Ухвала

від 02.06.2020 по справі 910/13013/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

02 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/13013/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Пількова К. М.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - Бережного Д. С. (адвокат),

відповідача - Лазовського О. В. (адвокат), Самсоновича О. А. (адвокат),

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши касаційну скаргу Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2019 (суддя Ващенко Т. М.) і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 (головуючий - Чорногуз М. Г., судді Агрикова О. В., Козир Т. П.) у справі

за позовом Акціонерного товариства "Нікопольський завод феросплавів",

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору на стороні відповідача, - Національного банку України,

про стягнення 22037930,01 грн,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року Акціонерне товариство "Нікопольський завод феросплавів" (далі - АТ "НЗФ", Товариство, Заставодавець) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", Приватбанк, Банк, Позичальник), третя особа - Національний банк України (далі - НБУ, Заставодержатель, Кредитор) про стягнення з відповідача 22037930,01 грн, з посиланням на положення статей 16, 572, 583 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 19, 26 Закону України "Про заставу" та статей 22, 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Позовна заява обґрунтовується тим, що: 1) Товариство на підставі договору застави від 24.03.2015 № 35 (далі - договір застави № 35), та мирової угоди від 19.08.2019 (далі - Мирова угода), затвердженої ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 28.08.2019 у справі № 904/2382/18, виконав зобов`язання Приватбанку перед НБУ за кредитним договором від 24.10.2008 № 19 (далі - кредитний договір № 19) в межах забезпеченої заставою частини у розмірі 21846690 грн, внаслідок чого до АТ "НЗФ" в порядку регресу перейшли права вимоги до відповідача по сплаті такої суми коштів, однак Банком не було виконано грошове зобов`язання по сплаті на користь позивача таких коштів, а тому існують правові підстави для їх стягнення в судовому порядку; 2) на підставі Мирової угоди Заставодавцем відшкодовано понесені Заставодержателем витрати по сплаті судового збору у сумі 191240,01 грн за звернення з позовом у межах справи № 904/2382/18, а тому такі витрати також підлягають покладенню на відповідача.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 17.12.2019, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020, позов задоволено частково. Стягнуто з АТ КБ "Приватбанк" на користь АТ "НЗФ" 21846690 грн заборгованості та 327700,36 грн судового збору. Відмовлено у задоволенні позовних вимог про стягнення 191240,01 грн витрат по сплаті судового збору у справі № 904/2382/18.

Рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 512, 546, 572, 583, 598, 599 ЦК України, статей 1, 3, 19, 20, 26, 28 Закону України "Про заставу", статей 22, 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" та статей 14, 74, 79, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких суди дійшли висновку про часткову обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що: 1) у випадку часткового виконання майновим поручителем свого акцесорного зобов`язання, яким було частково забезпечене основне зобов`язання, до майнового поручителя переходить право вимоги до боржника в тому обсязі, в якому ним виконано свій обов`язок перед кредитором відповідно до умов договору застави. При цьому основне зобов`язання, яке було частково забезпечене заставою, не припиняється і кредитор має право звернутися з вимогою до боржника щодо стягнення решти суми боргу; 2) позивач, як майновий поручитель за договором застави № 35, на виконання пред`явленої йому Заставодержателем (НБУ) вимоги про усунення порушень за кредитним договором № 19 та погашення заборгованості Банку в розмірі 2603952426,02 грн боргу за кредитом і 56143005,20 грн боргу по сплаті відсотків перерахував на користь Кредитора у рахунок виконання зобов`язань Позичальника грошові кошти у сумі 21846690 грн, тобто, позивач у межах погодженої із Заставодержателем в умовах Мирової угоди ринкової вартості предмета застави виконав частину основного зобов`язання боржника, яке було ним забезпечене, що, в свою чергу, свідчить про припинення правовідносин за договором застави № 35, адже відповідальність майнового поручителя перед заставодержателем обмежена виключно вартістю відповідного предмета застави; 3) за наслідками виконання позивачем у визначеному законодавством порядку взятого на себе зобов`язання перед третьою особою за договором застави № 35 шляхом перерахування на користь НБУ грошових коштів у розмірі 21846690 грн до Товариства перейшло право зворотної вимоги до боржника щодо відшкодування сплаченої суми у відповідному обсязі, що за своєю правовою природою створює правовідносини регресу, а відповідно у позивача виникло право вимагати від Банку сплати суми виконаного Заставодавцем на користь НБУ зобов`язання Позичальника; 4) заявляючи до стягнення в межах цього позову суму сплаченого у зв`язку з виконанням Мирової угоди судового збору, позивач визначає його правову природу як обов`язок боржника сплатити на користь майнового поручителя в порядку регресу суму виконаного ним перед Кредитором забезпеченого зобов`язання, проте не враховує того, що таке зобов`язання не обумовлюється правом, яке виникає у Заставодавця за наслідками добровільного виконання забезпеченого ним обов`язку боржника, на захист якого і подано позов у цій справі, а є наслідком зволікання саме позивачем виконання зобов`язання.

