Постанова

від 24.06.2020 по справі 759/12139/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження 22-ц/824/7665/2020

Справа № 759/12139/19

П О С Т А Н О В А

Іменем України

24 червня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Богдан І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва в складі судді Осаулова А.А., ухвалене в м. Київ 16 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

В липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади.

Позов мотивовано тим, що 26 квітня 2019 року відповідачем було складено протокол № 416/26-15-12-08-22/08 без відповідних прав чи повноважень, оскільки Державна фіскальна служба України - не правосуб?єктна, чи не існуюча особа, орган державної влади, про яку відсутні дані в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Зазначений протокол відповідача було передано до Святошинського районного суду м. Києва, в подальшому повернуто відповідачу на доопрацювання.

Посилався на ст. 230 ЦК України і зазначав, що відповідач наніс йому матеріальні збитки, не зареєструвавши його власність - ТОВ Воінт ЄДРПОУ 42554670 за його реєстраційною заявою платника податку Форма № 1-РН від 17 жовтня 2018 року, чим блокував роботу його власності. Матеріальна шкода, на думку позивача, полягає у наступному: порушення зобовязання держави діяти лише на підставі та в межах повноважень, у спосіб, що передбачено Конституцією та законами України.

На підставі вищевикладеного просив стягнути із відповідача на його користь в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 10 000 000 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року позов залишено без задоволення.

Позивач ОСОБА_1 , не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року та вирішити спір по суті позовних вимог.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилався на те, що крім невиконання постанови № 22-ц/824/13787/2019 від 27 вересня 2019 року апеляційного суду у цій справі, систематичного порушення судом першої інстанції ст. 272 ЦПК України, процесуальних строків та інших процесуальних норм, суддя Осаулов А.А. не виконує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, так як обманює позивача, про що свідчить зміст цього рішення від 16 березня 2020 року, заява про усунення недоліків від 29 жовтня 2019 року, скарга на бездіяльність суду від 29 жовтня 2019 року, ухвала суду першої інстанції від 10 жовтня 2019 року.

Відзивів на апеляційну скаргу не надійшло.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Разом із тим рішення суду першої інстанції даним вимогам закону не відповідає.

Як вбачається із матеріалів справи, 26 квітня 2019 року відповідачем Головним управлінням ДФС у м. Києві при проведенні камеральної перевірки даних, задекларованих у податковій звітності з податку на прибуток за 2018 рік ТОВ ВОІНТ складено протокол № 416/26-15-12-08-22/08 про адміністративне правопорушення відносно керівника ТОВ ВОІНТ ОСОБА_1 про те, що останнім вчинено ведення податкового обліку з порушенням податкового законодавства, а саме п. п. 134.1.1 п. 134.1 ст. 134 Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року, що відображено в акті перевірки від 28 березня 2019 року № 444/26-15-12-08-20/42554670 за 2018 рік (а. с. 4 - 5).

Постановою Святошинського районного суду м. Києва від 30 липня 2019 року у справі № 756/6487/19 провадження по справі про адміністративне правопорушення, передбачене ч. 1 ст. 163-1 КУпАП, про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 закрито у зв`язку з відсутністю події і складу адміністративного правопорушення (а. с. 20).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Пунктом 11 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 Про судове рішення у цивільній справі роз`яснено, що оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси, то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.

Відповідно до ст. 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів (стаття 1173 ЦК України).

Відповідно до ст. 1174 ЦК України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю посадової або службової особи органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні нею своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цієї особи.

Відповідно до ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Відповідно до ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті. Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пунктах 3, 5, 9 постанови від 31 березня 1995 року № 4 Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди , під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору. Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди доказуванню підлягає факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди.

