Рішення

від 04.05.2020 по справі 910/2896/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

04.05.2020Справа № 910/2896/20

Господарський суд міста Києва у складі судді Селівона А.М. , розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження матеріали господарської справи

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВДЕННИЙ РЕГІОН" (вул. Першотравнева, буд. 229-А, с. Зоря, Саратський район, Одеська область,68251)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод шампанських вин "Столичний" (вул. Сирецька 27, м. Київ, 04073)

про стягнення 102901,34 грн.

Представники сторін: не викликались

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "ПІВДЕННИЙ РЕГІОН" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод шампанських вин "Столичний" про стягнення заборгованості в розмірі 102 901,34 грн., з яких 14 730,18 грн. процентів річних та 88171,16 грн. втрат від інфляції.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на наявність підстав для стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних на загальну суму 102 901,34 грн. за прострочення оплати суми основної заборгованості за Договором поставки № 44 від 08.06.2017 року, яку стягнуто на користь позивача за рішенням Господарського суду міста Києва № 910/16011/17 від 27.11.2017 року, яке набрало законної сили.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.07.2019 року позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі № 910/2896/20 та приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, за відсутності клопотань будь - якої із сторін про інше та підстав для розгляду даної справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін з ініціативи суду, господарським судом на підставі ч. 1 ст. 247 ГПК України вирішено розгляд справи № 910/2896/20 здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Одночасно з позовною заявою позивачем до Господарського суду міста Києва подано заяву про вжиття заходів забезпечення позову, в якій позивач просить суд задовольнити останню та накласти арешт на майно та грошові кошти Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод шампанських вин "Столичний" в межах ціни позову 102 901,34 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.03.2020 року у справі № 910/2896/20 відмовлено в задоволенні поданої заяви позивача про забезпечення позову з огляду на відсутність доказів та обґрунтованих мотивів, які б могли свідчити, що невжиття заходів до забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду, а також може істотно ускладнити ефективний захист прав та інтересів позивачів, за захистом яких він звернувся.

Інших доказів на підтвердження своїх вимог, а також заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від позивача на час розгляду справи до суду не надходило.

Суд зазначає, що відповідно до частини 5 ст. 176 Господарського процесуального кодексу України ухвала про відкриття провадження у справі надсилається учасникам справи, а також іншим особам, якщо від них витребовуються докази, в порядку встановленому ст. 242 цього Кодексу, та з додержанням вимог частини 4 ст. 120 цього Кодексу.

Відповідно до частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом з повідомленням про вручення; днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

З метою повідомлення відповідача про розгляд справи судом та про його право подати відзив на позов, на виконання приписів Господарського процесуального кодексу України ухвала господарського суду від 02.03.2020 року про відкриття провадження у справі № 910/2896/20 надсилалась на адресу відповідача та згідно наявного в матеріалах справи рекомендованого повідомлення про вручення поштового відправлення № 0103053751966 була отримана 04.03.2020 року.

Відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК України строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.

У відповідності до ч. 1 ст. 251 ГПК України відзив подається протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали про відкриття провадження у справі.

Отже, оскільки ухвала про відкриття провадження у справі № 910/2896/20 судом була отримана відповідачем 04.03.2020 року, то з урахуванням вимог вищезазначених норм та змісту ухвали суду, відповідач мав право подавати відзив у строк до 19.03.2020 року (включно).

Як свідчать матеріали справи, відповідач не скористався наданим йому процесуальним правом, передбаченим ст. 165, ч. 1 ст. 251 Господарського процесуального кодексу України та відзив у визначений строк не подав.

Будь-яких клопотань про поновлення або продовження пропущеного строку на подання відзиву від відповідача до суду не надходило.

Відповідно до частини 9 статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Відповідно до ч. 3 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України якщо для розгляду справи у порядку спрощеного позовного провадження відповідно до цього Кодексу судове засідання не проводиться, процесуальні дії, строк вчинення яких відповідно до цього Кодексу обмежений першим судовим засіданням у справі, можуть вчинятися протягом тридцяти днів з дня відкриття провадження у справі.

