Рішення

від 04.05.2020 по справі 910/1842/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.05.2020Справа № 910/1842/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М. , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСЕРТ-УКРАЇНА" вул.Юрія Іллєнка 81 А, оф. 413, м. Київ, 04050

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" вул.Драгомирова,4,оф.123, м. Київ, 01103

про стягнення 26 111,30 грн.

Без повідомлення (виклику) учасників справи

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Інтерсерт-Україна" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" про стягнення 26111,30 грн., а саме 19000,00 грн. основного боргу, 1710,00 грн. процентів річних та 5401,30 грн. втрат від інфляції, а також витрат по сплаті судового збору та витрат на професійну правничу допомогу.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на неналежне виконання відповідачем своїх зобов`язань за Договором № 1151154213 від 04.11.2013 року в частині своєчасної оплати наданих позивачем послуг, внаслідок чого у відповідача утворилась заборгованість у вказаній сумі, за наявності якої нараховані проценти річних та втрати від інфляції.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2020 року позовну заяву залишено без руху та встановлено позивачу строк для усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.03.2020 року за результатами розгляду заяви позивача б/н від 28.02.2020 року щодо усунення недоліків позовної заяви, останню прийнято до розгляду, порушено провадження у справі № 910/1842/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 Господарського процесуального кодексу України вирішено розгляд справи № 910/1842/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Суд зазначає, що згідно частини 5 статті 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини четвертої статті 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 6 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Про відкриття провадження у справі № 910/1842/20 та про його право подати відзив на позов відповідач повідомлений належним чином, що підтверджується наявним в матеріалах справи рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0103053752210, та з урахуванням строків, встановлених частиною 1 статті 251 Господарського процесуального кодексу України, а саме протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі (06.03.2020 року), які також визначені судом в ухвалі від 04.03.2020 року, мав подати відзив на позовну заяву.

Так, у відповідності до ст. 178 Господарського процесуального кодексу України через канцелярію суду 16.03.2020 року відповідачем подано відзив № 14/06-16 від 10.03.2020 року на позовну заяву, в якому останній заперечує проти позовних вимог, не погоджуючись із висновками позивача щодо переривання перебігу строку позовної давності шляхом підписання сторонами Акту звірки взаємних розрахунків за період з 01.01.2017 року по 31.10.2017 року про наявність станом на 01.11.2017 року у відповідача заборгованості в сумі 19000,00 грн., посилаючись при цьому на підписання вказаного акту з боку відповідача не уповноваженою на вчинення відповідних дій від імені ТОВ "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" особою, а саме заступником головного бухгалтера Зінкевич О.І. Отже, за твердженням відповідача, вказаний акт не свідчить про визнання боргу відповідачем та не є підставою для твердження про початок перебігу строку позовної давності заново 01.11.2017 року. Відзив разом з доданими до нього документами судом долучено до матеріалів справи.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог та заперечень, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від позивача та відповідача на час розгляду справи до суду не надходило.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як встановлено судом за матеріалами справи, 04 листопада 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю "Інтерсерт-Україна" (позивач у справі, виконавець за договором) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" (відповідач у справі, замовник за договором) був укладений Договір № 1151184213 (далі - Договір), за умовами якого виконавець зобов`язується за завданням замовника надати наступну послугу: Перевірка та оцінка відповідності вимогам 130 50001:2011 (сертифікація) системи енергетичного менеджменту підприємства.

Процедура сертифікації системи менеджменту якості на відповідність вимогам міжнародного стандарту ІSО 50001:2011, право і порядок користування сертифікатом і знаком ТUV Іternational Сertification встановлюється окремою Угодою між Замовником та Органом з сертифікації систем і персоналу ТUV Thuringen e.V.(п.1.2 Договору).

Область поширення системи менеджменту: Виробництво ізоляторів керамічних та ізолюючої керамічної арматури (п.1.5 Договору).

