Окрема думка

від 12.05.2020 по справі 925/308/18

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

суддів Великої Палати Верховного Суду

Ситнік О. М., Британчука В. В., Гриціва М. І., Золотнікова О. С., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б.

12 травня 2020 року

м. Київ

у справі № 925/308/18 (провадження № 12-10гс20) за позовом заступника керівника Смілянської місцевої прокуратури Черкаської області в інтересах держави (далі - позивач, прокурор) до Лубенської сільської ради Кам`янського району Черкаської області (далі - Лубенська сільрада), Товарної біржі агропромислового комплексу центральних областей України (далі - товарна біржа) та ОСОБА_1 про визнання результатів аукціону недійсними, скасування протоколу аукціону, визнання договору купівлі-продажу недійсним, повернення нерухомого майна

за касаційною скаргою заступника прокурора Черкаської області на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09 грудня 2019 року (судді Поляк О. І., Руденко М. А., Кропивна Л. В.)

У березні 2018 року прокурор звернувся до суду з указаним позовом.

Справа розглядалася в судах першої й апеляційної інстанцій неодноразово.

Рішенням Господарського суду Черкаської області від 09 липня 2018 року, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 06 лютого 2019 року, у задоволенні позову прокурора відмовлено в повному обсязі.

06 червня 2019 року Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду прийняв постанову, якою скасував рішення Господарського суду Черкаської області від 09 липня 2018 року та постанову Північного апеляційного господарського суду від 06 лютого 2019 року, а справу передав на новий розгляд до Господарського суду Черкаської області.

Постанову мотивовано тим, що висновки судів першої й апеляційної інстанцій про відмову в задоволенні позову є передчасними, оскільки суди не з`ясували, чи було відчуження спірного приміщення шляхом проведення аукціону здійснено в порядку приватизації комунального майна, як і не встановили факту використання відповідачем ( ОСОБА_1 ) придбаного приміщення для реалізації господарської діяльності, що може вплинути на визначення юрисдикції спору.

16 жовтня 2019 року Господарський суд Черкаської області ухвалив рішення у справі, яким у задоволенні позову відмовлено в повному обсязі.

Рішення місцевого господарського суду мотивовано тим, що відповідачі дотримались процедури відчуження спірного об`єкта нерухомого майна, у зв`язку із чим відсутні підстави як для визнання недійсними результатів аукціону з продажу приміщення, так і для визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщення від 09 липня 2015 року, укладеного Лубенською сільрадою та ОСОБА_1 за результатами аукціону, та зобов'язання останньої повернути Лубенській сільраді приміщення.

09 грудня 2019 року постановою Північного апеляційного господарського суду скасовано рішення суду першої інстанції, провадження у справі закрито.

Суд апеляційної інстанції керувався тим, що відсутні підстави для висновку, що на спірні правовідносини поширюються норми матеріального права, якими унормовано приватизаційні процедури, адже цей спір стосується відчуження нерухомого комунального майна, здійсненого на підставі статей 26, 60 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні (далі - Закон № 280/97-ВР), за умови прийняття Лубенською сільрадою рішення про виключення такого майна зі списку об`єктів спільної комунальної власності та включення його до переліку реалізації. Указаним рішенням, на думку суду, припинено процедуру приватизації спірного приміщення.

Апеляційний суд зазначив, що Лубенська сільрада прийняла рішення про реалізацію такого майна шляхом його відчуження в порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження майна комунальної власності Лубенської сільради, затвердженим рішенням Лубенської сільради від 27 травня 2011 року № 6-8/VI. Норми наведеного Положення узгоджуються з Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803 зі змінами, та містять відсилки (наприклад, пункт 17) саме до Порядку відчуження об`єктів державної власності, а не до Порядку продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, що додатково свідчить про відсутність у спірних правовідносинах приватизаційної складової.

