Постанова

від 01.07.2020 по справі 313/558/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 313/558/17

провадження № 61-42545св18

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року в складі судді Кравцова С. О. та постанову апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2018 року в складі колегії суддів: Онищенка Е. А., Бєлки В. Ю., Полякова О. З.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 позивач ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення безпідставно збережених грошових коштів.

Позовна заява мотивована тим, що 25 березня 2005 року позивачкою була видана довіреність на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 терміном на десять років, тобто дійсною до 25 березня 2015 року.

Своєю нотаріально завіреною довіреністю позивачка уповноважила відповідачів розпоряджатися (здати в оренду, отримувати натуроплату, обміняти, продати за ціну та на умовах на свій розсуд) земельною ділянкою розміром 10,6798 га, кадастровий номер 2321280500:02:009:0003, що знаходяться на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області (далі - земельна ділянка), належною їй на праві власності на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЗП № 073293, виданого Веселівською районною державною адміністрацією Запорізької області 09 липня 2004 року, на підставі розпорядження від 11 лютого 2003 року № 39.

Для цього позивачем було надано їм право представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями у: відповідних установах, організаціях, підприємствах, незалежно від форм власності та підпорядкування, а також уповноважених органах, органах місцевого самоврядування тощо, подавати від імені позивача необхідні у кожному конкретному випадку документи, включаючи заяви, одержувати документи, підписувати цивільно-правові документи, в тому числі договори відчуження, одержувати належні їй за результатами укладених правочинів грошові суми, а також вчиняти всі інші юридично значимі дії, пов`язані з виконанням цієї довіреності.

Відповідно до довіреності, діючи як уповноважена позивачем особа, ОСОБА_2 02 жовтня 2014 року уклав з ОСОБА_4 , договір оренди землі на належну позивачеві на праві власності земельну ділянку, терміном на 50 років. Згідно з пунктом 9 та пунктом 11 договору орендна плата повинна сплачуватися в грошовій формі готівкою в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 8 089,50 грн в рік, яка повинна бути внесена до 31 грудня кожного року або може бути виплачена одноразово у повному обсязі, за весь термін дії договору оренди.

У зв`язку з тим, що позивачка жодного разу ні від орендаря земельної ділянки ні від своїх представників, не отримувала належну їй за договором орендну плату, 15 липня 2016 року позивачка змушена була звернутися до Веселівського районного суду про примусове стягнення з орендаря ОСОБА_4 належної їй орендної плати за 2015 рік. В судовому засіданні при розгляді справи було встановлено, що ОСОБА_4 сплатила за умовами договору орендну від 02 жовтня 2014 року плату за 2015 рік наперед в сумі 8 089,50 грн, які отримав ОСОБА_2 04 березня 2015 року на підставі виданої позивачем довіреності, строк дії якої до 25 березня 2015 року, та Веселівським районним судом 21 березня 2017 року прийнято рішення про відмову їй в задоволенні позову до ОСОБА_4 .

На неодноразові звернення ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо надання пояснень з приводу розмірів набутих грошових коштів, що належать їй, періоду їх отримання, кількості виданих ними розписок, а також повернення їй грошових коштів як дійсному власнику та всіх правових документів, які видані або отримані ними під час дії довіреності, відповідачі їй відмовляли, зазначивши, що отримали ці кошти наперед за 10 років дії договору і повертати ні їх ні будь-які документи вони їй не зобов`язані. Зазначила що свідком цих розмов був її чоловік ОСОБА_5 . При зверненні до орендаря ОСОБА_4 , остання підтвердила пояснення подружжя ОСОБА_6 , а також повідомила, що нічого їй сплачувати не зобов`язана, так як наперед (за 10 років користування земельною ділянкою) вже розрахувалася з її представниками.

Позивач вважає, що зазначені дії відповідачів порушують її права та інтереси щодо своєчасного отримання та розпорядження належної їй орендної плати за договором оренди від 02 жовтня 2014 року та своєчасно сплачувати за це податок. Крім того, вона не може зазначити в податковій декларації про свої доходи та сплачувати відповідний податок до бюджету, адже земельна ділянка знаходиться у неї у власності, а реального доходу від цього не отримує.

Розмір орендної плати за договором оренди землі за кожний рік становить 8 089, 50 грн, тобто за 10 років відповідачами отримано від ОСОБА_4 належних їй що найменше 80 895 грн.