Натомість в межах строку, визначеного ухвалою суду про відкриття провадження у справі від 02.03.2020 року для подання заяв по суті спору, а саме до 02.04.2020 року включно, через канцелярію суду від відповідача 30.03.2020 року надійшли пояснення № 98 від 27.03.2020 року, в яких відповідач підтверджує виконання зобов`язань за спірним Договором 15.02.2018 року в повному обсязі та зазначає про невірність здійсненого позивачем розрахунку процентів річних та втрат від інфляції внаслідок невірного визначення періоду прострочення та здійснення нарахування виходячи із загальної суми заборгованості, отже, за твердженням відповідача, розмір процентів річних становить 14636,14 грн. та інфляційних втрат 76311,84 грн., тобто є меншим, ніж заявлено до стягнення позивачем. Пояснення судом долучені до матеріалів справи.

Будь-яких інших заяв та клопотань процесуального характеру, окрім наявних в матеріалах справи, від відповідача на час розгляду справи до суду не надходило.

В свою чергу суд наголошує, що відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

З огляду на вищевикладене, суд здійснював розгляд справи виключно за наявними матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

Згідно з частиною 1, пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Частинами 1, 4 статті 202 Цивільного кодексу України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до частини 1 статті 174 Господарського кодексу України господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України передбачає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Як свідчать матеріали справи, 08 червня 2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Південний регіон" (постачальник за договором, позивач у справі) та Публічним акціонерним товариством "Київський завод шампанських вин "Столичний" (покупець за договором, відповідач у справі) укладено Договір постачання № 44 (далі - Договір).

У відповідності до п. 1.1 Договору постачальник зобов`язується поставити, а покупець прийняти і оплатити виноматеріал шампанських необроблений, далі за текстом - товар, для виробництва ігристих вин (шампанського) в наступному асортименті, орієнтовній кількості і за вказаними нижче цінами: Мускат білий, врожаю 2016 рік в кількості 7 500,00 Дал на загальну суму 1 200 000,00 грн.

Відповідно до п. 1.2 Договору загальна сума цього договору складає сумарну вартість товару, поставленого протягом терміну дії даного договору.

Згідно з п. 4.1 Договору виноматеріал поставляється партіями, відповідно до заявок на постачання товару оформлених покупцем, з пункту відвантаження виноматеріалу в пункт призначення на умовах FCA - склад постачальника (Інкотермс у редакції 2010 року). Склад постачальника розташований за адресою: Одеська область, Саратський район, с. Заря, вул. Першотравнева, 229-А. транспортні витрати оплачуються покупцем.

Відповідно до п. 4.5 Договору право власності на виноматеріал переходить в момент отримання виноматеріалу покупцем на складі, місце якого вказано в п.4.1 цього договору. Усі ризики на товар, в тому числі пошкодження, втрата та інше переходить в момент переходу права власності.

Цей договір набирає чинності з дня його підписання і діє до 31.12.2017 (п. 8.1 Договору).

Судом встановлено, що укладений правочин за своїм змістом та правовою природою є договором поставки, який регулюється нормами §3 глави 54 Цивільного кодексу України та §1 глави 30 Господарського кодексу України.

Згідно з частиною 1 статті 265 Господарського кодексу України за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до статті 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Частиною першою статті 712 Цивільного кодексу України визначено, що за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

За приписами частини 2 статті 712 Цивільного кодексу України до договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Згідно зі статтею 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Відповідно до частини 1 статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

В силу приписів статті 663 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати товар покупцеві у строк, встановлений договором купівлі-продажу, а якщо зміст договору не дає змоги визначити цей строк, - відповідно до положень статті 530 цього кодексу.