Апеляційний суд зробив висновок, що оскільки покупець ОСОБА_1 у спірних правовідносинах виступає у статусі фізичної особи і спірне приміщення вона придбала виключно для задоволення своїх власних потреб та не використовує його для здійснення підприємницької діяльності, то з урахуванням суб`єктного складу учасників спору вказані правовідносини не можуть бути предметом розгляду суду господарської юрисдикції.

12 травня 2020 року Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову, якою касаційну скаргу заступника прокурора Черкаської області задовольнила, постанову Північного апеляційного господарського суду від 09 грудня 2019 року скасувала, а справу направила для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.

Визначаючи юрисдикційність указаного спору, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що слід виходити з характеру та змісту спірних правовідносин, у межах яких і за захистом яких звернувся позивач.

Велика Палата Верховного Суду керувалася тим, що згідно з позовною заявою прокурор звернувся до суду в інтересах держави з позовом до відповідачів у межах правовідносин щодо відчуження комунального майна, стверджуючи про незаконність такого відчуження, як проведеного поза межами та всупереч нормативно передбаченої для відчуження такого майна процедури приватизації.

Спір про те, чи слід було Лубенській сільраді відчужувати спірне майно виключно в межах приватизаційної процедури в розумінні законів України від 0 4 березня 1992 року № 2163-XII Про приватизацію державного майна (далі - Закон № 2163-ХІІ) та від 0 6 березня 1992 року № 2171-XII Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію) (далі - Закон № 2171-ХІІ), чи в цьому випадку була прийнятна також інша процедура відчуження, є спором щодо приватизації комунального майна.

Як вважала Велика Палата Верховного Суду, спосіб, який обрав позивач для захисту порушених прав, не змінює правової природи спору, який виник щодо порушення умов та процедури приватизації спірного майна. Адже в позовній заяві позивач посилається саме на неможливість продажу приміщення ліквідованої Куликівської загальноосвітньої школи загальною площею 322,8 кв. м, розташованого за адресою: Черкаська область, Кам'янський район, с. Куликівка, вул. Гагаріна, будинок 1, шляхом його відчуження в порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження майна комунальної власності Лубенської сільради, затвердженим рішенням Лубенської сільради від 27 травня 2011 року № 6-8/VI (та, відповідно, Порядком відчуження об`єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 06 червня 2007 року № 803 ), як на підставу поданого позову для обґрунтування змісту стверджуваного позивачем порушення та забезпечення належного відновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду керувалася статтею 20 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), згідно з якою господарські суди розглядають справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду. Також застосувала статтю 30 Закону № 2163-ХІІ (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), якою було встановлено, що спори щодо приватизації державного майна, крім спорів, які виникають із публічно-правових відносин та віднесені до компетенції адміністративних судів, вирішуються господарським судом у порядку, встановленому ГПК України. При цьому зазначила, що вказану вимогу вирішення спору судом господарської юрисдикції передбачено також чинною на момент звернення з позовом редакцією статті 30 Закону України від 18 січня 2018 року № 2269-VІІІ Про приватизацію державного і комунального майна (далі - Закон № 2269- VІІІ).

Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що з урахуванням характеру спірних правовідносин, а також наявності прямої вказівки закону на вид судочинства, у якому має розглядатись така категорія справ, спір у цій справі підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, а участь фізичної особи в процедурі відчуження майна не змінює правової природи такого юридичного спору та не є підставою для вирішення його в порядку цивільного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважала, що, закриваючи провадження у справі як у частині позовних вимог до фізичної особи, так і в частині позовних вимог до інших відповідачів (юридичних осіб), суд апеляційної інстанції належним чином не з`ясував обставин справи, не врахував норм права та висновків Європейського суду з прав людини щодо ефективного доступу до суду та зробив помилковий висновок про порушення правил юрисдикції господарських судів.

З висновками Великої Палати Верховного Суду не погоджуємося та відповідно до статті 3 4 ГПК України висловлюємо окрему думку.