Відмовляючи ОСОБА_1 в позові про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, суд першої інстанції виходив із того, що саме на позивача покладається обов`язок довести наявність шкоди та її розмір, протиправність поведінки заподіюваної шкоди та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяною шкодою в деліктних правовідносинах. Розглядаючи справу в межах заявлених позовних вимог на підставі наявних у справі матеріалів, в яких відсутні докази завдання позивачу матеріальної та моральної шкоди, суд дійшов висновку, що позов не підлягає задоволенню.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону, доводами апеляційної скарги не спростовуються.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Характеристиками доказів є їх належність, достовірність, допустимість та достатність. Так, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ст. ст. 77 - 80 ЦПК України).

В матеріалах справи відсутні докази того, що відносно ОСОБА_1 застосовувались будь-які заходи адміністративної відповідальності або примусу, накладалось адміністративне стягнення в зв`язку зі складанням відповідачем протоколу № 416/26-15-12-08-22/08 про адміністративне правопорушення від 26 квітня 2019 року або настали інші негативні для нього наслідки.

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що сам по собі факт складання протоколу про вчинення адміністративного правопорушення уповноваженою особою не є достатньою підставою для відшкодування матеріальної та моральної шкоди за відсутності належних і допустимих доказів її заподіяння. Складений протокол про адміністративне правопорушення не є актом, який встановлює, змінює чи скасовує норми права у відповідній сфері відносин, або породжує права і обов`язки для позивача. Протокол про адміністративне правопорушення є лише фіксацією порушення, яке виявлено, та є підставою для подальшого провадження у справі. Протокол як доказ підлягає оцінці при розгляді судом справи про адміністративне правопорушення.

При цьому судом надано оцінки доводам ОСОБА_1 , що протокол про адміністративне правопорушення складено відповідачем без наявних на то повноважень. Суд першої інстанції вказав, що Головне управління ДФС у м. Києві є органом державної влади, створеним на підставі постанови Кабінету Міністрів України.

Відповідно до Положення про державну фіскальну службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 21 травня 2014 року № 236, Державна фіскальна служба України (ДФС) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів і який реалізує державну податкову політику. ДФС здійснює повноваження безпосередньо та через утворені в установленому порядку територіальні органи.

Постановою Кабінету Міністрів України від 06 серпня 2014 року № 311 постановлено утворити як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної фіскальної служби за переліком згідно з додатком 1, в тому числі - Головне управління ДФС у м. Києві.

Відповідно до ст. 255 Кодексу України про адміністративні правопорушення у справах про адміністративні правопорушення, що розглядаються органами, зазначеними в статтях 218 - 221 цього Кодексу, протоколи про правопорушення мають право складати уповноважені на те посадові особи органів державної податкової служби (статті 51 -2 , 155 -1 , 162 -1 , 163 -1 - 163 -4 , 163 -12 , частини друга і третя статті 163 -17 , статті 164, 164 -5 , 164 -16 , 166 -16 , 166 -17 , 177 -2 , 204 -3 ).

Враховуючи, що протокол про адміністративне правопорушення відносно ОСОБА_1 складено за ст. 163 -1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, Головне управління ДФС у м. Києві мало передбачені законом повноваження на складання зазначеного протоколу.

Суд першої інстанції також вірно вказав, що до правовідносин, що виникли між позивачем та відповідачем, не підлягають застосуванню вимоги ст. 230 ЦК України, на яку посилався в позові ОСОБА_1 , оскільки протоколом про адміністративне правопорушення є оформлений процесуальний документ про вчинення діяння, яке містить ознаки правопорушення, передбаченого Кодексом України про адміністративне правопорушення (сфера дії публічного права), а ст. 230 ЦК України регулює правові наслідки вчинення правочину під впливом обману (сфера дії приватного права).

В позовній заяві ОСОБА_1 зазначав, що відповідач не зареєстрував його власність ТОВ Воінт ЄДРПОУ 42554670 за його реєстраційною заявою платника податку Форма № 1-РН від 17 жовтня 2018 року, чим блокував його власність, однак будь-яких доказів на підтвердження цих обставин не надав.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що у своїй позовній заяві позивач обмежується лише формальним викладом обставин, зазначаючи, що завдана йому матеріальна шкоди полягає у блокуванні роботи ТОВ Воінт , а моральна шкода - порушенням відповідачем вимог закону.

