Рішення

від 20.05.2020 по справі 640/20564/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 травня 2020 року м. Київ № 640/20564/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів: головуючого судді Григоровича П.О., суддів: Каракашьяна С.К., Смолія І.В., при секретарі судового засідання Морозовій Я.В. розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу

за позовом до ОСОБА_1 Кабінету Міністрів України Міністерства аграрної політики та продовольства України про визнання протиправним та скасування розпорядження і наказу, поновлення на посаді, за участі:

представника позивача - Литвина М.А.;

представника відповідача 1 - Польця Д.М.,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

До Окружного адміністративного суду міста Києва звернувся ОСОБА_1 (далі по тексту також - Позивач або ОСОБА_1 ) з позовною заявою (з урахування заяви про збільшення позовних вимог) до Кабінету Міністрів України (далі по тексту також - Відповідач 1 або Кабмін), Міністерства аграрної політики та продовольства України (далі по тексту також - Відповідач 2 або Мінагрополітики), в якій просить:

1. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.09.2019 № 819-р Про звільнення ОСОБА_1 з посади державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України .

2. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 30.09.2019 № 624-к Про звільнення ОСОБА_1 .

3. Поновити ОСОБА_1 на посаді державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України з 01.10.2019.

4. Стягнути з Відповідача 2 або його правонаступника на користь Позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Позовні вимоги мотивовано тим, що оскільки на момент призначення Позивача на посаду державного секретаря Мінагрополітики, тобто вступу на державну службу та її проходження, норма матеріального права, на яку посилається Відповідач 1 в якості підстави для звільнення, а саме стаття 87-1 Закону України Про державну службу була відсутня (не існувала), адже Закон України № 117-ІХ Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади набрав чинності лише 25.09.2019, тож виходячи з положень статті 58 Конституції України, застосування даної норми до Позивача як підстави для звільнення є протиправним, відповідно, спірні розпорядження та наказ Відповідачів про звільнення Позивача є протиправними та підлягають скасуванню із застосуванням наслідків такого скасування (поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

Представник Відповідача 1, у відзиві на позовну заяву наголосив про відсутність правових підстав для задоволення позову, оскільки спірне розпорядження прийняте Відповідачем 1 на підставі та у спосіб, передбачений спеціальною нормою прямої дії, а саме частини першої статті 87-1 Закону України Про державну службу та подання Міністра розвитку, торгівлі та сільського господарства України, що свідчить про його законність.

Представник Відповідача 2, у відзиві на позовну заяву, наголосив на відсутності правових підстав для задоволення позову, оскільки вважає спірні розпорядження Відповідача 1 та наказ Відповідача 2 такими, що прийняті відповідно до норм законодавства України, у межах та у спосіб, визначений Конституцією України та законами України, зокрема статтею 87-1 Закону України Про державну службу , та на виконання Урядом України відповідних функцій. Окрім того, спірний наказ Відповідача 2 прийнято уповноваженим органом та підписано уповноваженою на те посадовою особою, з метою виконання розпорядження Кабміну, яке набрало чинності і було обов`язковим до виконання.

Розглянувши у відкритому судовому засіданні подані учасниками справи документи і матеріали, заслухавши пояснення їхніх представників, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд, -

ВСТАНОВИВ:

Як вбачається з матеріалів справи, розпорядженням Кабміну від 26.04.2017 № 417-р Про призначення ОСОБА_1 державним секретарем Міністерства аграрної політики та продовольства України Позивача було призначено державним секретарем Мінагрополітики з дати початку фактичного виконання ним посадових обов`язків строком на п`ять років з оплатою праці відповідно до законодавства, встановивши випробування строком на один місяць.

Наказом Мінагрополітики від 26.06.2017 № 248-к Про вступ на посаду Державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України Позивач приступив до виконання повноважень державного секретарем Мінагрополітики 27.06.2017.

Міністром Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України листом від 25.09.2019 № 2202-14/39356-01 Прем`єр-міністрові України Гончаруку О.В. було внесено пропозицію щодо звільнення Позивача з посади державного секретаря Мінагрополітики відповідно до частини першої статті 87-1 Закону України Про державну службу .

