Рішення

від 14.04.2020 по справі 752/8667/19

ГОЛОСІЇВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА КИЄВА

Справа № 752/8667/19

Провадження № 2/752/1800/20

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

14 квітня 2020 року Голосіївський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Хоменко В.С.

при секретарі Павлюх П.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Голосіївського районного суду м. Києва цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю НАН про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, компенсації втрати частини грошових коштів у зв`язку з порушенням термінів її виплати,-

В С Т А Н О В И В:

у квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ТОВ НАН про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, компенсації втрати частини грошових коштів у зв`язку з порушенням термінів її виплати.

В обґрунтування позовних вимог вказав про те, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року, яке набрало законної сили в установленому законом порядку 14.02.2019 року, з ТОВ НАН стягнуто на його користь заборгованість по заробітній платі станом на 04.05.2018 року в розмірі 20 705,59 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні на вказану дату в розмірі 30 006,48 грн.

Рішення суду ТОВ НАН виконано в добровільному порядку лише 1.04.2019 року.

Тому, оскільки у відповідності до ч. 1 ст. 117 КЗпП України працівникові повинен бути виплачений його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку включно, просив стягнути з ТОВ НАН на його користь середній заробіток за час затримки проведення розрахунку за період з 05.05.2018 року по 10.04.2019 року в розмірі 242 195,16 грн. та компенсацію втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати в розмірі 1 853,28 грн.

Ухвалою судді Голосіївського районного суду м. Києва Хоменко В.С. від 26.04.2019 року відкрито провадження у справі та призначено підготовче судове засідання на 18.07.2019 року (а.с. 20-21).

Ухвалою від 18.07.2019 року підготовче провадження у справі закрито та призначено судовий розгляд справи на 21.10.2019 року (а.с. 49).

21.10.2019 року розгляд справи не проводився, судовий розгляд відкладено на 30.01.2020 року (а.с. 55).

30.01.2020 року розгляд справи не проводився, судовий розгляд відкладено на 10.04.2020 року (а.с. 60).

18.06.2019 року до суду надійшов відзив на позов, в якому ТОВ НПН просило суд відмовити у задоволенні позову, посилаючись на його безпідставність.

На обґрунтування своєї позиції ТОВ НАН вказало на те, що будь-які порушення прав позивача товариством не допущено, грошові кошти були виплачені позивачу протягом двох днів після отримання судового рішення. Натомість, останнім, навпаки, штучно створюються умови, спрямовані на заволодіння коштами підприємства.

Так, позивач у день звільнення не працював, тому суми, належні йому при звільненні, в силу ст. 116 КЗпП України мали бути сплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення ним вимог про їх виплату. Однак, позивач з такими вимогами не звертався.

При розгляді справи у суді позивачем не було вчинено для уточнення своїх вимог в частині періоду стягнення, а судом - не застосовано положення, визначені постановою Верховного Суду України від 13.03.2017 року у справі № 6-259цс17, а саме: стягнення середнього заробітку на користь працівника на день ухвалення рішення. В подальшому, позивачем судове рішення оскаржено не було, а, отже, вказана поведінка останнього свідчить про згоду з висновками суду та відсутність порушеного права.

Крім того, просило суд застосувати принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки його незастосування призведе до нівелювання принципу справедливості. Також вказала на пропуск позивачем строків, визначених ст. 233 КЗпП України (а.с. 25-26).

26.6.2019 року позивачем подано відповідь на відзив, у якому останній посилався на недоведеність позиції відповідача та просив суд задовольнити позов в повному обсязі (а.с. 29-26).

В судове засідання позивач не з`явився, надав заяву про розгляд справи за його відсутності та зазначенням того, що позовні вимоги підтримує в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, причини неявки не повідомив.

Статтею 13 ЦПК України визначено принцип диспозитивності цивільного судочинства, відповідно до якого суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до вимог ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Статтею 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує зокрема: чи мали місце обставини, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини випливають зі встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Отже суд розглядає справу за наявними у справі доказами, які надані сторонами.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши зібрані по справі докази в їх сукупності, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ТОВ НАН про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати, відшкодування моральної шкоди, яке набрало законної сили в установленому законом порядку 14.02.2019 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково та стягнуто з ТОВ НАН на користь останнього в межах позовних вимог заборгованість по заробітній платі в розмірі 20 705,59 грн. та середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 30 006,48 грн. (а.с. 9-11).

