Рішення

від 15.06.2020 по справі 280/2383/20

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 червня 2020 року (о 09 год. 20 хв.)Справа № 280/2383/20 м.Запоріжжя Запорізький окружний адміністративний суд у складі:

головуючого судді Батрак І.В.,

за участю секретаря Лялько Ю.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

до Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 166, код ЄДРПОУ 43143945)

про визнання протиправною та скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки)

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду із позовом до Головного управління ДПС у Запорізькій області (далі - ГУ ДПС у Запорізькій області, відповідач), в якому просить визнати протиправною та скасувати вимогу відповідача про сплату боргу (недоїмки) зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 07.02.2020 №Ф-8093-58.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з 01.01.2017 по 13.02.2020 позивач підприємницьку діяльність не здійснював, а був найманим працівником та був учасником системи загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманий працівник. Вважає, що в даному випадку податковий орган протиправно вимагає від позивача сплату єдиного внеску за вказаний період ще й фізичною особою-підприємцем у період відсутності доходу від ведення підприємницької діяльності. Звертає увагу, що доданими до позову копіями сторінок трудової книжки позивача та довідкою форми ОК-5 підтверджується, що протягом спірного періоду (2017-2019 роки) позивач офіційно працював за трудовим договором та вказаними роботодавцями сплачувались страхові внески за позивача, отже, у позивача був відсутній обов`язок по сплаті єдиного соціального внеску у розмірі мінімального страхового внеску за період в січні та лютому 20178 року та з червня 2017 року по жовтень 2019 року, що свідчить про протиправність нарахування недоїмки з єдиного соціального внеску за спірною вимогою. Вказує також, що внаслідок протиправною бездіяльності податкового органу та грубого порушення ним строків направлення вимоги про сплату боргу (недоїмки) на даний час з позивача безпідставно стягується значна заборгованість в сумі 29 293,44 грн., яка розрахована станом на 31.01.2020. Враховуючи викладене, просить визнати протиправною та скасувати оскаржену вимогу ГУ ДПС у Запорізькій області про сплату боргу (недоїмки).

Ухвалою судді від 13.04.2020 позовна заява залишена без руху та позивачу надано строк для усунення зазначених судом недоліків позовної заяви. У встановлений судом строк недоліки позовної заяви було усунуто.

Ухвалою судді від 04.05.2020 відкрито провадження у справі та призначено справу до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи, перше судове засідання призначене на 02 червня 2020 року. Відповідачу запропоновано у 15-денний строк з дня отримання ухвали надати відзив на позовну заяву.

Відповідач позов не визнав, 20 травня 2020 року на адресу суду надіслав відзив на адміністративний позов (№23354), у якому вказує, що позивач був зареєстрований як фізична особа-підприємець з 22.01.2007 по 13.02.2020 та перебував впродовж даного часу у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань на обліку як фізична особа-підприємець, отже у розумінні Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування являвся платником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування. Стосовно праці за трудовим договором зазначає, що робота позивача за трудовим договором на підприємстві не виключає можливості здійснення ним підприємницької діяльності, вказаним Законом не передбачено звільнення від сплати єдиного внеску фізичної особи-підприємця, яка застосовує спрощену систему оподаткування та одночасно є найманим працівником на підприємстві. Таким чином, вважає вимогу про сплату боргу (недоїмки) законною, а тому просить суд у задоволенні позову відмовити повністю.

Представником позивача на адресу суду надіслана відповідь на відзив (вх. №23405 від 21.05.2020), у якій додатково зауважує, що відповідачем не було надано до суду належних та допустимих доказів здійснення позивачем підприємницької діяльності та отримання ним доходу від цієї діяльності у періоді, за який відповідачем нараховано недоїмку з ЄСВ згідно з оскаржуваною вимогою, при цьому, відповідач ігнорує обов`язкові приписи ч. 5 ст. 13 ЗУ Про судоустрій і статус суддів правовий висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19. Крім того, на думку представника позивача, у відзиві відповідач фактично підтвердив порушення ним передбачених чинним законодавством строків складання та направлення вимоги про стягнення недоїмки з ЄСВ.

Враховуючи приписи ч. 5 ст. 262 КАС України справа розглядалася за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складання повного судового рішення (ч. 5 ст. 250 КАС України).

Згідно з ч. 4 ст. 229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Розглянувши матеріали справи, судом встановлені наступні обставини.

