Рішення

від 14.04.2020 по справі 914/335/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, м. Львів, вул. Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14.04.2020 справа № 914/335/20

Господарський суд Львівської області у складі:

Головуючого судді Фартушка Т.Б. за участі секретаря судового засідання Полюхович Х.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи:

за позовом: Львівської обласної організації Товариства сприяння обороні України, Львівська область, м.Львів;

до відповідача: ОСОБА_1 , АДРЕСА_1;

про: стягнення заборгованості

ціна позову: 10941,47грн.

Представники:

Позивача: не з`явився;

Відповідача: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

12.02.2020р. на адресу Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява за позовом Львівської обласної організації Товариства сприяння обороні України від 07.02.2020р. б/н (вх. №366) до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості; ціна позову: 10941,47грн.

Підставами позовних вимог Позивач зазначає неналежне виконання Відповідачем зобов`язань по сплаті орендної плати та інших платежів за Договором оренди від 01.10.2018р. №14/2018.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.02.2020р. у даній справі судом постановлено прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі; задоволити клопотання Позивача про розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження частково; здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження; в решті клопотання Позивача про розгляд справи без виклику сторін відмовити; призначити судове засідання з розгляду справи по суті на 03.03.2020р.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.03.2020р. у даній справі суд постановив відкласти судове засідання з розгляду спору по суті на 24.03.2020р.

Запитом від 13.03.2020р. вих. №914/335/20/1/20 суд звертався до Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області та Органу реєстрації Зубрянської сільської ради про надання інформації про зареєстроване місце проживання Відповідача - ОСОБА_1 .

Окрім того, 23.03.2020р. за вх. №13518/20 на адресу суду надійшла відповідь Зубрянського старостинського округу Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 19.03.2020р. вих. №64, у якій повідомляє, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований в АДРЕСА_1 . Вказану відповідь оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

26.03.2020р. за вх. №13757/20 на адресу суду надійшла відповідь Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 19.03.2020р. б/н, у якій повідомляє, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказану відповідь оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

Судове засідання 24.03.2020р. не відбулось з причин перебування головуючого судді Фартушка Т.Б. у відпустці.

Ухвалою Господарського суду Львівської області від 03.04.2020р. у даній справі суд постановив призначити судове засідання з розгляду спору по суті на 14.04.2020р.

Відповідно до ч.3 ст.222 ГПК України у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи чи в разі, якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою технічного засобу не здійснюється.

В порядку ст.205 ГПК України клопотання про роз`яснення прав та обов`язків до суду не надходили.

Заяв про відвід головуючого судді чи секретаря судового засідання не надходило та не заявлялось.

Представник Позивача в судове засідання не з`явилась, 20.03.2020р. за вх. №13303/20 надіслана клопотання від 18.03.2020р. б/н, у якому просить суд провести розгляд справи за наявними у ній матеріалами без виклику сторін.

Представник Відповідача в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомив, явка визнавалась судом обов`язковою, вимог ухвал суду у справі належним чином не виконав, про причини невиконання суду не повідомив.

Як встановлено судом та вбачається із матеріалів справи, конверт з ухвалою Господарського суду Львівської області від 14.02.2020р. у справі №914/335/20 про відкриття провадження у справі, надісланий Відповідачеві за адресою: АДРЕСА_1 (ідентифікатор №7901413032930), 30.03.2020р. (вх. №14102/20) повернувся із зазначенням відділенням поштового зв`язку в поштовій довідці ф.20 від 19.03.2020р. причини повернення: за закінченням встановленого строку зберігання .

23.03.2020р. за вх. №13518/20 на адресу суду надійшла відповідь Зубрянського старостинського округу Солонківської сільської ради Пустомитівського району Львівської області від 19.03.2020р. вих. №64, у якій повідомляє, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований в АДРЕСА_1 . Вказану відповідь оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

26.03.2020р. за вх. №13757/20 на адресу суду надійшла відповідь Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби України у Львівській області від 19.03.2020р. б/н, у якій повідомляє, що ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Вказану відповідь оглянуто судом та долучено до матеріалів справи.

За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 №270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою Судова повістка з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.

Відповідно до частин третьої та сьомої статті 120 ГПК України виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень. Учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Отже, у разі якщо судове рішення про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою і повернено поштою у зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Водночас Суд зазначає, що за змістом статті 2 Закону України Про доступ до судових рішень кожен має право на доступ до судових рішень у порядку, визначеному цим Законом. Усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі.