Суди встановили, що 27 травня 2011 року Лубенська сільрада прийняла рішення № 6-9/VI Про затвердження переліку об`єктів спільної власності територіальної громади Лубенської сільської ради, що підлягає приватизації . До вказаного переліку ввійшла будівля ліквідованої Куликівської загальноосвітньої школи. Цього ж дня Лубенська сільрада прийняла рішення № 6-9/VI Про затвердження положення про аукціонну комісію з приватизації майна, що належить до спільної власності територіальної громади Лубенської сільської ради . До завдань аукціонної комісії належить визначення стартової ціни об`єкта.

15 липня 2014 року Лубенська сільрада прийняла рішення № 30-7/VI Про приміщення Куликівської ЗОШ , яким вирішила: приміщення ліквідованої Куликівської загальноосвітньої школи за адресою: с. Куликівка, вул. Гагаріна, 1, вилучити з переліку об`єктів сільської комунальної власності та включити в перелік об`єктів, що підлягають реалізації; провести реалізацію приміщення відповідно до проведеної незалежної грошової оцінки та чинного законодавства.

Організатором аукціону (розпорядником) була Лубенська сільрада, яка в особі сільського голови підписала договір з товарною біржою на організацію та проведення торгів з продажу майна від 12 січня 2015 року, також Лубенською сільрадою було замовлено й оцінку спірного приміщення ліквідованої школи до продажу на аукціоні.

17 березня 2015 року на підставі цього рішення товарна біржа провела аукціон з продажу об`єкта комунальної власності - приміщення ліквідованої Куликівської загальноосвітньої школи загальною площею 322,8 кв. м, що знаходиться за адресою: с. Куликівка, вул. Гагаріна, 1 (будівля одноповерхова нежитлова). Стартова ціна лота становила 7 855,00 грн; крок аукціону - 785,50 грн (10 % від стартової ціни).

25 лютого 2015 року, тобто не менше ніж за 20 днів до проведення торгів, у газеті Новини біржі розміщено оголошення про проведення торгів для необмеженого кола зацікавлених осіб.

В аукціоні брали участь два учасники: Солодовнікова Н. О. (учасник № 1) та Кам 'янецька М. І. (учасник № 2). Згідно з протоколом аукціону № 1 з продажу об'єкта комунальної власності від 17 березня 2015 року переможцем вказаного аукціону став учасник № 1, а саме ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ). Ціна продажу становила 7 855,00 грн.

09 липня 2015 року за результатами проведеного аукціону Лубенська сільрада (продавець) та ОСОБА_1 (покупець) уклали договір купівлі-продажу приміщення, за умовами якого передано у власність покупця нежитлову цегляну будівлю загальною площею 322,8 кв. м, що знаходиться за адресою: вул. Гагаріна, 1, с. Куликівка, Кам 'янський район, Черкаська область. Реєстрацію права приватної власності на приміщення в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно проведено 09 липня 2015 року.

У поданому до суду в березні 2018 року в порядку господарського судочинства позові прокурор в інтересах держави просив:

- визнати недійсними результати аукціону з продажу приміщення ліквідованої загальноосвітньої школи загальною площею 322,8 кв. м, розташованого за адресою: Черкаська область, Кам`янський район, с. Куликівка, вул. Гагаріна, 1, і скасувати протокол цього аукціону від 17 березня 2015 року;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу спірного приміщення, укладений 09 липня 2015 року Лубенською сільрадою та ОСОБА_1 ;

- зобов 'язати Солодовнікову Н. О. повернути Лубенській сільраді спірне приміщення.

Позов обґрунтовано тим, що під час реалізації спірного приміщення не дотримано вимог чинного законодавства, що призвело до порушення інтересів держави у сфері розпорядження об`єктами комунальної власності, порушено вимоги Закону № 2163-ХІІ, Закону № 2171-ХІІ, а також чинного на момент проведення аукціону Порядку продажу об`єктів малої приватизації шляхом викупу, на аукціоні (у тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни), за конкурсом з відкритістю пропонування ціни за принципом аукціону, затвердженого наказом Фонду державного майна України від 02 квітня 2012 року № 439, Положення про порядок відчуження майна комунальної власності Лубенської сільради, затвердженого рішенням Лубенської сільради від 27 травня 2011 року № 6-8/VI.