Згідно з офіційними відомостями, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, з 22 січня 2007 року по 13 лютого 2020 року ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) був зареєстрована як фізична особа-підприємець.

За даними облікової картки платника податків станом на 31.01.2020 за позивачем обліковувалась недоїмка із сплати єдиного податку на суму 29 293,44 грн., у зв`язку із чим 07 лютого 2020 року ГУ ДПС у Запорізькій області сформовано та направлено на його адресу вимогу про сплату боргу (недоїмки) по єдиному внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування № Ф-8093-58 У на вказану суму.

Не погоджуючись із вказаним рішенням, позивач оскаржив його у адміністративному порядку, подавши на нього скаргу від 17.02.2020, проте рішенням ДПС України від 20.03.2020 №10316/6/99-00-08-01-01-06 рішення відповідача залишене без змін, а скаргу позивача - без задоволення.

Вважаючи прийняту відповідачем вимогу від 13.05.2019 № Ф-13697-49 У протиправною, позивач звернувся до суду із даним позовом про її скасування.

Ураховуючи викладене, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, суд вважає позовні вимоги такими, що підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов`язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Правові та організаційні засади забезпечення збору та обліку єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, умови та порядок його нарахування і сплати та повноваження органу, що здійснює його збір та ведення обліку визначені Законом України від 08.07.2010 №2464-VI Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (надалі - Закон №2464-VI).

За змістом статті 1 Закону №2464-VI єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування; застрахована особа - фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок; страхувальники - роботодавці та інші особи, які відповідно до цього Закону зобов`язані сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до абзацом 2 пункту 1 частини 1 статті 4 Закону №2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

А пункт 4 частини 1 цієї статті до платників єдиного внеску відносить також фізичних осіб - підприємців, в тому числі тих, які обрали спрощену систему оподаткування.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 6 Закону №2464-VI платник єдиного внеску зобов`язаний своєчасно та в повному обсязі нараховувати, обчислювати і сплачувати єдиний внесок.

Відповідно до абзацу 1 пункту 1 частини 1 статті 7 Закону №2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого) частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці , та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Пунктом 2 частини 1 цієї статті Закону №2464-VI визначено, що для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування), 5 та 5-1 частини першої статті 4 цього Закону, єдиний внесок нараховується на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць.

У разі якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному кварталі або окремому місяці звітного кварталу, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Абзацом 1 частини 5 статті 8 Закону №2464-VI визначено, що єдиний внесок для платників, зазначених у статті 4 цього Закону, встановлюється у розмірі 22 відсотки до визначеної статтею 7 цього Закону бази нарахування єдиного внеску.

Згідно з частинами 2, 3 статті 9 Закону №2464-VI обчислення єдиного внеску здійснюється на підставі бухгалтерських та інших документів, відповідно до яких провадиться нарахування (обчислення) або які підтверджують нарахування (обчислення) виплат (доходу), на які відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок. Обчислення єдиного внеску органами доходів і зборів у випадках, передбачених цим Законом, здійснюється на підставі актів перевірки правильності нарахування та сплати єдиного внеску, звітності, що подається платниками до органів доходів і зборів, бухгалтерських та інших документів, що підтверджують суми виплат (доходу), на суми яких (якого) відповідно до цього Закону нараховується єдиний внесок.

За приписами частини 4 статті 25 Закону №2464-VI орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Відповідно до абзацу 2 пункту 2 розділу VI Інструкції про порядок нарахування і сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, затвердженої наказом Міністерства фінансів України від 20.04.2015 №449, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 07 травня 2015 року за №508/26953 (далі - Інструкція №449), у разі виявлення органом доходів і зборів своєчасно не нарахованих та/або не сплачених платником сум єдиного внеску такий орган доходів і зборів обчислює суми єдиного внеску, що зазначаються у вимозі про сплату боргу (недоїмки), та застосовує до такого платника штрафні санкції в порядку і розмірах, визначених розділом VII цієї Інструкції.

За змістом пункту 3 розділу VI Інструкції №449 органи доходів і зборів надсилають (вручають) платникам вимогу про сплату боргу (недоїмки), якщо: дані документальних перевірок свідчать про донарахування сум єдиного внеску органами доходів і зборів; платник має на кінець календарного місяця недоїмку зі сплати єдиного внеску; платник має на кінець календарного місяця борги зі сплати фінансових санкцій.

