Рішення

від 13.04.2020 по справі 420/650/20

ОДЕСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 420/650/20

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 квітня 2020 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі:

Головуючого судді Аракелян М.М.

Розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративною позовною заявою ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871; вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

29 січня 2020 року до Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області, у якому позивачка просить суд:

визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області в порушення строків встановлених ст.118 ч.7 ЗК України та не прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року;

зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року із урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні, та прийняти рішення з урахуванням вимог ст.118 ч.7 ЗК України та пункту 8 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.06.2016 року №333, у виді наказу, яким надати дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області.

Згідно витягу з протоколу автоматизованого розподілу справи між суддями адміністративна справа №420/650/20 о 11:32:08 розподілена на суддю Аракелян М.М.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 03.02.2020 року прийнято до розгляду позовну заяву та відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін згідно ч.5 ст.262 КАС України.

21.02.2020 року за вх.№7916/20 від представника відповідача надійшли витребувані ухвалою суду від 03.02.2020 року докази.

21.02.2020 року за вх.№7921/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

20.03.2020 року за вх.№12869/20 від представника позивача надійшла заява про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу з договором про надання правової допомоги та описом юридичних послуг адвоката Ковальчука О.М. клієнту ОСОБА_1 , а також підписаним позивачем та адвокатом Актом прийому-передачі юридичних послуг від 20.03.20р. на суму 8200грн.

В обґрунтування вимог позову представник позивача зазначає, що на реалізацію закріпленого в Конституції України права особи на отримання земельної ділянки у власність безоплатно ним в інтересах ОСОБА_1 30.07.19р. було подано клопотання у порядку ст.118 Земельного кодексу України до Головного управління про надання їй дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки. У відповідь на клопотання Головне управління склало лист від 29.08.19р., яким відмовило у задоволенні клопотання з підстав того, що земельна ділянка, визначена у клопотанні, перебуває на землях колективної власності. Позивачка не погоджується із наданою відповіддю, в обґрунтування чого вказано, що:

по-перше, Головним управлінням Держгеокадастру в Одеській області не дотримано форми розпорядчого документа, яким оформлено результати розгляду клопотання. Так, відповідь надана у формі листа, однак має бути винесений наказ із зазначенням причин відмови у задоволенні клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою; ст.118 ЗК України містить вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу;

по-друге, за результатом наданого до Головного управління запиту про отримання публічної інформації встановлено, що запитувана земельна ділянка перебуває у державній власності, а саме у землях запасу сільськогосподарського призначення, що суперечить покладеним в основу наданої відповіді підставам;

по-третє, належним способом захисту порушених прав позивачки у даній справі буде саме зобов`язання Головного управління Держгеокадастру в Одеській області надати їй дозвіл на розробку проекту землеустрою, а не зобов`язання повторно розглянути заяву від 30.07.19р.

З урахуванням положень Конституції України, висновків Європейського суду з прав людини та Верховного Суду позивач просить задовольнити позов повністю та забезпечити захист законних прав у належний спосіб.

21.02.2020 року за вх.№7921/20 від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву. Зі змісту вказаного відзиву вбачається, що Головне управління вважає позовні вимоги необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню, а в обґрунтування правової позиції зазначено, що:

по-перше, відповідачем при наданні відповіді, яка є предметом оскарження у даній справі, зазначено причину, яка унеможливлює розгляд клопотання ОСОБА_1 , - запитувана земельна ділянка перебуває у колективній власності, тобто відповідь є обґрунтованою;

по-друге, з урахуванням дискреційного характеру повноважень Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою задоволення позовної вимоги щодо зобов`язання відповідача надати такий дозвіл не відповідає нормам чинного законодавства.

02.04.2020р. позивачка подала відповідь на заперечення відповідача щодо розподілу витрат на правову допомогу, зазначивши, що розмір витрат є підтвердженим первинними документами та витрати понесені обґрунтовано.

Розглянувши матеріали справи, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, що мають значення для справи, оцінивши надані учасниками судового процесу докази в їх сукупності, суд дійшов наступного.

Матеріалами справи встановлено, що 30.07.2019 року за вх.№К-9396/0/36-19 представник ОСОБА_1 звернувся до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області із клопотанням про надання дозволу ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області (а.с.41).