Як встановлено Господарським судом міста Києва під час розгляду справи № 910/16011/17, позивачем на виконання умов договору поставлено відповідачу товар на загальну суму 1 156 240,00 грн., що підтверджується наявними в матеріалах справи видатковими накладними, які підписані та скріплені печатками/штампами сторін, а саме № 14 від 09.2017 на суму 416 000,00 грн., № 15 від 09.2017 на суму 403 040,00 грн., № 16 від 09.2017 на суму 337 200,00 грн., а також товарно-транспортними накладними на переміщення алкогольних напоїв на загальну суму 1156240,00 грн., а саме: № 000015 від 09.06.2017 року на суму 416 000,00 грн., № 000014 від 09.06.2017 року на суму 403 040,00 грн., № 000016 від 09.06.2017 року на суму 337 200,00 грн.

Згідно з частиною 1 статті 692 Цивільного кодексу України покупець зобов`язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару.

Частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

За приписами частин 1, 2 статті 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

За умовами п. 2.1 Договору покупець проводить оплату кожної отриманої партії виноматеріалу шляхом безготівкового перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок постачальника, через 30 (тридцять) календарних днів від дати поставки партії товару, згідно затвердженого сторонами графіку.

Оскільки в порушення умов Договору оплату поставленого позивачем товару на загальну суму 1 156 240,00 грн. відповідач належним чином не здійснив, внаслідок чого у останнього виникла заборгованість у вказаній сумі, Товариство з обмеженою відповідальністю Південний регіон у зв`язку з неналежним виконанням відповідачем грошових зобов`язань за Договором у вересні 2017 року звернулось до Господарського суду міста Києва за захистом своїх майнових прав з відповідним позовом про стягнення з Публічного акціонерного товариства "Київський завод шампанських вин "Столичний" (правонаступником якого є Товариство з обмеженою відповідальністю "Київський завод шампанських вин "Столичний", відповідач у даній справі) 1 156 240 грн. боргу, 2 312,40 грн. інфляційних втрат, 6 272,21 грн., 3% річних та 52 268,38 грн. пені.

Рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/16011/17 від 27 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 30 січня 2018 року та постановою Верхового Суду від 02 травня 2018 року, позов задоволено повністю. Стягнуто з Публічного акціонерного товариства "Київський завод шампанських вин "Столичний" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон" основний борг в розмірі 1 156 240,00 грн., пеню в розмірі 52 268,38 грн., інфляційні втрати в розмірі 2 312,40 грн. за липень 2017 року, три проценти річних в розмірі 6 272,21 грн. за період з 10.07.2017 року по 13.09.2017 року та 18 256,40 грн. судового збору.

Зокрема, зазначеним рішенням Господарського суду міста Києва у справі № 910/16011/17 встановлено факт наявності простроченої заборгованості відповідача перед Товариством з обмеженою відповідальністю Південний регіон в сумі 1 156 240,00 грн., у зв`язку із нездійсненням відповідачем оплати за поставлений товар в обумовлений Договором строк.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що факт поставки товару за вказаним договором 09.06.2017 підтверджується видатковими накладними, товарно-транспортними накладними та не заперечується відповідачем.

Також судами при з`ясуванні порядку проведення розрахунків за договором поставки зроблено висновок, що зміст пункту 2.1 Договору передбачає виникнення у відповідача (покупця) обов`язку з оплати товару після тридцяти календарних днів після дати поставки, оскільки іншого, тобто відповідного графіку оплати товару, сторонами затверджено не було. Зазначене узгоджується з приписами частини 1 статті 530 та частини 1 статті 692 ЦК України, якими встановлено обов`язок покупця щодо оплати товару або в момент його прийняття, або у строк, встановлений договором.

Частиною четвертою статті 75 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

При цьому, не має значення, в якому саме процесуальному статусі виступали відповідні особи у таких інших справах - позивачі, відповідачі, треті особи, тощо.

Преюдиціальність - обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набуло законної сили, в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, адже їх істину вже встановлено у рішенні чи вироку, і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив в законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами.

Таким чином фактичні обставини (в частині, що стосується правовідносин за участю, зокрема, ТОВ Південний регіон та ТОВ Київський завод шампанських вин Столичний , в тому числі щодо наявності невиконаних зобов`язань за Договором в сумі 1 156 240,00 грн.) як такі, що в силу імперативних вимог статті 75 Господарського процесуального кодексу України мають преюдиціальне значення для даної справи, встановлені рішенням Господарського суду міста Києва та постановами Київського апеляційного господарського суду і Верховного Суду у справі № 910/16011/17, які набрали законної сили.