У випадках, передбачених абзацом 3 та/або 4 цього пункту, вимога про сплату боргу (недоїмки) надсилається (вручається): платникам, зазначеним у підпунктах 1, 2 пункту 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 10 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій); платникам, зазначеним у пп. 3, 4, 6 п. 1 розділу II цієї Інструкції, протягом 15 робочих днів, що настають за календарним місяцем, у якому виникла, зросла або частково зменшилась сума недоїмки зі сплати єдиного внеску (заборгованість зі сплати фінансових санкцій).

Абзацом 1 пункту 4 розділу VI Інструкції №449 визначено, що вимога про сплату боргу (недоїмки) формується на підставі актів документальних перевірок, звітів платника про нарахування єдиного внеску та облікових даних з інформаційної системи органу доходів і зборів за формою згідно з додатком 6 до цієї Інструкції (для платника - юридичної особи) або за формою згідно з додатком 7 до цієї Інструкції (для платника - фізичної особи).

Суд зазначає, що сплата єдиного внеску є формою участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Мета такої участі полягає у гарантуванні особі матеріального забезпечення у разі настання страхового випадку (як то безробіття, тимчасова непрацездатність, нещасний випадок на виробництві чи професійне захворювання, досягнення пенсійного віку тощо).

Тобто, соціальне страхування є складовим елементом системи соціального захисту.

Платниками єдиного внеску є роботодавці та особи, які забезпечують себе працею самостійно (у т.ч. фізичні особи - підприємці).

У силу вимог Закону №2464-VI за найманого працівника єдиний внесок сплачує роботодавець; фізична особа - підприємець сплачує єдиний внесок самостійно.

Зазначені механізми передбачені з метою участі усіх без винятку працюючих осіб (у тому числі, і тих, що забезпечують себе працею самостійно) у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Так, позивач зазначає, що є учасником системи загальнообов`язкового державного соціального страхування як найманий працівник.

Однак відповідач наполягає на необхідності сплати єдиного внеску позивачем ще й як фізичною особою-підприємцем. Свою позицію податковий орган мотивує посиланням на те, що позивач у спірний період був зареєстрований фізичною особою-підприємцем, а відсутність у нього доходу від підприємницької діяльності не є визначальною ознакою для сплати єдиного внеску, оскільки Закон №2464-VI зобов`язує таку особу сплатити єдиний внесок і у разі відсутності доходу від ведення підприємницької діяльності.

Оцінюючи наведені доводи контролюючого органу, суд виходить з такого.

Дохід - це загальна кількість матеріальних цінностей, одержаних особою за певний проміжок часу.

Підприємницька діяльність за певних обставин може бути і збитковою, що виключає отримання особою доходу (прибутку).

Разом з цим, як дохід, так і збитки є результатом ведення такою особою підприємницької діяльності.

Але у спірних правовідносинах позивач підприємницьку діяльність у згаданий період не здійснював, а працював найманим працівником.

Відповідно до частини 5 статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Так, Верховний Суд у постанові від 04.12.2019 у справі №440/2149/19 сформулював правовий висновок, відповідно до якого особа, яка зареєстрована як фізична особа-підприємець, проте господарську діяльність не веде та доходи не отримує, зобов`язана сплачувати єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не нижче розміру мінімального страхового внеску незалежно від фактичного отримання доходу лише за умови, що така особа не є найманим працівником. В іншому випадку (якщо особа є найманим працівником), така особа є застрахованою і платником єдиного внеску за неї є її роботодавець, а мета збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування досягається за рахунок його сплати роботодавцем.

Інше тлумачення норм Закону № 2464-VI щодо необхідності сплати єдиного внеску особами, які перебувають на обліку в органах ДФС і зареєстровані як фізичні особи-підприємці (однак господарську діяльність не здійснюють і доходи не отримують), та які одночасно перебувають у трудових відносинах, спричиняє подвійну його сплату (безпосередньо особою та роботодавцем), що суперечить меті запровадженого державою консолідованого страхового внеску.

При цьому, суд касаційної інстанції зауважив, що з урахуванням наведеного, суди при вирішенні спору повинні були зокрема перевірити обставини щодо: наявності у позивача статусу фізичної особи-підприємця; здійснення нею підприємницької діяльності та отримання нею доходу у періоді, за який податковим органом нарахований єдиний внесок; нараховування та сплати роботодавцем за позивача, як за застраховану особу, єдиного внеску в розмірі не меншому мінімального страхового внеску на місяць.