До клопотання було надано графічні матеріали на бажану земельну ділянку (а.с.42), а також документи на підтвердження повноважень та особи представника ОСОБА_1 (а.с.43-44).

Графічні матеріали надані щодо земельної ділянки кадастровий номер 5123783400:01:001:1805 площею 0,7129га.

Листом від 29.08.2019 року №К9396/0-5211/0/37-19 Головне управління Держгеокадастру в Одеській області відмовило позивачці в задоволенні її клопотання про надання дозволу на розробку проекту землеустрою на відведення земельної ділянки (а.с.8). В обґрунтування наданої відмови відповідач вказав, що Головне управління не розпоряджається земельною ділянкою, яка зазначена у графічних матеріалах, оскільки остання розташована на землях колективної власності.

31.10.2019р. ОСОБА_1 звернулась із аналогічним клопотанням про надання дозволу на розробку документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки кадастровий номер 5123781600:01:001:0486, яка розташована на території Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області із графічним матеріалом на бажану земельну ділянку.

Наказом ГУ Держгеокадастру в Одеській області від 03.12.2019р. №15-9164/13-19-СГ відмовлено ОСОБА_1 у наданні дозволу на розроблення документації із землеустрою щодо відведення земельної ділянки з підстави того, що ГУ на земельний масив, в якому розташована земельна ділянка, вже надано дозвіл іншій особі.

Не погоджуючись із вказаною відмовою, позивачка звернулась до Одеського окружного адміністративного суду із даним позовом.

Відповідно до ч.2 ст.19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України та законами України.

Згідно ст.55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією (ст. 13 Конституції України).

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону (ст. 14 Конституції України).

Статтями 2 та 3 Земельного кодексу України встановлено, що земельні відносини - це суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею. Земельні відносини регулюються Конституцією України, вказаним Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 25 Закону України "Про землеустрій" №858-IV від 22.05.2003 року, проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок є одним із видів документів із землеустрою.

Згідно з частиною 1 статті 50 Закону України "Про землеустрій" №858-IV від 22.05.2003 року, проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки розробляється у разі формування нової земельної ділянки (крім поділу та об`єднання) або зміни цільового призначення земельної ділянки.

Згідно із частиною 1 статті 22 Земельного кодексу України землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.

Пунктом "а" частини 3 статті 22 Земельного кодексу України визначено, що землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Частиною 4 ст. 122 ЗК України передбачено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою вказаної статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Відповідно частини 3 статті 78 ЗК України визначено, що земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Згідно з ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Частинами 2, 3 статті 22 Земельного кодексу України передбачено, що до земель сільськогосподарського призначення належать: а) сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги); б) несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель інших категорій, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо). Землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам - для ведення особистого селянського господарства, садівництва, городництва, сінокосіння та випасання худоби, ведення товарного сільськогосподарського виробництва, фермерського господарства.

Відповідно до статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону.

Пунктом б ч. 1 ст. 81 Земельного кодексу України визначено, що громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Згідно п. б ч. 1 ст. 121 Земельного кодексу України громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної власності для ведення особистого селянського господарства у розмірі не більше 2,0 гектара

Стаття 118 ЗК України визначає порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами.

Так, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибної ділянки), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають клопотання до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У клопотанні зазначаються цільове призначення земельної ділянки та її орієнтовні розміри. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування земельної ділянки, погодження землекористувача (у разі вилучення земельної ділянки, що перебуває у користуванні інших осіб) та документи, що підтверджують досвід роботи у сільському господарстві або наявність освіти, здобутої в аграрному навчальному закладі (у разі надання земельної ділянки для ведення фермерського господарства).

У разі, якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Верховній Раді Автономної Республіки Крим, Раді міністрів Автономної Республіки Крим, органам виконавчої влади або органам місцевого самоврядування, які передають земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, забороняється вимагати додаткові матеріали та документи, не передбачені цією статтею.

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу, розглядає клопотання у місячний строк і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Таким чином, Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

При цьому чинним законодавством не передбачено права суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 27 лютого 2018 року у справі №545/808/17.

Однак, позивачці Листом від 29.08.2019 року №К9396/0-5211/0/37-19 відмовлено у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність у зв`язку із тим, що земельна ділянка перебуває на землях колективної власності.