Як встановлено судом за матеріалами даної справи та зазначено позивачем в поданій суду позовній заяві, рішення суду у справі № 910/16011/17 виконано відповідачем в повному обсязі 15.02.2020 року, що підтверджується випискою банку за 15.02.2020 року щодо перерахування на рахунок позивача платіжними дорученнями №№ 31, 32, 33, 34, 35 основного боргу в сумі 1 156 240,00 грн., 52 268,38 грн. пені, інфляційних втрат в сумі 2 312,40 грн., 3% річних в сумі 6 272,21 грн. та судового збору в сумі 18 256,40 грн.

Факт виконання 15.02.2020 року зобов`язань за Договором, розмір яких визначений судовим рішенням № 910/16011/17, підтверджується також відповідачем у поданих суду письмових поясненнях.

Отже, в обґрунтування заявлених позовних вимог позивач зазначив, що внаслідок порушення відповідачем зобов`язання щодо своєчасної та повної оплати вартості поставленого позивачем за Договором товару, у відповідача перед позивачем виникла заборгованість в сумі 1 156 240,00 грн., факт наявності як невиконаних зобов`язань, так і розмір суми яких встановлений рішенням суду у справі № 910/16011/17, позивачем на підставі ч. 2 ст. 625 ЦК України здійснено нарахування 3% річних в сумі 14 730,18 грн. за період з 13.09.2017 року по 15.02.2018 року, та втрат від інфляції в сумі 88 171,16 грн. за період з серпня 2017 року по лютий 2018 року, тобто за період, що не охоплений позовними вимогами у справі № 910/16011/17, які позивач просить суд стягнути з відповідача згідно наданого розрахунку.

За приписами статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого майнового права та інтересу.

У відповідності до ст. 124, п. п. 2, 3, 4 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. ст. 2, 7, 13 Господарського процесуального кодексу України основними засадами судочинства, зокрема, є рівність всіх учасників судового процесу перед законом та судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Суд наголошує, що відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином обов`язок доказування, а отже і подання доказів відповідно до ст. 74 ГПК України, покладено саме на сторони та інших учасників судового процесу, а тому суд лише створює сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі, необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.

За приписами ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов`язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Відповідно до ч. 1 ст. 173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

В силу ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України та ст. 193 Господарського кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до закону, інших правових актів, умов договору та вимог зазначених Кодексів, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Суд зауважує, що за загальним правилом зобов`язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ст. 598 Цивільного кодексу України, ст. 202 Господарського кодексу України). Ці підстави наведено у ст. ст. 599 - 601, 604- 609 ЦК України.

Згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином. Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Згідно зі ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, з матеріалів справи вбачається, що позивач взяті на себе зобов`язання виконав належним чином, поставивши товар за Договором, а відповідач в порушення умов Договору в обумовлений строк не сплатив його вартість, та мав перед позивачем заборгованість з оплати останнього в розмірі 1 156 240,00 грн., яку сплатив тільки 15.02.2018 року, отже за приписами ч. 1 ст. 612 ЦК України є таким, що прострочив виконання зобов`язання.

Зокрема, як зазначалось судом вище, рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 року у справі № 910/16011/17 встановлено факт порушення відповідачем зобов`язань за Договором в частині своєчасної оплати поставленого товару в сумі 1 156 240,00 грн.

Суд зазначає, що правові наслідки порушення юридичними і фізичними особами своїх грошових зобов`язань передбачені, зокрема, приписами статей 549-552, 611, 625 Цивільного кодексу України.

Згідно з частиною 2 статті 9 названого Кодексу законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання. Відповідні особливості щодо наслідків порушення грошових зобов`язань у зазначеній сфері визначено статями 229-232, 234, 343 Господарського кодексу України та нормами Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань".