Як свідчать встановлені обставини справи, заборгованість за спірною вимогою утворилась внаслідок щомісячного нарахування позивачу суми єдиного соціального внеску за 2017 рік, І-ІV квартали 2018 року та І-ІV квартали 2019 року, а саме 8 448,00 грн. нарахування за 2017 рік (3 200 грн.*22%*12 місяців), 2 457,18 грн. нарахування щоквартально за 2018 рік (3723 грн.*22%*3 місяців) та 2 754,18 грн. нарахування щоквартально за 2019 рік (4173 грн.*22%*3 місяці).

З трудової книжки позивача НОМЕР_2 та відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань вбачається, що протягом спірного періоду (2017-2019 роки) ОСОБА_1 працював за трудовим договором, а саме:

з січня 2017 року по 27.02.2017, з 08.06.2017 по 09.01.2019 - у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_3 );

з 19.02.2019 по 16.10.2019 у Товаристві з обмеженою відповідальністю МЕЛІТОПОЛЬСЬКИЙ ЗАВОД ХАРЧОВОГО ОБЛАДНАННЯ (код ЄДРПОУ 42107927).

При цьому, роботодавці сплачували за позивача єдиний внесок, що підтверджується довідкою форми ОК-5 "Індивідуальні відомості про застраховану особу", сформованої засобами автоматичних систем Пенсійного фонду України 17 лютого 2020 року, з якої слідує про сплату страхових внесків за 2017-2019 роки.

Відповідач не надав докази, які б спростовували факт працевлаштування позивача найманим працівником у вказаний період.

В свою чергу, відомості щодо працевлаштування позивача в якості найманого працівника та, як наслідок, сплати його роботодавцем єдиного соціального внеску у березні, квітні, травні 2017 року, листопаді, грудні 2019 року в матеріалах справи відсутні та позивачем надані не були.

Крім того, у січні, лютому, червні, липні, серпні, вересні, жовтні 2017 року, лютому, жовтні 2019 року роботодавцями сплачений за позивача єдиний внесок у розмірі меншому, ніж мінімальний місячний розмір єдиного внеску, а саме:

за 2017 рік загалом сплачено 5 074,87 грн. (23 067,58*22%) замість передбачених законодавством 8 448,00 грн., різниця становить 3 373,13 грн.;

за І квартал 2019 рік загалом сплачено 2 267,39 грн. (10 306,34*22%) замість передбачених законодавством 2 754,18 грн., різниця становить 486,79 грн.;

за ІV квартал 2019 рік загалом сплачено 528,99 грн. (2 404,49*22%) замість передбачених законодавством 2 754,18 грн., різниця становить 2 225,19 грн.

Відтак, нарахування позивачу єдиного соціального внеску за вищенаведений період 2017 року у розмірі 6 085,11 грн. відповідає приписам чинного законодавства.

Право на звільнення від сплати єдиного внеску мають фізичні особи-підприємці, за умови, що вони отримують пенсію за віком або є особами з інвалідністю та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов`язкового державного соціального страхування (ч. 4 ст. 4 Закону № 2464-VI).

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивач відноситься до категорії осіб, звільнених від сплати єдиного соціального внеску.

Крім цього, посилання позивача на те, що він не займається підприємницькою діяльністю, на думку суду, є безпідставними, оскільки в силу ч. 12 ст. 9 Закону №2464-VІ, єдиний соціальний внесок підлягає сплаті незалежно від здійснення підприємницької діяльності та фінансового стану платника. Крім того, жодних доказів не здійснення підприємницької діяльності у цей період позивач суду не надав.

Отже, з огляду на встановлені обставини справи та наведені приписи законодавства, суд дійшов висновку про протиправність нарахування позивачу єдиного соціального внеску за спірною вимогою у розмірі 23 208,33 грн. (29 293,44-6 085,11).

Необхідно звернути увагу, що доводи позивача про те, що відповідачем не дотримано строків направлення вимоги не є підставою для її скасування, оскільки у зв`язку зі змінами в законодавстві у позивача з січня 2017 року виник обов`язок сплачувати єдиний внесок в мінімальному розмірі незалежно від подання звітності та провадження підприємницької діяльності. Вимога про сплату єдиного внеску констатує наявність заборгованості та необхідність її сплати. А формування чи направлення вимоги з порушенням визначеного строку ніяким чином не зменшує та не скасовує недоїмку зі сплати єдиного внеску, яка була нарахована правомірно, та не звільняє позивача від обов`язку сплати ЄСВ, адже за приписами статті 25 Закону №2464-VI строк давності щодо нарахування та стягнення сум недоїмки не застосовується.