Перевірці підлягає підприємство ТОВ Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів , розташоване в м. Слов`янськ Донецької обл. вул. Краматорська 79 (п.1.6 Договору).

Розділами 2 - 9 Договору сторони узгодили обсяг і зміст послуг, терміни виконання послуг, вартість послуг і порядок розрахунків, порядок здачі - приймання послуг та умови їх виконання, відповідальність сторін, термін дії і порядок дострокового розірвання договору тощо.

Пунктом 9.1 Договору передбачено, що даний Договір вступає в силу з моменту підписання його сторонами і діє до 31.12.2016 року.

Вказаний Договір підписаний уповноваженими представниками замовника та виконавця та скріплений печатками сторін.

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором про надання послуг, який підпадає під правове регулювання норм глави 63 Цивільного кодексу України.

Згідно ст. 901 Цивільного кодексу України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором. Положення цієї глави можуть застосовуватися до всіх договорів про надання послуг, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

За умовами п. 2.1 Договору передбачені основні етапи надання послуг:

Етап 2.1.1. Перша ступень сертифікаційної перевірки - перевірка документів, ознайомлення з виробництвом, вибіркова перевірка готовності підприємства до другої (сертифікаційної) ступені перевірки системи менеджменту

Етап 2.1.2. Друга (сертифікаційна) ступень перевірки системи менеджменту. Оцінка результативності заходів Замовника щодо усунення виявлених невідповідностей Обробка матеріалів перевірки, складання звітних документів, та утвердження їх в Органі з сертифікації систем і персоналу ТUV Thuringen e.V.

Етап 2.1.3. Виготовлення сертифікатів ТUV Іternational Сertification (ТІС).

Етап 2.1.4. Проведення першої наглядової перевірки системи менеджменту якості та системи екологічного менеджменту. Складання звіту.

Згідно ст. 902 Цивільного кодексу України виконавець повинен надати послугу особисто.

За умовами п.п.3.1, 3.2 Договору термін проведення сертифікаційної перевірки - 4 квартал 2013 року. Термін видачі сертифікату - протягом двох місяців після завершення сертифікаційної перевірки в повному обсязі (етап 2.1.2.).

Порядок здачі - приймання послуг визначений розділом 5 Договору, а саме здача - приймання послуг оформляється актом здачі-приймання наданих послуг, який підписується уповноваженими представниками сторін і скріплюється печатками сторін.

Судом встановлено за матеріалами справи, що на виконання умов Договору позивачем було надано послуги з проведення другої наглядової перевірки та складання звіту на загальну суму 23202,00 грн. з ПДВ, що підтверджується підписаним уповноваженимм представниками сторін та скріпленим печатками актами Актом № 3 здачі - приймання робіт від 30.12.2015 року, копія якого наявна в матеріалах справи.

При цьому, як вбачається із наданого позивачем акту, будь-які заперечення щодо повного та належного надання послуг з боку замовника відсутні.

Доказів пред`явлення відповідачем заперечень щодо якості та обсягів наданих послуг та відмови відповідача від приймання наданих позивачем послуг та підписання акту, а також претензій щодо повного та належного виконання позивачем умов Договору в частині, зазначеній у вказаному акті, до суду не надходило.

За таких обставин, суд приходить до висновку, що позивачем виконано прийняті на себе зобов`язання з надання послуг, зокрема, в частин проведення другої наглядової перевірки та складання звіту, у відповідності до умов Договору та в обсягах, зазначених в акті здачі - приймання робіт, а відповідачем, у свою чергу, прийнято надані послуги у вказаних обсягах без будь - яких зауважень.

Згідно ч. 1 ст. 903 Цивільного кодексу України якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Статтею 632 Цивільного кодексу України визначено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін.

Відповідно до умов п. 4.4 Договору загальна вартість послуг згідно з Договором (сертифікаційна перевірка) становить 77658,00 грн. в т.ч. ПДВ.