Розпорядженням Кабміну від 25.09.2019 № 819-р Про звільнення ОСОБА_1 з посади державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України , Позивача звільнено з посади державного секретаря Мінагрополітики відповідно до частини першої статті 87-1 Закону України Про державну службу .

Відповідно, на підставі розпорядження Кабміну від 25.09.2019 № 819-р, наказом Мінагрополітики від 30.09.2019 № 624-к Про звільнення ОСОБА_1 наказано вважати ОСОБА_1 таким, що припинив виконання обов`язків державного секретаря 30.09.2019.

Вказаним наказом також зараховано ОСОБА_1 за штат Мінагрополітики з 01.10.2019 для подальшого проходження державної служби відповідно до частини другої статті 87-1 Закону України Про державну службу .

Вважаючи протиправними вищезазначені розпорядження Відповідача 1 від 25.09.2019 № 819-р та наказ Відповідача 2 від 30.09.2019 № 624-к, Позивач звернувся до суду з даною позовною заявою про їх скасування та, відповідно, застосування наслідків такого скасування (поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу).

Судом встановлено, що постановою Кабміну від 02.09.2019 № 829 Деякі питання оптимізації системи центральних органів виконавчої влади Мінагрополітики реорганізовано шляхом приєднання до Міністерства розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства України, яке у свою чергу є правонаступником майна, прав і обов`язків Мінагрополітики.

Дослідивши та надавши оцінку наявним у матеріалах справи письмовим доказам і поясненням представників учасників справи за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на безпосередньому, всебічному, повному і об`єктивному розгляді у відкритому судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про наступне.

Частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Тож, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям.

Так, для вирішення спірних правовідносин судом застосовано, зокрема, норми Конституції України, Законів України Про державну службу від 10.12.2015 № 889-VIII (далі по тексту також - Закон № 889-VIII) та Про центральні органи виконавчої влади від 17.03.2011 № 3166-VI (далі по тексту також - Закон № 3166-VI), у тому числі у відповідних редакціях, які діяли на момент виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до частини другої статті 6 та частини другої статті 19 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 113, частиною першою статті 116, частиною першою статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України, зокрема: спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади; призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем`єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України; здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України. Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Аналогічні положення закріплені у Законі України Про Кабінет Міністрів України від 27.02.2014 № 794-VII.

Відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 21 Закону України Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України призначає на посаду, окрім іншого, державних секретарів міністерств, керівників та заступників керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України, відповідно до законодавства про державну службу. Звільнення зазначених осіб здійснюється Кабінетом Міністрів України в порядку та з підстав, передбачених законами України Про Кабінет Міністрів України , Про центральні органи виконавчої влади , Про державну службу .

Згідно зі статтею 3 Закону № 3166-VI міністерства, інші центральні органи виконавчої влади у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України, актами Кабінету Міністрів України, іншими актами законодавства України.

За приписами частин першої та другої статті 10 Закону № 3166-VI (у редакції, яка діяла на момент призначення Позивача на відповідну посаду), державний секретар міністерства є вищою посадовою особою з числа державних службовців міністерства. Державний секретар підзвітний і підконтрольний міністру.

Державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів України за поданням Комісії з питань вищого корпусу державної служби строком на п`ять років з правом повторного призначення.

Відбір кандидатури на посаду державного секретаря міністерства здійснюється за результатами конкурсу, що проводиться відповідно до законодавства про державну службу.

Кандидатом на посаду державного секретаря міністерства може бути громадянин України, який має вищу освіту, загальний стаж роботи не менше семи років, включаючи досвід управлінської роботи не менше трьох років, і відповідає іншим вимогам, визначеним законом.

