Рішення

від 14.04.2020 по справі 910/405/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

14.04.2020 Справа № 910/405/20 м. Суми

Господарський суд Сумської області у складі судді Джепи Ю.А. розглянувши без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами у порядку спрощеного позовного провадження матеріали справи № 920/405/20

за позовом: Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва (01021, м. Київ, пров. Івана Мар`яненка, буд. 7, ідентифікаційний код 35692211, email: kk_pech@ukr.net),

до відповідача: Виробничо-торгівельного господарського Товариства з обмеженою відповідальністю Еві ЛТД (40031, м. Суми, пр-т Курський, буд. 147, ідентифікаційний код 16467295),

про стягнення 7840,65 грн.

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з позовною заявою, відповідно до якої просить суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість по експлуатаційним послугам в сумі 7840,65 грн за період з квітня 2016 року по грудень 2019 року, а також позивач просить суд стягнути з відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 2102,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем своїх зобов`язань щодо оплати експлуатаційних послуг за договором про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.01.2020 у справі № 910/405/20 позовну заяву Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговуванням житлового фонду Печерського району м. Києва разом з доданими матеріалами передано за підсудністю до Господарського суду Сумської області.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 10.02.2020 у справі № 910/405/20 позовну заяву від 13.12.2019 № 432/10-642 Комунального підприємства Керуюча компанія з обслуговуванням житлового фонду Печерського району м. Києва залишено без руху, позивачу надано строк для усунення недоліків.

21.02.2020 позивач усунув недоліки позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду Сумської області від 24 . 02.2020 у справі № 910/405/20 постановлено прийняти позовну заяву до розгляду, відкрити провадження у справі № 910/405/20; справу розглядати у порядку спрощеного позовного провадження без виклику сторін за наявними у справі матеріалами; розгляд справи по суті призначити в судове засідання на 14.04.2020, 10:30; встановити відповідачу п`ятнадцятиденний строк з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі, для подання заяви із запереченнями проти розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження та відзиву на позов; встановити позивачу строк для подання до суду відповіді на відзив до 10.04.2020 .

Копію вищезазначеної ухвали судом направлено на адресу відповідача, яка зазначена позивачем у позовній заяві та у Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (а.с. 23-28), а саме: 40031, м. Суми, пр-т Курський, буд. 147, повернуто відділенням поштового зв`язку до суду з відміткою: адресат відсутній .

Частиною четвертою статті 89 Цивільного кодексу України визначено, що відомості про місцезнаходження юридичної особи вносяться до Єдиного державного реєстру.

За приписами частини першої статті 7 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань , Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення державних органів та органів місцевого самоврядування, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб, громадські формування, що не мають статусу юридичної особи, та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.

Згідно з пунктами 4, 5 частини шостої статті 242 Господарського процесуального кодексу України, днем вручення судового рішення, зокрема, є: день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

За змістом пунктів 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 за № 270, у разі невручення рекомендованого листа з позначкою Судова повістка з поважних причин рекомендований лист разом з бланком повідомлення про вручення повертається за зворотною адресою не пізніше ніж через п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку місця призначення із зазначенням причин невручення. Поштові відправлення повертаються об`єктом поштового зв`язку відправнику у разі, зокрема, закінчення встановленого строку зберігання.

У разі якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, тобто повідомленою суду стороною, і повернуто підприємством зв`язку з посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії.

Сам лише факт неотримання кореспонденції, якою суд із додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася до суду у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною невиконання ухвали суду, оскільки наведене зумовлено не об`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на її адресу (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного суду від 16.05.2018 у справі № 910/15442/17, від 10.09.2018 у справі № 910/23064/17, від 24.07.2018 у справі № 906/587/17).

Таким чином, відповідачі вважаються такими, що належним чином повідомлені про розгляд справи Господарським судом Сумської області.

Станом на 14.04.2020 від відповідача на адресу суду не надходило заяви із запереченнями щодо розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, відзиву на позов та письмових заперечень по суті позовних вимог.

Відповідно до статті 252 Господарського процесуального кодексу України розгляд справи у порядку спрощеного позовного провадження здійснюється судом за правилами, встановленими Господарським процесуальним кодексом України для розгляду справи в порядку загального позовного провадження, з особливостями, визначеними у цій главі.

За приписами статті 248 ГПК України суд розглядає справи у порядку спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів з дня відкриття провадження у справі.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами у відповідності до вимог частини другої статті 178 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини.

Позивач у позовній заяві зазначає, що у відповідності до розпорядження виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 10.12.2010 № 1112, будинок № 12 по вул. Предславинська в м. Києві, як об`єкт комунальної власності територіальної громади міста Києва, віднесено до сфери управління Печерської районної в м. Києві державної адміністрації та передано на балансове утримання КП УЖГ Печерська Брама .