У вартість послуг включено: вартість сертифікаційної перевірки, вартість виготовлення сертифікатів з розміщенням логотипу підприємства замовника, вартість реєстрації та користування сертифікатами протягом трьох років, вартість користування знаком Органу сертифікації, витрати на відрядження аудиторів, вартість оформлення сертифікатів українською, російською, німецькою та мовами (по 1 екз. формату А3 або А4 на кожну мову).

Згідно п.п. 4.1, 4.2 Договору розрахунки за цим договором здійснюються у національній валюті України. Оплата вартості послуг здійснюється в безготівковій формі шляхом перерахування грошових коштів на поточний рахунок виконавця. За письмовою згодою сторін допускається інша форма розрахунків, що не суперечить законодавству України.

Відповідно до п. 4.3 Договору оплата послуг здійснюється шляхом перерахування передплати в розмірі 50,0 % вартості етапу, за яким будуть надаватись послуги, не пізніше ніж за 5 робочих днів до дати початку перевірки та остаточної оплати протягом 10 робочих днів після підписання Акту здачі-приймання наданих послуг по кожному етапу. Оплата послуг здійснюється на підставі виставлених виконавцем рахунків.

За виконання першої ступені сертифікаційної перевірки (етап 2.1.1) оплаті підлягає рахунок на суму 10902,00 грн. з ПДВ (п.п.4.3.1).

За виконання другої ступені сертифікаційної перевірки (етап 2.1.2) оплаті підлягає рахунок на суму 27648,00 грн. з ПДВ (п.п.4.3.2).

Послуги по етапу 2.1.3 виконуються без додаткової оплати після повної оплати рахунків по етапу 2.1.1 та 2.1.2 (п.п. 4.3.3).

За виконання першої наглядової перевірки (етап 2.1.4) оплаті підлягає рахунок на суму 19554,00 грн. з ПДВ (п.п.4.3.5).

Окрім цього між сторонами укладено Додаткову угоду № 1 від 06 листопада 2015 року до Договору, згідно якої сторони виклали пункти Договору в наступній редакції:

п.4.3.5 Вартість другої наглядової перевірки (етап 2.1.5.) складає 23202,00 грн. в т.ч. ПДВ;

п. 4.4 Загальна вартість послуг згідно з Договором (повний цикл сертифікації: повторна сертифікаційна перевірка і дві наглядові перевірки) становить 86406,00 грн. .

Суд зазначає, що відповідно до ст. 1 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" господарська операція - дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства. Первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Закону "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, які фіксують факти здійснення господарських операцій, та які повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю та впорядкування оброблення даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи.

Отже, за висновками суду, документом, який підтверджує як факт виконання позивачем зобов`язання з надання послуг, так і факт виникнення у відповідача зобов`язання з їх оплати, є акт здачі - приймання вказаних послуг, який сторонами належним чином оформлений та підписаний без будь - яких зауважень, а також засвідчений печатками сторін.

Тобто, саме цей документ є первинним бухгалтерським документом, який засвідчує здійснення господарських операцій і містить інформацію про вартість наданих послуг.

Отже, підписання замовником (відповідачем) акту здачі - приймання робіт, який є первинним обліковим документом у розумінні Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" і який відповідає вимогам, зокрема, статті 9 названого Закону і Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку та фіксує факт здійснення господарської операції і встановлення договірних відносин, є підставою виникнення обов`язку щодо здійснення розрахунків за надані позивачем послуги з проведення другої наглядової перевірки та складання звіту.

Також на підтвердження фактичного виконання відповідачем умов Договору щодо надання послуг з сертифікаційної перевірки позивачем надано копію Звіту про аудит від 22.11.2015 року.

Окрім цього позивачем у відповідності до умов Договору виставлявся відповідачеві рахунок № 114 від 10.11.2015 року на оплату проведення другої наглядової перевірки та складення звіту на загальну суму 23202,00 грн. з ПДВ.

Згідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно частин 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Проте, за твердженням позивача, відповідач своїх зобов`язань щодо оплати наданих згідно Акту приймання - передачі робіт № 3 від 30.12.2015 року у строки та порядку, визначені умовами Договору, належним чином не виконав, здійснивши згідно вищезазначеного рахунку перерахування на рахунок позивача грошових коштів в сумі 2000,00 грн. платіжним дорученням № 4503 від 29.03.2016 року та в сумі в 2202,00 грн. платіжним дорученням № 5910 від 30.06.2016 року, всього 4202,00 грн., що підтверджується відповідними виписками банку, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором в розмірі 19000,00 грн.

При цьому відповідач як замовник за Договором звернувся до позивача з гарантійним листом № 6/06-108 від 17.10.2016 року, в якому гарантував оплату заборгованості в сумі 19000,00 грн. та просив узгодити графік погашення заборгованості з розбивкою по місяцях на період листопад 2016 року - квітень 2017 року.

Будь - яких доказів узгодження позивачем графіку розстрочення сплати спірної заборгованості відповідача в сумі 19000,00 грн. за результатами розгляду позивачем зазначеного гарантійного листа матеріали справи не містять.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У відповідності до ст. 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За приписами до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідач свої зобов`язання щодо оплати наданих послуг з проведення другої наглядової перевірки та складення звіту в сумі 19000,00 грн. у встановлений строк, всупереч вимогам цивільного та господарського законодавства, а також умовам Договору не виконав, в результаті чого у відповідача утворилась заборгованість перед позивачем за наведеним Договором у зазначеному вище розмірі, яку останній просив стягнути в позовній заяві.

При цьому в поданій суду позовній заяві позивач на підставі ст. 264 Цивільного кодексу України посилається на факт переривання 01.11.2017 року перебігу позовної давності внаслідок визнання відповідачем боргу у спірній сумі, стягнення якої є предметом спору у даній справі, внаслідок підписання сторонами, зокрема, представником ТОВ "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів", Акту звірки взаємних розрахунків за період з 01.01.2017 року по 31.10.2017 року про наявність станом на 01.11.2017 року у відповідача заборгованості в сумі 19000,00 грн. Копія вказаного акту звірки наявна в матеріалах справи.

Окрім того, оскільки, на думку позивача, відповідачем допущено порушення зобов`язання щодо своєчасної оплати передбачених умовами Договору послуг, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України здійснено нарахування 1710,00 грн. процентів річних за період 01.02.2017 року по 01.02.2020 року та 5401,30 грн. втрат від інфляції за період січень 2017 року - грудень 2019 року, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

При цьому, відповідачем не надано суду жодних доказів на підтвердження відсутності боргу, письмових пояснень щодо неможливості надання таких доказів, або ж фактів, що заперечують викладені позивачем позовні вимоги.

В свою чергу, зважаючи на відсутність будь-яких заперечень відповідача щодо визначення розміру заборгованості за Договором на час розгляду даної справи, суд здійснював розгляд справи виходячи з наявних матеріалів та визначив розмір заборгованості відповідача на підставі наданих позивачем доказів.

Доказів визнання недійсним Договору № 1151184213 від 04.11.2013 року та Додаткової угоди № 1 від 06.11.2015 року до нього та/або його окремих положень суду не надано.

Будь-які заперечення щодо порядку та умов укладення спірного Договору на час його підписання та на протязі виконання з боку сторін відсутні.

Суд вважає за необхідне зазначити, що пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 року, передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Отже, дотримання строку звернення є однією з умов реалізації права на позов і тісно пов`язане з реалізацією права на справедливий судовий розгляд.

Суд звертає увагу, що за приписами статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з частиною першою статті 260 Цивільного кодексу України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253 - 255 цього Кодексу.

Відповідно до ч.1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Тобто за змістом цієї норми для визначення початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

При цьому норма частини першої статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Як визначено ч. 1 ст. 3 Господарського кодексу України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. В свою чергу господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом (ч. 2 вказаної статті).