Суд зазначає, що фактично клопотання позивачки було розглянуто Головним управлінням по суті та надано відмову у задоволенні клопотання. Підстави для відмови у наданні дозволу, які зазначені в абзаці 1 частини 7 статті 118 ЗК України не підлягають розширеному тлумаченню, визначений нею перелік підстав для відмови є вичерпним, що зокрема слідує зі слова "лише", проте оскаржувана відмова вчинена з підстав, не передбачених ст.118 ЗК України та без будь-якого обґрунтування того, що зазначеною у клопотанні від 30.07.2019р. земельною ділянкою ГУ Держгеокадастру не має повноважень на розпорядження нею як землями колективної власності.

Цитована норма ст.118 ЗК України не передбачає у якості підстави для відмови у задоволенні клопотання особи про надання дозволу на розробку проекту землеустрою її перебування у власності інших осіб.

Аналогічна правова позиція висвітлена в Постанові Верховного Суду від 17.04.2018 року у справі №812/1557/17. Так, Верховний Суд зазначає, що системний аналіз наведених правових норм дає підстави колегії суддів дійти до висновку, що Земельним кодексом України визначено вичерпний перелік підстав для відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, зокрема: невідповідність місця розташування об`єкта вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, генеральних планів населених пунктів та іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних одиниць, проектів землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку. При цьому, чинним законодавством не передбачено право суб`єкта владних повноважень відступати від положень статті 118 Земельного кодексу України.

Крім цього, у частині 7 ст. 118 ЗК України наведено два альтернативні варіанти правомірної поведінки органу, у разі звернення до нього особи з клопотанням про надання дозволу на розробку проекту землеустрою:

а) надати дозвіл;

б) надати мотивовану відмову у наданні дозволу.

Дозвіл або відмова у його наданні є змістом відповідного індивідуального правового акту. Водночас, у частині 7 статті 118 ЗК України не визначено, в якій саме правовій формі вирішується це питання. Зокрема, чи необхідно приймати відповідне рішення органу з цього питання чи достатньо відповіді у формі листа.

Для порівняння, у частині 9 статті 118 ЗК України зазначено, що відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та її надання.

У статті 118 ЗК України не визначено прямого обов`язку уповноважених органів реалізувати ці повноваження у формі рішення, листа, тощо. Проте, зазначене питання має важливе значення для обрання ефективного способу захисту прав особи в суді.

Правовий статус Головного управління Держгеокадастру в області визначено відповідним Положенням, яке затверджене Наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.09.2016 № 333 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25.10.2016 за № 1391/29521).

У пункті 8 цього Положення передбачено, що Головне управління у межах своїх повноважень видає накази організаційно-розпорядчого характеру. Відповідно до пункту 10 начальник Головного управління підписує накази Головного управління.

Відповідно до Порядку подання нормативно-правових актів на державну реєстрацію до Міністерства юстиції України та проведення їх державної реєстрації, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 12.04.2005 № 34/5 (у редакції наказу Міністерства юстиції України 15.05.2013 № 883/5), зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 12.04.2005 за № 381/10661, наказ, розпорядження, постанова, рішення (далі - розпорядчий документ) - акт організаційно-розпорядчого характеру чи нормативно-правового змісту, що видається суб`єктом нормотворення у процесі здійснення ним виконавчо-розпорядчої діяльності з метою виконання покладених на нього завдань та здійснення функцій відповідно до наданої компетенції з основної діяльності, адміністративно-господарських або кадрових питань, прийнятий (виданий) на основі Конституції та інших актів законодавства України, міжнародних договорів України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, та спрямований на їх реалізацію, спрямування регулювання суспільних відносин у сферах державного управління, віднесених до його відання.

Таким чином, рішення про надання дозволу або про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки оформляється розпорядчим індивідуальним правовим актом - наказом Головного управління Держгеокадастру в області. Відповідно, такі рішення не можуть оформлятися листами у відповідь на клопотання заявника.

Відсутність належним чином оформленого наказу Головного управління Держгеокадастру в області про відмову у наданні дозволу на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки незважаючи на надсилання заявнику листів про розгляд клопотання, свідчить про те, що орган не прийняв жодного рішення з числа тих, які він повинен ухвалити за законом. Отже, має місце протиправна бездіяльність.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 11.04.2018 року у справі №806/2208/17.