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції, що позивачем не підтверджуються факти заподіяння йому матеріальної шкоди, моральних або фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що в позовах про відшкодування шкоди, завданої неправомірними рішеннями органу державної влади, є держава в особі Державного казначейства України, до повноважень якого належить питання про здійснення оплати за судовим рішенням у справі про стягнення коштів з держави, однак позивач, обираючи спосіб захисту свого цивільного права, не заявляв вимог до Державного казначейства України і не залучав його до участі в справі.

Апеляційна скарга не містить доводів, в чому полягає незаконність і (або) необґрунтованість рішення (неповнота встановлення обставин, які мають значення для справи, та (або) неправильність установлення обставин, які мають значення для справи, внаслідок необґрунтованої відмови у прийнятті доказів, неправильного їх дослідження чи оцінки, неподання доказів з поважних причин та (або) неправильне визначення відповідно до встановлених судом обставин правовідносин тощо), а зводиться до оцінки дій суду під час залишення позовної заяви ОСОБА_1 без руху та незгоди із рішенням суду першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги, що суд першої інстанції не виконує Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки обманює позивача, є необґрунтованими, не підтверджуються будь-якими доказами та відхиляються апеляційним судом.

Отже, судом першої інстанції при ухваленні рішення повно і всебічно з`ясовані обставини, на які позивач посилався як на підставу своїх вимог і заперечень, належним чином досліджено докази та дотримано норм матеріального права.

Разом із тим, рішення суду першої інстанції не може залишатися в силі та підлягає скасуванню, виходячи із наступного.

Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 376 ЦПК України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення, якщо суд розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до ч. 4 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буле встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до ч. 1 ст. 274 ЦПК України у порядку спрощеного позовного провадження розглядаються справи: 1) малозначні справи; 2) що виникають з трудових відносин; 3) про надання судом дозволу на тимчасовий виїзд дитини за межі України тому з батьків, хто проживає окремо від дитини, у якого відсутня заборгованість зі сплати аліментів та якому відмовлено другим із батьків у наданні нотаріально посвідченої згоди на такий виїзд. У порядку спрощеного позовного провадження може бути розглянута будь-яка інша справа, віднесена до юрисдикції суду, за винятком справ, зазначених у частині четвертій цієї статті.

За змістом п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в редакції, що діяла на час відкриття провадження в справі, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, в яких ціна позову перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до п. 5 ч. 4 ст. 274 ЦПК України, в редакції, що діяла на час ухвалення рішення, в порядку спрощеного позовного провадження не можуть бути розглянуті справи у спорах, в яких ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до ч. 9 ст. 19 ЦПК України для цілей цього Кодексу розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

Прожитковий мінімум для працездатних осіб станом на 01 січня 2019 року, в якому поданий позов ОСОБА_1 , відповідно до Закону України Про державний бюджет України на 2019 рік становить 1921 грн.

Із змісту позовних вимог вбачається, що позивач просив стягнути із відповідача на свою користь в рахунок відшкодування матеріальної та моральної шкоди 10 000 000 грн., а отже ціна позову перевищує двісті п`ятдесят розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

08 січня 2020 року відповідач звернувся до суду із клопотання про вихід із спрощеного позовного провадження та просив розглянути справу за правилами позовного провадження із викликом сторін у судове засідання, однак ухвалою Шевченківського районного суду м. Києва від 09 січня 2020 року дане клопотання безпідставно було залишене без задоволення.

Враховуючи викладені обставини, апеляційний суд приходить до висновку, що суд першої інстанції розглянув в порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження, чим допустив порушення норми процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування судового рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

Враховуючи викладені вище обставини, рішення суду підлягає скасуванню з прийняттям нової постанови про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 382, 389 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 16 березня 2020 року скасувати та прийняти нову постанову.

Відмовити ОСОБА_1 в позові до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про відшкодування шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови складено 25 червня 2020 року.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.