Відтак, оскільки позивач як юридична особа набуває свої права і обов`язки та реалізує їх в межах, визначених законодавством, то його обізнаність про порушення його прав або можливість такої обізнаності слід розглядати через призму своєчасної та ініціативної обізнаності останнього.

Частиною 5 ст. 261 Цивільного кодексу України передбачено, що за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок (стаття 253 Цивільного кодексу України), а спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, якщо строк визначений роками (частина перша статті 254 Цивільного кодексу України).

Суд зазначає, що відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Спеціальна позовна давність в один рік, застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) (ст. 258 Цивільного кодексу України).

Частиною третьою статті 267 ЦК України передбачена можливість застосування позовної давності, у тому числі й спеціальної, лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом.

При цьому за змістом частини першої статті 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен розглянути справу у повному обсязі, дати належну оцінку доказам, відповідно до вимог статті 86 ГПК України, з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості.

Положення закону про правові наслідки спливу строку позовної давності можуть бути застосовані судом тільки у тому випадку, коли буде доведено існування самого суб`єктивного права і факт його порушення чи оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб`єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити у позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової-вимоги.

Відповідно до ч. 4 ст. 267 Цивільного кодексу України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

В свою чергу, судом за матеріалами справи встановлено факт невиконання відповідачем своїх зобов`язань з оплати наданих позивачем згідно спірного Договору послуг з сертифікаційної перевірки - проведення другої наглядової перевірки та складання звіту.

При цьому від відповідача заява про застосування позовної давності у даному спорі в строки, визначені ухвалою суду про відкриття провадження у справі від 04.03.2020 року для надання заяву по суті справи, та/або клопотання про поновлення пропущеного строку на звернення з такою заявою, до суду не надходила.

Поряд із цим викладені відповідачем у відзиві на позовну заяву посилання на підписання Акту звірки взаєморозрахунків за період з 01.01.2017 року по 31.10.2017 року від 01.11.2017 року особою, яка не мала відповідних повноважень на вчинення зазначених дій від імені Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" стосуються обставин підписання вказаного акту сторонами та судом оцінюються виключно в контексті заперечень проти доводів позивача, наведених в позовній заяві.

Суд зазначає, що загальні вимоги щодо форми та змісту письмової заяви, клопотання, заперечення містяться у ст. 170 ГПК України.

Так, згідно з п.п. 4, 5 ч. 1 ст. 170 Господарського процесуального кодексу України будь-яка письмова заява, клопотання, заперечення повинні містити зміст питання, яке має бути розглянуто судом, та прохання заявника, підстави заяви (клопотання, заперечення).

Отже, оскільки у відзиві відповідача на позовну заяву не викладене чітке клопотання про застосування позовної давності та міститься лише заперечення щодо посилання на вказаний акт звірки як документ, що може свідчити про визнання боргу відповідачем та є підставою для переривання перебігу позовної давності для звернення до суду з даним позовом, за умови неможливості інтерпретування судом змісту поданою стороною заяви ширше, ніж її зміст, а жодних клопотань в розумінні ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України або доказів неможливості подання такого клопотання Товариством з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" до суду не надавалось, зазначене в сукупності свідчить про відсутність підстав для застосування судом строку позовної давності у даному спорі.

Враховуючи вищевикладене, оскільки матеріалами справи підтверджується факт невиконання відповідачем зобов`язань з оплати наданих позивачем послуг, розмір заборгованості відповідає фактичним обставинам та на момент прийняття рішення доказів погашення заборгованості відповідач суду не представив, як і доказів, що спростовують вищевикладені обставини, за відсутності правових підстав для застосування позовної давності у даному спорі, тому вимога позивача про стягнення з відповідача 19000,00 грн. за надані та спожиті послуги підлягає задоволенню.