З урахуванням приписів ст.549, ч. 2 ст.625 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" правовими наслідками порушення грошового зобов`язання, тобто зобов`язання сплатити гроші, є обов`язок сплатити не лише суму основного боргу, а й неустойку (якщо її стягнення передбачене договором або актами законодавства), інфляційні нарахування, що обраховуються як різниця добутку суми основного боргу на індекс (індекси) інфляції, та проценти річних від простроченої суми основного боргу.

Згідно ч.1 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три відсотки річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

При цьому зазначена норма не обмежує права кредитора звернутися до суду за захистом свого права, якщо грошове зобов`язання не виконується й після вирішення судом питання про стягнення основного боргу.

Таким чином наявність судового рішення про стягнення основного боргу за Договором не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки право кредитора вимагати сплату боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способом захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредитору.

Оскільки чинне законодавство не пов`язує припинення зобов`язання з постановленням судового рішення чи відкриттям виконавчого провадження з його примусового виконання, а наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін вказаного Договору та не звільняє останнього від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання, а також не позбавляє кредитора права на отримання коштів, передбачених частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України. Вирішення судом спору про стягнення грошових коштів за договором не змінює природи зобов`язання та підстав виникнення відповідного боргу, тому наявні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статті 625 Цивільного кодексу України.

Вказана правова позиція відображена в постановах Верховного Суду України від 14.11.2011 у справі №3-116гс11, від 23.01.2012 у справі №3-142гс11, постановами Верховного Суду від 31 травня 2018 року у справі № 902/330/17, від 05.07.2019 року у справі № 905/600/18.

При цьому інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 ЦК України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. Індекс інфляції - це показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купуються населенням для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Суд зазначає, що інфляційні нарахування на суму боргу здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

Враховуючи вищевикладене та у зв`язку з простроченням відповідачем виконання зобов`язань за укладеним між сторонами Договором поставки № 44 від 08.06.2017 року в частині оплати вартості товару, яка разом з нарахованими позивачем пенею, процентами річних та втратами від інфляції була стягнута рішенням Господарського суду міста Києва від 27.11.2017 року у справі № 910/16011/17, та погашена відповідачем 15.02.2018 року, позивачем на підставі ст. 625 ЦК України нараховано та пред`явлено до стягнення 14 730,18 грн. процентів річних за період з 13.09.2017 року по 15.02.2018 року та 88171,16 грн. втрат від інфляції за період серпень 2017 року - лютий 2018 року, які останній просив стягнути з відповідача відповідно до наданого розрахунку.

З огляду на вимоги статті 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру відповідних пені та інших нарахувань.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок. Згідно з частиною 1 ст. 255 Цивільного кодексу України якщо строк встановлено для вчинення дії, вона може бути вчинена до закінчення останнього дня строку.

Суд зазначає, що день фактичної сплати суми заборгованості не включається в період часу, за який здійснюється стягнення інфляційних нарахувань та пені. Таким чином, при розрахунку розміру інфляційних та процентів річних слід виключати день фактичної оплати із розрахунку періоду прострочення.

За висновками суду, день фактичної сплати, в даному випадку 15.02.2018 року, не включається до часу прострочення виконання грошового зобов`язання при здійсненні розрахунку розміру 3% річних та інфляції, оскільки відповідний розрахунок здійснюється у днях, протягом яких не виконувалось (неналежно виконувалось) грошове зобов`язання, нарахування за весь день (24 години) прострочення, а здійснення оплати в даний день виключає правомірність нарахування процентів річних та інфляційних нарахувань за 24 години цього дня, нарахування можуть здійснюватись лише за кожен повний день прострочення платежу. День фактичної оплати заборгованості не може вважатись днем, протягом якого не виконувалось грошове зобов`язання.

За результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи ЛІГА перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення відсотків річних судом встановлено, що при здійсненні розрахунку процентів річних позивачем здійснений розрахунок виходячи із суми заборгованості в розмірі 1 156 240,00 грн. починаючи з 13.09.2017 року, тобто з дати, яка входить до періоду прострочення, включеного до позовних вимог у справі № 910/16011/17, та по 15.02.2018 року, тобто включно з датою погашення заборгованості відповідачем.