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою апеляційної інстанції, АТ КБ "Приватбанк" звернулося з касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати в частині задоволення позовних вимог про стягнення 21846690 грн заборгованості та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано 23.03.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень ГПК України у редакції від 08.02.2020 (далі - у редакції, чинній з 08.02.2020).

Відповідно до частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) касаційна інстанція має перевірити та достеменно встановити, чи наразі дійсно відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування певної норми (норм) права у подібних правовідносинах.

Ухвалою Верховного Суду від 12.05.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/13013/19 та призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 02.06.2020 о 15:45.

Зазначена ухвала мотивована прийняттям до уваги наявного обґрунтування скаржником підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), і таке обґрунтування полягає у тому, що на сьогоднішній день відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права, а саме частини 6 статті 20 і статті 26 Закону України ?Про заставу? у подібних правовідносинах регресу, що виник на підставі мирової угоди, затвердженої судом, а не на підставі договору застави.

26.05.2020 до Верховного Суду від АТ "НЗФ" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому міститься клопотання про закриття касаційного провадження на підставі пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України у зв`язку з тим, що Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі № 910/23070/17 вже викладав висновок щодо застосування норм матеріального права (статей 26, 28 Закону України "Про заставу" і статті 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень") у подібних правовідносинах, а подана касаційна скарга не містить будь-яких доводів щодо необхідності відступлення від зазначеного висновку Верховного Суду. Зокрема, Товариство наголошує, що сплата ним коштів здійснена у добровільному порядку з метою уникнення звернення стягнення на заставлене майно, а Мирова угода лише додатково врегульовувала порядок і наслідки добровільного погашення позивачем заборгованості Позичальника. При цьому позивач не посилався у позовній заяві на частину 6 статті 20 Закону України "Про заставу" як правову підставу позову та не зазначав про перехід до Заставодавця прав Кредитора внаслідок виконання зобов`язання Приватбанку.

Дослідивши матеріали справи, доводи касаційної скарги і заперечень проти неї, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/13013/19 з огляду на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

У справі Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) "Sunday Times v. United Kingdom" Європейський суд вказав, що прописаний у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) термін "передбачено законом" передбачає дотримання такого принципу права як принцип визначеності. ЄСПЛ стверджує, що термін "передбачено законом" передбачає не лише писане право, як-то норми писаних законів, а й неписане, тобто усталені у суспільстві правила та моральні засади суспільства.

До цих правил, які визначають сталість правозастосування, належить і судова практика.

Конвенція вимагає, щоб усе право, чи то писане, чи неписане, було достатньо чітким, щоб дозволити громадянинові, якщо виникне потреба, з належною повнотою передбачати певною мірою за певних обставин наслідки, що може спричинити певна дія.

Вислови "законний" та "згідно з процедурою, встановленою законом" зумовлюють не лише повне дотримання основних процесуальних норм внутрішньодержавного права, але й те, що будь-яке рішення суду відповідає меті і не є свавільним (рішення ЄСПЛ у справі "Steel and others v. The United Kingdom").