Окрім цього суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 2 статті 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов`язань у зазначеній сфері визначено статями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань .

З урахуванням приписів ст.549, ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Як вбачається з аналізу ст. ст. 612, 625 Цивільного кодексу України право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних, які не є штрафними санкціями, є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Згідно правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 12 лютого 2020 року у справі № 917/1421/18, оскільки внаслідок невиконання боржником грошового зобов`язання у кредитора виникає право на отримання сум, передбачених статтею 625 ЦК України, за увесь час прострочення, тобто таке прострочення є триваючим правопорушенням, право на позов про стягнення інфляційних втрат і 3 % річних виникає за кожен місяць із моменту порушення грошового зобов`язання до моменту його усунення.

При цьому інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язання щодо оплати наданих послуг у строк, визначений умовами Договору, позивачем нараховано та пред`явлено до стягнення на підставі ст. 625 ЦК України 1710,00 грн. процентів річних за період 01.02.2017 року по 01.02.2020 року та 5401,30 грн. втрат від інфляції за період січень 2017 року - грудень 2019 року, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

В свою чергу, відповідачем не надано суду контррозрахунку заявлених до стягнення позовних вимог або заперечень щодо здійсненого позивачем розрахунку.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення процентів річних судом встановлено, що розмір процентів річних, перерахований судом у відповідності до умов Договору та приписів чинного законодавства, в межах визначеного позивачем періоду, становить 1711,43 грн. процентів річних, а отже є більшими, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем. Проте виходячи з того, що збільшення розміру позовних вимог є правом позивача, передбаченим ст. 46 Господарського процесуального кодексу України, яким позивач не скористався, суд не вправі самостійно збільшувати розмір позовних вимог в частині нарахування процентів річних, тому позовні вимоги в частині стягнення трьох відсотків річних за несвоєчасну оплату наданих за Договором послуг, підлягають задоволенню в сумі, нарахованій позивачем, а саме 1710,00 грн. процентів річних.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи "ЛІГА" перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення з відповідача втрат від інфляції судом встановлено, що розмір втрат від інфляції, заявлених позивачем до стягнення у сумі 5401,30 грн. в межах визначеного періоду січень 2017 року - грудень 2020 року, відповідає вимогам зазначених вище норм цивільного законодавства та є арифметично вірним, тому вказані вимоги позивача про стягнення з відповідача 5401,30 грн. втрат від інфляції підлягають задоволенню.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача витрат на правову допомогу в сумі 3000,00 грн. суд зазначає, що відповідно до ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу; пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

У визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (частина шоста статті 126 ГПК України).

Статтею 126 Господарського процесуального кодексу України визначено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Тобто, у застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення не співмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

В свою чергу, з аналізу наведеної норми законодавства вбачається, що витрати на правничу допомогу мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правничу допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат. Таким чином, якщо стороною не буде документально доведено, що нею понесені витрати на правничу допомогу, а саме: не надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких витрат, то у суду відсутні підстави для стягнення таких витрат.

Тобто саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

Суд у позовному провадженні є арбітром, що надає оцінку ти доказами і доводам, що наводяться сторонами у справі, тобто суд не може діяти на корить будь-якої зі сторін, що не відповідатиме основним принципам господарського судочинства.

Таким чином суд може зменшити розмір витрат на правову допомогу, що підлягають розподілу, за клопотанням іншої сторони, яка і зобов`язана довести не співмірність заявлених опонентом витрат.

При цьому заперечень щодо розміру заявлених позивачем до стягнення витрат на професійну правничу допомогу та/або заяв щодо неспівмірності таких витрат станом на час розгляду справи відповідачем суду не надано.