Зокрема, позивач зазначив, що під час відчуження об`єкта комунальної власності не було проведено належним чином оцінки майна, а продаж майна відбувся за заниженою вартістю, яка не відповідає дійсним обставинам і є меншою від реальної майже в 10 разів, що призвело до бюджетних втрат, також є не визначеним режим земельної ділянки під спірним приміщенням, її вартість та умови користування. Крім того, порушено порядок проведення аукціону, визначення переможця і строків укладання договору за результатами аукціону. На порушення вимог чинного законодавства сторони в договорі не досягли згоди щодо всіх істотних умов указаного договору, а саме не зазначили площі та кадастрового номера земельної ділянки, на якій цей об 'єкт розміщено.

Отже, спір у цій справі виник у зв`язку з відчуженням, на думку прокурора, комунального нерухомого майна з численними порушеннями процедури приватизації такого майна.

Відповідно до частин першої, другої та третьої статті 4 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII Про прокуратуру (далі - Закон № 1697-VII; у редакції, чинній на час звернення до суду із цим позовом) на прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом.

У статті 23 Закону № 1697-VII вказано, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом (частина перша).

Прокурор здійснює представництво в суді інтересів громадянина (громадянина України, іноземця або особи без громадянства) у випадках, якщо така особа не спроможна самостійно захистити свої порушені чи оспорювані права або реалізувати процесуальні повноваження через недосягнення повноліття, недієздатність або обмежену дієздатність, а законні представники або органи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси такої особи, не здійснюють або неналежним чином здійснюють її захист. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті (частина друга).

У частині третій наведеної статті зазначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Так, у частині четвертій статті 23 указаного закону встановлено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб`єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.

У статті 53 ГПК України (у зазначеній редакції) врегульовано особливості участі в судовому процесі органів та осіб, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

У випадках, встановлених законом, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, фізичні та юридичні особи можуть звертатися до суду в інтересах інших осіб, державних чи суспільних інтересах та брати участь у цих справах (частина перша).

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, які звертаються до суду за захистом прав і інтересів інших осіб, повинні надати суду документи, які підтверджують наявність передбачених законом підстав для звернення до суду в інтересах таких осіб (частина друга).

У визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами (частина третя).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу (частина четверта).

У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача (частина п 'ята).

Разом з тим слід зазначити, що відповідно до Закону № 280/97-ВР (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) загальна компетенція сільських, селищних, міських рад полягає, зокрема, у тому, що сільські, селищні, міські ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією України, цим та іншими законами до їх відання (стаття 25 наведеного Закону).

Відповідно до статті 10 Закону № 280/97-ВР сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 26 Закону № 280/97-ВР установлено, що виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради приймаються рішення щодо відчуження відповідно до закону комунального майна; затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; визначення доцільності, порядку та умов приватизації об`єктів права комунальної власності; вирішення питань про придбання в установленому законом порядку приватизованого майна, про включення до об`єктів комунальної власності майна, відчуженого у процесі приватизації, договір купівлі-продажу якого в установленому порядку розірвано або визнано недійсним, про надання у концесію об`єктів права комунальної власності, про створення, ліквідацію, реорганізацію та перепрофілювання підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.

Повноваження щодо управління комунальною власністю врегульовані статтею 29 Закону № 280/97-ВР, згідно з якою до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, власні (самоврядні) повноваження:

- управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад;

- підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо порядку та умов відчуження комунального майна, проектів місцевих програм приватизації та переліку об`єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; організація виконання цих програм; підготовка і внесення на розгляд ради пропозицій щодо визначення сфер господарської діяльності та переліку об`єктів, які можуть надаватися у концесію, подання раді письмових звітів про хід та результати відчуження комунального майна.

У статті 60 Закону № 280/97-ВР (право комунальної власності) зазначено, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров`я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність територіальної громади за місцем відкриття спадщини (частина перша).