При цьому, суд не приймає доводи позивачки стосовно того, що статус запитуваної у клопотанні від 30.07.2019 року земельної ділянки Головним управлінням постійно змінюється та суперечить позиціям органу, наданим у різних відповідях (документах).

Так, в оскаржуваній відмові визначено, що запитувана земельна ділянка перебуває у колективній власності.

06.08.2019 року за №ПІ-385/0/63-19 Головне управління повідомило позивачку, що земельна ділянка, що межує із земельними ділянками за кадастровими номерами 5123781600:01:001:0291, 5123781600:01:001:0292, 5123781600:01:001:0058, 5123781600:01:001:0026, перебуває у державній власності та відноситься до земель запасу (відповідь надана на запит на отримання публічної інформації від 30.07.2019р. - а.с.12,13).

За дослідженням матеріалів справи та згідно наданих до суду Головним управлінням документів, які були надані до відповідача разом із клопотанням від 30.07.2019 року, судом встановлено, що позивачка визначила як бажану земельну ділянку за кадастровим номером 5123783400:01:001:1805 (а.с.42), яка, за даними публічної кадастрової карти, перебуває у приватній власності, про що і було повідомлено у Листі від 29.08.2019 року №К9396/0-5211/0/37-19.

Таким чином, доводи позивачки стосуються земельної ділянки 5123781600:01:001:0486, а не 5123783400:01:001:1805, яка було зазначена у клопотанні, відповідь на яке оскаржується, а тому суд їх не приймає.

При цьому, визначене судом не впливає на правомірність оскаржуваної відповіді, а за сукупністю процесуальних (форма відповіді) та змістовних (відсутність підстави для відмови за ст.118 ЗК України) порушень, а також висновку Верховного Суду у аналогічних правовідносинах, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовної вимоги позивачки про визнання протиправною бездіяльності Головного управління Держгеокадастру в Одеській області в порушення строків встановлених ст.118 ч.7 ЗК України та не прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року.

У позові також заявлено вимогу зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року із урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні, та прийняти рішення з урахуванням вимог ст.118 ч.7 ЗК України та пункту 8 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.06.2016 року №333, у виді наказу, яким надати дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення, державної власності, орієнтовною площею 2 га, з метою подальшої передачі безоплатно у власність для ведення особистого селянського господарства, за межами населеного пункту Йосипівської сільської ради Овідіопольського району Одеської області, стосовно якої суд зазначає наступне.

Спосіб відновлення порушеного права позивача має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Зазначена позиція повністю кореспондується з висновками Європейського суду з прав людини, відповідно до яких, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею, повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, в тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, "ефективний засіб правого захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права й одержання особою бажаного результату.

У справі, що переглядається, повноваження щодо надання дозволу на розробку проекту землеустрою чи надання мотивовано відмови у його наданні, регламентовано частиною 6 статті 118 ЗК України.

Умови, за яких орган відмовляє у наданні дозволу, визначені законом. Якщо такі умови відсутні, орган повинен надати дозвіл. Ці повноваження та порядок їх реалізації передбачають лише один вид правомірної поведінки відповідного органу - надати дозвіл або не надати (відмовити). За законом у цього органу немає вибору між декількома можливими правомірними рішеннями.

Разом з тим, Головне управління відмовило у наданні дозволу ОСОБА_1 з підстав, що не передбачені статтею 118 ЗК України.

Частиною 2 ст.5 КАС України визначено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Таким чином, суд у вказаних правовідносинах має застосувати такий захід правового впливу, який забезпечить належний захист порушених прав позивача, однак не буде свідчити про втручання судом у здійснення державним органом його повноважень.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі Рисовський проти України (№ 29979/04) визнав низку порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, статті 1 Першого протоколу до Конвенції та статті 13 Конвенції у справі, пов`язаній із земельними правовідносинами; в ній також викладено окремі стандарти діяльності суб`єктів владних повноважень, зокрема, розкрито елементи змісту принципу доброго врядування .

Цей принцип, зокрема, передбачає, що у разі якщо справа впливає на такі основоположні права особи, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і послідовний спосіб (рішення у справах Beyeler v. Italy № 33202/96, Oneryildiz v. Turkey № 48939/99, Moskal v. Poland № 10373/05).