Посилаючись на статті 1212, 1214, 1048, 536 Цивільного Кодексу України (далі - ЦК України), позивачка просить суд стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на її користь 80 895, 00 грн, як безпідставно збережених ними грошових коштів, одержаних від імені ОСОБА_1 за десять років користування її земельною ділянкою; стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 солідарно на користь позивачки 35 626, 30 грн процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами; стягнути з відповідачів солідарно на користь позивачки сплачений нею судовий збір та понесені нею витрати на правову допомогу в сумі 11 346, 00 грн.

10 жовтня 2017 року ухвалою Веселівського районного суду Запорізької області було залучено до цивільної справи ОСОБА_4 в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, на стороні відповідачів.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року у позовній заяві ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про стягнення безпідставно збережених грошових коштів - відмовлено у повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини сторін по справі регулюються нормами зобов`язального права, які застосовуються до окремих видів угод, а не статтею 1212 ЦК України, на яку посилався позивач, як на підставу позовних вимог. Крім того нотаріально посвідчена довіреність на розпорядження спірним майном та чинний договір оренди землі є достатньою та належною правовою підставою набуття майна, а доказів визнання укладених правочинів недійсними або їх розірвання суду не надано, тому безпідставні є посилання позивача на те, що оспорювана сума вважається отриманою відповідачами безпідставно в розумінні статті 1212 ЦК України.

Постановою Апеляційного суду Запорізької області від 11 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції, та зазначив , що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач набув майно за існування достатніх правових підстав, у спосіб, що не суперечить цивільному законодавству, рішення постановлено з дотриманням вимог матеріального в процесуального права є законне і обґрунтоване.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

13 серпня 2018 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв`язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2018 року та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильним застосуванням судами норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, неповним з`ясуванням обставинам справи.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій дійшли помилкового висновку про наявність правовідносин доручення, що мають зобов`язальний характер між позивачкою та відповідачами, посилаючись на довіреність від 25 березня 2005 року та договір оренди землі від 02 жовтня 2014 року, укладений між позивачкою та третьою особою, оскільки вони зроблені без належного з`ясування дійсних обставин справи.

Довіреність від 25 березня 2005 року видана позивачкою на ім`я відповідачів, за умовами якої вона згідно попереднього усного договору доручення уповноважила відповідачів розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, та на підставі якої відповідачі в 2015 році отримали від третьої особи ОСОБА_7 належну позивачці орендну плату за землю наперед за 10 років, яку їй безпідставно не віддають.

Така довіреність за приписами цивільного законодавства не може вважатися договором доручення, оскільки вона не містить всіх необхідних істотних умов договору, в тому числі вона не містить предмет договору, строків виконання зобов`язання та ціни договору. Окрім цього, довіреність не може взагалі вважатися договором, оскільки вона не містить підписів відповідачів.

Також, як зазначає позивачка в касаційній скарзі, ні усно ні письмово договір доручення з відповідачами нею не укладався, мала місце лише попередня домовленість про його укладення в майбутньому. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які документи за моїм підписом та підписом відповідачів, які б свідчили про те, що відповідачі зобов`язані вчинити від мого імені певні юридичні дії, а я в свою чергу приймала на себе будь-які обов`язки, пов`язані з дорученням.

Наведене свідчить, що судами при ухваленні рішення проігноровано та не взято до уваги, що нотаріально посвідчена довіреність має не зобов`язальний, а представницький характер та є одностороннім правочином, в якому закріплені лише повноваження однієї сторони. Тому суди першої та апеляційної інстанції невірно посилаються на нібито встановлений факт наявності договірних зобов`язань з відповідачами, що має значення для справи, тому безпідставно не застосував до спірних правовідносин положення статті 1212 ЦК України, що підлягала застосуванню.

Також заявник посилається на порушення судом першої інстанції норм процесуального права при винесені ухвали про залишення без розгляду клопотання позивача про залучення у справі в якості третьої особи на стороні позивача Мелітопольську об`єднану ДПІ Головного управління ДФС у Запорізькій області.

Доводи інших учасників справи

08 січня 2019 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказують на те, що жодних доказів на підтвердження того, що відповідачі отримали від третьої особи орендну плату за 10 років на перед матеріали справи не містять. Доводи касаційної скарги є безпідставними, оскільки суди попередніх інстанцій забезпечили повний і всебічний розгляд справи й ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, а доводи скарги висновків суду не спростовують. Просять касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані рішення залишити без змін.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 09 листопада 2018 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Веселівського районного суду Запорізької області.

Справа надійшла до Верховного суду у грудні 2018 року.

Розпорядженням від 13 квітня 2020 року № 991/0/226-20 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи.

Протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 квітня 2020 року визначено суддю - доповідача Петрова Є. В.