Відтак неотримання Відповідачем поштової кореспонденції було зумовлене не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції. Аналогічна правова позиція викладена, зокрема у постанові Верховного Суду у складі колегії судді Касаційного господарського суду від 11.12.2018р. у справі №921/6/18.

З врахуванням наведеного суд приходить до висновків про повідомлення Відповідача про дату, час та місце розгляду справи у встановлені чинним процесуальним Законом порядку та спосіб.

Позиція Позивача:

Позивач просить суд стягнути з Відповідача 7845,55грн. суми основного боргу зі сплати орендної плати за Договором оренди від 01.10.2018р. №14/2018, а також 2279,69грн. пені, 307,75грн. трьох відсотків річних та 508,48грн. інфляційних втрат за порушення порядку і строку сплати орендної плати.

Відповідач не скористався своїм правом подання відзиву на позовну заяву та надання доказів в порядку статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Відповідно до ч.ч. 1, 3 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін; кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Стаття 43 Господарського процесуального кодексу України зобов`язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами.

Відповідно до ч.1 ст.76 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч.9 ст.81 ГПК України у разі неподання учасником справи витребуваних судом доказів без поважних причин або без повідомлення причин суд, залежно від того, яка особа ухиляється від їх подання та яке ці докази мають значення, може визнати обставину, для з`ясування якої витребовувався доказ, або відмовити у її визнанні, або розглянути справу за наявними в ній доказами, а у разі неподання таких доказів позивачем - також залишити позовну заяву без розгляду.

Згідно ч.1 ст.86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Враховуючи вищенаведене, суд зазначає, що судом, згідно вимог Господарського процесуального кодексу України, надавалась в повному обсязі можливість Учасникам справи щодо обґрунтування їх правової позиції по суті справи та подання доказів, чим забезпечено принцип змагальності.

Враховуючи те, що норми статті 81 Господарського процесуального кодексу України щодо обов`язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом Учасників справи подавати докази, а пункт 4 частини 3 статті 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства - свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом створені належні умови для надання сторонами доказів в обґрунтування своєї правової позиції.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання Відповідачем відзиву у встановлений строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами. З огляду на відсутність підстав для відкладення розгляду справи, передбачених статтями 202, 216 та 252 Господарського процесуального кодексу України, надання Відповідачу можливості для подання відзиву на позов, суд вважає за можливе розглянути справу по суті без участі представників Учасників справи за наявними у справі матеріалами.

За результатами дослідження наданих Позивачем доказів та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають до задоволення частково з огляду на наступне.

01.10.2018 року між Львівською обласною організацією Товариства сприяння обороні України (надалі - Позивач, Орендодавець) та Фізичною особою-підприємцем Чудійовичем Ігорем Васильовичем (надалі - Відповідач, Орендар) укладено Договір оренди №14/2018 (надалі - Договір), за умовами якого (п.п.1.1., 1.2. Договору) Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування приміщення навчального корпусу площею 86,75 м.кв., яке розташоване в будівлі, розташованій за адресою: м.Львів, вул.І.Чмоли, 2 (надалі - Приміщення) для здійснення Орендарем статутної діяльності згідно мети і предмету, визначених Статутом Орендаря.

Відповідно до п.2.1. Договору Орендодавець зобов`язується передати Орендарю, а Орендар прийняти Приміщення за актом прийому-передачі (Додаток № 1), який є невід`ємною частиною Договору, протягом трьох робочих днів з моменту підписання цього Договору.

Право користування приміщенням виникає у Орендаря з дати підписання сторонами акту прийому-передачі приміщення (п.2.2. Договору).

Згідно п.2.6. Договору по закінченню строку оренди Орендар зобов`язується передати Орендодавцю Приміщення та всі наявні ключі від замків дверей Приміщення за відповідним актом прийому-передачі, протягом трьох робочих днів, починаючи від дати закінчення строку оренди.

Пунктом 2.7. Договору Сторонами погоджено, що дата підписання Сторонами Акту прийому-передачі Приміщення з оренди вважається днем фактичного повернення Приміщення з оренди.

Відповідно до п.3.1.Договору Орендна плата за користування приміщенням площею 86,75 м.кв. за один повний місць складає 4626,67грн. без ПДВ. ПДВ складає 925,33грн. Орендна плата розрахована без врахування індексу інфляції та індексується з урахуванням зростання індексу інфляції.