Разом з тим, Законом України Про внесення змін до деяких законів України щодо перезавантаження влади від 19.09.2019 № 117-IX (набув чинності 25.09.2019), були внесені зміни та доповнення до статті 10 Закону № 3166-VI, згідно з якими, зокрема частина друга вказаної статті набула наступного змісту: державний секретар міністерства призначається на посаду Кабінетом Міністрів України строком на п`ять років з правом повторного призначення. Державний секретар міністерства звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Прем`єр-міністра України або відповідного міністра.

Таким чином статтю 10 Закону № 3166-VI доповнено особливим порядком звільнення державного секретаря міністерства з посади, розширивши повноваження Прем`єр-міністра України та відповідного міністра в частині надання Кабміну подання на звільнення.

При цьому, статтею 10 Закону № 3166-VI у редакції, яка діяла на момент призначення Позивача на відповідну посаду, не закріплювалось окремих підстав та особливостей для звільнення з такої посади.

Також статтею 10 Закону № 3166-VI у редакції, яка діяла на момент призначення Позивача на відповідну посаду, так і на момент його звільнення, посада державного секретаря міністерства не визначена як посада патронатної служби міністра, тож призначення та/або звільнення з такої посади жодним чином не залежить від призначення/звільнення відповідного міністра.

Окрім того, відповідно до пункту 1 частини другої статті 6, пункту 2 частини першої статті 17 Закону № 3166-VI (у редакції, яка діяла на момент призначення Позивача на відповідну посаду, так і в чинній редакції) посада державних секретарів міністерств віднесена до категорії А (вищий корпус державної служби) посад державної служби. Державний секретар міністерства у міністерстві здійснює повноваження керівника державної служби.

Натомість, за приписами статті 12 Закону № 3166-VI (у редакції, яка діяла на момент призначення Позивача на відповідну посаду, так і в чинній редакції) міністр має право на формування патронатної служби міністра у межах граничної чисельності державних службовців та працівників міністерства і витрат, передбачених на утримання міністерства. Чисельність патронатної служби міністра становить не більше десяти осіб. Працівники патронатної служби міністра призначаються на посаду та звільняються з посади державним секретарем міністерства за поданням міністра, а також у зв`язку із звільненням міністра.

Відповідно до статті 5 Закону України Про державну службу правове регулювання державної служби здійснюється Конституцією України, цим та іншими законами України, міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, постановами Верховної Ради України, указами Президента України, актами Кабінету Міністрів України та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Відносини, що виникають у зв`язку із вступом, проходженням та припиненням державної служби, регулюються цим Законом, якщо інше не передбачено законом.

Дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

Окрім змін до статті 10 Закону № 3166-VI, Законом від 19.09.2019 № 117-IX також були внесені зміни та доповнення до Закону України Про державну службу від 10.12.2015 № 889-VIII.

Так, пункт 4 частини першої статті 83 Закону № 889-VIII в частині підстави для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення доповнено фразою: статті 87, 87-1 цього Закону , окрім існуючої: статті 87 цього Закону .

При цьому, статтею 87 Закону № 889-VIII передбачено, що підставами для припинення державної служби за ініціативою суб`єкта призначення є: 1) скорочення чисельності або штату державних службовців, скорочення посади державної служби внаслідок зміни структури або штатного розпису державного органу без скорочення чисельності або штату державних службовців, реорганізація державного органу; 1-1) ліквідація державного органу; 2) встановлення невідповідності державного службовця займаній посаді протягом строку випробування; 3) отримання державним службовцем негативної оцінки за результатами оцінювання службової діяльності; 4) вчинення державним службовцем дисциплінарного проступку, який передбачає звільнення.

Доповнено Законом від 19.09.2019 № 117-IX - статтю 87-1 Закону № 889-VIII та встановлено додаткові підстави припинення державної служби окремих державних службовців за ініціативою суб`єкта призначення.

Так, частиною першою статті 87-1 Закону № 889-VIII закріплено, що крім підстав, передбачених статтею 87 цього Закону, суб`єкт призначення може прийняти рішення про звільнення державного службовця з посади державної служби категорії А з власної ініціативи, за поданням Прем`єр-міністра України або відповідного міністра чи керівника центрального органу виконавчої влади (керівника державного органу) протягом чотирьох місяців з дня призначення Прем`єр-міністра України або відповідного міністра чи керівника центрального органу виконавчої влади (керівника державного органу) з одночасним зарахуванням такого державного службовця за штат відповідного державного органу.

