ЦПК України,

ст.41 Конституції України, ст.ст. 15,16,328,331,392 Цивільного кодексу України, ст.ст. 13,17,18 Закону України Про свободу совісті та релігійні організації , ст. 20 Закону України "Про власність" ст. 120 Земельного кодексу України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 до Сквирської міської ради Київської області, про визнання права власності на нерухоме майно задовольнити.

Визнати за Сквирською Іудейською релігійною громадою, ідентифікаційний код юридичної особи: 25896322, право власності на нежитлову будівлю, синагогу, загальною площею 1659,4 кв.м., що розташована за адресою: Київська область м. Сквира вул. Соборна, 37 .

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя (підпис)