Згідно п.3.2. Договору крім плати крім плати за користування приміщенням Орендар сплачує Орендодавцю компенсацію вартості комунальних послуг (електропостачання, теплопостачання та водопостачання і водовідведення, вивіз сміття та інші).

Пунктом 3.3. Договору Сторонами встановлено, що нарахування платежів, визначених п. 3.2. цього Договору визначається:

3.3.1. Компенсація вартості електроенергії розраховується згідно із показниками лічильника активної електроенергії або згідно розрахунку по установленій потужності електроприладів, що розміщені в Приміщенні відповідно до акту, узгодженого сторонами, з урахуванням втрат в трансформаторі та кабельних мережах, а також витрати на обслуговування мереж Орендодавця. Електрична енергія, використана в місцях загального користування - розраховується пропорційно до займаної площі.

3.3.2. компенсація вартості комунальних послуг (теплопостачання, водопостачання та водовідведення)) - розраховується пропорційно до займаної площі.

Відповідно до п.3.6. Договору щомісячна сума плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів зазначається Орендодавцем в рахунках - фактурах, які Орендар не пізніше 5 числа наступного за звітним місяцем поточного місяця повинен самостійно отримати у Орендодавця.

Згідно п.3.7. Договору Орендар зобов`язаний сплатити плату за користування приміщенням за поточний місяць - не пізніше 10 числа наступного за звітним місяцем; компенсацію вартості комунальних послуг - протягом 10 календарних днів з моменту отримання рахунка від Орендодавця, але не пізніше 10 числа поточного місяця, шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок Орендодавця.

Пунктом 3.8. Договору передбачено, що несвоєчасне отримання Орендарем рахунків у Орендодавця не звільняє його від зобов`язання своєчасно сплатити платежі, визначені цим Договором.

Нарахування плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів, а також комунальних послуг за цим Договором здійснюється, по день фактичного повернення приміщення з оренди за актом прийому-передачі (п.3.9. Договору).

Згідно п.3.9. Договору у разі використання приміщень після закінчення строку дії цього Договору, Орендар сплачує на користь Орендодавця плату за користування приміщенням у подвійному розмірі до дня фактичного звільнення Приміщення і це не передбачає пролонгації терміну дії договору.

Відповідно до п.п.4.1., 4.2. Договору Орендар зобов`язувався використовувати приміщення відповідно до його призначення згідно з умовами Договору, а також своєчасно і в повному обсязі сплачувати Орендодавцю плату за користування приміщенням та інші платежі, визначені Договором.

У разі припинення цього договору або закінчення строку оренди, не пізніше трьох робочих днів за актом прийому-передачі повернути приміщення Орендодавцю у стані не гіршому, ніж на момент підписання акту прийому-передачі приміщення в оренду (п.4.5. Договору).

Згідно п.8.1. Договору за невиконання чи неналежне виконання зобов`язань згідно з даним Договором сторони несуть відповідальність відповідно до його умов, а у випадках не врегульованих цим Договором, чинним законодавством України.

Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за порушення термінів плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів, Орендар сплачує Орендодавцю пеню в розмірі 0,1% від суми несплаченої плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла за період стягнення пені. Сплата пені та штрафу за Договором не звільняє Орендаря від виконання зобов`язання по оплаті за користування Приміщенням та компенсаційних платежіву повному розмірі.

Відповідно до п.9.1. Договору Договір набирає чинності з 01.10.2018р. і діє до 30.09.2019р.

Використання орендованого приміщення Орендарем після закінчення терміну дії договору, не є продовженням дії цього договору на новий термін (п.9.2. Договору).

Згідно п.9.5. Договору Орендар зобов`язаний не пізніше ніж за 30 календарних днів до закінчення строку дії Договору повідомити в письмовій формі Орендодавця про намір продовжити Договір оренди. При укладенні договору оренди на новий строк, умови договору можуть бути змінені за домовленістю Сторін. У випадку неповідомлення Орендарем про намір продовжити Договір оренди, термін дії цього Договору закінчується у строк, визначений п. 9.1. Договору.

Вказаний Договір підписано повноважними представниками та завірено відтисками печаток Сторін Договору.

Актом прийому-передачі в оренду нежитлового приміщення від 01.10.2018р. комісія Орендодавця передала, а Орендар прийняв у строкове платне користування Приміщення за Договором. Вказаний Акт підписано повноважними представниками Сторін за Договором.