Ухвалою Верховного Суду від 22 червня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ТРЕТЬОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ:

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2018 року, здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частково задоволення з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення не відповідають зазначеним вимогам закону.

Фактичні обставини, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка, на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЗП № 073293, виданого Веселівською районною державною адміністрацією Запорізької області 09 липня 2004 року, на підставі розпорядження від 11 лютого 2003 року № 39 (а.с. 18).

25 березня 2005 року ОСОБА_1 була видана довіреність на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 терміном на десять років, тобто дійсною до 25 березня 2015 року, відповідно до якої вона уповноважила відповідачів розпоряджатися (здати в оренду, отримувати натуроплату, обміняти, продати за ціну та на умовах на свій розсуд) земельною ділянкою, належною їй на праві власності. Для цього позивачем було надано їм право представляти її інтереси з усіма необхідними повноваженнями у: відповідних установах, організаціях, підприємствах, незалежно від форм власності та підпорядкування, а також уповноважених органах, органах місцевого самоврядування тощо, подавати від імені позивача необхідні у кожному конкретному випадку документи, включаючи заяви, одержувати документи, підписувати цивільно-правові документи, в тому числі договори відчуження, одержувати належні їй за результатами укладених правочинів грошові суми, а також вчиняти всі інші юридично значимі дії, пов`язані з виконанням цієї довіреності (а.с. 8).

Відповідно до довіреності, діючи як уповноважена позивачем особа, ОСОБА_2 02 жовтня 2014 року уклав з ОСОБА_4 договір оренди землі на належну позивачеві на праві власності земельну ділянку терміном на 50 років. Згідно з пунктом 9 та пунктом 11 договору орендна плата повинна сплачуватися в грошовій формі готівкою в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 8 089,50 грн в рік, яка повинна бути внесена до 31 грудня кожного року або може бути виплачена одноразово у повному обсязі, за весь термін дії договору оренди (а.с. 9-15).

Також судами встановлено, що рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 23 березня 2017 року у справі № 313/860/16-ц було відмовлено у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення орендної плати за землю, розірвання договору оренди землі і повернення земельної ділянки. Під час розгляду справи було встановлено, що ОСОБА_4 сплатила за умовами договору орендну від 02 жовтня 2014 року плату за 2015 рік наперед в сумі 8 089,50 грн, які отримав ОСОБА_2 04 березня 2015 року на підставі виданої позивачем довіреності.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд

Звертаючись до суду з позовом до відповідачів про повернення безпідставно набутих коштів, позивачка посилалася на статтю 1212 ЦК України.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами глави 83 ЦК України.

Стаття 1212 ЦК України регулює випадки набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна, б) набуття або збереження за рахунок іншої особи, в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочинну або інших підстав, передбачених статтею 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань із набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбільшення майна у іншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або відсутності збільшення на стороні потерпілого; 4) відсутність правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

За змістом частини першої статті 1212 ЦК України безпідставно набутим майном є майно, набуте особою або збережене нею у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави.

Відповідно до частини першої, пункту 1 частини другої статті 11, частин першої та другої статті 509 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. До підстав виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, належать договори та інші правочини. Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з частиною першою статті 177 ЦК України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення i його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином.

Загальна умова частини першої статті 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі статті 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

У разі, коли поведінка набувача, потерпілого, інших осіб або подія утворюють правову підставу для набуття (збереження) майна, стаття 1212 ЦК України може бути застосована тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або була відсутня взагалі.

Частиною першою статті 202 ЦК України встановлено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частинами першою та другою статті 205 ЦК України правочин може вчинятися усно або в письмовій формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 208 ЦК України у письмовій формі належить вчиняти правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 206 ЦК України усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

При цьому відповідно до частин першої, другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Отже, права особи, яка вважає себе власником майна, підлягають захисту шляхом задоволення позову до володільця, з використанням правового механізму, установленого статтею 1212 ЦК України у разі наявності правових відносин речово-правового характеру безпосередньо між власником та володільцем майна.

Такий спосіб захисту можливий шляхом застосування кондикційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 1212 ЦК України, які дають право витребувати у набувача це майно.

Отже, норми статті 1212 ЦК України застосовуються до позадоговірних зобов`язань.

Як встановлено судами та вбачається з матеріалів справи 25 березня 2005 року ОСОБА_1 була видана довіреність на ім`я ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , відповідно до якої вона уповноважила відповідачів розпоряджатися (здати в оренду, отримувати натуроплату, обміняти, продати за ціну та на умовах на свій розсуд) земельною ділянкою, належною їй на праві власності, та на підставі якої ОСОБА_2 02 жовтня 2014 року уклав з ОСОБА_4 договір оренди землі на належну позивачеві земельну ділянку.

