Постанова

від 08.07.2020 по справі 265/8076/19

ДОНЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

22-ц/804/1987/20

265/8076/19

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 липня 2020 року м. Маріуполь

Єдиний унікальний номер 265/8076/19

Номер провадження 22-ц/804/1987/20

Донецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого судді Мальцевої Є.Є., суддів Мироненко І.П., Баркова В.М.,

секретар судового засідання: Сидельнікова А.В.,

сторони:

позивач ОСОБА_1 ,

представник позивача ОСОБА_2 ,

відповідач Товариство з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна»,

представник відповідача адвокат Гайтан Катерина Олександрівна,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у порядку спрощеного позовного провадження, з повідомленням учасників справи, апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна» на рішення Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22 квітня 2020 року, ухвалене у складі судді Мельник І.Г., у справі за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна» про поновлення на роботі, скасування наказу та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

В С Т А Н О В И В:

Представник позивача ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до відповідача ТОВ «Чайка Віліна» про поновлення на роботі позивача на посаді адміністратора, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з дня звільнення по день ухвалення судового рішення та покласти на службову особу, винну в незаконному звільненні позивача, а саме директора підприємства ОСОБА_3 обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству. В обґрунтування позовних вимог посилався на те, що 01 грудня 2016 року позивач була прийнята на роботу в ТОВ «Чайка Віліна» на посаду адміністратора. Згідно контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу від 16 липня 2019 року позивач була прийнята на військову службу за контрактом в особливий період.

Незважаючи на це, відповідач після укладення позивачкою контракту на проходження військової служби наказом від 31 липня 2019 року звільнив її з роботи на підставі п. 1 ст. 36 КЗпП України (угода сторін). Вважає звільнення незаконним, оскільки за нею, як такою, що прийнята на військову службу за контрактом, зберігаються, у тому числі місце роботи, посада і середній заробіток. 28.10.2019 року позивачкою було отримано лист без номеру та дати за підписом директора підприємства, яким повідомлено про її звільнення з посади адміністратора ТОВ «Чайка Віліна» 31.07.2019 року згідно п.1 ст.36 КЗпП України, наказ про звільнення, копію розрахунку при звільненні та повідомлено про можливість звернення до керівництва відповідача за отримання трудової книжки. Трудову книжку на руки вона отримала на підприємстві 06 листопада 2019 року та в місячний строк звернулася до суду про відновлення свого порушеного права. Вказував, що позивачка не надавала згоду про припинення трудового договору за угодою сторін, із заявами до відповідача з цього приводу не зверталася. Посилаючись на вимоги ст.237 КЗпП України просив покласти обов`язок покрити шкоду, заподіяну підприємству на службову особу, винну в незаконному звільненні позивача, а саме директора підприємства Гайдарову Г.І.

На підставі викладеного просить суд задовольнити позовні вимоги позивача у повному обсязі.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22 квітня 2020 року, з урахуванням ухвали того ж суду від 04 травня 2020 року про виправлення арифметичної помилки, позовні вимоги ОСОБА_1 до ТОВ «Чайка Віліна» про поновлення на роботі, скасування наказу та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано наказ Товариства з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна» № 2 від 31 липня 2019 року про звільнення з посади адміністратора ОСОБА_1 з 31 липня 2019 року на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на підприємстві ТОВ «Чайка Віліна» на посаді адміністратора.

Стягнуто з ТОВ «Чайка Віліна» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня звільнення, тобто з 31 липня 2019 року, по день ухвалення судового рішення, тобто 22 квітня 2020 року у розмірі 62071 гривень 02 копійки, з утриманням з цієї суми передбачених законом податків та обов`язкових платежів при її виплаті.

Стягнуто з ТОВ «Чайка Віліна» на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 768,40 гривень.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна» в дохід держави судовий збір в розмірі 768,40 гривень за вимоги немайнового характеру.

Допущено негайне виконання рішення суду у частині поновлення ОСОБА_1 на роботі та в частині стягнення з ТОВ «Чайка Віліна» на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за один місяць.

В решті позовних вимог позивача відмовлено.

Не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, відповідач, від імені та в інтересах якого діє адвокат Гайтан К.О., подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду першої інстанції скасувати, ухвалити нове рішення, яким відмовити ОСОБА_1 в задоволенні позову в повному обсязі та стягнути з позивача на користь відповідача судові витрати.

В обґрунтування скарги вказує, що суд неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, неправильно застосував норми матеріального і процесуального права, тому висновки, викладені у рішенні суду першої інстанції не відповідають обставинам справи. Рішення є незаконним та необґрунтованим, підлягає скасуванню виходячи з наступного.

Висновки суду першої інстанції щодо зупинення строків звернення до суду з позовом у зв`язку із проходженням позивачем військової служби є помилковими, оскільки зі свідчень позивача ОСОБА_1 та свідка ОСОБА_4 , які не були зазначені в рішенні суду, вбачається, що позивач дізналася про порушення своїх прав та законних інтересів 17 липня 2019 року. З вищенаведених свідчень також вбачається, що ОСОБА_1 мала намір саме звільнятися із займаної посади.