В обґрунтування заявлених позовних вимог Позивач зазначає, що за користування Відповідачем Приміщенням за Договором в період січня-лютого 2019р. Позивачем Відповідачу виставлено Рахунок від 31.01.2019р. №15 на суму 10468,01грн. та від 28.02.2019р. №32 на суму 7377,24грн. Відповідачем 04.06.2019р. частково оплачена сума боргу в розмірі 10000грн., про що Позивачем зроблено відповідну відмітку в Рахунку від 31.01.2019р. №15.

З метою досудового врегулювання спору Позивач звертався до Відповідача Претензією від 09.10.2019р. вих. №88 про сплату боргу в розмірі 7845,25грн. Відповідачем вказану Претензію залишено без відповіді та реагування. Докази повного чи часткового задоволення Претензії в матеріалах справи відсутні, станом на час розгляду спору по суті Учасниками справи суду не заявлені та не подані.

З підстав наведеного Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 7845,55грн. суми основного боргу зі сплати орендної плати за Договором оренди від 01.10.2018р. №14/2018, а також 2279,69грн. пені, 307,75грн. трьох відсотків річних та 508,48грн. інфляційних втрат за порушення порядку і строку сплати орендної плати.

У відповідності з пунктами 1, 3 частини першої статті 129 Конституції України, основними засадами судочинства є: рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно ч.1 ст.74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.2 ст.4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно ст.3 ЦК України, загальними засадами цивільного законодавства зокрема є свобода договору; свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; справедливість, добросовісність та розумність.

Відповідно до ч.1 ст.11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно ч.1 ст.15 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.173 Господарського кодексу України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

У відповідності до вимог ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Згідно ч.1 ст.509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії , а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

У відповідності до вимог ч.1 ст.510 Цивільного кодексу України, сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 193 Господарського кодексу України передбачено, що господарські зобов`язання повинні виконуватись належним чином відповідно до закону, інших правових актів і договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог , що у певних умовах звичайно ставляться; кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу; до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно із ст.526 Цивільного кодексу України, зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства. Статтею 525 Цивільного кодексу України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Приписами ч.1 ст.527 ЦК України передбачено, що боржник зобов`язаний виконати свій обов`язок.

Згідно із ст.626 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків; договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору.

Відповідно до ст.ст.6, 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 629 Цивільного кодексу України встановлено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 530 ЦК України встановлено, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч.7 ст.179 ГК України господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Приписами ч.2 ст.180 ГК України господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

Згідно ч.7 ст.180 ГК України, строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору; на зобов`язання, що виникли у сторін до укладення ними господарського договору, не поширюються умови укладеного договору, якщо договором не передбачено інше; закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Відповідно до ч.1 ст.759 Цивільного кодексу України, за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Згідно ч.1 ст.762 Цивільного кодексу України, за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму.

Відповідно до ч.1 ст.286 Господарського кодексу України, орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.

Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Суд зазначає, і аналогічну правову позицію викладено, зокрема у пункті 7 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань , що за відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Статтею 599 Цивільного кодексу України визначено, що зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно ст.610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Приписами ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України, боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

При цьому Позивач зазначає, що станом на час подання позовної заяви до суду Відповідач припинив свою підприємницьку діяльність, про що 29.11.2019р. до ЄДРЮОФОП та ГФ внесено запис №24040060003028609.

З даного приводу суд зазначає і аналогічну правову позицію викладено, зокрема в постанові Великої палати Верховного Суду від 13.02.2019р. у справі №910/8729/18, що критеріями розмежування судової юрисдикції є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Відповідно до статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України. Так, за частиною першою цієї статті господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Відповідно до положень частини другої цієї ж статті право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу, тобто, і фізичні особи, які не є підприємцями, а винятки, коли спори, стороною яких є фізична особа, що не є підприємцем, не підлягають розгляду у господарських судах, чітко визначені положеннями статті 20 цього Кодексу (як приклад, пункти 5, 10, 14 цієї статті).

