Ухвала

від 24.06.2020 по справі 10/452

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

24 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 10/452

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В.- головуючого, Мачульського Г. М., Кушніра І. В.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи касаційну скаргу Першого заступника прокурора міста Києва на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2019

у справі за позовом Заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвестгруп", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про розірвання договору та зобов`язання вчинити дії,

за участю представників:

позивача - Гандзюк Т. О., самопредставництво,

відповідача - Загородня Д. М., адвокат,

третьої особи - не з`явилися,

офісу Генерального прокурора - Збарих С. М.,

ВСТАНОВИВ:

Заступник прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Будінвестгруп" (далі - ТОВ "Будінвестгруп") про розірвання договору оренди земельної ділянки на 23 км Столичного шосе (Конча-Заспа) у Голосіївському районі міста Києва, укладеного між Київською міською радою і ТОВ "Будінвестгруп", зареєстрованого у Книзі записів державної реєстрації договорів 14.10.2004 за № 79-6-00237; зобов`язання ТОВ "Будінвестгруп" повернути Київській міській раді земельну ділянку площею 100,0337 га, вартістю 190 192 364, 83 грн, розташовану на 23 км Столичного шосе (Конча-Заспа) у Голосіївському районі міста Києва (кадастровий номер 8000000000:90:371:0016).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги прокурор зазначав, що на виконання пункту 17 рішення Київської міської ради від 27.11.2003 № 236/1111 між позивачем і відповідачем укладено договір оренди земельної ділянки на 23 км Столичного шосе (Конча-Заспа) у Голосіївському районі міста Києва, зареєстрований у Книзі записів державної реєстрації договорів 14.10.2004 за № 79-6-00237, для будівництва, експлуатації та обслуговування спортивно-оздоровчого комплексу. За результатами проведеної прокуратурою перевірки було встановлено невиконання відповідачем умов цього договору, оскільки спірна земельна ділянка використовується відповідачем із порушенням вимог законодавства про охорону довкілля та способами, які суперечать екологічним вимогам. Крім того, відповідачем всупереч вимог пункту 8.4. договору не закінчено будівництво спортивно-оздоровчого комплексу. У зв`язку з наведеним, прокурор, посилаючись на відповідні положення договору, якими врегульовано порядок та підстави його розірвання, а також статті 32, 33 Закону України "Про оренду землі", просив розірвати зазначений договір оренди та повернути земельну ділянку Київській міські раді.

Позов розглядався неодноразово.

Останнім рішенням Господарського суду міста Києва від 09.10.2019 (колегія суддів: Ломака В. С., Бондарчук В. В., Смирнова Ю. М.) у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 (колегія суддів у складі: Агрикова О. В., Чорногуз М. Г., Євсіков О. О.) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Перший заступник прокурора міста Києва у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Скаргу мотивовано неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема, статей 11, 509, 526, 530, 610, 611, 629, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 24, 25, 32 Закону України "Про оренду землі", статей 86, 236 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Суди, на думку скаржника не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 200/22329/14-ц (державній реєстрації підлягає право власності тільки на ті об`єкти нерухомого майна, будівництво яких закінчено та які прийняті в експлуатацію), у постанові Верховного Суду від 24.04.2018 у справі № 909/248/17 та у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13 (неотримання стороною того, на що вона розраховувала при укладенні договору оренди є істотним порушенням його умов та підставою для розірвання договору відповідно до статті 651 ЦК України).

ТОВ "Будінвестгруп" у відзиві просить касаційну скаргу залишити без задоволення, рішення та постанову попередніх судових інстанцій - без змін.

Від ТОВ "Будінвестгруп" також надійшло клопотання про закриття провадження у справі. Заявник наголошує, що наведені у касаційній скарзі правові висновки щодо застосування частини 2 статті 651 ЦК України, викладені у постановах у справах № 909/248/17, № 6-75цс13, проте ці справи не є подібними із справою № 10/452 за предметом і підставами позовів, що є підставою для закриття провадження у справі на підставі пункту 5 частини 1 статті 296 ГПК України.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1 , 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках якщо, зокрема, суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Предметом спору у справі, що розглядається, є розірвання договору з підстав невиконання відповідачем умов договору оренди земельної ділянки.