У подальшому рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 за № 270/270 Про удосконалення структури житлово-комунальним господарством міста Києва створено Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва (позивач у справі) на утримання якого передані будинки, підпорядковані КП УЖГ Печерська Брама , в тому числі будинок № 12 по вул. Предславинська в м. Києві.

У вищезазначеному будинку знаходиться нежитлове приміщення загальною площею 46,8 кв.м, яке згідно договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 30.10.2012 належить відповідачу.

Позивач зазначає, що оскільки, зазначений житловий будинок перебуває на його балансі та перебував на обслуговуванні житлово-експлуатаційної дільниці Печерська брама , то відповідачу, на підставі Закону України Про житлово-комунальні послуги , Закону України Про відповідальність суб`єктів підприємницької діяльності за несвоєчасне внесення плати за споживчі комунальні послуги та утримання прибудинкової території , Правил утримання жилих будинків та прибудинкових територій затверджених Наказом Держжитлокомунгоспу України від 17 травня 2005 року № 76, необхідно укладати з балансоутримувачем (позивачем у справі) договір Про надання послуг по утриманню будинку та прибудинкової території .

Як на підставу заявлених позовних вимог про стягнення заборгованості по експлуатаційним послугам в сумі 7840,65 грн за період з квітня 2016 року по грудень 2019 року позивач посилається на положення договору про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10, укладений між Комунальним підприємством по утриманню та експлуатації житлового фонду Печерська Брама та відповідачем, на підставі якого позивачем забезпечується обслуговування, експлуатація та ремонт будинку № 12 по вул. Предславинська в м. Києві, які підлягають відшкодуванню останньому пропорційно до займаної відповідачем, належної відповідачу площі у зазначеному приміщенні, на підставі договору купівлі-продажу нежилих приміщень від 30.10.2012.

Посилаючись на норми статті 526, частини першої статті 530 та статей 630, 901, 903 ЦК України, а також положення пункту 2.4.1 договору про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10, відповідно до якого замовник (відповідач) повинен сплачувати вартість наданих послуг в установлений договором строк, розрахунковим періодом є календарний місяць, платежі вносяться до тридцятого числа поточного місяця, позивач зазначає про існування у відповідача обов`язку перед позивачем щодо сплати експлуатаційних витрат за вищевказаним договором у зазначеній ним сумі.

Позивач зазначає, що відповідачу кожного місяця надаються платіжні квитанції на сплату нарахувань за послуги з утримання будинку та прибудинкової території, і зазначеними квитанціями відповідач щомісяця повідомляється про наявність заборгованості за спожиті послуги, що є претензіями про заборгованість та необхідність її сплати. Але вважає, що відповідач систематично порушував умови договору та не сплачував позивачеві за надані послуги.

На підтвердження факту існування у відповідача заборгованості перед позивачем по експлуатаційним витратам та її розміру, останній посилається на договір про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10 та розрахунок заборгованості, доданий до позовної заяви, відповідно до якого заборгованість по експлуатаційним витратам складає 7840,65 грн за період з квітня 2016 року по грудень 2019 року.

Відсутність юридичного факту відмови споживача від споживання послуг, як вважає позивач, слугує підставою для визначення ціни за надані послуги між споживачем та керуючими компаніями, як сторонами вже укладеного договору, на час споживання споживачем відповідних послуг та свідчить про те, що ціна була узгоджена сторонами відповідно до норм частини першої статті 632 ЦК України. Зазначає, що направлені керуючими компаніями на адресу споживачів рахунки на сплату житлових послуг з зазначенням їх виду та вартості слід вважати офертою, а споживання споживачами послуг слід вважати акцептом у розумінні частини першої статті 638 ЦК України.

Водночас, суд, вирішуючи даний спір, дійшов висновку, що вимоги позивача з підстав, зазначених у позові, з врахуванням вищевстановлених судом обставин та норм чинного законодавства, задоволенню не підлягають.

Відповідно до частини першої статті 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених Господарським кодексом України, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Статтею 174 ГК України визначено, що підставою виникнення господарських зобов`язань зокрема є господарські договори та інші угоди, передбачені законом, а також угоди, не передбачених законом, але такі, які йому не суперечать.