Також суд враховує, що статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

Крім того, суд зазначає, що у Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначено, що чітке обґрунтування та аналіз є базовими вимогами до судових рішень і важливим аспектом права на справедливий суд. Судове рішення високої якості - це рішення, яке досягає правильного результату, наскільки це дозволяють надані судді матеріали, у справедливий, швидкий, зрозумілий та недвозначний спосіб.

Згідно до положень Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2 стосовно здійснення адміністративними органами влади дискреційних повноважень, прийнятої Комітетом Міністрів 11 березня 1980 року під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Таким чином, дискреція - це елемент управлінської діяльності. Вона пов`язана з владними повноваженнями і їх носіями - органами державної влади та місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами. Дискрецію не можна ототожнювати тільки з формалізованими повноваженнями - вона характеризується відсутністю однозначного нормативного регулювання дій суб`єкта.

Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

За приписами статті 6 КАС України, суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, Європейський суд з прав людини у рішенні від 13.01.2011р. (остаточне) по справі "ЧУЙКІНА ПРОТИ УКРАЇНИ" (CASE OF CHUYKINA v. UKRAINE) (Заява №28924/04) констатував: "Суд нагадує, що процесуальні гарантії, викладені у статті 6 Конвенції, забезпечують кожному право звертатися до суду з позовом щодо своїх цивільних прав та обов`язків. Таким чином стаття 6 Конвенції втілює "право на суд", в якому право на доступ до суду, тобто право ініціювати в судах провадження з цивільних питань становить один з його аспектів (див. рішення від 21 лютого 1975року у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom), пп.28-36, Series A №18). Крім того, порушення судового провадження саме по собі не задовольняє усіх вимог пункту 1 статті 6 Конвенції. Ціль Конвенції - гарантувати права, які є практичними та ефективними, а не теоретичними або ілюзорними. Право на доступ до суду включає в себе не лише право ініціювати провадження, а й право отримати "вирішення" спору судом. Воно було б ілюзорним, якби національна правова система Договірної держави дозволяла особі подати до суду цивільний позов без гарантії того, що справу буде вирішено остаточним рішенням в судовому провадженні. Для пункту 1 статті 6 Конвенції було б неможливо детально описувати процесуальні гарантії, які надаються сторонам у судовому процесі - провадженні, яке є справедливим, публічним та швидким, не гарантувавши сторонам того, що їхні цивільні спори будуть остаточно вирішені (див. рішення у справах "Мултіплекс проти Хорватії" (Multiplex v. Croatia), заява №58112/00, п.45, від 10 липня 2003року, та "Кутіч проти Хорватії" (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ECHR 2002-II)".

Беручи до уваги вищевикладене, суд вважає за необхідне, з урахуванням позиції Європейського суду з прав людини, задовольнити вказану позовну вимогу частково та зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року із урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні, та прийняти рішення з урахуванням вимог ст.118 ч.7 ЗК України та пункту 8 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.06.2016 року №333, у виді наказу.

Відповідно до ч. 1 ст. 72 та ч. 2 ст. 73 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.

Частиною 1 ст. 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

На підставі викладеного, позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають частковому задоволенню.

Позивачкою під час подання позовної заяви сплачено судовий збір у розмірі 840 (вісімсот сорок)грн. 80 (вісімдесят) коп. (а.с.7), отже на підставі ч.8 ст.139 КАС України суд дійшов висновку про стягнення з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) повністю 840 (вісімсот сорок)грн. 80 (вісімдесят) коп. судового збору на підставі ч.1 ст.139 КАС України.

Крім того, 20.03.2020 року за вх.№12869/20 від представника позивача надійшла заява про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно п.1 ч.3 ст.132 КАС України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно ч.2-4 ст.134 КАС України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

20.03.2020 року за вх.№12869/20 від представника позивача надійшла заява про стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу у сумі 8200 грн. До заяви надано Договір №1/25 про надання правової допомоги (а.с.97), Опис юридичних послуг (а.с.98), Додаток №1 до Договору №1/25 про надання правової допомоги, а саме Акт прийому-передачі юридичних послуг (а.с.99), а також прибутковий касовий ордер на суму 8200 грн. (а.с.100).

Дослідивши клопотання представника позивача та проаналізувавши чинне процесуальне законодавство суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення заявленого клопотання.