Як встановлено судом за результатами розгляду заяви про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, позивачем долучено до матеріалів справи докази на підтвердження понесення ним витрат на професійну правничу допомогу, а саме: копію Договору про надання правничої допомоги № 1-гс/20 від 04.02.2020 року, укладеного між ТОВ Інтерсерт-Україна та Адвокатом Меліковою В.І., копію Додатку № 1 до вказаного Договору, згідно якого визначення надання адвокатом послуг зі складання та подання до суду позову про стягнення заборгованості за договором № 1151184213 від 04.11.2013 року, супроводження судового провадження та підготовка усіх необхідних процесуальних документів, встановлено гонорар в сумі 3000,00 грн., копію платіжного доручення № 438 від 05.02.2020 року на суму 3000,00 грн. про перерахування позивачем вказаної суми за складання та подання позову про стягнення заборгованості за договором № 1151184213 від 04.11.2013 року на рахунок адвоката, свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю ДН № 4930 від 27.06.2018 року, ордеру серії ДН № 010743 від 06.02.2020 року.

За твердженням позивача, загальна сума нарахованих останнім до стягнення судових витрат на професійну правничу допомогу, пов`язаних з розглядом справи № 910/1842/20, склала 3000,00 грн.

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру і адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Рішенням Європейського суду з прав людини у справі "East/West Alliance Limited" проти України (заява № 19336/04, п. 269) визначено, що розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом, і може бути змінений лише за їх взаємною домовленістю. Суд не має права його змінювати і втручатися у правовідносини адвоката та його клієнта.

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат (у даному випадку, за наявності заперечень учасника справи), що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Така ж правова позиція випливає з інших рішень Європейського суду з прав людини, зокрема, у п. 95 рішення у справі "Баришевський проти України" від 26.02.2015, п. п. 34-36 рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України" від 10.12.2009, п. 80 рішення у справі "Двойних проти України" від 12.10.2006, п. 88 рішення у справі "Меріт проти України" від 30.03.2004.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28.11.2002 зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Так, у визначенні розумно необхідного розміру сум, які підлягають сплаті за послуги адвоката, можуть братися до уваги, зокрема, але не виключно: встановлені нормативно-правовими актами норми видатків на службові відрядження (якщо їх установлено); вартість економних транспортних послуг; час, який міг би витратити на підготовку матеріалів кваліфікований фахівець; вартість оплати відповідних послуг адвокатів, яка склалася в країні або в регіоні; наявні відомості органів статистики або інших органів про ціни на ринку юридичних послуг; тривалість розгляду і складність справи тощо.

Отже, враховуючи викладене, дослідивши надані представником позивача докази та враховуючи відсутність заперечень відповідача щодо розміру заявлених позивачем до відшкодування витрат на правову допомогу, приймаючи до уваги принципи співмірності та розумності судових витрат на професійну правничу допомогу, ціну позову, рівень складності, характер спору та юридичної кваліфікації правовідносин у справі, обсяг та обґрунтованість підготовлених та поданих до суду адвокатом документів, а також їх значення для спору, суд приходить до висновку, що заява позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 3000,00 грн. підлягає задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до пункту 58 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

За таких обставин, виходячи з того, що позов доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити повністю.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Виробниче об`єднання Слов`янський завод високовольтних ізоляторів" (вул.Драгомирова, 4, оф.123, м. Київ, 01103; код ЄДРПОУ 36368912) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ІНТЕРСЕРТ-УКРАЇНА" (вул. Юрія Іллєнка 81 А, оф. 413, м. Київ, 04050; код ЄДРПОУ 36167454) 19000,00 грн. (дев`ятнадцять тисяч грн. 00 коп.) основного боргу, 1710,00 грн. (одну тисячу десять грн. 00 коп.) процентів річних, 5401,30 грн. (п`ять тисяч чотириста одну грн. 30 коп.) втрат від інфляції, 2102,00 грн. (дві тисячі сто дві грн. 00 коп.) судового збору та 3000,00 грн. (три тисячі грн. 00 коп.) витрат на професійну правничу допомогу.

3. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 04.05.2020 року.

Суддя А.М. Селівон