Вказаним рішенням встановлено, що позивач перебував у трудових відносинах з ТОВ НАН та 23.03.2018 року був звільнений з займаної посади - заступника директора по виробництву за згодою сторін відповідно до ст. 36 КЗпП України.

В день звільнення позивача відповідачем не було здійснено позивачеві виплати всіх сум, що належать йому від підприємства в день його звільнення, а також позивачеві не виплачено його середній заробіток за весь час затримки розрахунку, чим допущено порушення трудових прав позивача у сфері трудових відносин.

З рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року також вбачається, що, здійснюючи розрахунок середнього заробітку за час затримки розрахунку ОСОБА_1 при звільненні, суд погодився із розрахунком позивача як таким, що проведений відповідно до положень постанови Кабінету Міністрів України № 100 та неспростований відповідачем, і визначив його розмір, виходячи із розміру середньоденної заробітної плати позивача у сумі 714,44 грн., за період в межах заявлених позовних вимог, а саме: з 24.03.2018 року по 04.05.2018 року.

Відповідно до ч. 4 ст. 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Судом встановлено, що дане рішення суду виконано відповідачем добровільно 10.04.2019 року (а.с. 8). Докази на підтвердження зворотного в матеріалах справи відсутні. Відповідачем вказане не заперечено.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що передбачений ч. 1 ст. 117 КЗпП України обов`язок роботодавця щодо виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

За своєю суттю середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні є компенсаційною виплатою за порушення права на оплату праці, яка нараховується в розмірі середнього заробітку.

Отже, не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Після ухвалення судового рішення про стягнення заборгованості сум належних при звільненні роботодавець не звільняється від відповідальності, передбаченої ст. 117 КЗпП України, а саме: виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, тобто за весь період невиплати власником або уповноваженим ним органом належних працівникові при звільненні сум.

Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 29.01.2014 року в справі № 6-144ц13.

Крім того, слід зазначити, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку, що узгоджується з правовою позицією, викладеною в рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 року у справі № 1-5/2012.

Відповідно до правового висновку, викладено в постанові Верховного Суду України від 01.03.2017 року у справі № 6-2807цс16, в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, за відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Механізм здійснення відповідного розрахунку визначено Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100. При обчисленні розміру середнього заробітку за весь час затримки потрібно використовувати формулу, за якою обрахуванню підлягає період затримки за робочі дні, виходячи із середньоденного заробітку, обчисленого відповідно до положень Порядку, якщо іншого непередбачено чинним законодавством.

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати № 100 від 08.02.1995 року нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

При розгляді справи про стягнення заробітної плати у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, а коли він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред`явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі ст. 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а при не проведенні останнього до розгляду справи - по день ухвалення рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.

Відповідно до роз`яснень Пленуму Верховного Суду України, наданих в п. 6 Постанови № 13 від 24.12.1999 року Про практику застосування судами законодавства про працю , задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню. Оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Зважаючи на викладене, суд, приймаючи до уваги, що фактичний розрахунок з позивачем проведено лише 10.04.2019 року, вважає обґрунтованою вимогу позивача щодо стягнення на його користь середнього заробітку за час проведення розрахунку.

Разом з тим, позивач, звертаючись до суду з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні посилається на те, що відповідач не виплачував йому заробітну плату, починаючи з 05.05.2018 року по 10.04.2019 року та, враховуючи положення Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати , вважав, що загальна сума, яка належить до виплати, складає 244 048,44 грн., з яких: 242 195,16 грн. - середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати, 1 853,258 грн. - компенсація втрати частини грошових коштів у зв`язку із порушенням строків їх виплати.

Відповідач, заперечуючи проти заявлених вимог, просив суд застосувати принцип співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, оскільки його незастосування призведе до нівелювання принципу справедливості, втому числі й перед працюючими особами.

Конституційне право громадян на оплату праці розглядається як одне з найбільш важливих та пріоритетних засад становлення і розвитку суспільства, ефективний засіб стимулювання працівників та службовців до належного та якісного виконання службових обов`язків.