Отже, розмір процентів річних, перерахований судом у відповідності до приписів чинного законодавства з урахуванням визначеного судом періоду, тобто з 14.09.2017 року по 14.02.2018 року, є меншим, ніж заявлено позивачем, і становить 14636,14 грн. процентів річних. Тобто, позовні вимоги в частині стягнення з відповідача процентів річних підлягають частковому задоволенню в сумі, встановленій судом, а саме 14636,14 грн.

Щодо заявлених позивачем до стягнення з відповідача втрат від інфляції за період серпень 2017 року - лютий 2018 року в сумі 88171,16 грн. суд зазначає з урахуванням правової позиції, викладеної в постанові Верховного Суду від 24.04.2019 року у справі № 910/5625/18, якщо прострочення відповідачем виконання зобов`язання з оплати становить менше місяця, то в такому випадку виключається застосування до відповідача відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України - стягнення інфляційних втрат за такий місяць.

Таким чином, оскільки за висновками суду при здійсненні розрахунку інфляційних нарахувань позивачем здійснений розрахунок, до якого помилково включено індекс інфляції за лютий 2018 року, за результатами здійсненої за допомогою інформаційно-правової системи ЛІГА перевірки нарахування позивачем заявлених до стягнення втрат від інфляції судом встановлено, що розмір втрат від інфляції, перерахований судом у відповідності приписів чинного законодавства з урахуванням визначеного судом періоду, становить 77071,39 грн., а отже є меншим, ніж нараховано та заявлено до стягнення позивачем, в зв`язку з чим позовні вимоги в частині стягнення втрат від інфляції підлягають частковому задоволенню в сумі, визначені судом, а саме 77071,39 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права (ч. 1 ст. 6 Закону України "Про судоустрій і статус суддів").

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі "Гарсія Руїз проти Іспанії", від 22 лютого 2007 року в справі "Красуля проти Росії", від 5 травня 2011 року в справі "Ільяді проти Росії", від 28 жовтня 2010 року в справі "Трофимчук проти України", від 9 грудня 1994 року в справі "Хіро Балані проти Іспанії", від 1 липня 2003 року в справі "Суомінен проти Фінляндії", від 7 червня 2008 року в справі "Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії") свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати на кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

Відповідно до п. 58 рішення ЄСПЛ Справа "Серявін та інші проти України" (Заява № 4909/04) від 10.02.2010 р. у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29).

Рішення суду про задоволення позову може бути прийнято виключно у тому випадку, коли подані позивачем докази дозволять суду зробити чіткий, конкретний та безумовний висновок про обґрунтованість та законність вимог позивача.

У відповідності до пункту 1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 23.03.2012 року № 6 "Про судове рішення" рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з`ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.

З огляду на вищевикладене, виходячи з того, що позов частково доведений позивачем, обґрунтований матеріалами справи та відповідачем не спростований, суд доходить висновку, що вимоги позивача підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на відповідача пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи вищевикладене та керуючись ст.ст. 73-80, 86, 129, 233, 236, 237, 238, 240, 241 Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Київський завод шампанських вин "Столичний" (вул. Сирецька 27, м. Київ, 04073; код ЄДРПОУ 30373419) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "ПІВДЕННИЙ РЕГІОН" (вул. Першотравнева, буд. 229-А, с. Зоря, Саратський район, Одеська область,68251; код ЄДРПОУ 31510479) 14636,14 грн. (чотирнадцять тисяч шістсот тридцять шість грн. 36 коп.) процентів річних, 77 071,39 грн. (сімдесят сім тисяч сімдесят одну грн. 39 коп.) втрат від інфляції та судовий збір у розмірі 1873,34 грн. (одну тисячу вісімсот сімдесят три грн. 34 коп.).

3. В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний текст рішення складено та підписано 04 травня 2020 року.

Суддя А.М. Селівон