Наведене свідчить про те, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року №2147-УІІІ Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також впроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, є наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, ГК України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин, наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом, відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

З огляду на положення частини першої статті 20 ГПК України а також статей 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

За змістом статей 51, 52, 598-609 ЦК України, статей 202-208 ГК України, частини восьмої статті 4 Закону України від 15 травня 2003 року № 755-IV Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань у випадку припинення підприємницької діяльності ФОП (із внесенням до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію такого припинення) її зобов`язання (господарські зобов`язання) за укладеними договорами не припиняються, а продовжують існувати, оскільки вона як фізична особа не перестає існувати та відповідає за своїми зобов`язаннями, пов`язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном.

З підстав наведеного суд дійшов висновків про те, що правовідносини, які виникли між Сторонами у зв`язку із укладенням Договору, за своєю правовою природою є господарсько правовими, а припинення Відповідачем господарської діяльності, про що внесено відповідний запис до ЄДРЮОФОП та ГФ та втрата статусу фізичної особи-підприємця не припиняє таких господарсько правових зобов`язань, оскільки Відповідач відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним йому майном.

Здійснивши перерахунок заявленої до стягнення суми основного боргу судом встановлено, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано розміру заборгованості за Рахунками від 31.01.2019р. №15 та від 28.02.2019р. №32, а також здійсненого 04.06.2019р. Відповідачем часткового погашення суми вказаного боргу (10468,01 + 7377,24 - 10000). Відтак, сума основного боргу Відповідача перед Позивачем за вказаний Позивачем період становить 7845,25грн.

Сума боргу 7845,25грн. врахована Позивачем і в доданому до позовної заяви розрахунку заборгованості при обрахунку пені, інфляційних нарахувань та відсотків за користування грошовими коштами. Крім того, у претензійному листі від 09.10.2019р. Позивач просив Відповідача терміново погасити заборгованість саме в розмірі 7845,25грн.

Таким чином, позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 7845,55грн. суми основного боргу зі сплати орендної плати за Договором є частково підставними та обґрунтованими, підлягають до задоволення шляхом стягнення з Відповідача на користь Позивача 7845,25грн., в решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.

Щодо стягнення 2279,69грн. пені суд зазначає наступне .

Позивач у своїй позовній заяві просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 2279,69грн. пені за період з 11.02.2019р. по 11.08.2019р.

Пунктом 8.2. Договору передбачено, що за порушення термінів плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів, Орендар сплачує Орендодавцю пеню в розмірі 0,1% від суми несплаченої плати за користування приміщенням та компенсаційних платежів за кожний день прострочення, але не більше подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла за період стягнення пені. Сплата пені та штрафу за Договором не звільняє Орендаря від виконання зобов`язання по оплаті за користування Приміщенням та компенсаційних платежіву повному розмірі.

Згідно з ст.ст.549, 611, 625 Цивільного кодексу України, ст.230 Господарського кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: сплата неустойки; пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання; штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання; боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

За порушення у сфері господарювання учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених ГК України, іншими законами та договором (ч. 2 ст. 193, ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 218 ГК України).

Одним із видів господарських санкцій згідно з ч. 2 ст. 217 ГК України є штрафні санкції, до яких віднесено штраф та пеню.

Згідно положень ст. 229 Господарського кодексу України, учасник господарських відносин у разі порушення ним грошового зобов`язання не звільняється від відповідальності через неможливість виконання і зобов`язаний відшкодувати збитки, завдані невиконанням зобов`язання, а також сплатити штрафні санкції відповідно до вимог, встановлених цим Кодексом та іншими законами.

Штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (ч. 1 ст. 230 Господарського кодексу України).

Право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання (ч. 1 ст. 550 ЦК України).

Частиною 1 ст. 231 Господарського кодексу України передбачено, що законом щодо окремих видів зобов`язань може бути визначений розмір штрафних санкцій, зміна якого за погодженням сторін не допускається.

Розмір штрафних санкцій відповідно до ч. 4 ст. 231 ГК України встановлюється законом, а в разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в передбаченому договором розмірі. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання, або в певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором. Розмір штрафних санкцій, що застосовуються у внутрішньогосподарських відносинах за порушення зобов`язань, визначається відповідним суб`єктом господарювання - господарською організацією (ч.ч. 6, 7 ст. 231 Господарського кодексу України).

Такий вид забезпечення виконання зобов`язання як пеня та її розмір встановлені ч. 3 ст.549 ЦК України, ч.6 ст.231 ГК України, ст.ст.1, 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань та ч.6 ст.232 ГК України.

