Постанова

від 26.05.2020 по справі 473/4925/19

МИКОЛАЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

26.05.20

22-ц/812/793/20

Суддя першої інстанції Лузан Л.В.

Провадження № 22-ц/812/793/20 Суддя-доповідач апеляційного суду Царюк Л.М.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

26 травня 2020 року м. Миколаїв Справа № 473/4925/19

Миколаївський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати в цивільних справах:

головуючого Царюк Л.М.,

суддів: Базовкіної Т.М., Яворської Ж.М.,

із секретарем судового засідання - Лівшенком О.С.,

без участі сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , на рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 лютого 2020 року, ухвалене під головуванням судді Лузан Л.В., в залі судового засідання в м. Вознесенськ, о 16 год. 22 хв., повний текст якого складений 03 березня 2020 року, за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про перевід прав та обов`язків покупця за договором міни земельних ділянок, визнання права власності та припинення права власності на земельні ділянки,

В С Т А Н О В И В:

28 листопада 2019 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в якому просив перевести на нього права та обов`язки покупця земельних ділянок з кадастровими номерами 4822081500:15:000:0178 та 4822081500:05:000:0127, згідно договору міни від 29 листопада 2018 року, укладеного між відповідачами та визнати за ним право власності на вказані земельні ділянки; припинивши, відповідно, право власності ОСОБА_4 на них з присудженням останньому коштів у розмірі 114 615 грн., які знаходяться на депозитному рахунку суду та стягнути з відповідачів судові витрати.

Доводи позовної заяви обґрунтовано тим, що 03 жовтня 2017 року між ним та відповідачем ОСОБА_3 були укладені договори оренди належних останній земельних ділянок площею 1,84 га (кадастровий номер 4822081500:15:000:0178), 4,6614 га (кадастровий номер 4822081500:05:000:0127) строком на 10 років. Проте, у листопаді 2018 року йому стало відомо про те, що 29 листопада 2018 року між відповідачами був укладений договір міни земельних ділянок сільськогосподарського призначення. За умовами даного договору відповідач ОСОБА_3 передала у власність відповідачу ОСОБА_4 орендовані ним земельні ділянки в обмін на земельну ділянку площею 0,01 га (кадастровий номер 4822081500:13:000:0070), яку останній передав у власність ОСОБА_3 з доплатою в розмірі 114 261 грн.

Посилаючись на те, що він має переважне перед іншими право на придбання орендованих земельних ділянок в разі їх продажу орендодавцем, ОСОБА_1 посилаючись на положення ст.ст. 716, 362 ЦК України, просив задовольнити його позовні вимоги.

15 січня та 24 січня 2020 року ОСОБА_1 до суду було подано заяву про зміну предмету позову, в якій останній просив перевести на нього права та обов`язки покупця земельних ділянок з кадастровими номерами 4822081500:15:000:0178 та 4822081500:05:000:0127, згідно договору міни від 29 листопада 2018 року, укладеного між відповідачами та визнати за ним право власності на зазначені земельні ділянки; припинивши, відповідно, право власності ОСОБА_4 на них, з присудженням останньому коштів у розмірі 114 261 грн., які знаходяться на депозитному рахунку суду. Крім того, позивач просив визнати за ОСОБА_4 право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4822081500:07:000:0124, площею 0,01 га, яка з 28 грудня 2019 року перебуває у його власності, пославшись на те, що дана земельна ділянка є рівноцінною тій, що ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 .

Ухвалою місцевого суду від 24 січня 2020 року зазначену письмову заяву позивача ОСОБА_1 про зміну предмета позову прийнято до розгляду.

Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 лютого 2020 року у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_4 судові витрати в розмірі 6 000 грн.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, місцевий суд виходив із того, що відповідачі набули право власності на свої земельні ділянки відповідно до вимог закону, переважне право може бути умовою тільки оплатного відчуження майна, тобто лише у випадку купівлі-продажу та не підлягає застосуванню в разі відчуження обумовленого майна за договором міни. Крім того, укладення договору про обмін земельних ділянок не порушило права позивача, оскільки права та обов`язки за договором оренди спірної земельної ділянки перейшли до ОСОБА_4 .

Не погодившись з таким судовим рішенням ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального і процесуального права, просив його скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким задовольнити позов повністю.

Доводи апеляційної скарги обґрунтовано тим, що відчуження майна за договором міни є продажем. Це твердження узгоджується з положеннями п. 14.1.202 ст. 14 Податкового кодексу України, відповідно до якого продаж (реалізація) товарів - будь-які операції, що здійснюються згідно з договорами купівлі-продажу, міни, поставки та іншими господарськими, цивільно-правовими договорами, які передбачають передачу прав власності на такі товари за плату або компенсацію незалежно від строків її надання, а також операції з безоплатного надання товарів.