Підставою для набуття права комунальної власності є передача майна територіальним громадам безоплатно державою, іншими суб`єктами права власності, а також майнових прав, створення, придбання майна органами місцевого самоврядування в порядку, встановленому законом (частина друга).

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду (частина п 'ята).

У частині шостій наведеної статті вказано, що доцільність, порядок та умови відчуження об`єктів права комунальної власності визначаються відповідною радою. Доходи від відчуження об`єктів права комунальної власності зараховуються до відповідних місцевих бюджетів і спрямовуються на фінансування заходів, передбачених бюджетами розвитку.

У частині сьомій указаної статті передбачено, що майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об`єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів. Об`єкти права комунальної власності не можуть бути вилучені у територіальних громад і передані іншим суб`єктам права власності без згоди безпосередньо територіальної громади або відповідного рішення ради чи уповноваженого нею органу, за винятком випадків, передбачених законом (частина восьма).

Згідно із частиною дев`ятою цієї статті сільські, селищні, міські, районні в містах (у разі їх створення) ради мають право:

1) вносити пропозиції про передачу або продаж у комунальну власність відповідних територіальних громад підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та інших об`єктів, що належать до державної та інших форм власності, якщо вони мають важливе значення для забезпечення комунально-побутових і соціально-культурних потреб територіальних громад;

2) на переважне придбання в комунальну власність приміщень, споруд, інших об`єктів, розташованих на відповідній території, якщо вони можуть бути використані для забезпечення комунально-побутових та соціально-культурних потреб територіальних громад;

3) мати об`єкти комунальної власності за межами відповідних адміністративно-територіальних одиниць.

Тобто власність держави і комунальна власність є різними формами власності та у випадку звернення прокурора за захистом права саме комунальної власності він мав би обґрунтувати, у чому вбачається порушення інтересів держави щодо розпорядження органом місцевого самоврядування комунальною власністю.

Відповідно до статті 1 Закону № 2163-ХІІ (уредакції, чинній на час проведення аукціону), приватизація державного майна - це платне відчуження майна, що перебуває у державній власності, у тому числі разом із земельною ділянкою державної власності, на якій розташований об`єкт, що підлягає приватизації, на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути покупцями відповідно до цього Закону, з метою підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів для здійснення структурної перебудови національної економіки.

За змістом статті 6 цього Закону (у відповідній редакції) суб`єктами приватизації є:

- державні органи приватизації;

- покупці (їх представники);

- посередники.

Державну політику в сфері приватизації здійснюють Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва у районах і містах, органи приватизації в Автономній Республіці Крим, що становлять єдину систему державних органів приватизації в Україні (частина 1 статті 7 зазначеного Закону у відповідній редакції).

Приватизація є способом зміни правового режиму державного або комунального майна у вигляді відчуження такого майна на користь фізичних та юридичних осіб, які можуть бути його покупцями, специфічну процедуру проведення якої було визначено саме цими законами, що регулюють правовідносини у сфері приватизації, продавцями майна в якій виступали саме Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва, і яка здійснювалася не інакше як на виконання державної програми приватизації. Водночас станом на час укладення спірного правочину приватизація була не єдиним способом відчуження майна державної (комунальної) власності.

Відповідно до частини другої статті 145 Господарського кодексу України (далі - ГК України) зміна правового режиму майна суб`єкта господарювання здійснюється за рішенням власника (власників) майна у спосіб, передбачений цим Кодексом та прийнятими відповідно до нього іншими законами, крім випадків, якщо така зміна забороняється законом. А за частиною третьою згаданої статті правовий режим майна суб`єкта господарювання, заснованого на державній (комунальній) власності, може бути змінений шляхом приватизації майна державного (комунального) підприємства відповідно до закону.

У постанові від 10 травня 2018 року у справі № 6/129-62/179 Верховний Суд сформував правову позицію, за якою застосована законодавцем конструкція може бути змінений , а не може бути змінений лише чи може бути змінений виключно , вже сама по собі свідчить, що такий вид відчуження визначається законодавцем лише як один з варіантів.