Статтею 193 ГК України встановлено обов`язок суб`єктів господарювання та інших учасників господарських відносин виконувати господарські зобов`язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов`язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться, до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України. Кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Відповідно до вимог частини першої статті 175 ГК України майново-господарськими визнаються цивільно-правові зобов`язання, що виникають між учасниками господарських відносин при здійсненні господарської діяльності, в силу яких зобов`язана сторона повинна вчинити певну господарську дію на користь другої сторони або утриматися від певної дії, а управнена сторона має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Майнові зобов`язання, які виникають між учасниками господарських відносин, регулюються Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України, за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Згідно із частиною першою статті 903 ЦК України, якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Господарське правопорушення може полягати як у порушенні нормативно встановлених правил здійснення господарської діяльності, так і у порушенні договірних зобов`язань. Господарсько-правова відповідальність за порушення договірних зобов`язань також поділяється на встановлену законом і договірну. Необхідною умовою застосування такої відповідальності є визначення у законі чи у договорі управненої та зобов`язаної сторони, виду правопорушення, за вчинення якого застосовується відповідальність, штрафні санкції і конкретний їх розмір.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 Закону України Про житлово-комунальні послуги житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та/або перебування осіб у житлових і нежитлових приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил, що здійснюється на підставі відповідних договорів про надання житлово-комунальних послуг.

Судом встановлено, що позивач, як на підставу виникнення у відповідача обов`язку щодо сплати вартості наданих експлуатаційних витрат, посилається на умови договору про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10, укладеного між Комунальним підприємством по утриманню та експлуатації житлового фонду Печерська Брама , а не позивачем, та відповідачем.

При цьому позивачем не обгрунтовано та не доведено суду, що він є управненою особою за вищевказаним договором, не доведено факту існування між сторонами у справі договірних відносин, за якими відповідач має обов`язок перед позивачем щодо оплати експлуатаційних витрат у розмірах та у порядку, визначеному договором.

Судом встановлено, що предметом договору про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10, який укладено між Комунальним підприємством по утриманню та експлуатації житлового фонду Печерська Брама та відповідачем, є оренда нежитлового приміщення за адресою: м. Київ, вул. Предславницька, 12 площею 46,8 кв.м., тоді, як за договором купівлі-продажу від 30.10.2012 відповідач вже є власником зазначеного нерухомого майна, а не орендарем.

Позивачем не надано жодного доказу правонаступництва у зобов`язальних відносинах, врегульованих договором від 28.07.2010 № 04-К-10, учасником якого позивач не був.

Посилання позивача на те, що рішенням Київської міської ради від 09.10.2014 за № 270/270 Про удосконалення структури житлово-комунальним господарством міста Києва створено Комунальне підприємство Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Печерського району м. Києва (позивач у справі) на утримання якого передані будинки, підпорядковані КП УЖГ Печерська Брама , в тому числі будинок № 12 по вул. Предславинська в м. Києві, не свідчить про правомірність позовних вимог з підстав невиконання відповідачем умов саме договору від 28.07.2010 № 04-К-10, укладеного відповідачем з КП УЖГ Печерська Брама , на що посилається позивач, оскільки ані умовами договору від 28.07.2010 № 04-К-10, ані діючим законодавством не визначено автоматичну заміну сторони вказаного договору в такий спосіб.

Зазначене рішення Київської міської ради підтверджує правомочності юридичної особи-позивача щодо надання комунальних послуг, з яким споживачем повинен бути укладений відповідний договір або на користь якого підлягають стягненню збитки у випадку бездоговірного споживання відповідних послуг.

Враховуючи викладене, у позивача відсутні правові підстави для стягнення з відповідача вартості експлуатаційних витрат за період з квітня 2016 року по грудень 2019 року з підстав невиконання відповідачем договору від 28.07.2010 № 04-К-10 як орендаря приміщення, враховуючи, що останній вже є власником такого приміщення, а не орендарем, а позивач не є стороною правочину, на умови якого посилається.

За приписом статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Посилання позивача на відсутність юридичного факту відмови споживача (відповідача) від споживання послуг, що на його думку, слугує підставою для визначення ціни за надані послуги між споживачем та керуючими компаніями, як сторонами вже укладеного договору, суд вважає необгрутованим, з огляду на те, що позивачем не надано суду та матеріали цієї справи не містять доказів у розумінні статей 76-79 ГПК України укладення відповідачем договору з позивачем або внесення змін до укладеного раніше договору від 28.07.2010 № 04-К-10 в частині заміни сторони, також не доведено жодними доказами надсилання (вручення) відповідачеві рахунків на сплату житлово-комунальних послуг з зазначенням їх виду та вартості, а відповідно й отримання зазначених рахунків відповідачем.

З наведеного випливає, що позивачем не обгрунтовано наведений розрахунок позовних вимог та не підтверджено суму заборгованості відповідними доказами у розумінні статей 76-79 ГПК України.