Щодо правового змісту переважного права орендаря на придбання земельної ділянки, скаржник зазначав, що відповідно до ч. 2 ст. 777 ЦК України наймач, який належно виконує свої обов`язки за договором найму, у разі продажу речі, переданої у найм, має переважне право перед іншими особами на її придбання.

Згідно ст. 9 Закону України Про оренду землі орендар, який відповідно до закону може мати у власності орендовану земельну ділянку, має переважне право на придбання її у власність у разі продажу цієї земельної ділянки, за умови, що він сплачує ціну, за якою вона продається, а в разі продажу на аукціоні - якщо його пропозиція є рівною з пропозицією, яка є найбільшою із запропонованих учасниками аукціону.

Орендодавець зобов`язаний повідомити в письмовій формі орендаря про намір продати земельну ділянку третій особі із зазначенням її ціни та інших умов, на яких вона продається.

Отже, законодавець не визначає якогось конкретного договору, при укладенні якого мають застосовуватися положення ст. 9 Закону України Про оренду землі , але закон визначає і розмежовує умови виникнення переважного права орендаря та умови реалізації цього права, а тому правила цієї статті застосовуються і до договорів міни. Умова цієї правової норми про сплату ціни (тобто грошей) за продаж земельної ділянки передбачає, що така ціна має бути сплачена орендарем, тільки якщо це прямо зазначено у письмовому повідомленні власника земельної ділянки.

Якщо ж умовою продажу є обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку з доплатою, то орендар має переважне право на придбання орендованої земельної ділянки, якщо він зможе запропонувати власникові таку земельну ділянку і таку доплату, яку власник очікує згідно з повідомленням.

Це узгоджується із положеннями ч. 1 ст. 641 ЦК України, відповідно до якої пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов`язаною у разі її прийняття.

У відзиві на апеляційну скаргу, відповідач ОСОБА_3 , в інтересах якої діє представник ОСОБА_5 , заперечувала проти задоволення апеляційної скарги в частині присудження ОСОБА_4 грошових коштів у сумі 114 261 грн., оскільки вважає, що ці кошти повинні бути передані їй, оскільки оплати за договором міни вона до теперішнього часу не отримала, інші вимоги позивача визнає.

Доводи відзиву обґрунтовано тим, що суд взагалі не встановлював факт отримання нею грошових коштів по договору міни, проте вона зазначала, що грошей не отримувала.

Договір міни земельних ділянок від 29 листопада 2018 року був укладений задля того, щоб отримати грошову оплату.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_4 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_6 , доводи апеляційної скарги не визнав, посилаючись на їх безпідставність, просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити в силі оскаржене рішення місцевого суду.

Посилається на те, що ЗК України, як виняток дозволено обмін земельної ділянки сільськогосподарського призначення на іншу земельну ділянку відповідно до закону.

У даній справі відповідачі набули право власності на свої земельні ділянки відповідно до вимог закону, укладення договору про їх обмін не порушило права позивача, оскільки права та обов`язки за договором оренди спірної земельної ділянки перейшли до ОСОБА_4 і діють до закінчення строку дії договорів оренди незалежно від зміни власника.

До того ж, позивач не заявляв вимог про визнання недійсним вищезазначеного договору міни земельних ділянок з тих підстав, що він є договором купівлі-продажу земельних ділянок.

Проте, укладений відповідачами вищезазначений договір міни земельних ділянок не є договором купівлі-продажу земельної ділянки, що є предметом договору оренди з позивачем.

Крім того, позивач не зазначає в своїх позовних вимогах долю земельної ділянки площею 0,01 га, яку набула в результаті обміну ОСОБА_3 та яка залишиться в її власності в разі задоволення позовних вимог позивача, що призведе до її безпідставного збагачення, а зазначає іншу земельну ділянку, власником якої він став лише 26 грудня 2019 року, тобто вже після звернення з даним позовом до суду і після укладення договору міни від 29 листопада 2018 року.

Учасники справи в судове засідання не з`явилися, повідомлені судом належним чином про дату, час та місце розгляду справи. Представники сторін позивача ОСОБА_1 та відповідача ОСОБА_4 надіслали до суду заяви з проханням розглядати справи без їх участі. За таких обставин суд апеляційної інстанції відповідно до приписів ч. 2 ст. 372 ЦПК України розглянув справу без участі сторін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи скарги, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

За приписами ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосується фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2 ст. 367 ЦПК України).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 03 жовтня 2017 року між позивачем ОСОБА_1 та відповідачем ОСОБА_3 були укладені договори оренди належних останній земельних ділянок площею 1,84 га (кадастровий номер 4822081500:15:000:0178) та 4,6614 га (кадастровий номер 4822081500:05:000:0127), що розташовані в межах території Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області та надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, строком на 10 років, які були зареєстровані 06 жовтня 2017 року.