Встановивши, що обставини справи свідчать про наявність ознак правовідносин доручення між позивачем та відповідачами на виконання певних дій, а відтак й наявність договірних правовідносин, суди дійшли висновку про те, що позивачем не доведено факт безпідставного набуття або збереження відповідачами переданих третьою особою грошових коштів, а тому підстави для задоволення позову відсутні.

З таким висновком судів погодитися в повній мірі не можна, оскільки він зроблений без установлення усіх обставин справи, що мають значення для правильного вирішення справи, та зроблений передчасно.

Так, відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання.

За змістом положень частини третьої статті 386 ЦК України власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової і моральної шкоди.

Згідно з пунктом 5 частини другої статті 119 ЦПК України 2004 року (в редакції на час подання позову) позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Право вибору способу судового захисту належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК України, статті 3, 4 ЦПК України 2004 року).

При цьому неправильно обраний спосіб захисту права власності чи іншого речового права не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, повернення позовної заяви чи залишення її без руху.

Відповідно до статті 130 ЦПК України 2004 року у разі проведення попереднього судового засідання, а якщо воно не проводиться, то під час підготовки справи до судового розгляду, суд має визначити факти, які необхідно встановити для вирішення спору, та з`ясувати, які докази подані чи подаються кожною стороною для обґрунтування своїх доводів чи заперечень, а також з яких правовідносин виник спір, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Ухвалюючи рішення, суд згідно з частиною першою статті 264 ЦПК України (в редакції на час ухвалення оскаржуваних судових рішень) має визначити, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

При цьому суд має навести у рішенні мотиви, з яких не застосував норми права, що на них посилалися особи, які беруть участь у справі.

У зв`язку із цим посилання позивача у позовній заяві на норми права, які не підлягають застосуванню у даній справі, не є підставою для відмови в задоволенні пред`явленого позову, оскільки при вирішенні справи суд враховує підставу (обґрунтування) та предмет позовних вимог.

У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду судам роз`яснено, що суд визначає характер спірних правовідносин сторін, зміст їх правових вимог і матеріальний закон, що їх регулює, і яким належить керуватися при вирішенні спору.

Зокрема, у позивача суд повинен з`ясувати предмет позову (що конкретно вимагає позивач), підставу позову (чим він обґрунтовує свої вимоги) і зміст вимоги (який спосіб захисту свого права він обрав).

Оскільки підставою позову є фактичні обставини, що наведені у заяві, то зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Ухвалюючи оскаржувані судові рішення, суди не врахували, що позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги, а суд згідно з частиною першою статті 264 ЦПК України має визначити, яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Крім того, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, як помилково вважали суди попередніх інстанцій у цій справі.

Суд згідно з принципом jura novit curia ( суд знає закони ) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін.

При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

Аналогічні висновки зроблені у Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19).

Вказане свідчить про помилковість висновків судів попередніх інстанцій про відмову в задоволенні позову лише з тих підстав, що положення статті 1212 ЦК України, на яку позивач посилався у позовній заяві, не є підставою для задоволення позову.

Суди дійшли передчасного висновку про відмову у задоволенні позову, не застосувавши до спірних правовідносин правову норму, яка підлягає застосуванню.

Зі змісту позовної заяви вбачається, що позивач вказував на те, що відповідачі безпідставно набули коштів за орендну плату земельної ділянки, які вони не повертають.

Як встановлено судами, відповідно до довіреності, діючи як уповноважена позивачем особа, ОСОБА_2 02 жовтня 2014 року уклав з ОСОБА_4 договір оренди землі на належну позивачеві на праві власності земельну ділянку терміном на 50 років. Згідно з пунктом 9 та пунктом 11 договору орендна плата повинна сплачуватися в грошовій формі готівкою в розмірі 3 % від нормативної грошової оцінки земельної ділянки, що складає 8 089,50 грн в рік, яка повинна бути внесена до 31 грудня кожного року або може бути виплачена одноразово у повному обсязі, за весь термін дії договору оренди (а.с. 9-15).

Крім того, судами встановлено, що під час розгляду справи № 313/860/16-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4 про стягнення орендної плати за землю, розірвання договору оренди землі і повернення земельної ділянки було встановлено, що ОСОБА_4 сплатила за умовами договору орендну від 02 жовтня 2014 року плату за 2015 рік наперед в сумі 8 089,50 грн, які отримав ОСОБА_2 04 березня 2015 року на підставі виданої позивачем довіреності.

Відповідно до частини четвертої статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з правилами статті 1006 ЦК України повірений зобов`язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане у зв`язку з виконанням доручення.