Згідно із ст. ст. 21, 43 Конституції України, ст. ст. 94, 115 КЗпП України, ст. ст. 21, 24 Закону України Про оплату праці кожна людина має право на заробітну плату за виконану роботу та її своєчасне одержання в повному обсязі.

Відповідно до ст. 55 Конституції України та ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ст. 5 ЦПК України). Способи захисту визначені КЗпП України.

Відповідно до положень ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування (ч. ч. 3, 4 ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Відповідно до ст. 3 КЗпП України законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Статтею 4 КЗпП України визначено, що законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відносини, які виникають між працівником і роботодавцем із приводу оплати праці, у тому числі й у зв`язку з порушенням строків виплати заробітної плати, регулюються трудовим законодавством, а саме: КЗпП України, Законом України Про оплату праці та ін.

Відповідно до ст. 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою, отже трудовий договір є основною, базовою формою виникнення трудових правовідносин.

Згідно із ст. 1 Закону України Про оплату праці заробітна плата - це винагорода, обчислена, як правило у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану роботу.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається цим Кодексом, Законом України Про оплату праці та іншими нормативно-правовими актами ( ст. 94 КЗпП України).

Як передбачено ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівнику при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. У разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (ст. 117 КЗпП України).

Таким чином, закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку виникають передбачені ст. 117 КЗпП України правові підстави для застосування матеріальної відповідальності.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема, захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Втім, встановлений ст. 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв оцінки пропорційності щодо врахування справедливого та розумного балансу між інтересами працівника і роботодавця.

Необхідно також мати на увазі, що працівник є слабшою, ніж роботодавець, стороною у трудових правовідносинах. Водночас, у таких відносинах і працівник має діяти добросовісно щодо реалізації своїх прав, а інтереси роботодавця також мають бути враховані. Тобто має бути дотриманий розумний баланс між інтересами працівника та роботодавця.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18) зазначила, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність. Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутися до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи свої права, що, зокрема, як вимагає частина третя ст. 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Якщо відповідальність роботодавця перед колишнім працівником за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку при звільненні не обмежена в часі та не залежить від простроченої заборгованості, то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Він може бути несправедливим стосовно роботодавця, а також стосовно третіх осіб, оскільки майновий тягар відповідних виплат може унеможливити виконання роботодавцем певних зобов`язань, зокрема з виплати заробітної плати іншим працівникам, тобто цей тягар може бути невиправдано обтяжливим. У таких випадках невизнання за судом права на зменшення розміру застосовуваного судом заходу відповідальності може призводити до об`єктивно нерозумних і несправедливих наслідків.

Відшкодування, передбачене ст. 117 КЗпП України, спрямоване також на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця.

Загальною ознакою правової відповідальності є її компенсаторний характер. Заходи цивільно-правової відповідальності спрямовані передусім не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого від правопорушення. Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України така спрямованість притаманна і заходу матеріальної відповідальності роботодавця, передбаченої ст. 117 КЗпП України.

Одним з принципів цивільного права є компенсація майнових втрат особи, що заподіяні правопорушенням, вчиненим іншою особою. Цій меті насамперед слугує стягнення збитків. Розмір збитків в момент правопорушення зазвичай ще не є відомим, а дійсний розмір збитків у більшості випадків довести або складно, або неможливо взагалі.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Зокрема, такими правилами є правила про неустойку (статті 549-552 ЦК України). Аби неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило ч. 3 ст. 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити. Якщо неустойка стягується понад збитки (ч. 1 ст. 624 ЦК України), то вона також не є каральною санкцією, а має саме компенсаційний характер. По-перше, вона стягується не понад дійсні збитки, а лише понад збитки у доведеному розмірі, які, як правило, є меншими за дійсні збитки. По-друге, для запобігання перетворенню неустойки на каральну санкцію суд має застосовувати право на її зменшення. Право суду на зменшення неустойки є проявом принципу пропорційності у цивільному праві.