Державні службовці, зараховані за штат відповідно до частини першої цієї статті, продовжують перебувати на державній службі згідно з цим Законом, виконуючи обов`язки державного службовця в межах, визначених керівником відповідного державного органу. Граничний строк такого перебування становить шість місяців з дня звільнення з посади відповідно до частини першої цієї статті (частина друга статті 87-1 Закону № 889-VIII).

Таким чином, внесені Законом від 19.09.2019 № 117-IX зміни та доповнення до Законів № 3166-VI (зокрема статті 10) та № 889-VIII (зокрема статей 83 та 87-1) значно розширили повноваження суб`єктів призначення в частині звільнення державних службовців, зокрема, з посад державної служби категорії А (підстав такого звільнення). Натомість, на думку суду, поставивши під загрозу гарантовані конституційні права на працю відповідної категорії осіб (державних службовців категорії А ), які були призначені за процедурами та у порядку, що діяли до набрання чинності відповідними змінами у законодавстві.

Такі висновки суду підтверджуються обставинами, що є предметом дослідження у даній справі відносно звільнення Позивача з посади державного секретаря Мінагрополітики, який призначався на відповідну посаду строком на п`ять років у порядку, визначеному положеннями Законів № 3166-VI та № 889-VIII до набрання чинності вищенаведеними змінами та доповненнями, внесеними Законом від 19.09.2019 № 117-IX, що надавало йому певні соціальні гарантії, впевненість у майбутньому тощо, проте позивач був звільнений саме на підставі доповненої Законом від 19.09.2019 № 117-IX статті 87-1 Закону № 889-VIII, яка набрала чинності 25.09.2019 та визначила додаткові підстави припинення державної служби окремих державних службовців за ініціативою суб`єкта призначення, погіршивши становище Позивача, яке існувало до прийняття нової норми закону.

Разом з тим, згідно зі статтею 43 Конституції України, кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Відповідно до статті 2-1, 5-1 Кодексу законів про працю України, забороняється будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема порушення принципу рівності прав і можливостей, пряме або непряме обмеження прав працівників залежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, гендерної ідентичності, сексуальної орієнтації, етнічного, соціального та іноземного походження, віку, стану здоров`я, інвалідності, підозри чи наявності захворювання на ВІЛ/СНІД, сімейного та майнового стану, сімейних обов`язків, місця проживання, членства у професійній спілці чи іншому об`єднанні громадян, участі у страйку, звернення або наміру звернення до суду чи інших органів за захистом своїх прав або надання підтримки іншим працівникам у захисті їх прав, повідомлення про можливі факти корупційних або пов`язаних з корупцією правопорушень, інших порушень Закону України Про запобігання корупції , а також сприяння особі у здійсненні такого повідомлення, за мовними або іншими ознаками, не пов`язаними з характером роботи або умовами її виконання.

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, окрім іншого: вільний вибір виду діяльності; правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Таким чином, саме на державу покладено обов`язок забезпечувати рівність трудових прав усіх громадян та гарантувати правовий захист від незаконного звільнення. Відповідно, оскільки держава здійснює свої функції через систему державних органів (законодавчих, виконавчих, судових), відповідні обов`язки (їх неухильне додержання та виконання) покладаються на такі державні органи.

Відповідно до статті 8 Конституції України, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Статтею 22 Конституції України закріплено, що конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Рішенням Конституційного Суду України від 09.02.1999 № 1-рп/99 у справі № 1-7/99 за конституційним зверненням Національного банку України щодо офіційного тлумачення положення частини першої статті 58 Конституції України (справа про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) констатовано, що за загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі. Цей принцип закріплений у частині першій статті 58 Конституції України, за якою дію нормативно-правового акта в часі треба розуміти так, що вона починається з моменту набрання цим актом чинності і припиняється з втратою ним чинності, тобто до події, факту застосовується той закон або інший нормативно-правовий акт, під час дії якого вони настали або мали місце.

