Постанова

від 08.07.2020 по справі 200/13142/19-а

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПЕРШИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року справа №200/13142/19-а

приміщення суду за адресою: 84301, м. Краматорськ вул. Марата, 15

Перший апеляційний адміністративний суд у складі суддів: Арабей Т.Г., Геращенка І.В., Міронової Г.М., за участю секретаря судового засідання - Тішевського В.В., представника позивача - адвоката - Стряпчої І.О., діючої на підставі довіреності, представника відповідача Помалюк І.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Головного управління ДПС у Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 березня 2020 року та додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року , апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес на додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року (головуючий суддя І інстанції - Голуб В.А.), складені в повному обсязі в м. Слов`янськ Донецької області 23 березня 2020 року та 26 березня 2020 року, у справі № 200/13142/19-а за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес до Головного управління ДПС у Донецькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27 вересня 2019 року № 0000640516, -

ВСТАНОВИВ:

12 листопада 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес звернулось до Донецького окружного адміністративного суду з позовом до Головного управління ДПС у Донецькій області про визнання протиправним та скасування податкового повідомлення-рішення від 27 вересня 2019 року № 0000640516, стягнення за рахунок бюджетних асигнувань судових витрат, у т.ч. витрат на отримання професійної правничої допомоги (а.с. 4-11 т.1).

Рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 11 березня 2020 року позовні вимоги задоволено. Визнано протиправним та скасовано податкове повідомлення-рішення Головного управління ДПС у Донецькій області від 27 вересня 2019 року № 0000640516 за платежем податок на додану вартість на загальну суму 177 750, 00 грн., у тому числі за податковим зобов`язанням в сумі 142 200, 00 грн. та штрафними (фінансовими) санкціями у сумі 35 550, 00 грн., яке винесено відносно Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Експрес» . Стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Донецькій області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Експрес» судовий збір у розмірі 2 666, 25 грн. (а.с. 161-166 т.1).

Додатковим рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року стягнуто за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління ДПС у Донецькій області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Авто-Експрес» судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 5 000, 00 грн. (а.с. 185-187 т.1).

Головне управління ДПС у Донецькій області із такими судовими рішеннями не погодилось, звернулось до суду апеляційної інстанції з апеляційними скаргами, в яких, посилаючись на ненадання судом першої інстанції вірної оцінки обставинам справи, що мають значення для справи,прийняття рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права, просило скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції та ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позовних вимог позивачу відмовити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційних скарг, відповідач зазначив наступне.

Щодо суті позовних вимог та рішення суду першої інстанції апелянт вказав на: відсутність справжнього джерела походження товару, відтак, на переконання відповідача, не існувало дійсної можливості набуття її у власність, а тому відсутній факт володіння відповідним активом та розпорядження ним у суб`єкта господарювання.

Зазначив, що невідповідність сорту палива у сертифікатах хоча і не є прямим доказом, але у сукупності з отриманою податковою інформацією, проведеним аналізом по ланцюгу придбання товару та виписаних податкових накладних та виявленим недолікам у товарно-транспортній накладній дає підставу вважати формування позивачем податкового кредиту безпідставним.

Вказав на відсутність декларування контрагентом постачальником витрат на транспортування товару.

Також, за інформацією відповідача, продавець не здійснює господарської діяльності та функціонує лише для формування неправомірної податкової вигоди у покупців та відсутність контрагента продавця Товариства з обмеженою відповідальністю Регіональний будівельний союз за місцем реєстрації.

Тому апелянт вказує, що наведеним спростовується факт реальності продажу-придбання дизельного пального між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю Регіональний будівельний союз 07 жовтня 2018 року та просить у задоволенні позову відмовити. Щодо додаткового рішення та стягнення витрат на правничу допомогу податковий орган вказав, що зустрічі адвоката з директором клієнта, які відображені у звіті витраченого часу адвокат, є штучним збільшенням витрат на правничу допомогу.

Зазначив, що до складу витрат включені витрати, які не підтверджені копією книги обліку доходів і витрат самозайнятої особи (а.с. 192-195, 230-231 т.1).

Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес не погодившись із додатковим рішенням Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року подало апеляційну скаргу в якій просило суд її скасувати та присудити повну заявлену суму витрат на правничу допомогу до стягнення.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактичними та неминучими, а їх розмір обґрунтованим.

Вважає, що сума судових витрат заявлена до стягнення є спів мірною з ціною позову.

При цьому, зазначено, що чинним законодавством не встановлено чіткого алготирму внесення змін до договору, а законодавець обмежився лише конкретизуванням форми змін, які повинні буди вчинені у той же формі, що і сам договір.

Зазначив, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми договірного права.

При цьому, вважає, що суд прийняв додаткове рішення з перевищенням повноважень та вийшов за їх межі (а.с. 1-8 т.2).

Представник позивача в судовому засіданні надала пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, просила суд її задовольнити.

Представник апелянта в судовому засіданні надав пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, просив суд її задовольнити, скасувати рішення та додаткове рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції, заслухав доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, перевірив матеріали справи і обговорив доводи апеляційної скарги, перевірив юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідив правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, з наступних підстав.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що Товариство з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес (код ЄДРПОУ 33222009), місце реєстрації: 85700, Донецька обл., Волноваський район, місто Волноваха, вулиця Шевцової, будинок 26, зареєстрований у якості юридичної особи 14.10.2004 року, вид його економічної діяльності : 49.31 Пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення (а.с.64-67 т.1).

Головним управлінням ДФС у Донецькій області відповідно до підпункту 20.1.4 п.20.1 ст.20, пп.75.1.2 п.75.1 ст.75, п.78.1.4 п.78.1 ст.78, п. 82.2 ст. 82 Податкового кодексу України, на підставі наказу ГУ ДФС у Донецькій області від 06 серпня 2019 року № 1439, проведена позапланова виїзна документальна перевірка ТОВ Авто-Експрес з питань достовірності віднесення сум податку на додану вартість до податкового кредиту в декларації з податку на додану вартість по взаємовідносинам з контрагентом-постачальником ТОВ Регіональний будівельний союз (код ЄДРПОУ 33905295) за жовтень 2018 року, січень, лютий 2019 року, за результатами якої складено акт від 29 серпня 2019 року № 890/05-99-14-17/33222009

Перевіркою встановлено порушення ТОВ Авто-Експрес п.44.1 ст.44, п.198.1, пп.198.2, пп.198.3 ст. 198, п. 200.2 ст. 200 Податкового кодексу України, в результаті чого занижено позитивне значення різниці між сумою податкового зобов`язання та сумою податкового кредиту поточного звітного (податкового) періоду на суму 142 200, 00 грн., у тому числі - за жовтень 2018 року у сумі 142 200, 00 грн., що призвело до завищення податкового кредиту на суму 142 200, 00 грн., у тому числі - за жовтень 2018 року в сумі 142 200, 00 грн.( а.с.12-22,86-88 т.1).