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

Конвенція покликана гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ від 09.10.1979 у справах "Ейрі проти Ірландії", п.24, Series A N32, та "Гарсія Манібардо проти Іспанії", заява N 38695/97, п.43, ECHR 2000-II).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15.02.2000 зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення від 02.03.1987 у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", серія A, N 115, с. 22, п.56, а також рішення від 29.10.1996 у справі "Helmers v. Sweden", серія A, N 212-A, с.15, п.31).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Відповідно до частини 4 статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 296 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання , а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин) . Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 06.09.2017 у справі № 910/3040/16).

При цьому під судовими рішеннями у справах зі спорів, що виникли з подібних правовідносин, слід розуміти рішення у тих справах, де однаковими є предмет і підстави позову, зміст позовних вимог, встановлені фактичні обставини, а також матеріально-правове регулювання спірних відносин .

Відповідно до частин 1, 2, 3 статті 26 Закону України "Про заставу", на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування якої у подібних правовідносинах регресу посилається скаржник в обґрунтування підстав касаційного оскарження, заставодавець має право в будь-який час до моменту реалізації предмета застави припинити звернення стягнення на заставлене майно виконанням забезпеченого заставою зобов`язання. Якщо зобов`язання, забезпечене заставою, передбачає виконання частинами, заставодавець має право припинити звернення стягнення на предмет застави шляхом виконання простроченої частини зобов`язання. Якщо заставодавцем є третя особа, яка надала в заставу належне їй майно, то в разі невиконання забезпеченого заставою зобов`язання перед заставодержателем вона має право виконати зобов`язання з метою запобігання зверненню стягнення на предмет застави.

Разом з тим Верховний Суд у постанові від 23.10.2019 у справі № 910/23070/17 вже викладав висновок у питанні застосування положень статей 26, 28 Закону України "Про заставу" і статті 28 Закону України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" у подібних правовідносинах за участю АТ КБ "Приватбанк" і НБУ, які (правовідносини) також виникли у зв`язку зі стягненням у порядку регресу суми грошових коштів з Позичальника (Банку) на користь майнового поручителя, сплачених останнім у межах вартості предмета застави у рахунок часткового виконання зобов`язань Позичальника за кредитним договором від 24.10.2008 № 19 саме з метою запобігання зверненню стягнення на належний позивачу предмет застави, тобто зазначені правовідносини є предметом правового регулювання частини 3 статті 26 Закону України "Про заставу", правомірно застосованої апеляційним судом під час вирішення цього спору.

Так, у постанові Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 910/23070/17, правовий висновок у якій враховано апеляційним судом при вирішенні цього спору, зазначено, що: "Правовим наслідком добровільного виконання майновим поручителем забезпеченого ним обов`язку боржника (основного зобов`язання) в повному обсязі або частково (якщо визначена сторонами в договорі застави вартість предмета застави забезпечує основне зобов`язання лише частково) і за умови, що не відбулося звернення стягнення на предмет застави, майновий поручитель набуває права вимагати у боржника відшкодування сплаченої ним заставодержателю суми грошових коштів. Право, яке виникає у заставодавця в такому випадку за своєю правовою природою є регресним. Регресна вимога носить похідний характер. Вона виникає тільки на основі виконання якогось іншого зобов`язання, що стосовно регресного може бути основним. Зміст регресного зобов`язання становлять права і обов`язки сторін. У регресному зобов`язанні регредієнту належить право на одержання відшкодування, регресант зобов`язаний вчинити дії по відшкодуванню, тобто змістом регресного зобов`язання є стягнення сплаченого . Розмір регресної вимоги не може бути більше суми фактичного сплаченого кредиторові в основному зобов`язанні. Отже, регресне зобов`язання - це зворотна вимога про повернення грошей або майна, виконане однією особою за іншу або з вини останньої третій особі. Регресне зобов`язання характеризується такими ознаками: воно є похідним від іншого (основного) зобов`язання; один або всі його учасники є також суб`єктами основного зобов`язання; виконання одним учасником зобов`язання або навіть саме його виникнення зумовлюється діями або бездіяльністю осіб, з якими в майбутньому і встановлюються регресні зобов`язання."