Аналогічна правова позиція знайшла своє відображення у рішенні Конституційного суду України від 05.04.2001 № 3-рп, в якому зазначено, що Конституція України закріпила принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів. Це означає, що дія закону та іншого нормативно-правового акта не може поширюватися на правовідносини, які виникли і закінчилися до набрання чинності ним законом або іншим нормативно-правовим актом. Закріплення принципу незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів є гарантією безпеки людини і громадянина, довіри до держави. Винятки з цього конституційного принципу, тобто надання закону або іншому нормативно-правовому акту зворотної сили, передбачено частиною першою статті 58 Конституції України, а саме: коли закони або інші нормативно-правові акти пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Зазначене також узгоджується з рішенням Конституційного суду України від 02.07.2002 № 13-рп, в якому зазначено, що суть положення статті 58 Конституції України про незворотність дії законів та інших нормативно-правових актів у часі полягає в тому, що дія законів та інших нормативно-правових актів поширюється на ті відносини, які виникли після набуття ними чинності, і не поширюється на правовідносини, які виникли і закінчилися до набуття такої чинності.

Таким чином, відповідні новоприйняті акти законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності та не можуть розповсюджуватися на правовідносини, які існували до їх прийняття (набрання чинності).

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини (стаття 7).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту також -Конвенція) та Протоколи до неї є частиною національного законодавства України, відповідно до статті 9 Конституції України, як чинний міжнародний договір, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України (ратифікована Законом України № 475/97-ВР від 17.07.1997; набула чинності для України 11.09.1997).

Ратифікувавши Конвенцію та протоколи до неї, держава передусім зобов`язалася гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції та цих протоколах.

Окрім того, стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 03.02.2006 № 3477-IV передбачає застосування судами Конвенції та практики ЄСПЛ як джерела права, а стаття 18 цього ж Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду. При цьому варто зауважити, що йдеться саме про практику Суду у значенні, розкритому у статті 1 цього Закону, тобто практику ЄСПЛ та Європейської комісії з прав людини, а не лише про рішення щодо України. Важливо пам`ятати, що у Законі України № 3477-IV немає положень, які б забороняли застосовувати рішення чи ухвали ЄСПЛ, постановлені щодо інших країн.

Так, у § 49 Рішення у справі Пічкур проти України від 07.11.2013 Європейський суд з прав людини акцентував увагу на тому, що відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об`єктивного та розумного обґрунтування, іншими словами, якщо вона не переслідує легітимної мети або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною метою.

Також, Конституційний Суд України вказував, що мета встановлення певних відмінностей (вимог) у правовому статусі працівників повинна бути істотною, а самі відмінності (вимоги), що переслідують таку мету, мають відповідати конституційним положенням, бути об`єктивно виправданими, обґрунтованими та справедливими (абзац сьомий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 07.07.2004 № 14-рп/2004).

З огляду на це Конституційний Суд України зазначає, що не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів.

Більше того, заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Так, у рішеннях ЄСПЛ щодо України принцип верховенства права стосується вимог якості закону та юридичної визначеності. Так, принцип верховенства права вимагає дотримання вимог якості закону, яким передбачається втручання у права особи та в основоположні свободи. Так, у рішенні від 10.12.2009 у справі Михайлюк та Петров проти України (Mikhaylyuk and Petrov v. Ukraine, заява № 11932/02) зазначено: Суд нагадує, що вираз згідно із законом насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, повинна передбачати його наслідки для себе, а також це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права (зокрема, рішення у справі Полторацький проти України (Poltoratskiy v. Ukraine) від 29.04.2003, заява № 38812/97, пункт 155).