На підставі вищевказаного акту перевірки 27 вересня 2019 року податковим органом винесено податкове повідомлення-рішення форми Р № 0000640516, яким збільшено суму податкового зобов`язання за платежем податок на додану вартість на загальну суму 177 750, 00 грн., у т.ч. за податковими зобов`язаннями в сумі 142 200, 00 грн., та штрафними (фінансовими) санкціями у сумі 35 550, 00 грн. (а.с.23, 89-90 т.1).

Позивач із зазначеним податковим повідомленням-рішенням не погодився та звернувся до суду за захистом своїх порушених прав.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов до висновку, що підстави для збільшення суми грошового зобов`язання з податку на додану вартість відсутні, а спірне податкове повідомлення-рішення підлягає скасуванню, оскільки обставини справи та докази спростовують посилання відповідача щодо відсутності реального характеру у спірних господарських правовідносинах.

Суд апеляційної інстанції погоджується з таким висновком суду першої інстанції та надаючи оцінку спірним правовідносинам, вважає за необхідне зазначити про наступне.

Відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема, визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їх адміністрування, платників податків та зборів, їх права та обов`язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов`язки їх посадових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відповідальність за порушення податкового законодавства регулюються Податковим кодексом України (далі - ПК України).

Згідно з пунктом 44.1 статті 44 Податкового кодексу України (тут і надалі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - ПК України) для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням об`єктів оподаткування та/або податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Підпунктом 14.1.181 пункту 14.1 статті 14 ПК України визначено, що податковий кредит - це сума, на яку платник податку на додану вартість має право зменшити податкове зобов`язання звітного (податкового) періоду, визначена згідно з розділом V цього Кодексу.

Відповідно до пункту 198.1 статті 198 ПК України до податкового кредиту відносяться суми податку, сплачені/нараховані у разі здійснення операцій з: а) придбання або виготовлення товарів (у тому числі в разі їх ввезення на митну територію України) та послуг; б) придбання (будівництво, спорудження, створення) необоротних активів, у тому числі при їх ввезенні на митну територію України (у тому числі у зв`язку з придбанням та/або ввезенням таких активів як внесок до статутного фонду та/або при передачі таких активів на баланс платника податку, уповноваженого вести облік результатів спільної діяльності); в) отримання послуг, наданих нерезидентом на митній території України, та в разі отримання послуг, місцем постачання яких є митна територія України; г) ввезення необоротних активів на митну територію України за договорами оперативного або фінансового лізингу.

Пункт 198.3 статті 198 ПК України встановлює, що податковий кредит звітного періоду визначається виходячи з договірної (контрактної) вартості товарів/послуг (у разі здійснення контрольованих операцій - не вище рівня звичайних цін, визначених відповідно до статті 39 цього Кодексу) та складається з сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 193.1 статті 193 цього Кодексу, протягом такого звітного періоду у зв`язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку.

Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари/послуги та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду.

За правилами пункту 198.2 статті 198 ПК України датою виникнення права платника податку на віднесення сум податку до податкового кредиту вважається дата тієї події, що відбулася раніше: дата списання коштів з банківського рахунка платника податку на оплату товарів/послуг; дата отримання платником податку товарів/послуг, що підтверджено податковою накладною.

Згідно з пунктом 198.6 статті 198 ПК України не відносяться до податкового кредиту суми податку, сплаченого (нарахованого) у зв`язку з придбанням товарів/послуг, не підтверджені податковими накладними (або підтверджені податковими накладними, оформленими з порушенням вимог статті 201 цього Кодексу) чи не підтверджені митними деклараціями, іншими документами, передбаченими пунктом 201.11 статті 201 цього Кодексу.

У разі коли на момент перевірки платника податку контролюючим органом суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим пунктом документами, платник податку несе відповідальність відповідно до цього Кодексу.

Податкові накладні, отримані з Єдиного реєстру податкових накладних, є для отримувача товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

У пункті 201.1 ст. 201 ПК України зазначено, що платник податку зобов`язаний скласти податкову накладну в електронній формі з дотриманням умови щодо реєстрації у порядку, визначеному законодавством, електронного підпису уповноваженої платником особи, та зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Згідно п. 201.8 статті 201 ПК України, право на нарахування податку та складання податкових накладних надається виключно особам, зареєстрованим як платники податку в порядку, передбаченому статтею 183 цього Кодексу.

Відповідно до п. 201.10 статті 201 ПК України, при здійсненні операцій з постачання товарів/послуг платник податку - продавець товарів/послуг зобов`язаний в установлені терміни скласти податкову накладну, зареєструвати її в Єдиному реєстрі податкових накладних та надати покупцю за його вимогою.

Податкова накладна, складена та зареєстрована в Єдиному реєстрі податкових накладних платником податку, який здійснює операції з постачання товарів/послуг, є для покупця таких товарів/послуг підставою для нарахування сум податку, що відносяться до податкового кредиту.

Підтвердженням продавцю про прийняття його податкової накладної та/або розрахунку коригування до Єдиного реєстру податкових накладних є квитанція в електронному вигляді у текстовому форматі, яка надсилається протягом операційного дня.

Відсутність факту реєстрації платником податку - продавцем товарів/послуг податкових накладних в Єдиному реєстрі податкових накладних та/або порушення порядку заповнення обов`язкових реквізитів податкової накладної, передбачених пунктом 201.1 статті 201 цього Кодексу, не дає права покупцю на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та не звільняє продавця від обов`язку включення суми податку на додану вартість, вказаної в податковій накладній, до суми податкових зобов`язань за відповідний звітний період.

Відповідно до пункту 138.2 статті 138 ПК України витрати, які враховуються для визначення об`єкта оподаткування, визнаються на підставі первинних документів, що підтверджують здійснення платником податку витрат, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачено правилами ведення бухгалтерського обліку, та інших документів, встановлених розділом II цього Кодексу.

За змістом підпункту 139.1.9 пункту 139.1 статті 139 ПК України до складу витрат не включаються витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими первинними документами, обов`язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення бухгалтерського обліку та нарахування податку.