Колегія суддів відхиляє передчасні доводи скаржника про неподібність правовідносин у справах № 910/23070/17 і № 910/13013/19 (далі - обидві справи), які обґрунтовуються здебільшого посиланням на можливе виникнення правовідносин регресу на підставі мирової угоди, затвердженої судом, а не на підставі договору застави, оскільки: 1) в аспекті суб`єктного складу учасників спору позивачами в обох справах є заставодавці (майнові поручителі), які в забезпечення виконання зобов`язання АТ КБ "Приватбанк" перед НБУ за одним і тим же кредитним договором від 24.10.2008 № 19, а відповідачем є Приватбанк, зобов`язання якого були частково виконані позивачами; 2) в обох справах позивач здійснив добровільне часткове виконання зобов`язання АТ КБ "Приватбанк" перед НБУ за кредитним договором № 19 шляхом перерахування грошових коштів у межах погодженої ринкової вартості предмета застави; 3) в обох справах метою погашення позивачем частини кредитної заборгованості Позичальника було запобігання зверненню стягнення на предмет застави; 4) предметом позову в обох справах є стягнення з АТ КБ "Приватбанк" в порядку регресу грошових коштів, сплачених майновими поручителями в якості погашення заборгованості Приватбанку перед НБУ за кредитним договором № 19; 5) в обох справах суди встановили факт припинення зобов`язань позивачів за договорами застави у зв`язку зі сплатою ними на користь НБУ грошових коштів з метою часткового виконання зобов`язань Позичальника, оскільки відповідальність майнового поручителя перед кредитором обмежена виключно вартістю предмета застави, яка може покривати вартість основного зобов`язання як повністю, так і частково (аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 04.04.2018 у справі № 617/1544/15-ц, від 11.04.2018 у справі № 756/2765/15-ц і постанові Верховного Суду України від 17.09.2017 у справі № 6-109цс14).

Касаційна інстанція зауважує, що мирова угода не є договором у цивільному/господарському правовому розумінні, оскільки порядок її укладення та затвердження регламентовано відповідними положеннями ГПК України, проте вона має на меті припинення спору на умовах, погоджених сторонами та затверджених судом (наведену правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 904/8731/17).

Верховний Суд відхиляє передчасне твердження скаржника про те, що сплата Товариством грошових коштів у сумі 21846690 грн на користь НБУ здійснювалася примусово на підставі Мирової угоди, затвердженої у справі № 904/2382/18, а не добровільно на підставі договору застави № 35, оскільки таке твердження не відповідає положенням частини 3 статті 193 ГПК України, за змістом якої у разі невиконання затвердженої судом мирової угоди ухвала суду про затвердження мирової угоди може бути подана для її примусового виконання в порядку, передбаченому законодавством для виконання судових рішень.

Адже наразі з матеріалів справи не вбачається, суди не встановили та скаржник не довів примусового виконання Товариством Мирової угоди шляхом перерахування 21846690 грн заборгованості на користь НБУ після відкриття відповідного виконавчого провадження. У зв`язку з наведеним апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що сплата позивачем коштів на виконання Мирової угоди (на відміну від сплати коштів на виконання судового рішення про їх стягнення) не змінює правової природи добровільності вчинення таких дій.

Отже, предмет і підстави позовів № 910/23070/17 і № 910/13013/19, а також встановлені судами фактичні обставини добровільного часткового виконання позивачем, як майновим поручителем, зобов`язань Позичальника за одним і тим же кредитним договором від 24.10.2008 № 19, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є однаковими, що свідчить про подібність спірних правовідносин у вказаних справах, чим спростовується безпідставне твердження скаржника про зворотне.

Колегія суддів не вбачає жодних підстав відступати від правового висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23.10.2019 у справі № 910/23070/17, а тому провадження за касаційною скаргою позивача підлягає закриттю на підставі пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України.