З матеріалів справи також вбачається, що позивач знала про своє звільнення ще у липні 2019 року.

Вищенаведені обставини свідчать про те, що ОСОБА_1 зловживала своїми правами, знаючи про те, що вона звільнена. Навмисно не отримувала наказ та трудову книжку.

Також суд першої інстанції в рішенні посилається на норми ч.1 ст. 263 ЦК України, однак в матеріалах справи відсутні будь які докази того, що військова частина позивача переведена у воєнний стан.

Представник відповідача в апеляційній скарзі зазначає, що висновок суду про незаконність виданого ТОВ «Чайка Віліна» наказу № 2 від 31 липня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 ґрунтується на порушеннях, зафіксованих в акті Головного управління Держпраці у Донецькій області від 21.11.2019 року, однак на час ухвалення судового рішення у даній справі, ані позивачем, ані Головним управлінням Держпраці в Донецькій області не надано постанови про притягнення відповідача до відповідальності. А відповідно до вимог чинного законодавства сам по собі акт не несе будь-яких наслідків та не підтверджує існування порушень з боку відповідача.

Суд першої інстанції в своєму рішенні не надав правової оцінки тому, що дії ОСОБА_1 повністю підпадали під дію ст. 40 КЗпП України, однак відповідач надав можливість припинити трудовий договір саме за згодою сторін. Також судом не прийнято до уваги норми ст. 23 ЗУ «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо строків військової служби та відсутності гарантії щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку за позивачем.

Від представника позивача Томашкова О.О., який діє від імені та в інтересах ОСОБА_1 , до апеляційного суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначено, що апеляційна скарга є необґрунтованою, викладені у скарзі обставини не відповідають дійсності та безпідставно перетворюють факти, які були встановлені судом на підставі наданих доказів, а рішення Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22.04.2020 року постановлене відповідно до норм діючого законодавства, є обґрунтованим, законним, а судом дотримані норми матеріального та процесуального права, та принципу верховенства права. Просить апеляційну скаргу ТОВ «Чайка Віліна» залишити без задоволення, а рішення першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників відповідача ТОВ «Чайка Віліна» - директора Гайдарову Г.І., адвоката Гайтан К.О., які підтримали доводи апеляційної скарги, просили рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про відмову в позові, заперечення представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Томашкова О.О., який просив залишити рішення суду без змін, дослідивши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, наказом ТОВ «Чайка Віліна» № 5 від 30 листопада 2016 року, ОСОБА_1 було прийнято на роботу на посаду адміністратора з 01 грудня 2016 року на умовах повного робочого часу позмінного графіку роботи з посадовим окладом згідно штатного розкладу (а.с.145-148).

Відповідно до контракту про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, укладеному між Міністерством оборони України в особі командира військової частини НОМЕР_1 та військовослужбовцем ОСОБА_1 , при цьому остання прийняла умови контракту, строком укладення на три роки, з 16 липня 2019 року (а.с. 13-14).

Наказом за № 2 від 31 липня 2019 року ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за згодою сторін, згідно п.1 ст.36 КЗпП України (а.с.149).

21 листопада 2019 року ОСОБА_2 , від імені та в інтересах ОСОБА_1 , на підставі довіреності, звернувся до Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області із позовом до ТОВ «Чайка Віліна» про поновлення на роботі, скасування наказу та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Статтею 233 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися до суду з заявою у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Колегія суддів вважає, що доводи апеляційної скарги щодо пропуску ОСОБА_1 строку позовної давності на тій підставі, що вона знала про своє звільнення ще до отримання наказу про звільнення та посилання відповідача на норми статті 261 ЦК України є помилковими, оскільки з матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 з 16 липня 2019 року перебувала на військовій службі у Збройних Силах України на підставі контракту, копію наказу про звільнення отримала 28 жовтня 2019 року. Висновок суду щодо звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом в межах строку, передбаченого трудовим законодавством, ґрунтується на нормах ст. 233 КЗпП України. Аналогічна позиція також викладена у постанові Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 292/449/17.

Таким чином судом першої інстанції в рішенні вірно встановлено, що позивач відповідно до закону звернулася до суду, а доводи апеляційної скарги, що такий строк звернення до суду для неї почався з дня, коли позивач фактично дізналася про своє звільнення, суперечать обставинам справи, оскільки відповідач свою позицію стосовно такого моменту нічим не довів. Посилання відповідача на те, що позивач в липні 2019 року отримала заробітну плату в більшому розмірі, ніж звичайно, тому повинна була б знати про звільнення, є припущенням. Крім того, у роздруківці руху коштів на рахунку в банку позивача не зазначено, що включає грошова сума, отримана на зарплатний рахунок ніяких розшифровок такий перевід грошей не містить.