Системний аналіз змісту вищенаведених норм ПК України свідчить про те, що в податковому обліку господарські операції мають бути підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, які містять відомості про господарську операцію, підтверджують її фактичне здійснення та понесення витрат.

За визначенням статті 1 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-XIV Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин; далі - Закон № 996-XIV) первинний документ - документ, який містить відомості про господарську операцію та підтверджує її здійснення.

Відповідно до ст. 9 Закону України від 16 липня 1999 року № 996-ХІV «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» та п.2 «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» затверджене наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за № 168/704 первинні та зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні для надання їм юридичної сили і доказовості мати такі обов`язкові реквізити:

-назву документа (форми);

-дату і місце складання;

-назву підприємства, від імені якого складено документ;

-зміст та обсяг господарської операції, одиницю виміру господарської операції;

-посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення;

-особистий підпис або інші дані, що дають змогу ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції.

Згідно п. п. 2.1 та п. п. 2.4 п. 2 «Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку» , затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 24 травня 1995 року № 88, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05 червня 1995 року за № 168/704 (далі за текстом Положення № 88), первинні документи - це письмові свідоцтва, що фіксують та підтверджують господарські операції, включаючи дозволи адміністрації (власника) на їх проведення. Первинні документи (на паперових та машинозчитувальних носіях інформації) для надання їм юридичної сили і доказовості повинні мати такі обов`язкові реквізити, як назву підприємства, установи, від імені яких складено документ; назву документа (форми), код форми; дату і місце складання; зміст господарської операції та її вимірники (у натуральному та вартісному виразі); посаду, прізвища і підписи осіб, відповідальних за дозвіл та здійснення господарської операції і складання первинного документа.

Отже, господарські операції для визначення податкового кредиту мають бути фактично здійсненими та підтвердженими належним чином оформленими первинними бухгалтерськими документами, які відображають реальність таких операцій, та мають спричиняти реальні зміни майнового стану платника податків.

Як визначено у підпункті 14.1.36 пункту 14.1 статті 14 ПК України господарська діяльність - діяльність особи, що пов`язана з виробництвом (виготовленням) та/або реалізацією товарів, виконанням робіт, наданням послуг, спрямована на отримання доходу і проводиться такою особою самостійно та/або через свої відокремлені підрозділи, а також через будь-яку іншу особу, що діє на користь першої особи, зокрема за договорами комісії, доручення та агентськими договорами.

Згідно зі статтею 1 Закону № 996-XIV господарська операція визначена як дія або подія, яка викликає зміни в структурі активів та зобов`язань, власному капіталі підприємства.

Отже, право платника податків на збільшення валових витрат та на включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту обумовлено юридичним складом, до якого входять такі юридичні факти, як придбання цим платником податків товарів (послуг) або основних фондів (та/або будування, спорудження останніх), призначених для використання в оподатковуваних операціях, що відповідають цілям його господарської діяльності; підтвердження обліковими, розрахунковими документами.

Водночас, наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, а будь-які документи (у тому числі договори, накладні, рахунки тощо) мають силу первинних документів виключно у разі фактичного здійснення платником податків господарської операції.

Якщо господарська операція фактично не відбулася, то первинні документи, складені платником податку та його контрагентом на підтвердження такої операції, не відповідають дійсності, а тому не можуть бути підставою для врахування фінансових показників господарської операції в податковому обліку платника. Це однаковою мірою стосується як витрат із податку на прибуток, так і сум податкового кредиту з податку на додану вартість, визначення сум бюджетного відшкодування.

Про відсутність реального характеру відповідних операцій можуть свідчити, зокрема, наявність таких обставин: неможливість здійснення платником податку зазначених операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна або обсягу матеріальних ресурсів, економічно необхідних для виробництва товарів, виконання робіт або послуг, нездійснення особою, яка значиться виробником товару, підприємницької діяльності, відсутність у платника податку необхідних умов для досягнення результатів відповідної підприємницької, економічної діяльності в силу відсутності управлінського або технічного персоналу, основних коштів, виробничих активів, складських приміщень, транспортних засобів, здійснення операцій з товарно-матеріальними цінностями, які не вироблялися або не могли бути вироблені в обсязі, зазначеному платником податку в документах обліку.

При цьому суд апеляційної інстанції зазначає, що кожна з вказаних вище обставин не може бути самостійним беззаперечним свідченням (доказом) відсутності реального характеру господарських операцій, проте наявність таких обставин в сукупності, що має бути встановлено судом, може свідчити на користь висновку про неможливість фактичного проведення (вчинення) господарських операцій.

При вирішенні спорів щодо правомірності формування платниками податків своїх даних податкового обліку, зокрема якщо предметом спору є достовірність первинних документів та підтвердження інших обставин реальності відображених у податковому обліку господарських операцій, суд враховує, що відповідно до вимог статті 77 КАС України, обов`язок доведення відповідних обставин у спорах між особою та суб`єктом владних повноважень покладається на суб`єкта владних повноважень, якщо він заперечує проти позову.

У разі надання контролюючим органом доказів, які в сукупності з іншими доказами у справі свідчать, що документи, на підставі яких платник податків задекларував податковий кредит та сформував витрати, містять інформацію, що не відповідає дійсності, платник податків має спростовувати ці доводи. Наведене випливає зі змісту частини першої статті 77 КАС України, згідно з якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення господарських операцій, враховуючи специфіку таких операцій та договорів, що їх регламентують, Товариство повинно мати відповідні первинні документи, які мають бути належно оформленими, містити всі необхідні реквізити, бути підписані уповноваженими особами та, які в сукупності з встановленими обставинами справи, зокрема і щодо можливостей здійснення господарюючими суб`єктами відповідних операцій з урахуванням часу, місця знаходження майна, обсягу матеріальних та трудових ресурсів, економічно необхідних для виконання умов, обумовлених договорами, мають свідчити про беззаперечний факт реального вчинення господарських операцій, що і є підставою для формування платником податкового обліку.

Судом першої та апеляційної інстанції встановлено, що між ТОВ Авто-Експрес та ТОВ Регіональний будівельний союз укладено договір купівлі-продажу № 7/2018-Т від 31 липня 2018 року, предметом якого є продаж палива (а.с.51-54 т.1).

Постачальником ТОВ Регіональний будівельний союз позивачу був виписаний рахунок № 0510В від 05 жовтня 2018 року на оплату палива дизельного у кількості 28 440,00 л всього на 853 200, 00 грн. (а.с.39 т.1).