Суд першої інстанції, вирішуючи спір, виходив із того, що за результатами розгляду справи не встановлено факту порушення відповідачем прав орендодавця за договором оренди, тобто Київської міської ради, стосовно незабудови земельної ділянки у строк, встановлений у договорі оренди, а прокурором та позивачем не доведено належними та допустимими доказами істотного порушення відповідачем умов договору оренди, як не встановлено і порушення відповідачем виконання своїх обов`язків, обумовлених у статті 25 Закону України "Про оренду землі".

Суд апеляційної інстанції підтримав висновки Господарського суду міста Києва та наголосив, що згідно із частиною 2 статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Проте судами встановлено відсутність вини відповідача у порушенні строків завершення забудови земельної ділянки, оскільки відповідач вчиняв передбачені законодавством і договором дії, спрямовані на забудову орендованої земельної ділянки, а недотримання визначених у пункті 8.4 договору строків завершення будівництва сталося через тривалість надання уповноваженими органами технічних умов, розроблення проектно-будівельної документації, її погодження і затвердження зазначеними органами, надання відповідачеві необхідних дозволів, перевірок правоохоронних органів та органів контролю, ініціювання судових спорів спрямованих на позбавлення відповідача права оренди земельної ділянки, тобто не з вини відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 200/22329/14-ц висловлено, зокрема, правову позицію щодо застосування положень частини 2 статті 331 ЦК України про визнання права власності на новостворене нерухоме майно, а саме що визнання права власності на об`єкт незавершеного будівництва, не прийнятий до експлуатації, в судовому порядку нормами ЦК України чи іншими нормативними актами не передбачено. При цьому предметом позову у цій справі є стягнення коштів, предметом зустрічного позову є визнання права власності на об`єкти незавершеного будівництва.

Як уже зазначалося згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, у випадку якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність об`єкта і предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності у різних рішеннях суду касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Із постанови апеляційної інстанції у справі № 10/452 та постанови Верховного Суду у справі № 200/22329/14-ц вбачається як відмінність предмету спору, так і норм, якими регулюються спірні правовідносини у цих справах.

У постанові від 24.04.2018 у справі № 909/248/17 Верховним Судом висловлено позицію про необхідність дослідження істотності порушень договору у разі пред`явлення позову про розірвання договору. При цьому предметом позову у зазначеній справі є розірвання договору оренди землі, а як на підставу позову прокурор посилався на частину 2 статті 651 ЦК України, оскільки відповідач ухилився від укладення договорів про пайову участь та не виконав зобов`язання по договору про пайову участь замовників будівництва у розвитку соціальної інфраструктури села Крихівці від 28.05.2007 (корпус № 1) щодо сплати пайових внесків у сумі 566 408,54 грн, що на думку прокурора є істотним порушенням договору оренди.

У постанові від 18.09.2013 у справі № 6-75цс13 Верховним Судом України висловлено позицію про необхідність дослідження істотності порушень договору у разі пред`явлення позову про розірвання договору на підставі частини 2 статті 651 ЦК України. Предметом позову у цій справі є розірвання договору купівлі-продажу квартири з розстроченням платежу, припинення права власності на квартиру, зобов`язання повернути квартиру, визнання права власності на квартиру.

Отже, у справах № 909/248/17 і № 6-75цс13 та справі № 10/452 позови подані на підставі частини 2 статті 651 ЦК України, але обставини, які формують зміст правовідносин, є різними що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

При цьому суди попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, зазначили про необхідність дослідження істотності порушень договору оренди землі, але з урахуванням конкретних обставин справ, а саме подання позову з підстав нездійснення своєчасної забудови земельної ділянки, та з урахуванням правової позиції щодо обов`язковості встановлення наявності або відсутності вини орендаря у невиконанні умов договору оренди земельної ділянки в частині закінчення її забудови у визначений строк викладеної у постановах Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 910/2566/16, від 27.06.2018 у справі № 910/4198/16, від 18.06.2019 у справі № 910/8424/18.

Таким чином під час розгляду касаційної скарги застосування апеляційним господарським судом норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, не встановлено. А отже наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України " ( Pelevin v. Ukraine ), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії " ( Airey v. Ireland ), заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії " ( Garcia Manibardo v. Spain ), заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії " ( Garcia Manibardo v. Spain ), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі " Monnel and Morris v. the United Kingdom ", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Враховуючи викладене та керуючись статтями 234, 235, 296, 314 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Першого заступника прокурора міста Києва на постанову Північного апеляційного господарського суду від 06.02.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 09.10.2019 у справі № 10/452 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя І. Кушнір