Статтею 20 Господарського кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Частиною другою статті 4 ГПК України передбачено, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Законодавець у частині першій статті 16 ЦК України установив, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу, а в частині другій цієї статті визначив способи здійснення захисту цивільних справ та інтересів судом.

Цивільне законодавство не містить визначення поняття способів захисту цивільних прав та інтересів. За їх призначенням вони можуть вважатися визначеним законом механізмом матеріально-правових засобів здійснення охорони цивільних прав та інтересів, що приводиться в дію за рішенням суду у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Виходячи з системного аналізу статей 15, 16 ЦК України, статті 20 ГК України та статті 4 ГПК України, застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності таких умов: наявності у позивача певного (інтересу); порушення (невизнання або оспорювання) такого права (інтересу) з боку відповідача; належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством), і відсутність (недоведеність) будь-якої з означених умов унеможливлює задоволення позову.

Тобто, відповідно до положень ГПК України обов`язок доведення факту порушення або оспорювання прав і охоронюваних законом інтересів покладено саме на позивача.

У рішенні Конституційного суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) визначено поняття охоронюваний законом інтерес , що вживається в частині першій статті 4 ЦПК України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям права , яке треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Верховний Суд України у Аналізі практики застосування судами статті 16 ЦК України вказав наступне.

Відповідно до статті 55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. За положеннями статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Особа здійснює свої права вільно на власний розсуд (стаття 12 ЦК України).

До прав, які підлягають цивільно-правовому захисту, відносяться всі майнові й особисті немайнові права, які належать суб`єктам цивільного права.

Особа, законний інтерес або право якої порушено, може скористатися способом захисту, який прямо передбачений нормою матеріального права або може скористатися можливістю вибору між декількома способами захисту, якщо це не заборонено законом. Якщо ж спеціальні норми не встановлюють конкретних заходів, то особа має право обрати спосіб із числа передбачених статтею 16 ЦК України з урахуванням специфіки порушеного права й характеру правопорушення.

Абзацом 1 частини другої статті 16 ЦК України, визначено способи захисту порушеного права. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. (абзац 2 частини другої статті 16 ЦК України).

До інших способів судового захисту цивільних прав чи інтересів можна віднести способи, які не охоплюються переліком їх у статті 16 ЦК України, що визначені окремими законами та договорами або застосування яких випливає із загальних положень про судовий захист.

Тобто підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову. Зазначена правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 21.10.2015 у справі № 922/4316/14.

Суд не вбачає можливим задовольнити позовні вимоги позивача з підстав, зазначених останнім у позовній заяві, а саме у зв`язку з порушенням наявних договірних зобов`язань, оскільки позивачем не доведено суду своєї участі у таких правовідносинах як управненої особи за договором про відшкодування витрат на утримання будинку та прибудинкової території, внутрішньобудинкових мереж та надання комунальних послуг від 28.07.2010 № 04-К-10, на умови якого він посилається.

При цьому суд звертає увагу, що якщо заявлена до стягнення сума заборгованості є прямими збитками позивача в наслідок позадоговірного користування відповідача зазначеними послугами, то позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з відповідним позовом для захисту своїх прав, довівши всі складові позадоговірного правопорушення, а саме, факт неправомірної поведінки відповідача, наявність шкоди та наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкодою.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставини, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частин першої, третьої статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

За таких обставин, суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для відшкодування витрат по експлуатаційним послугам з наведених позивачем у позовній заяві підстав, а тому відмовляє у задоволенні даного позову.

Відповідно до статті 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Судовий збір, від сплати якого позивач у встановленому порядку звільнений, стягується з відповідача в дохід бюджету пропорційно розміру задоволених вимог, якщо відповідач не звільнений від сплати судового збору. Якщо інше не передбачено законом, у разі залишення позову без задоволення, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від сплати судового збору, судовий збір, сплачений відповідачем, компенсується за рахунок держави в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до вимог статті 129 ГПК України судовий збір в сумі 2102,00 грн покладається на позивача у зв`язку з відмовою в задоволенні позовних вимог.

На підставі викладеного, керуючись статтями 123, 126, 129, 233, 236-238, 248, 252, 256 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

ВИРІШИВ:

1. В задоволенні позовних вимог відмовити.

Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження: 1) рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду;2) ухвали суду - якщо апеляційна скарга подана протягом десяти днів з дня вручення йому відповідної ухвали суду. Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 261 цього Кодексу.

Відповідно до п.4 Розділу X ГПК України (доповнено згідно із Законом № 540-IX від 30.03.2020) під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

Повне рішення складено та підписано суддею 21 квітня 2020 року.

Суддя Ю.А. Джепа