29 листопада 2018 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був укладений договір міни земельних ділянок, який був посвідчений приватним нотаріусом Вознесенського районного нотаріального округу Миколаївської області Франкевич І.М. За умовами вказаного договору ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_4 належні їй на праві власності земельні ділянки площею 1,84 га (кадастровий номер 4822081500:15:000:0178), 4,6614 га (кадастровий номер 4822081500:05:000:0127), які розташовані в межах території Воронівської сільської ради Вознесенського району Миколаївської області та надані для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, в обмін на земельну ділянку площею 0,01 га (кадастровий номер 4822081500:13:000:0070), що розташована за адресою: Миколаївська область, Вознесенський район, Воронівська сільська рада та надана для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, яку останній передав у власність ОСОБА_3 з доплатою в розмірі 114 261 грн.

Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю (частина перша ст. 41 Конституції України). Близький за змістом припис передбачає ч. 1 ст. 317 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Згідно зі ст.ст. 715, 716 ЦК України, за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов`язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший товар.

Кожна із сторін договору міни є продавцем того товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.

До договору міни застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, положення про договір поставки, договір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить суті зобов`язання.

Отже договір міни є різновидом договору купівлі-продажу, про що свідчить розміщення норм про договір міни окремим параграфом глави 54 ЦК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 655 ЦК України за договором купівлі - продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Договір купівлі - продажу є оплатним, двостороннім та консенсуальним.

При цьому, вартість відчужуваного майна сплачується продавцеві лише у грошовому вираженні, тому істотною умовою договору є ціна, визначена сторонами шляхом обопільної згоди.

Договір міни, як і договір купівлі-продажу, є відплатним, оскільки передбачає надання зустрічного задоволення за переданий у власність товар.

Однак, особливість договору міни полягає в характері зустрічного задоволення. Якщо у договорі купівлі-продажу покупець зобов`язаний сплатити за передане йому у власність майно певну грошову суму, то у договорі міни оплата за переданий у власність товар здійснюється у вигляді передачі іншого товару, виконання робіт чи надання послуг.

За договором міни у його сторін виникає взаємний двосторонній обов`язок, та відповідне йому право вимоги, передати саме майно, при цьому компенсація різниці вартості майна не є обов`язковою умовою такого договору і залежить виключно від волевиявлення сторін угоди.

Саме зазначена особливість договору міни, за яким не опосередковується рух грошових коштів, на думку апеляційного суду, не дозволяє застосувати до договору міни положення ст. 362 ЦК України, яка має застосовуватися у разі продажу частки у праві спільної часткової власності, коли співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів.

Переважне право інших співвласників на придбання частки не існує у випадках її відчуження іншим чином: шляхом укладення договорів міни, дарування, ренти (якщо майно передається безоплатно - ст. 734 ЦК), довічного утримання, спадкового договору або складання заповіту.

Більш того, у даному випадку позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги переважним правом покупця з посиланням на ст. 362 ЦПК України ототожнює себе, як орендаря земельної ділянки, з співвласником земельної ділянки відповідно до зазначеної норми права, що є неприпустимим з огляду на відмінність правової природи виникнення у особи прав орендаря земельної ділянки і співвласника та в подальшому користування та реалізацією таких прав.

З підстав зазначеної особливості договору міни є безпідставними доводи апеляційної скарги щодо застосування до правовідносин сторін переважного права орендаря на придбання земельної ділянки, а саме положень ч. 2 ст. 777 ЦК України, ст. 9 Закону України Про оренду землі , оскільки знову також зазначені правові норми можуть застосовуватися у разі продажу земельної речі та відповідно земельної ділянки, переданої у найм (оренду), тоді як відповідачі уклали договір міни.

Відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Укладений відповідачами договір міни не є фіктивним чи удаваним у розумінні ст.ст 234 і 235 ЦК України, оскільки відповідачі його виконали з дотриманням вимог чинного законодавства.

За договором міни відповідачі обмінялися сформованими земельними ділянками з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

За умовами договору міни ОСОБА_3 отримала грошову доплату у сумі 114 261 грн.

Отже волевиявлення власника земельних ділянок ОСОБА_3 на час здійснення правочину було реалізовано саме на укладення договору міни, тобто проведення розрахунків за договором передбачало передачу сторонами у власність саме земельних ділянок, та виключало грошову форму оплати, тобто ціну укладеного договору.