Аналогічно, звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, не має на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

З огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого ст. 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 27.04.2016 року у справі № 6-113цс16, зазначивши, що, зменшуючи розмір відшкодування, визначений виходячи з середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні відповідно до ст. 117 КЗпП України, необхідно враховувати таке: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором; період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника; інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні працівника незалежно від того, чи він задовольняє позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум у повному обсязі чи частково.

Судом безспірно встановлено та не заперечується сторонами, що відповідач порушив строки виплати ОСОБА_1 нарахованої, але не виплаченої заробітної плати при звільненні.

Так, при розмірі невиплаченого заробітку у 20 705,59 грн., визначеного рішенням Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року, позивач просить стягнути 242 195,16 грн. за затримку розрахунку, що значно перевищує розмір невиплаченої суми.

Застосування принципу співмірності при визначенні розміру відшкодування працівникові середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є правом суду.

На підставі викладеного, враховуючи матеріали справи та оцінюючи їх у сукупності, в тому числі обставини, які підлягають дослідженню, що викладені у висновку Верховного Суду України у справі № 6-113цс16, а також приймаючи до уваги розмір простроченої заборгованості відповідача щодо виплати позивачу при звільненні всіх належних сум, їх незначну частку в порівнянні з тим середнім заробітком за час затримки розрахунку до дня фактичної виплати, на який претендує позивач, процесуальну поведінку позивача під час розгляду справи за його позовом до ТОВ НАН про стягнення заборгованості із заробітної плати, середнього заробітку за час затримки виплати, відшкодування моральної шкоди, наслідок розгляду якої стало ухваленні рішення від 14.01.2019 року, яке набрало законної сили в установленому законом порядку 14.02.2019 року, та те, що позивач протягом тривалого часу як не звертався до роботодавця із вимогою про погашення йому заборгованості за заробітною платою, так і не звертався з питанням примусового виконання судового рішення, суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності розміру заборгованості відповідача перед позивачем з виплати заробітної плати вважає за можливе зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку та стягнути з ТОВ НАН на користь ОСОБА_1 20 705,59 грн..

При цьому суд враховує те, що відповідачем у встановленому законодавством порядку не було доведено перед судом відсутність своєї вини у невчасному проведенні розрахунку з позивачем.

Твердження відповідача про те, що позивач навмисно затягував процес виконання рішення суду, не надаючи дані для перерахування йому коштів, а також твердження про штучне створення умов, спрямованих на заволодіння коштами підприємства, свого підтвердження в ході розгляд справи не знайшли, тому не приймаються судом до уваги.

Так само критично оцінюються й твердження відповідача про те, що останнім було проведено розрахунок через два дні після отримання копії судового рішення, оскільки, як вбачається з рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року представник відповідача був присутнім в судовому засіданні, обізнаний про зміст ухваленого судового рішення, й до того ж, рішення Голосіївського районного суду м. Києва від 14.01.2019 року відповідачем також не оскаржувалось, тому, на думку суду, відповідач не був позбавлений можливості своєчасно його виконати задля запобігання негативних наслідків, пов`язаних із невиконанням судового рішення.

На думку суду, відповідач мав цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

Посилання відповідача на те, що позивач у день звільнення не працював, судом до уваги не приймається, адже вказане не стосується предмету позову у даній справі.

Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, суд надходить до наступного.

Звертаючись до суду, позивач просив стягнути на його користь1 853,258 грн. - компенсації втрати частини грошових коштів у зв`язку із порушенням строків їх виплати за період з березня 2018 року по березень 2019 року.

Відповідач, заперечуючи проти вказаної вимоги позивача, посилався на пропуск останнім строків, визначених ст. 233 КЗпП України.

Проте, відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

За правилами ч. 1 ст. 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених ст. 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Відповідно до ст. 34 Закону України Про оплату праці компенсація працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку із порушенням строків її виплати провадиться відповідно до індексу зростання цін на споживчі товари і тарифів на послуги у порядку, встановленому чинним законодавством.

Відповідно до ст. ст. 1, 2 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи). Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період, починаючи з дня набрання чинності цим Законом. Під доходами у цьому Законі слід розуміти грошові доходи громадян, які вони одержують на території України і які не мають разового характеру: пенсії; соціальні виплати; стипендії; заробітна плата (грошове забезпечення) та інші.