Відповідно до видаткової накладної № 0510 від 07 жовтня 2018 року відбулось відвантаження товару, визначеного у договорі № 7/2018-Т від 31 липня 2018 року (а.с.37 т.1).

Позивачем надано як до перевірки, так і до матеріалів справи Сертифікат відповідності серії АА НОМЕР_1 000050 терміном дії до 02 квітня 2019 року та паспорт № 709 на паливо дизельне ДТ-Л-К5 сорт Є (а.с.40-41 т.1).

Транспортування дизельного пального на адресу позивача здійснювалось автотранспортом ТОВ ТИР автомобілем МАН № АЕ НОМЕР_2 , що відображено у товарно-транспортній накладній на відпуск нафтопродуктів (нафти) № 0710/2018-Д від 07 жовтня 2018 року (а.с.38 т.1).

Факт оплати за вказаним договором підтверджено платіжними дорученнями № 2595 від 09 жовтня 2018 року, № 2617 від 12 жовтня 2018 року, № 2624 від 16 жовтня 2018 року, № 2649 від 19 жовтня 2018 року, № 3817 від 11 жовтня 2018 року, № 3802 від 09 жовтня 2018 року, № 26 від 18 жовтня 2018 року, № 27 від 19 жовтня 2018 року, № 49 від 24 жовтня 2018 року (а.с.42-50 т.1).

Рух придбаного дизельного палива відображений у товарній книзі кількісного руху нафтопродуктів (нафти) від 01 жовтня 2018 року (а.с.59-61 т.1).

Позивачем надано список транспорту ТОВ Авто-Експрес , з якого вбачається, що в останнього у власності перебуває 119 транспортних засобів та 1 орендований (а.с.62-63 т.1).

Оскільки основним видом діяльності ТОВ Авто-Експрес є пасажирський наземний транспорт міського та приміського сполучення, дизельне паливо було використано в господарській діяльності позивача.

Судом встановлено, що у податковій звітності належним чином відображено господарську операцію за договором купівлі-продажу № 7/2018-Т від 31 липня 2018 року між ТОВ Регіональний будівельний союз та ТОВ Авто-Експрес , шляхом подання податкової накладної № 5 від 05 жовтня 2018 року на загальну суму 853 200, 00 грн., у тому числі ПДВ - 142 200, 00 грн. (а.с.35 зворотній бік), яка 26 жовтня 2018 року внесена продавцем до Єдиного реєстру податкових накладних № 29183 (а.с.36). Зі змісту вказаної податкової накладної вбачається, що у графі Номенклатура товарів/послуг продавця вказаний товар - дизельне паливо ЄВРО сорт Е (Дт-Е-К 5).

Як вбачається з матеріалів справи, суд апеляційної інстанції вважає лише припущеннями висновки відповідача, що зазначені вище господарські операції є нікчемними, оскільки вони спростовуються наведеними вище доказами фактичного здійснення господарської діяльності та проведення оплати за наданої послуги відповідно до умов договору. Здійснення даного виду господарської діяльності відповідає меті та предмету діяльності позивача як юридичної особи.

При цьому, спірним питанням даної справи є не факт декларування чи не декларування контрагентом позивача своїх податкових зобов`язань з ПДВ, а наявність у позивача права на формування складу податкового кредиту з ПДВ.

Суд зазначає, що жодним законом не передбачено право фіскального органу самостійно, в позасудовому порядку, визнавати нікчемними правочини і дані, вказані платником податків в податкових деклараціях.

Правові наслідки у вигляді виникнення права платника податку на формування об`єкту оподаткування податком на прибуток та податкового кредиту наступають лише у разі реального (фактичного) вчинення господарських операцій з придбання товарів (робіт, послуг) з метою їх використання в своїй господарській діяльності, що пов`язані з рухом активів, зміною зобов`язань чи власного капіталу платника, та відповідають економічному змісту, відображеному в укладених платником податку договорах, що має підтверджуватись належним чином оформленими первинними документами.

Аналіз реальності господарської діяльності повинен здійснюватися на підставі даних податкового, бухгалтерського обліку платника податків та відповідності їх дійсному економічному змісту. При цьому в первинних документах, які є підставою для бухгалтерського обліку, фіксуються дані лише про фактично здійснені господарські операції.

Наслідки для податкового обліку створює лише фактичний рух активів, що є обов`язковою умовою для формування об`єкту оподаткування податком на прибуток та податкового кредиту.

Суд зазначає, що наявність або відсутність окремих документів, як і деякі помилки чи неточності у їх оформленні, не є підставою для висновків про відсутність господарської операції, якщо з інших даних випливає, що фактичний рух активів або зміни у власному капіталі чи зобов`язаннях платника податків у зв`язку з його господарською діяльністю мали місце (відбулися), а певні недоліки в заповненні первинних документів носять оціночний характер.

Норми податкового законодавства не ставлять у залежність достовірність даних податкового обліку платника податків від дотримання податкової дисципліни його контрагентами, якщо цей платник (покупець) мав реальні витрати у зв`язку з придбанням товарів (робіт, послуг), призначених для використання у його господарській діяльності. Порушення певним постачальником товару (робіт, послуг) у ланцюгу постачання вимог податкового законодавства чи правил ведення господарської діяльності не може бути підставою для висновку про порушення покупцем товару (робіт, послуг) вимог законодавства щодо формування об`єкта оподаткування податком на прибуток та податкового кредиту, тому платник податків (покупець товарів (робіт, послуг)) не повинен зазнавати негативних наслідків, зокрема у вигляді позбавлення права на формування витрат та податкового кредиту, за можливу неправомірну діяльність його контрагентів за умови, якщо судом не встановлено фактів, які свідчать про обізнаність платника податків щодо такої поведінки контрагентів та злагодженість дій між ними.

У складі цивільного правопорушення, передбаченого ст. 228 ЦК України міститься обов`язкова ознака - специфічна мета - порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Наявність мети, включеної до складу правопорушення підлягає обов`язковому доведенню.

Мета юридичної особи має бути доведена через мету відповідного керівника - фізичної особи, яка на момент укладання угоди виконувала представницькі функції за статутом (положенням) або за довіреністю. Слід зазначити, що наявність мети зазначеної в диспозиції ст. 228 ЦК України у фізичної особи тягне кримінальну відповідальність за відповідними статтями кримінального кодексу України за скоєний злочин, замах на злочин або готування до злочину.

Такі обставини можуть бути доведені лише обвинувальним вироком.