Згідно ч.5-7 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У матеріалах справи міститься Договір №1/25 про надання правової допомоги (а.с.97).

Згідно Опису юридичних послуг та Акту прийому-передачі до Договору правової допомоги №1/25 від 26.07.2019 року позивачу було надано наступні послуги:

1. Зустріч та усна консультація з клієнтом - 1 година, що складає 500 грн.;

2. Складання та підготовка клопотання, запиту до ГУ Держгеокадастру у Одеській області - 3 години (1 клопотання, 2 запити), що складає 2400 грн.;

3. Написання позовної заяви про визнання протиправним відмови у наданні дозволу на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність та зобов`язання вчинити дії - 3 години, що складає 4500 грн.;

4. Написання одного клопотання/заяви до суду та інших процесуальних документів - 1 документ, що складає 800 грн.;

Згідно наявного у матеріалах справи Прибуткового касового ордеру позивачем було передано адвокату кошти за надання професійної правової допомоги у розмірі 8200,00 грн.

Як вбачається з матеріалів справи, представником позивача було подано позов.

Згідно висновку Верховного Суду, наведеного у Постанові від 15.05.2018 року у справі №821/1594/17, "розмір витрат на правничу допомогу адвоката, серед іншого, складає гонорар адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, які визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги".

Відповідно до статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року № 3477- IV суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У справі "East/West Alliance Limited" проти України" Європейський суд із прав людини, оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10 % від суми справедливої сатисфакції, виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див., наприклад, рішення у справі "Ботацці проти Італії" (Bottazzi v. Italy) [ВП], заява № 34884/97, п. 30, ECHR 1999-V).

У пункті 269 Рішення у цієї справи Суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд - у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для Суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою (див. вищезазначене рішення щодо справедливої сатисфакції у справі "Іатрідіс проти Греції" (Iatridis v. Greece), п. 55 з подальшими посиланнями).

Суд погоджується із доведеністю фактичного понесення витрат, проте в рамках розгляду даної справи відсутні документальні підтвердження надання окремих видів юридичних послуг. Так, представник позивача вказує на підготовці клопотання з процесуальних питань, однак у суду таке клопотання відсутнє (крім клопотання про стягення витрат на правничу допомогу). Крім цього, складання запитів та клопотань до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області відбулось до звернення до суду з позовом, а тому такі документи не можуть вважатись підготовкою до судового розгляду даної справи.

Таким чином, з урахуванням встановлених ч.5 ст.134 КАС України вимог, суд вважає, що стягненню підлягають витрати на професійну правничу допомогу адвоката у розмірі 4500,00 грн. (чотири тисячі п`ятсот гривень 00 коп.), що безпосередньо понесені ОСОБА_1 у зв`язку із послугами адвоката в суді.

Керуючись ст. ст. 139, 241-246, 250, 255, 260-262, 295, 297 КАС України, суд, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) до Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871; вул. Канатна, 83, м. Одеса, 65107) про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Головного управління Держгеокадастру в Одеській області щодо прийняття рішення (наказу) за результатами розгляду клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року про надання дозволу на розробку проекту землеустрою.

Зобов`язати Головне управління Держгеокадастру в Одеській області розглянути клопотання ОСОБА_1 від 30.07.2019 року із урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні, та прийняти рішення з урахуванням вимог ст.118 ч.7 ЗК України та пункту 8 Положення про Головне управління Держгеокадастру в Одеській області, затвердженим наказом Міністерства аграрної політики та продовольства України від 29.06.2016 року №333, у виді наказу.

В іншій частині позовних вимог - відмовити.

Стягнути з Головного управління Держгеокадастру в Одеській області (код ЄДРПОУ 39765871) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати зі сплати судового збору у сумі 840 (вісімсот сорок)грн. 80 (вісімдесят) коп. та витрати на професійну правничу допомогу у сумі 4500,00 грн. (чотири тисячі п`ятсот гривень 00 коп.)

Рішення суду може бути оскаржено в порядку та в строки, встановлені ст. 293,295 КАС України (з урахуванням норм п.3 розділу VI Прикінцеві положення КАС України).

Рішення суду набирає законної сили в порядку та в строки, встановлені ст. 255 КАС України.

Суддя М.М. Аракелян

.