За змістом зазначеної норми саме на повіреного покладено обов`язок передати довірителеві все одержане за виконаним дорученням при чому негайно.

Нотаріально посвідчена довіреність на розпорядження спірним майном та чинний договір оренди землі є достатньою та належною правовою підставою набуття майна.

З урахуванням зазначеного позовні вимоги в частині стягнення з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача орендної плати за 2015 рік у розмірі 8 089, 50 грн за договором оренди землі від 02 жовтня 2014 року підлягають задоволенню.

Позовні вимоги в частині солідарного стягнення з ОСОБА_3 задоволенню не підлягають, оскільки договір оренди укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_4 , а також з судовим рішенням у справі № 313/860/16-ц встановлено, що саме ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_4 плату за договору орендну.

Вимоги позивача про стягнення орендної плати за інший період (9 років) задоволенню не підлягають, оскільки позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідачі отримали від третьої особи орендну плату за інші 9 років на перед, як зазначено позивачем.

Також не підлягають задоволенню вимоги позивача про стягнення з відповідачів

35 626, 30 грн процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами, на підставі статті 536 ЦК України.

Відповідно до статті 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов`язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Оскільки кошти, отримані відповідачем ОСОБА_2 не є безпідставно набутими, а тому підстави для задоволення вимог позивача про стягнення процентів за користування безпідставно збереженими грошовими коштами, на підставі статті 536 ЦК України - відсутні. Суд також не може застосувати статтю 625 ЦК України, оскільки таких вимог у позовній заяві заявлено не було, а суд не може виходити за межі позовних вимог.

Також, Верховний суд звертає увагу, що позивач не позбавлений можливості звернутися до суду з позовом про стягнення коштів, отриманих відповідачами за довіреністю та за договором оренди земельної ділянки за інший період та доводити отримання таких коштів відповідачами, із залученням суб`єктів цих договірних правовідносин.

Верховний Суд, встановивши порушення судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, зробив висновок про необхідність скасування оскаржуваних судових рішень та ухвалення нового про часткове задоволення позову.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

За змістом статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважаються: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Розподіл судових витрат

Згідно з підпунктами б , в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України резолютивна частина постанови суду касаційної інстанції складається, в тому числі, із нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

За правилом частини першої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що Верховний Суд зробив висновок про ухвалення нового рішення про часткове задоволення позову, то судові витати, понесені у зв`язку із розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій, підлягають відшкодуванню пропорційно задоволеним позовним вимогам на користь позивача, зокрема, у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції у сумі 80,9 грн; у зв`язку з розглядом справи у суді апеляційної інстанції у сумі 121,35 грн; у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції у сумі 161,8 грн.

Також позивач просив суд стягнути на його користь понесенні ним витрати на правову допомогу у сумі 11 136, 00 грн.

Згідно з частинами першою-шостою статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Відповідно до частини третьої статті 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Відповідно до частини восьмої статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що ЦПК України передбачено такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру, з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи.

Аналогічні висновки щодо підтвердження витрат, пов`язаних з оплатою професійної правничої допомоги, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19), від 27 червня 2018 року у справі № 826/1216/16 (провадження № 11-562ас18), постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 753/15687/15-ц, від 26 вересня 2018 року у справі № 753/15683/15, постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 червня 2019 року у справі № 910/3929/18 та інших.

На підтвердження понесених витрат на отримання правничої допомоги до суду позивачем надано договір про надання правової допомоги від 02 квітня 2017 року, укладеного між позивачем та адвокатом Бакуменком С. А., звіт-калькуляцію на виконання угоди про надання правової допомоги від 02 квітня 2017 року від 18 грудня 2017 року, квитанції до прибуткового касового ордеру про оплату за надання правничої допомоги на загальну суму 11 136, 00 грн (а.с. 121-122, 125-127).

Виходячи з вищезазначеного, вимоги позивача про стягнення понесених позивачем витрат на надання правничої допомоги підлягають частковому задоволенню у розмірі 773,11 грн (розмір пропорційний задоволеним позовним вимогам).

Керуючись статтями 141, 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 24 січня 2018 року та постанову апеляційного суду Запорізької області від 11 липня 2018 року скасувати.

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 8 089, 50 (вісім тисяч вісімдесят дев`ять) грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати, понесені у зв`язку з розглядом справи у судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у сумі 364, 05 грн та понесені витрати на правничу допомогу у сумі 773,11 грн.

В іншій частині позову відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. М. Сімоненко

Судді: Є. В. Петров

А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

С. П. Штелик