Відповідачем не надано доказів фактів порушення конституційних прав чи свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, незаконного володіння ним внаслідок укладання та виконання позивачем та його контрагентів правочинів.

При цьому, судом встановлено, що податковими органами взагалі не перевірялися первинні документи контрагента позивача, внаслідок чого є безпідставним висновок щодо відсутності реальності господарських операцій.

Посилання відповідача на те, що нереальність господарських операцій позивача підтверджена дослідженням ланцюга постачання між контрагентом позивача та його контрагентом, які не є контрагентами позивача, є неприйнятними, оскільки при дослідженні факту здійснення господарської операції повинні оцінюватися відносини безпосередньо між учасниками тієї операції, на підставі якої сформовані дані податкового обліку, внаслідок чого не є обов`язковою передумовою для визначення податковим органом грошових зобов`язань по господарським операціям, які укладалися за ланцюгом між попередніми посередниками, через ланцюг яких декларувався рух товарів чи послуг, нібито придбаних останнім у такому ланцюгу платником податку. Відносини між учасниками попередніх ланцюгів постачань товарів та послуг не мають безпосереднього впливу на дослідження факту реальності господарської операції, вчиненої між останнім у ланцюгу постачань платником податків та його безпосереднім контрагентом.

У будь-якому випадку реалізуючи господарську компетенцію при укладенні та виконанні господарських договорів, сторони цього договору можуть вимагати від контрагента дотримання умов цих договорів, тією мірою, якою дозволяють його (їх) умови. Перекладати на сторону договору обов`язки контролю свого контрагента за межами взаємовідносин, як того вимагає податковий орган, знаходиться за межами господарської компетенції суб`єкта господарювання та не входить до прав та обов`язків платника податку, зокрема на додану вартість. Це в свою чергу у межах спірних відносин позивача як платника податку покладає додаткове не передбачене законом обтяження, що є недопустимим.

Пунктом 4.1 Договору купівлі-продажу № 7/2018-Т від 31.07.2018 року, укладеного між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю Регіональний будівельний союз передбачено перехід права власності на товар до покупця на складі покупця. Передачу пального позивачу та здійснення розрахунків за поставлене пальне підтверджують первинні документи, які оформлені належним чином та є достатніми доказами передачі товару нам виконання умов договору. Даний правочин обумовлений його виконанням: товар передано постачальником покупцеві, покупцем здійснено розрахунки за нього, до покупця перейшло право власності на товар (пальне) на складі покупця.Отже доставка товару позивачу здійснювалось його контрагентом та в повноваження позивача не входило перевірку яким транспортом та кому він належить, здійснювалась доставка придбаного палива. Отже доводи апелянта, що позивачем не доведено отримання товару з підстав не підтвердження факту перевезення товару ( дизельне пальне) у жовтні 2018 року ТОВ ТИР для замовника продавця ТОВ РБС на виконання умов договору та доставки до позивача товар на його склад, суд апеляційної інстанції не приймає та вважає їх незмістовними.

Згідно з п.44.1 Податкового кодексу України для цілей оподаткування платники податків зобов`язані вести облік доходів, витрат та інших показників, пов`язаних з визначенням податкових зобов`язань, на підставі первинних документів, регістрів бухгалтерського обліку, фінансової звітності, інших документів, пов`язаних з обчисленням і сплатою податків і зборів, ведення яких передбачено законодавством.

Суд зауважує, що технічна документація на продукцію та документи про сертифікацію не можуть бути віднесені до категорії первинних та інших, визначених чинним законодавством документів, що повинні використовуватися в бухгалтерському та податковому обліку підприємства для нарахування податкових зобов`язань, тому, відповідно, платник податку не повинен перевіряти по ланцюгу надходження сертифікатів на дизельне паливо, яке було ним придбане .

З огляду на викладене, а також враховуючи зміст та мету документальної перевірки, вказана документація не може бути предметом дослідження та контролю під час її проведення, а, отже, і підставою для відповідних висновків згідно з вимогами п.83.1, ст.83 ПКУ.

Більше того, вказані документи не містять відомостей про учасників та умови господарської операції, не можуть слугувати підтвердженням або спростуванням реальності господарської операції з поставки, оскільки вони не є документами первинного бухгалтерського або податкового обліку та в обов`язковому порядку законодавством не передбачені.

Крім того, суд зазначає, що частиною 1 статті 268 Господарського кодексу України встановлено, що якість товарів, що поставляються, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, іншій технічній документації, яка встановлює вимоги до їх якості, або зразкам (еталонам), якщо сторони не визначать у договорі більш високі вимоги до якості товарів.

Згідно з частиною 4 статті 268 Господарського кодексу України постачальник повинен засвідчити якість товарів, що поставляються, належним товаросупровідним документом, який надсилається разом з товаром, якщо інше не передбачено в договорі.

Відповідно до статті 662 Цивільного кодексу України продавець зобов`язаний передати покупцеві товар, визначений договором купівлі-продажу. Продавець повинен одночасно з товаром передати покупцеві його приналежності та документи (технічний паспорт, сертифікат якості тощо), що стосуються товару та підлягають переданню разом із товаром відповідно до договору або актів цивільного законодавства.

За змістом аналізу вказаних норм слідує, що якість товару, який поставляється повинен засвідчити саме постачальник, а не покупець.

В контексті викладеного, суд не приймає до уваги твердження апелянта про безтоварність господарських операцій внаслідок відсутності належних доказів якості поставленого товару, з огляду на те, що сертифікати відповідності не являються первинними документами, на підставі яких платник формує витрати та податковий кредит.

Також відповідач в апеляційній скарзі вказував, що до перевірки позивачем було надано контролюючому органу товарно-транспортну накладну від 07 жовтня 2018 року № 0710/2018-Д на перевезення пального, в якій визначено, що замовником послуг є ТОВ Регіональний будівельний союз , автопідприємство - ТОВ ТИР . Проте перевіркою було встановлено, що відповідно до ЄРПН у жовтні - грудні 2018 року не було зареєстровано накладних на придбання автотранспортних послуг ТОВ Регіональний будівельний союз у ТОВ ТИР .