Відповідно до ч.6 ст.231 ГК України, штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Частиною 6 ст.232 ГК України визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до ст.ст.1, 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань , платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін; розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно ч.5 ст. 254 ЦК України, якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, що визначений відповідно до закону у місці вчинення певної дії, днем закінчення строку є перший за ним робочий день.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом (ч.ч. 1 і 2 ст. 551 ЦК України).

Здійснивши перевірку розрахунків суми пені, які належить стягнути з Відповідача за порушення порядку та строку сплати орендної плати, беручи до уваги те, що Відповідач не скористався своїм правом на заперечення позовних вимог чи сум нарахованих пені, суд приходить до висновку, що вказані суми нараховані Позивачем невірно, оскільки не враховано моменту виникнення суми заборгованості зі сплати орендної плати та інших передбачених Договором платежів за вказаний Позивачем період, а також приписів ч.5 ст.254 ЦК України щодо моменту виникнення прострочення оплати таких.

З підстав наведеного судом встановлено, що сума пені, належної до стягнення з Відповідача на користь Позивача за вказаний Позивачем період становить 2262,41грн., а відтак, позовні вимоги про стягнення з Відповідача 2279,69грн. пені є частково мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення шляхом стягнення з Відповідача на користь Позивача 2262,41грн. пені, в решті в позові в цій частині позовних вимог слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.

Щодо стягнення 307,75грн. 3 відсотків річних та 508,48грн. інфляційних втрат суд зазначає наступне.

Позивач просить суд стягнути з Відповідача на користь Позивача 307,75грн. 3% річних та 508,48грн. інфляційних втрат за період з 11.02.2019р. по 06.02.2020р.

Згідно ст.625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання; боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом ч.2 ст.625 ЦК України нарахування інфляційних втрат та трьох відсотків річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу кредитора, який полягає у відшкодування матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування останнім утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові. Аналогічну правову позицію викладено, зокрема в пункті 4.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 17.12.2013р. №14 Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань , а також постановах Верховного Суду України від 26.04.2017р. у справі №3-1522гс16, від 06.06.2012р. у справі №6-49цс12 та від 24.10.2011р. у справі №6-38цс11.

Окрім того, суд зазначає і аналогічні правові позиції викладено в постанові Великої палати Верховного Суду від 16.05.2018р. у справі № 686/21962/15-ц, що стаття 625 ЦК України розміщена у розділі І Загальні положення про зобов`язання книги 5 ЦК України. Відтак, приписи розділу І книги 5 ЦК України поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Таким чином, у статті 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Тобто, приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань.

За змістом статей 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Ці висновки узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Перевіривши правильність розрахунку 3 відсотків річних та інфляційних втрат за заявлений Позивачем період суд встановив, що такий проведено Позивачем невірно, оскільки не враховано часу виникнення заборгованості, її суми та періоду існування з врахуванням здійснення Відповідачем її часткового погашення, а також приписів ч.5 ст.254 ЦК України. Відтак, сума належних до стягнення з Відповідача на користь Позивача трьох відсотків річних за порушення порядку і строку оплати поставленого за Договором Товару за вказаний Позивачем період становить 520,44грн., інфляційних втрат - 538,86грн.

З підстав наведеного позовні вимоги про стягнення з Відповідача на користь Позивача 307,75грн. 3% річних та 508,48грн. інфляційних втрат за період з 11.02.2019р. по 06.02.2020р. є мотивованими та обґрунтованими, підлягають до задоволення у повному обсязі в межах заявлених позовних вимог.

При цьому суд зазначає про те, що суд самостійно не вправі виходити за межі заявлених позовних вимог, а станом на момент вирішення спору по суті заяв про збільшення розміру позовних вимог в частині стягнення з Відповідача на користь Позивача інфляційних втрат Позивачем не подавалось і не заявлялось, в матеріалах справи така заява відсутня.

Суд зазначає, що перевірка розрахунків сум пені, 3% річних та інфляційних втрат здійснювався із застосуванням інструменту Калькулятор штрафів програми ЛЗ ПІДПРИЄМСТВО 9.5.3 ТОВ Інформаційно-аналітичний центр ЛІГА , ТОВ ЛІГА: ЗАКОН , 2020 .

Відповідно до статей 73, 74 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи.

Згідно з ст. 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Частиною 1 статті 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

У відповідності до ст. 78 ГПК України, достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. 79 ГПК України).