За змістом частин першої та шостої статті 7 Закону № 2171-ХІІ Фонд державного майна України, Верховна Рада Автономної Республіки Крим, місцеві Ради затверджують за поданням органів приватизації переліки об`єктів, які перебувають відповідно у державній власності, власності Автономної Республіки Крим та комунальній власності і підлягають: продажу на аукціоні (в тому числі за методом зниження ціни, без оголошення ціни); продажу за конкурсом; викупу. З прийняттям рішення про включення об'єкта до одного з переліків, зазначених у частині 1 цієї статті, стосовно нього застосовуються обмеження та вимоги, визначені частиною 5 статті 12 Закону України Про приватизацію державного майна , а саме: таке майно має бути приватизовано протягом двох років з моменту прийняття рішення про приватизацію.

Установлено, що спірний об`єкт нерухомості хоч і було включено до переліку об`єктів, що підлягають приватизації, однак протягом двох років його так і не було приватизовано. У подальшому його було вилучено з об`єктів, які підлягають приватизації, та визначено інший порядок реалізації - на аукціоні, що відповідає наведеним Законом № 280/97-ВР вимогам та Положенню про порядок відчуження майна комунальної власності Лубенської сільради, затвердженому рішенням Лубенської сільради від 27 травня 2011 року № 6-8/ VI.

Тобто внаслідок прийняття 15 липня 2014 року Лубенською сільрадою рішення про включення спірного об`єкта нерухомості до переліку реалізації, з посиланням на частину п`яту статті 60 Закону № 280/97-ВР, Лубенська сільрада припинила процедуру приватизації щодо спірного нерухомого майна та в межах наданих статтями 10, 26, 60 цього Закону повноважень прийняла рішення про реалізацію такого майна шляхом його відчуження в порядку, визначеному Положенням про порядок відчуження майна комунальної власності Лубенської сільради, затвердженим рішенням Лубенської сільради від 27 травня 2011 року № 6-8/VI.

З огляду на вказане вважаємо обґрунтованими висновки апеляційного суду про відсутність правових підстав стверджувати, що на спірні правовідносини розповсюджуються норми матеріального права, якими унормовано приватизаційні процедури, адже спір не є спором щодо приватизації.

Спір стосується відчуження нерухомого майна, що перебуває у комунальній власності, здійсненого на підставі статей 26, 60 Закону № 280/97-ВР, за умови прийняття Лубенською сільрадою рішення про виключення такого майна зі списку об`єктів спільної комунальної власності та включення до переліку реалізації.

Суть права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характер спірних правовідносин, зміст та юридична природа обставин у справі впливають на визначення предметної юрисдикції справ.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб 'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

За змістом пункту 2 частини першої статті 20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною 2 цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах щодо приватизації майна, крім спорів про приватизацію державного житлового фонду.

Разом із цим відповідно до пунктів 6, 15 частини першої статті 20 ГПК України розгляду в господарських судах підлягають справи у спорах щодо права власності чи іншого речового права на майно (рухоме та нерухоме, в тому числі землю), реєстрації або обліку прав на майно, яке (права на яке) є предметом спору, визнання недійсними актів, що порушують такі права, крім спорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, та спорів щодо вилучення майна для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності, а також справи у спорах щодо майна, що є предметом забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; інші справи у спорах між суб`єктами господарювання.

Відповідно до статті 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов 'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством. Суб`єктами господарювання є: господарські організації - юридичні особи, створені відповідно до ЦК України, державні, комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку; громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Згідно зі статтею 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб`єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб`єкти підприємництва - підприємцями.

За змістом частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

У статті 25 цього Кодексу передбачено, що здатність мати цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність) мають усі фізичні особи. За правилами частин другої та четвертої цієї статті цивільна правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження та припиняється у момент її смерті.

У статті 26 ЦК України вказано, що всі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов`язки. Фізична особа здатна мати усі майнові права, що встановлені цим Кодексом, іншим законом. Фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, цим Кодексом, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства. Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус фізична особа - підприємець сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Відповідно до статті 42 ГК України підприємництво - це самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється суб`єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Відтак підприємець - це юридичний статус фізичної особи, який засвідчує право цієї особи на заняття самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності (частина перша статті 320 ЦК України).