Крім того, відповідно до товарно-транспортної накладної від 07 жовтня 2018 року перевезення здійснювалось на транспортних засобах: автомобіль МАН державний № НОМЕР_3 , зареєстрованому у базі даних автомобільного транспорту за ОСОБА_1 , причіп державний № НОМЕР_4 , зареєстрований за ОСОБА_2 . Відповідно до звіту 1ДФ Податковий розрахунок сум доходу нарахованого, сплаченого на користь фізичної особи , поданого ТОВ ТИР за 4 квартал 2018 року до податкового органу, взаємовідносини з вищезазначеними фізичного особами не декларувались. Тому представник відповідача робить висновок, що не підтверджено оренду автомобільного транспорту у жовтні 2018 року ТОВ ТИР у вищезазначених осіб.

Суд не вважає вищезазначене доказом проведення позивачем нереальної операції, оскільки відповідальність за неподання або несвоєчасне подання платником податків або іншими особами, зобов`язаними нараховувати та сплачувати податки, збори, податкових декларацій (розрахунків) передбачена п. 120.1 ст. 120 Податкового кодексу України та тягне за собою накладення штрафу на винну особу.

Проте порушення автопідприємством ТОВ ТИР податкового законодавства, у разі виявлення цього порушення, не може свідчити про безумовне не підтвердження факту перевезення товару (дизельного палива) у жовтні 2018 року ТОВ ТИР для замовника ТОВ Регіональний будівельний союз на користь покупця - ТОВ Авто-Експрес .

Відповідно до статті 61 Конституції України юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Законодавством України не передбачена відповідальність юридичної особи за зобов`язаннями іншої юридичної особи, в тому числі за податковими зобов`язаннями.

З огляду на принцип персональної відповідальності платника податку, право на податковий кредит та віднесення сум понесених витрат до складу валових витрат позивача не може ставитись у пряму залежність від додержання податкової дисципліни третіми особами.

Таким чином, недотримання контрагентом позивача податкової дисципліни має правові наслідки саме для цього контрагента, оскільки порушення платником вимог податкового законодавства тягне застосування заходів відповідальності саме до такого платника та не може негативно впливати на податковий облік інших осіб (зокрема, його контрагентів) за відсутності факту причетності останніх до таких правопорушень та за наявності факту здійснення господарської операції.

Таким чином, відповідачем не доведено наявності мети, завідомо суперечної інтересам держави і суспільства, а також існування умислу у позивача чи його контрагента, як обов`язкової ознаки для визнання правочину недійсним, оскільки факт порушення публічного порядку повинен бути доведеним певними засобами доказування.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що контролюючим органом всупереч вимог Кодексу адміністративного судочинства України не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили, що наявні у контрагентів трудові ресурси та матеріально - технічне забезпечення були недостатніми для проведення відповідних видів господарської діяльності, обумовлених укладеними договорами з позивачем, як не було доведено та надано належних доказів, які б свідчили про наявність фактів, які встановлені судом першої інстанції, однак не були враховані під час прийняття рішень, та свідчили про протиправну поведінку контрагента та про обізнаність платника податків щодо такої та злагодженості дій між ними.

Окрім того, слід зазначити, що в законодавстві відсутня норма, яка б зобов`язувала підприємство перевіряти наявність виробничих потужностей, основних засобів та формувати податковий кредит лише за їх наявності.

Згідно ст.1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого Протоколу та Протоколів 2, 4, 7, 11 до Конвенції» ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23.02.2006 року, Україна визнала джерелом права рішення Європейського суду з прав людини, а також юрисдикцію цього суду в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції. Рішення Європейського суду є частиною національного законодавства і є обов`язковим для правозастосування органами правосуддя.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що платник ПДВ не повинен нести відповідальність за зловживання, вчинені його постачальниками, якщо платник ПДВ не знав про такі зловживання і не міг знати. Добросовісний платник не має зазнавати негативних наслідків через будь-які негаразди із його контрагентом.

Аналогічних висновків Європейський суд з прав людини дійшов у справі «Бізнес Супорт Центр» проти Болгарії (2010 рік, заява № 6689/03).

Також, у справі «Інтерсплав» проти України (2007 рік, заява № 803/02), Європейський суд з прав людини у п. 38 рішення зазначив: «На думку Суду, коли державні органи володіють будь-якою інформацією про зловживання в системі відшкодування ПДВ, які здійснюються конкретною компанією, вони можуть вжити відповідних заходів з метою запобігання або усунення таких зловживань. Суд, однак, не може прийняти зауваження Уряду, стосовно загальної практики з відшкодування ПДВ за відсутності будь-яких ознак, які вказували б на те, що заявник був безпосередньо залучений в такі зловживання» .

Перевіряючи відповідність позбавлення права на податковий кредит/бюджетне відшкодування вимогам статті 1 Протоколу №1, Європейський суд з прав людини застосував принцип пропорційності. Цей принцип є складовою частиною принципу верховенства права і вимагає дотримання «справедливого балансу» між вимогами публічного інтересу та захистом прав приватних осіб, у реалізацію яких здійснюється втручання держави.

Після проведення відповідної оцінки, Європейський суд з прав людини визнав, що «справедливий баланс» не дотримується, коли платника ПДВ позбавляють права на податковий кредит/бюджетне відшкодування при відсутності доказів його залучення до протиправної діяльності, пов`язаної з незаконним отриманням бюджетного відшкодування, або доказів того, що йому було відомо/повинно було бути відомо про таку діяльність його постачальників. Відповідно, Суд констатував факт порушення статті 1 Протоколу №1, якою гарантується право на мирне володіння майном. Право на податковий кредит фактично прирівнюється до права власності на майно платника податків, відшкодування якого останній правомірно очікує від податкового органу.

Таким чином, недобросовісність платника має бути встановлена безумовними та однозначно розтлумаченими доказами, однак в порушення вимог чинного законодавства, податковою інспекцією таких доказів не наведено та не представлено, а реальність виконання господарських операцій, на підставі яких підприємством сформовано податковий кредит, не спростовано.

Отже, формування податкового кредиту з ПДВ платником податків обумовлено фактичним здійсненням операцій з придбання товарів, робіт (послуг), для подальшого використання в оподатковуваних операціях в межах господарської діяльності платника податку, і реалізується за наявності в платника належно оформлених підтверджуючих проведення господарських операцій первинних документів та в обов`язковому порядку податкових накладних.

З матеріалів справи вбачається, що відповідач, обмежившись посиланням у своєму акті на сумніви щодо реальності та можливості виконання контрагентом позивача прийнятих за договорами обов`язків з підстав отримання аналізу інформаційних баз даних Податковий блок , під час розгляду справи в судах першої та апеляційної інстанцій не надав жодного доказу на підтвердження обґрунтованості своїх висновків та не заявив жодного клопотання щодо витребування чи отримання судом таких доказів.