Зазначені вище норми процесуального закону спрямовані на реалізацію статті 13 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до частини 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За приписами статті 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно із статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

При цьому суд зазначає, що згідно вимог ч.1 ст.14 ГПК України суд розглядає справи на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини, сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): де зазначено, що згідно з усталеною практикою Суду, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя.

Суд також враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

За таких обставин суд дійшов висновку про те, що Відповідачем не спростовано доводів позовної заяви, хоч йому було створено усі можливості для надання заперечень, від жодного Учасника справи не надходило клопотання про витребування доказів, судом не виявлено на підставі наявних документів у справі інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору.

Враховуючи вищенаведене, а також те, що матеріалами справи підтверджено факт порушення Відповідачем порядку і строку виконання зобов`язання щодо сплати орендної плати та інших платежів за Договором, перевіривши розрахунок нарахованих сум пені, 3% річних та інфляційних втрат за заявлені Позивачем періоди, суд дійшов висновків про те, що позов слід задоволити частково, стягнути з Відповідача на користь Позивача 7845,25грн суми основного боргу, 2262,41грн. пені, 307,75грн. 3% річних та 508,48грн. інфляційних втрат. В решті в позові слід відмовити за безпідставністю та необґрунтованістю.

Відповідно до ч.1 ст.123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Приписами частини другої вказаної статті встановлено, що розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом.

Згідно ч.1 ст.4 Закону України Про судовий збір судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі.

Відповідно до пп.2 п.2 ч.2 ст.4 Закону України Про судовий збір за подання до господарського суду позовної заяви немайнового характеру ставка судового збору встановлюються у розмірі одного розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Приписами статті 7 Закону України Про Державний бюджет України на 2020 рік встановлено прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі з 1 січня 2020 року для працездатних осіб в розмірі 2102 гривні.

Позивачем при поданні позовної заяви до господарського суду надано попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, згідно якого Позивач очікує понести у зв`язку із розглядом справи судові витрати в розмірі 2102грн. у вигляді сплаченого за подання до господарського суду позовної заяви судового збору.

Як доказ сплати судового збору Позивач подав Платіжне доручення від 06.02.2020р. №278 про сплату судового збору за подання позовної заяви до господарського суду в розмірі 2102грн. Оригінал вказаного Платіжного доручення є додатком №9 до позовної заяви.

Окрім того, суд зазначає що Відповідач наданим чинним законодавством правом на відшкодування документально підтверджених судових витрат не скористався.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.129 ГПК України судовий збір у справі покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З підстав наведеного, а також недоведення Позивачем в порядку, визначеному главою 8 розділу 1 ГПК України іншого розміру судових витрат, окрім суми сплаченого за подання позовної заяви до господарського суду судового збору в розмірі 2102грн., недоведення Відповідачем розміру понесених у справі судових витрат, суд дійшов висновків про те, що судові витрати у справі слід покласти на Сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, стягнути з Відповідача на користь Позивача 2098,62грн. судового збору, в решті судові витрати залишити за Позивачем.

Враховуючи вищенаведене, керуючись п.1,3 ч.1 ст.129 Конституції України, ст.ст.4, 13, 27, 42, 43, 46, 73, 74, 76,-79, 80, 81, 86, 129, 165, 205, 216, 222, 235, 236, 238, 241, 247, 252 Господарського процесуального кодексу України, ст.ст.173, 174, 193, 286, 291 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 11, 16, 509, 510, 525, 526, 530, 599, 610, 612, 629, 759, 762 Цивільного кодексу України, суд -

УХВАЛИВ:

1. Позов задоволити частково.

2. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний код: НОМЕР_1 ) на користь Львівської обласної організації Товариства сприяння обороні України (79026, Львівська область, м.Львів, вул.Чмоли, буд.2; ідентифікаційний код: 02725010) 7845,25грн суми основного боргу, 2262,41грн. пені, 307,75грн. 3% річних, 508,48грн. інфляційних втрат та 2098,62грн. судового збору.

3. В решті в позові відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

5. Рішення набирає законної сили в порядку та строк, передбачені ст.241 ГПК України.

6. Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку в порядку та строки, визначені главою 1 розділу IV Господарського процесуального кодексу України.

Веб-адреса Єдиного державного реєстру судових рішень, розміщена на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет: http://reyestr.court.gov.ua/.

Повний текст рішення складено 16.04.2020р.

Головуючий суддя Фартушок Т. Б.