Наявність доплати у договорі міни не перетворює його на договір купівлі - продажу, оскільки така доплата у договорі міни передбачена ч. 3 ст. 715 ЦК України.

Посилання в апеляційній скарзі на підтвердження доводів, що між відповідачами укладено договір купівлі-продажу, на положення п. 14.1.202 ст. 14 Податкового кодексу України, не можуть бути прийняті до уваги з огляду на таке. По-перше, Податковий кодекс України регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час адміністрування податків, а також відповідальність за порушення податкового законодавства. Цим Кодексом визначаються функції та правові основи діяльності контролюючих органів, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику. Отже цей Кодекс не регулює особисті немайнові та майнові відносини, тобто цивільні правовідносини. По-друге, обмін товарів (робіт, послуг) зазвичай, відбувається на основі еквівалентності їх вартості, що, в свою чергу, нерозривно пов`язане із визначенням ціни товарів (робіт, послуг), що обмінюються. Сторони договорів обміну та бартеру мають право самостійно визначати їх вартість, однак це не свідчить про укладання договору купівлі-продажу та не суперечить суті зобов`язання за договором міни.

З огляду на викладене апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для переводу на ОСОБА_1 прав та обов`язків покупця земельних ділянок з кадастровими номерами 4822081500:15:000:0178 та 4822081500:05:000:0127, згідно договору міни від 29 листопада 2018 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 та визнання за ним права власності на зазначені земельні ділянки; припинивши, відповідно, право власності ОСОБА_4 на них, з присудженням останньому коштів у розмірі 114 261 грн., які знаходяться на депозитному рахунку суду.

Щодо позовних вимог ОСОБА_1 про визнання за ОСОБА_4 права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 4822081500:07:000:0124, площею 0,01 га, власником якої він є з 28 грудня 2019 року з огляду на те, що дана земельна ділянка є рівноцінною тій, що ОСОБА_4 передав ОСОБА_3 , то місцем судом правильно визнані такі вимоги безпідставними, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема, із правочинів. Договір міни, з яким позивач пов`язує свої позовні вимоги, не передбачає будь-яких умов щодо права власності на земельну ділянку, які придбав після укладення цього договору ОСОБА_1 .

Посилання в апеляційній скарзі на випадки, коли умовою продажу є обмін земельної ділянки на іншу земельну ділянку з доплатою, то орендар має переважне право на придбання орендованої земельної ділянки, якщо він зможе запропонувати власникові таку земельну ділянку і таку доплату, яку власник очікує згідно з повідомленням, є безпідставними, оскільки між відповідачами не укладався договір продажу земельних ділянок, а відтак не можуть розглядатися й такі умови.

Погоджується колегія суддів з висновком місцевого суду, що зазначений договір міни не порушує права ОСОБА_1 , як орендаря, оскільки за умовами договору оренди, укладеного між ОСОБА_3 та ним 03 жовтня 2017 року, права та обов`язки за договором оренди земельних ділянок перейшли до ОСОБА_4 ( п. 16.6 Договору оренди землі).

Доводи відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_3 про не дослідження судом першої інстанції виконання сторонами умов договору міни, зокрема її доводів про неотримання доплати за договором міни від ОСОБА_4 не заслуговують на уваги з огляду на те, що за умовами договору сторона договору ОСОБА_3 отримала доплату у розмірі 114 261 грн. в повному обсязі до підписання та посвідчення цього договору ( п. 2.1. Договору). Зазначений договір сторонами не оспорювався, а відтак діє презумпція правочину закріплена у ст. 204 ЦК України та може бути скасована насамперед нормою закону, яка містить відповідну заборону. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний відповідно до закону судом недійсним.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за звернення особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Проте ОСОБА_3 з відповідними позовними вимогами щодо захисту її порушених прав або інтересів до суду не зверталася, а тому місцевий суд правильно досліджував обставини та надані сторонами на їх підтвердження докази в межах заявлених позовних вимог.

З урахуванням викладеного, висновок суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог є обґрунтованим.

Доводи апеляційної скарги зводяться до тлумачення як обставин справи, так і норм права на свою користь та правильних висновків суду першої інстанції не спростовують, а тому скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судові рішення суду першої інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно зі ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином оскаржене рішення суду першої інстанції ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України скасуванню не підлягає.

Частиною 13 ст. 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в задоволенні апеляційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. ст. 375, 382 ЦПК України, апеляційний суд,

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник ОСОБА_2 , залишити без задоволення, а рішення Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 26 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту в порядку та випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Головуючий Л.М. Царюк

Судді Т.М. Базовкіна

Ж.М. Яворська

Повний текст постанови складено 26 травня 2020 року.