Фактично відповідач, заявивши про фіктивність виконання укладених позивачем угод, поклав на позивача та на суд обов`язок спростовувати ці висновки, обмеживши свою участь у розгляді справи формальним невизнанням заявленого позову.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що відповідач, який є суб`єктом владних повноважень при прийнятті оскаржуваного податкового повідомлення-рішення діяв без урахування усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія), та без дотримання принципу верховенства права, що призвело до безпідставного збільшення податкового навантаження на підприємство, відтак, спірне податкове повідомлення-рішення є таким, що підлягає скасуванню.

Відтак, рішення суду першої інстанції не підлягає скасуванню.

Щодо правомірності прийняття судом першої інстанції додаткового рішення по справі та стягнення за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрат на правничу допомогу, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 16 Кодексу адміністративного судочинства України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво в суді, як вид правничої допомоги, здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Згідно з ч. 3 ст. 132 Кодексу адміністративного судочинства України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) сторін та їхніх представників, що пов`язані із прибуттям до суду; 3) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертиз; 4) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 5) пов`язані із вчиненням інших процесуальних дій або підготовкою до розгляду справи.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з ч. 4 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

При цьому, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи (ч. 5 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до ч. 1, 6 ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не повертаючи адміністративної справи на новий розгляд, змінить судове рішення або ухвалить нове, він відповідно змінює розподіл судових витрат.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 252 Кодексу адміністративного судочинства України суд, що ухвалив судове рішення, може за заявою учасника справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

Відповідно до ст. 30 Закону України Про адвокатуру та адвокатську діяльність від 5 липня 2012 року № 5076-VI гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

На підтвердження всіх здійснених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано: договір про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року (а.с.68 т.1), додаткову угоду № 1 від 08 листопада 2019 року до договору про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року (а.с.69 т.1), звіт витраченого часу адвоката Стряпчої І.О. адвокатського об`єднання Декстра за Договором про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року, звіт витраченого часу адвоката ОСОБА_3 за Договором про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року (а.с.70 т.1), рахунок на оплату № 137 від 19 листопада 2019 року за надання правової допомоги згідно з договором б/н від 01 листопада 2019 року та додаткової угоди № 1 від 08 листопада 2019 року на загальну суму 7 200, 00 грн. (а.с.127 т.1), платіжне доручення № 3147 від 27 листопада 2019 року Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк на суму 7 200,00 грн. (а.с. 128 т.1), рахунок на оплату № 25 від 12 березня 2020 року за надання правової допомоги згідно з договором б/н від 01 листопада 2019 року та додаткової угоди № 2 від 12 березня 2020 року на загальну суму 4 650, 00 грн. (а.с.170 т.1), платіжне доручення № 3242 від 12 березня 2020 року Акціонерного товариства комерційний банк ПриватБанк на суму 4 650,00 грн. (а.с.171 т.1). Всього витрати позивача на професійну правничу допомогу склали 11 850, 00 грн.

Зі змісту договору про надання правничої допомоги № б/н вбачається, що вартість послуг адвокатського об`єднання наданих клієнту правових послуг визначається на підставі звіту витраченого часу адвоката - 1 (одна) година витраченого часу адвоката дорівнює 900,00 грн., участь адвоката у судовому засіданні складає 1 000, 00 грн. за кожне судове засідання незважаючи на його тривалість.

Зі змісту додаткової угоди № 1 від 08 листопада 2019 року до договору про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року та звіту витраченого часу адвоката за договором про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року вбачається, що адвокат ОСОБА_4 О ОСОБА_5 виконала наступний обсяг роботи:

- зустріч з директором та головним бухгалтером з метою з`ясування фактичних обставин справи та отримання пояснень стосовно предмету спору та документів, які складались/отримувались за результатами процедури адміністративного оскарження (дата/період 01 листопада 2019 року), витрачено 1,5 годину часу, вартість за одиницю - 900 грн., загальна вартість - 1 350, 00 грн.;

- аналіз законодавства, яке становить правове підґрунтя спірних правовідносин на предмет обґрунтованості позовних вимог та наявних письмових доказів. Надання правового аналізу предмету та підставам позову, вивчення судової практики та визначення переліку належних та достатніх доказів (дата/період 04 листопада 2019 року), витрачено 2 години часу, вартість за одиницю - 900 грн., загальна вартість - 1 800, 00 грн.;

- зустріч з директором клієнта з метою узгодження правової позиції та стратегії захисту, витребування письмових доказів (дата/період 04 листопада 2019 року), витрачено 0,5 години часу, вартість за одиницю - 900 грн., загальна вартість - 450, 00 грн.;

- складання позовної заяви про скасування ППР № 0000640516 від 27 вересня 2019 року (дата/період 07 листопада 2019 року).

Зі змісту додаткової угоди № 2 від 12 березня 2020 року до договору про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року та звіту витраченого часу адвоката за договором про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року вбачається, що адвокат Стряпча І.О. виконала наступний обсяг роботи:

- складання відповіді на відзив по справі № 200/13142/19-а (дата/період 11 лютого 2019 року), витрачено 1,5 години часу, вартість за одиницю - 1 100, 00 грн., загальна вартість - 1 650, 00 грн.;

- представництво інтересів клієнта у судовому засіданні в Донецькому окружному адміністративному суді по справі № 200/13142/19-а (дата 03 березня 2020 року) вартість фіксована - 1 500, 00 грн.;

- представництво інтересів клієнта у судовому засіданні в Донецькому окружному адміністративному суді по справі № 200/13142/19-а (дата 11 березня 2020 року) вартість фіксована - 1 500, 00 грн.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу, що виконання обсягу та вартості зазначених послуг виконувались під час дії договору про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року, в якому вартість робіт за одиницю 1 годину витраченого часу складала 900 грн., а представництва інтересів в суді мало фіксовану ціну -1000 гривень одне судове засідання.

Додатковою угодою № 2 від 12 березня 2020 року зміни або доповнення в цю частину договору про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року не вносились.

Додаткова угода зі зміною зазначених складових шляхом їх підвищення в додатковій угоді № 2 , була складена12 березня 2020 року, тобто після розгляду справи по суті та прийняття рішення суду( 11 березня 2020 року), що унеможливлює прийняття додаткової угоди та зміну умов договору про надання правничої допомоги під час проведення судового процесу,отже з огляду на зазначене, судом апеляційної інстанції не приймаються доводи апелянта/позивача про можливість зміни умов договору шляхом укладання додаткової угоди №2, який втратив чинність після надання послуг з правничої допомоги під час розгляду справи в суді першої інстанції.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року по справі № 922/445/19.