Водночас, згідно з частиною 5 статті 20 Закону України "Про заставу" (в редакції, чинній до 21.10.2019, тобто станом на час сплати АТ "НЗФ" на користь НБУ грошових коштів у сумі 21846690 грн і звернення з позовом у цій справі), до третьої особи, яка задовольнила в повному обсязі вимоги заставодержателя, переходить разом з правом вимоги забезпечена нею застава у встановленому законодавством порядку.

У зв`язку з введенням в дію з 21.10.2019 Кодексу України з процедур банкрутства зазначена правова норма наразі міститься у частині 6 статті 20 Закону України "Про заставу", на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування якої у подібних правовідносинах регресу, що виник у позивача на підставі затвердженої судом мирової угоди, також посилається скаржник в обґрунтування підстави подання касаційної скарги.

Викладене також підтверджується вміщеним у оскаржуваній постанові правильним висновком апеляційного суду про те, що поняття "регрес" міститься не тільки у статті 1191 ЦК України, яка визначає, що особа, яка відшкодувала саме шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи, а і у частині 4 статті 124, частині 1 статті 198, частині 1 статті 544 та частині 1 статті 569 цього Кодексу, з правового аналізу яких вбачається, що регресне зобов`язання і є саме зворотною вимогою про повернення грошей або майна, зокрема і, в разі виконання зобов`язання однією особою за іншу.

Колегія суддів зазначає, що спірні регресні правовідносини не регулюються і не можуть регулюватися частиною 6 статті 20 Закону України "Про заставу", на необхідності застосування якої помилково наполягає скаржник, оскільки вказана ним норма регулює саме відносини суброгації, що не можна ототожнювати з регресними відносинами.

Адже, на відміну від Закону України "Про заставу", частина 3 статті 42 Закону України "Про іпотеку", який є спеціальним законом, передбачає, що майновий поручитель, який частково виконав основне зобов`язання, має право вимагати від боржника відшкодування сплаченої майновим поручителем суми. Це право виникає в силу статті 42 Закону України "Про іпотеку" і його правова природа є регресною. При цьому в іпотечних правовідносинах майновий поручитель за іпотечним договором вступає в правовідносини безпосередньо з кредитором, але не від імені боржника, а від власного імені. Натомість умовами суброгації прав кредитора до майнового поручителя є такі: 1) основне зобов`язання має бути дійсним; 2) застава, якою забезпечується основне зобов`язання, має бути дійсною; 3) поручитель має виконати обов`язок боржника перед кредитором (наведену правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 11.10.2018 і від 04.06.2019 у справі № 910/22722/17 зі спору, що виник з іпотечних правовідносин за участю АТ КБ "Приватбанк" як позичальника та НБУ як кредитора).

Крім того, колегія суддів бере до уваги викладені у відзиві на касаційну скаргу обґрунтовані доводи Товариства про те, що позивач не посилався у позовній заяві на частину 6 статті 20 Закону України "Про заставу" (в редакції, чинній з 21.10.2019) як правову підставу позову та не зазначав про перехід до Заставодавця прав Кредитора внаслідок виконання зобов`язання Приватбанку, а суди попередніх інстанцій цілком правомірно не застосовували до спірних регресних правовідносин положення частини 5 статті 20 Закону України "Про заставу" (в редакції, чинній до 21.10.2019, тобто станом на час сплати АТ "НЗФ" на користь НБУ грошових коштів у сумі 21846690 грн і звернення з позовом у цій справі), якою врегульовано виключно відносини суброгації.

Зважаючи на те, що після відкриття касаційного провадження у цій справі виявилося, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала свого підтвердження, а будь-які інші підстави касаційного оскарження відповідач не зазначив та не обґрунтовував у поданій касаційній скарзі, колегія суддів на підставі пункту 4 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою АТ КБ "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/13013/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" на рішення Господарського суду міста Києва від 17.12.2019 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2020 у справі № 910/13013/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

К. М. Пільков