Тобто фізична особа, яка є власником, зокрема, нерухомого майна, має право використовувати його для здійснення підприємницької діяльності.

Фізична особа, яка в установленому законом порядку набула статус підприємця, не втрачає свого статусу фізичної особи. Разом із цим згідно з частиною восьмою статті 4 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань фізична особа - підприємець позбавляється статусу підприємця з дати внесення до Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань запису про державну реєстрацію припинення підприємницької діяльності цією фізичною особою.

Наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи - підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах. Такі висновки зробила Велика Палата Верховного Суду, зокрема, у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10 (провадження № 14-17цс18), від 05 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц (провадження № 14-150 цс 18), від 15 травня 2019 року у справі № 904/10132/17

(провадження № 12-43гс19), від 26 червня 2019 року у справі № 263/15943/17 (провадження № 14-274цс19) та інших, від яких не відступала .

У постанові від 06 червня 2019 року в цій справі Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду наголосив на необхідності з`ясування обставин придбання відповідачкою ОСОБА_1 спірного нерухомого майна, а також подальшого його використання, а саме як фізичної особи, чи суб`єкта господарювання, з метою встановлення підсудності цього спору господарському суду.

Приписами частин першої та другої статті 15 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом.

За частиною третьою згаданої статті кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Аналогічна норма про дубльована у частині першій статті 74 ГПК України.

Як унормовано частинами третьою та четвертою статті 74 ГПК України, докази подаються сторонами та іншими учасниками справи, а суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Статтею 76 ГПК України унормовано, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як зазначив апеляційний суд, у справі відсутні докази на підтвердження перебування ОСОБА_1 у статусі суб`єкта підприємницької діяльності.

У клопотанні про закриття провадження у справі, поданому до Господарського суду Черкаської області в липні 2019 року (т. 2, а. с. 176), ОСОБА_1 зазначала, що справа не підсудна господарському суду. Клопотання мотивовано тим, що вона не має статусу фізичної особи - підприємця, придбала спірне майно для особистих потреб як фізична особа, а не суб`єкт господарювання, що і зазначено в договорі купівлі-продажу. Підприємницької діяльності на цьому об`єкті вона не здійснює. Приміщення передала в оренду, а за отриману орендну плату покриває витрати за комунальні послуги та сплату земельного податку.

Разом із цим 09 грудня 2019 року в судовому засіданні відповідачка ОСОБА_1 пояснила, що спірне майно придбавалося нею виключно для задоволення власних, а не суспільних потреб. Більше того, це майно не використовувалось та не використовується нею для здійснення підприємницької діяльності.

Тобто ОСОБА_1 у спірних правовідносинах виступає виключно як фізична особа. В оскаржуваному прокурором аукціоні вона брала участь як фізична особа, оскаржуваний договір купівлі-продажу також підписаний нею як фізичною особою.

Отже, згідно з матеріалами справи ОСОБА_1 у спірних правовідносинах виступає як фізична особа. Матеріали справи не містять доказів здійснення нею щодо спірного майна господарської діяльності та доказів перебування останньої у статусі суб`єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

На нашу думку, спір стосується нерухомого майна, придбаного фізичною особою, є цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Отже, з огляду на те, що спірні правовідносини не є такими, що випливають із приватизації комунального майна, а також що відповідачка ОСОБА_1 у вказаних відносинах виступає виключно як фізична особа, то відсутні правові підстави для висновків, що спір підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства.

За таких обставин вважаємо, що касаційна скарга заступника прокурора Черкаської області мала бути залишена без задоволення, а оскаржувана постанова Північного апеляційного господарського суду від 09 грудня 2019 року - без змін на підставі статті 309 ГПК України як така, що прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Судді: О. М. Ситнік

В. В. Британчук

М. І. Гриців

О. С. Золотніков

Н. П. Лященко

О. Б. Прокопенко