Також, ЄСПЛ серед елементів принципу правової визначеності називає запобігання випадкам набрання чинності положеннями законодавства Співтовариства до моменту їх публікації. Така можливість є винятковою, коли це обумовлено цілями відповідного законодавства та у випадку, якщо законні очікування тих, на кого воно поширюється, належним чином забезпечені (рішення у справах Racke н Hauptzollamt Mainz (1979) та Hauptzollamt Landau (1979). Венеціанська комісія визначає, що для забезпечення принципу передбачуваності закон має бути, за можливості, проголошений наперед - до його застосування, та має бути передбачуваним щодо його наслідків. Коли особа переконана у досягненні запланованого результату, має легітимні (законні) очікування, діючи згідно з нормами права, їй має бути гарантований захист цих очікувань. Близькою до окресленого принципу є презумпція незворотності дії закону в часі й неможливості застосування закону до особи, яка не могла знати про його існування.

Окрім того, суд не залишає поза увагою концепцію правомірного очікування (англ. - legitimate expectation), яка уперше була сформульована в галузі адміністративного права англійськими судами. Згідно з цією концепцією дії або рішення органу публічної влади вважаються такими, що суперечать принципу верховенства права, не тільки у тих випадках, коли такими діями порушуються суб`єктивні права і процесуальні гарантії, прямо передбачені чинним законодавством, але й у тих випадках, коли такі дії не задовольняють правомірних очікувань осіб, стосовно яких вони вчиняються (ухвалюються). Правомірне очікування виникає у тому випадку, коли внаслідок заяв чи обіцянок від імені органу публічної влади, або внаслідок усталеної практики в особи сформувалося розумне сподівання, що стосовно до неї орган публічної влади буде діяти саме так, а не інакше.

Таким чином, не тільки Конституційний Суд України, але й Європейський Суд з прав людини зайняв однозначну позицію в питанні застосування на практиці принципу незворотності дії закону в часі.

В контексті аналізованої проблематики ця позиція зводиться до того, що зміни законодавства не кримінально-правового профілю не мають зворотної дії в часі, якщо вони запроваджують нові обмеження та принципово суворіші засади правового регулювання, аніж ті, що існували до того.

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі лише у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Отже, норми Закону від 19.09.2019 № 117-IX, якими внесено зміни та доповнення до Законів № 3166-VI (зокрема статті 10) та № 889-VIII (зокрема статей 83 та 87-1), саме в частині розширення повноважень суб`єкта призначення щодо звільнення державних службовців з посад державної служби категорії А , поставивши під загрозу гарантовані конституційні права на працю відповідної категорії осіб, які були призначені на визначений строк за процедурами до набрання чинності вказаними змінами та доповненнями, не можуть бути застосовані до спірних правовідносин.

Виходячи з наведеного в сукупності суд дійшов висновку про те, що звільнення Позивача з посади державного секретаря Мінагрополітики, на яку він був призначений 26.04.2017 строком на п`ять років до спливу такого строку, лише у зв`язку з набранням чинності статтею 87-1 Закону України Про державну службу є протиправним, відповідно протиправними є спірні розпорядження Відповідача 1 від 25.09.2019 № 819-р та наказ Відповідача 2 від 30.09.2019 № 624-к, які в силу своєї протиправності підлягають скасуванню.

Відповідно до статті 235 Кодексу законів про працю України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України Про запобігання корупції іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, прийняте органом, який розглядає трудовий спір, підлягає негайному виконанню.

При цьому, у випадку незаконного звільнення працівника з роботи, його порушене право повинно бути відновлене шляхом поновлення його на посаді, з якої його було незаконно звільнено (постанова Верховного Суду України від 28.10.2014).

Таким чином, враховуючи встановлення судом факту незаконного звільнення Позивача з посади державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України 30.09.2019, то він підлягає поновленню на відповідній посаді з 01.10.2019.

Також, виходячи з наведених норм та встановлених обставин, Позивач має право на отримання середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 01.10.2019 по день ухвалення судового рішення.

Середній заробіток визначається відповідно до частини першої статті 27 Закону України Про оплату праці за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100 (далі - Порядок).