Апеляційний суд погоджується з доводами суду першої інстанції,що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг та умовами договору.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції. Зокрема заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, п. 269).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції, що витрати позивача на представництво його інтересів в суді у розмірі 1 500, 00 грн. за кожне судове засідання не відповідають вартості вказаної послуги, зазначеної у договорі про надання правничої допомоги № б/н від 01 листопада 2019 року.

Так, згідно з цим договором вартість представництва інтересів Клієнта у судовому засіданні (участь адвоката АО у судовому засіданні) складає 1 000, 00 грн. за кожне судове засідання незважаючи на його тривалість.

Щодо подвоєння послуги адвоката у п. 1 та п. 3 Додаткової угоди № 1 від 08 листопада 2019 року, на переконання суду апеляційної інстанції вказаний довід відповідача/ апелянта знайшов своє підтвердження частково, однаке судом першої інстанції при визначені остаточної суми витрат на правничу допомогу та її зменшенні, фактично було враховано зазначений час спілкування з керівництвом позивача для обговорення та узгодження правової позиції захисту, з огляду на що, суд апеляційної інстанції не приймає доводи апелянтів сторін щодо додаткового рішення.

З урахуванням суми позову, вимог ч. 9 ст. 139 КАС України, суд апеляційної інстанції погоджує висновок суду першої інстанції про необхідність стягнення на користь позивача 5 000, 00 грн. понесених ним судових витрат на професійну правничу допомогу за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

При цьому, суд апеляційної інстанції зазначає, що розмір витрат на правничу допомогу, заявлений позивачем, не є підставою для повного його стягнення, норми законодавства, регулюючі спірне питання, не є імперативними та не відносять такі суми (заявлені) до обов`язкового стягнення.

Відтак, посилання апелянтів щодо неправомірності додаткового рішення суду першої інстанції є незмістовними, а стягнення саме 5 000,00 грн. за правничу допомогу у даній справі є співмірними складності справи та ціни позову.

Посилання відповідача на не підтвердження судових витрат у зв`язку з ненаданням книги обліку доходів само зайнятої особи, суд апеляційної інстанції не приймає до уваги з огляду на наступне.

Фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, зобов`язані вести облік доходів і витрат від такої діяльності.

Форму та Порядок ведення Книги обліку доходів і витрат, яку ведуть фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, затверджено наказом Міністерства доходів і зборів України від 16 вересня 2013 року № 481.

Записи у Книзі виконуються за підсумками робочого дня, протягом якого отримано дохід.

Документами, які підтверджують понесені витрати, що безпосередньо пов`язані з отриманим доходом, можуть бути, зокрема, платіжне доручення, прибутковий касовий ордер, квитанція, фіскальний чек, акт закупки (виконаних робіт, наданих послуг) та інші первинні документи, що засвідчують факт оплати товарів, робіт, послуг.

Дані Книги заповнюються у гривнях з копійками та використовуються самозайнятою особою для заповнення податкової декларації про майновий стан і доходи.

Остаточний розрахунок податку на доходи фізичних осіб за звітний податковий рік здійснюється платником самостійно згідно з даними, зазначеними в податковій декларації (п. 178.6 ПКУ).

Відтак, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що дані книги обліку заповнюються на підставі платіжних доручень, прибуткових касових ордерів, квитанцій, фіскальних чеків, актів закупки (виконаних робіт, наданих послуг) та інших первинних документів. Її заповнення направлено на заповнення податкової декларації про майновий стан і доходи та розрахунок податку на доходи фізичних осіб та не є первинним документом, який несе доказову інформацію щодо оплати послуг.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що ненадання суду книги обліку не є спростуванням отриманого доходу від здійснення правової діяльності.

Окрім того, адвокат в даній справі ОСОБА_3 діє на підстави довіреності, яку видано позивачем як адвокату Адвокатського об`єднання Декстра з яким було укладено договір про надання правничої допомоги б\н від 11.-1.2019 року ( а.с.68 т.1). Отже відповідачем не доведено, що адвокат є фізичною особою, яка проводить незалежну професійну діяльність ( самозайнятою особою) та зобов`язана вести облік доходів і витрат від такої діяльності та вести Книгу обліку доходів і витрат.

При цьому, суд апеляційної інстанції не вбачає перевищення повноважень судом першої інстанції та як і порушення ним норм матеріального та процесуального права в прийнятті рішення по даній справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 308 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції розглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно п.41 висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п.29).

За змістом статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі зазначеного, суд апеляційної інстанції дійшов до висновку, що суд першої інстанції під час розгляду даної справи об`єктивно, повно, всебічно дослідив обставини, які мають суттєве значення для вирішення справи, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі, норми права які регулюють саме ці правовідносини, зроблені судом першої інстанції висновки відповідають фактичним обставинам справи та підтверджуються належними письмовими доказами, які зібрані та досліджені судом у судовому засіданні під час розгляду даної адміністративної справи, рішення та додаткове рішення суду першої інстанції у даній справі прийняті без порушення норм процесуального та матеріального права, і тому рішення та додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду необхідно залишити без змін.

Оскільки апеляційна скарга позивача на додаткове рішення суду не підлягає задоволенню, одночасно не підлягають задоволенню витрати про надання правничої допомоги на складання апеляційної скарги та інші дії з її розгляду та понесені судові витрати на зазначені послуги адвоката, оскільки вони є передчасними без надання доказів про об`єм виконаних робіт та понесених витрат позивачем.

Керуючись ст. 283, 310, 315, 316, 325, 328, 329, 331 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційні скарги Головного управління ДПС у Донецькій області на рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 березня 2020 року та додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року та апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Авто-Експрес на додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року - залишити без задоволення.

Рішення Донецького окружного адміністративного суду від 11 березня 2020 року по справі № 200/13142/19-а - залишити без змін.

Додаткове рішення Донецького окружного адміністративного суду від 26 березня 2020 року по справі № 200/13142/19-а - залишити без змін.

Вступна та резолютивна частини постанови проголошені в судовому засіданні 08 липня 2020 року.

Постанова суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку встановленому ст.328 Кодексу адміністративного судочинства України до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення та продовжується на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України щодо запобігання поширення коронавірусної хвороби (COVID-19).

Повне судове рішення складено 08 липня 2020 року.

Судді Т.Г. Арабей

І.В. Геращенко

Г.М. Міронова