Статтею 3 зазначеного вище Закону передбачено, що сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується доход, до уваги не береться).

Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати затверджено Постановою Кабінету Міністрів України № 159 від 21.02.2001 року.

Відповідно до п. 4 вказаного Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів), і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Відповідно до п. 3 постанови Кабінету Міністрів України від 21.02.2001 року № 159 Про затвердження порядку проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати компенсації підлягають такі грошові доходи разом із сумою індексації, які одержують громадяни в гривнях на території України і не мають разового характеру: … заробітна плата (грошове забезпечення).

У рішенні Конституційного Суду України від 22.02.2012 року № 4-рп/2012 у справі № 1-5/2012 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 117, 237-1 цього Кодексу викладено наступний правовий висновок: в аспекті конституційного звернення положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу слід розуміти так, що для звернення працівника до суду з заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку при звільненні та про відшкодування завданої при цьому моральної шкоди встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично з ним розрахувався (пункт 1 резолютивної частини рішення).

У рішенні Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_3 щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю викладено наступний правовий висновок: в аспекті конституційного звернення положення частини другої статті 233 Кодексу законів про працю слід розуміти так, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем (пункт 1 резолютивної частини рішення).

Верховний Суд України у постанові від 08.11.2017 року у справі № 6-162цс17 дійшов правового висновку, що відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком. Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав. Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним.

Проте, твердження відповідача про застосування судом тримісячного строку до позовної вимоги про стягнення на користь позивача компенсації в сумі 1 853,28 грн. у зв`язку з втратою частини заробітної плати через порушення термінів її виплати за період з березня 2018 року по березень 2019 року є помилковим, оскільки не відповідає рішенню Конституційного Суду України від 15.10.2013 року № 9-рп/2013 у справі № 1-18/2013, яке є обов`язковим до виконання на території України, остаточним, і у якому міститься висновок Конституційного Суду України про те, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Така правова позиція викладена у Постанові Верховного Суду України від 16.01.2018 року в справі № 446/509/16-ц (провадження № 61-590св17).

При дослідженні наданого позивачем розрахунку компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, суд прийшов до висновку про те, що зазначений розрахунок зроблено вірно та у повній відповідності до вимог законодавства та інших наявних у справі доказів.

Останній відповідачем також в розрізі положень ст. ст. 76-81 ЦПК України не спростований і не заперечувався.

Отже, загальний розмір компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати, яка підлягає стягненню з відповідача, складає в розмірі 1 853,28 грн.

З огляду на наведене, позов підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України суд надходить до висновку про необхідність стягнення з відповідача в дохід держави судового збору в розмірі 1 921,00 грн.

На підставі викладеного, ст. ст. 116, 117 КЗпП України, керуючись ст. ст. 12, 13, 76-81, 89, 141, 197-198, 200, 206, 259, 263-265, 352, 354 ЦПК України, суд, -

У Х В А Л И В:

позов ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю НАН про стягнення середнього заробітку за час затримки виплати заробітної плати, компенсації втрати частини грошових коштів у зв`язку з порушенням термінів її виплати - задовольнити частково.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю НАН на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виплати заробітної плати в розмірі 20 705,59 грн. (двадцять тисяч сімсот п`ять гривень 59 копійок) з урахуванням утримання прибуткового податку з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів, компенсацію втрати частини грошових коштів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати в розмірі 1 853,28 грн. (одна тисяча вісімсот п`ятдесят три гривні 28 копійок) з урахуванням утримання прибуткового податку з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів, а всього - 22 558,87 грн. (двадцять дві тисячі п`ятсот п`ятдесят вісім гривень 87 копійок) з урахуванням утримання прибуткового податку з громадян, внесків й інших обов`язкових платежів.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю НАН в дохід держави судовий збір у розмірі 1 921,00 грн. (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна гривня 00 копійок).

Відомості щодо учасників справи:

Позивач - ОСОБА_1 , ІПН НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 .

Відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю НАН , код ЄДРПОУ 30987396, адреса: вул. Камишинська, буд. 4-А, м. Київ, 01013.

Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не були вручені у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя В.С. Хоменко