Відповідно до пункту 32 Постанови Пленум Верховного Суду України Про практику розгляду судами трудових спорів від 06.11.1992 № 9 у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу в зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи з заробітку за останні два календарні місяці роботи. Для працівників, які пропрацювали на даному підприємстві (в установі, організації) менш двох місяців, обчислення проводиться з розрахунку середнього заробітку за фактично пропрацьований час. При цьому враховуються положення Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100.

Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд України у постанові від 14.01.2014 № 21-395а13, в якій зазначено, що суд, ухвалюючи рішення про поновлення на роботі, має вирішити питання про виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу, визначивши при цьому розмір такого заробітку за правилами, закріпленими у Порядку.

Відповідно до пункту 5 Порядку, нарахування виплат у всіх випадках збереження середньої заробітної плати провадиться виходячи з розміру середньоденної (годинної) заробітної плати.

Згідно з пунктом 8 Порядку, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком (пункт 8 Порядку).

У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді.

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Згідно з довідкою від 11.03.2020 № 51 про середньомісячну заробітну плату Позивача, подану суду Мінагрополітики, середньоденна заробітна плата становить 3384,00 грн.; середньомісячна заробітна плата становить 74448,00 грн.

Виходячи з наведених величин, судом здійснено розрахунок середнього заробітку Позивача за час вимушеного прогулу з 01.10.2019 по 20.05.2020 (7 місяців 12 днів), яка становить 561 744,00 грн. (п`ятсот шістдесят одна тисяча сімсот сорок чотири гривні 00 копійок) та підлягає стягненню на користь Позивача.

Беручи до уваги вищенаведене в сукупності, за правилами, встановленими статтею 90 Кодексу адміністративного судочинства України, проаналізувавши матеріали справи та надані учасниками справи (їх представниками) докази і пояснення, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

У свою чергу, Відповідачі належним чином не виконали обов`язок щодо доказування з урахуванням вимог, встановлених частиною другою статті 19 Конституції України та частиною другою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.

Відповідно до пунктів 2, 3 частини першої статті 371 Кодексу адміністративного судочинства України негайно виконуються рішення суду про, зокрема, присудження виплати заробітної плати, іншого грошового утримання у відносинах публічної служби - у межах суми стягнення за один місяць та поновлення на посаді у відносинах публічної служби.

Враховуючи викладене та керуючись статтями 2, 5, 6, 72-77, 90, 241-246, 250, 255, 371 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву ОСОБА_1 задовольнити повністю

2. Визнати протиправним та скасувати розпорядження Кабінету Міністрів України від 25.09.2019 № 819-р Про звільнення ОСОБА_1 з посади державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України .

3. Визнати протиправним та скасувати наказ Міністерства аграрної політики та продовольства України від 30.09.2019 № 624-к Про звільнення ОСОБА_1 .

4. Поновити ОСОБА_1 на посаді державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України з 01.10.2019.

5. Стягнути з Міністерства аграрної політики та продовольства України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.10.2019 по 20.05.2020 в сумі 561 744,00 грн. (п`ятсот шістдесят одна тисяча сімсот сорок чотири гривні 00 копійок)

6. Допустити негайне виконання рішення в частині поновлення ОСОБА_1 на посаді державного секретаря Міністерства аграрної політики та продовольства України з 01.10.2019 та стягнення середнього заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу у межах суми стягнення за один місяць в розмірі 74 448,00 грн. (сімдесят чотири тисячі чотириста сорок вісім гривень 00 копійок).

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ).

Кабінет Міністрів України (010008, м. Київ , вул. Грушевського , 12/2).

Міністерство аграрної політики та продовольства України (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 37471967, адреса: 01001, м. Київ, вул. Хрещатик, 24).

Рішення набирає законної сили в порядку, визначеному статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України, та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України з урахуванням положень підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII Перехідні положення Кодексу адміністративного судочинства України.

Повне рішення складено 25.05.2020.

Головуючий суддя П.О. Григорович

Судді І.В. Смолій

С.К. Каракашьян