Однак суд зауважує, що вищезазначене не впливає на висновки суду про часткову протиправність оскаржуваної вимоги про стягнення боргу (недоїмки) з єдиного внеску з позивача.

Відповідно до частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 2 статті 2 КАС України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною 1 та 2 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відповідно до частин 1, 2 статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд, відповідно до статті 90 КАС України, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Отже, виходячи з заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги є такими, що підлягають частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

У зв`язку із частковим задоволенням позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути на користь ОСОБА_1 документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 717,53 грн. за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДФС у Запорізькій області пропорційно до розміру задоволених позовних вимог (79,23%).

Стосовно клопотання позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 2 000,00 грн. суд виходить з такого.

Частиною 1 статті 132 КАС України встановлено, що судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу (частина 3 статті 132 КАС України).

Частинами 1 та 2 статті 16 КАС України передбачено, що учасники справи мають право користуватися правничою допомогою.

Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до вимог статті 134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Судом встановлено, що 30.03.2020 між Адвокатським бюро Пузія О.В. та Зелінським С.В. укладено Договір про надання правової допомоги, предметом якого є підготовка, підписання та направлення до суду позовної заяви до ГУ ДПС у Запорізькій області про визнання протиправною та скасування вимоги від 07.02.2020 №Ф-8093-58, клопотань, відповіді на відзив, апеляційних скарг, письмових пояснень, заяв по суті справи та інших документів правового та процесуального характеру тощо.

До клопотання про відшкодування витрат на професійну правничу допомогу адвокатом Пузієм О.В. було долучено Рахунок на оплату №66 від 30.03.2020 на суму 1 000,00 грн., квитанцію №0.0.1663785409.1 від 30.03.2020 про сплату рахунку№66 від 30.03.2020 згідно договору про надання правової допомоги у сумі 1 000,00 грн., акт від 03.04.2020 приймання-передачі послуг по договору, Рахунок на оплату №95 від 18.05.2020 на суму 1 000,00 грн., меморіальний ордер №@2PL261966 від 18.05.2020 про сплату 1 000,00 грн. за підготовку відповіді на відзив по справі, акт від 19.05.2020 приймання-передачі послуг по договору.

Відповідно до вказаних документів та здійснених витрат виконаних адвокатом, необхідних для надання правничої допомоги у справі, адвокатом надані наступні послуги:

- підготовка позовної заяви з додатками вартість 1 000,00 грн.;

- підготовка відповіді на відзив вартість 1 000,00 грн.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 1 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність №5076-VI від 05.07.2012 (далі - Закон) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини 1 статті 1 Закону визначено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті Закону, видами адвокатської діяльності є, зокрема, надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

В межах розгляду даної справи всі заявлені до відшкодування види робіт, виконані адвокатом мають бути, підтверджені належними доказами.

Враховуючи викладене, надані представником позивача докази, підтверджуючі здійснення відповідних витрат за укладеним договором про надання правової допомоги від 30.03.2020, опис наданих послуг та складність справи, суд вважає, що наявні підстави для стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ДПС у Запорізькій області суми витрат на правничу допомогу співмірно до розміру задоволених позовних вимог 79,23%, а саме у сумі 1 584,60 грн.

Керуючись статтями 132, 134, 139, 241, 243-246, 250, п. 3 розділ VI Прикінцеві положення КАС України, суд -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Запорізькій області (69107, м. Запоріжжя, пр. Соборний, буд. 166, код ЄДРПОУ 43143945) про скасування вимоги про сплату боргу (недоїмки) задовольнити частково.

Визнати протиправною та частково скасувати вимогу від 07.02.2020 №Ф-8093-58, видану Головним управлінням ДПС у Запорізькій області, в частині нарахування ОСОБА_1 недоїмки зі сплати єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування в розмірі 23 208,33 грн.

Стягнути з Головного управління ДПС у Запорізькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 666,17 грн. (шістсот шістдесят шість гривень 17 копійок).

Стягнути з Головного управління ДПС у Запорізькій області за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 суму витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 1 584,60 грн. (одна тисяча п`ятсот вісімдесят чотири гривні 60 копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Третього апеляційного адміністративного суду через Запорізький окружний адміністративний суд до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення з дня складення повного тексту рішення.

Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки апеляційного оскарження продовжуються на строк дії такого карантину.

Суддя І.В. Батрак