Зі справи вбачається, що домовленості сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою не існувало, з боку позивача ніякого волевиявлення щодо погодження дати звільнення не було. Звільняючи позивача за пунктом 1 частини 1 статті 36 КЗпП України, відповідач обґрунтовував свої дії тим, що директор ТОВ «Чайка Віліна» виключно з добрих намірів прийняла рішення про звільнення позивачки на таких підставах, оскільки остання не виходила на роботу. Тобто підприємство, розуміючи, що ст.40 КЗпП може вплинути на подальшу долю працівника, надало можливість припинити трудовий договір саме за згодою сторін.

Однак судом встановлено, що між ОСОБА_1 (працівником) та ТОВ «Чайка Віліна» (роботодавцем) не було досягнуто згоди з усіх основних умов угоди про припинення раніше укладеного між ними трудового договору, оскільки не було волевиявлення позивача на таке звільнення (відсутня її заява) та не був узгоджений конкретний строк, з якого договір припиняється.

Дані порушення були зафіксовані і в акті Головного управління Держпраці у Донецькій області від 21.11.2019 року, під час проведення інспекційного відвідування юридичної особи ТОВ «Чайка Віліна», за заявою ОСОБА_1 щодо порушення трудового законодавства (а.с.27 звр.-30; 115-130).

З урахуванням наведеного суд прийшов до переконання про незаконність виданого ТОВ «Чайка Віліна» наказу № 2 від 31 липня 2019 року про звільнення ОСОБА_1 з посади адміністратора з 31 липня 2019 року на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України.

З таким висновком неможливо не погодитися.

Доводі апеляційної скарги, що акт інспекційного відвідування Держпраці не підтверджує фактів порушення трудового законодавства, не є слушними. Колегія суддів вважає, що даний акт є одним з належних доказів, на підставі якого суд дійшов висновку про наявність порушень трудового законодавства з боку відповідача. Судом першої інстанції з матеріалів справи та всіх наданих доказів в сукупності встановлено, і це не відповідачем не заперечується, що домовленості сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою не існувало, з боку позивача ніякого волевиявлення щодо погодження дати звільнення, не було. Твердження відповідача про мотив прийняття ним рішення про звільнення позивача саме на підставі нібито угоди сторін не спростовують висновків суду.

Також посилання відповідача в апеляційній скарзі на те, що між сторонами була усна згода про звільнення є припущеннями та не підтверджені належними доказами.

Неможливо погодитися й з доводами апеляційної скарги, що оскільки позивачем укладено контракт строком на три роки, то гарантії щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку чинним законодавством не передбачені, оскільки така позиція спростовується наступним.

Згідно з п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України підставами припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 цього Кодексу.

Частиною третьою статті 119 КЗпП України передбачено, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оборону України» особливий період, це період, що настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Законом України від 17 березня 2014 року був затверджений Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію», який набрав чинності 18 березня 2014 року. Таким чином, з 18 березня 2014 року в Україні почав діяти особливий період.

Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 15 «Про часткову мобілізацію», затвердженим Законом України від 15 січня 2015 року, який набрав чинності 20 січня 2015 року, оголошено проведення часткової мобілізації, доведено до відома керівників органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій усіх форм власності, що згідно зі статтею 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», статтею 119 КЗпП України за громадянами України, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, закріплені гарантії щодо збереження за ними місця роботи (посади).

Згідно з висновком Верховного Суду в постанові від 25 квітня 2018 року у справі № 205/1993/17-ц особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Рішень про демобілізацію усіх призваних військовослужбовців та переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Частиною 2ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частиною третьою та четвертою статті 119 КЗпП України, а також частиною першою статті51, частиною п`ятою статті53, частиною третьою статті57, частиною п`ятою статті61 Закону України «Про освіту».

Також слід зазначити, що в контракті, копія якого міститься в матеріалах справи (том 1 а.с. 14), безпосередньо зазначено, що контракт укладено під час дії особливого періоду.

Отже, враховуючи вищезазначене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що за ОСОБА_1 , яка з 16 липня 2019 року прийнята на строкову військову службу у військову частину НОМЕР_1 , на підставі ч.3 ст.119 КЗпП України має зберігатися місце роботи, посада і середній заробіток в ТОВ «Чайка Віліна», в якому вона працювала на час прийняття на військову службу.

Виходячи з викладеного, з доводами апеляційної скарги про незаконність рішення погодитися неможливо.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно ст. 264 ЦПК України, саме під час ухвалення рішення суд вирішує, чи мали місце обставини справи, якими обґрунтовуються вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; ) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; як розподілити між сторонами судові витрати; ) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Оскаржене рішення відповідає таким критеріям і є достатньо мотивованим.

Отже, судом у відповідності до норм процесуального закону, з урахуванням вимог відповідних норм матеріального права, вирішено спір у відповідності до встановлених під час розгляду справи обставин і на підставі наданих доказів, а доводи апеляційної скарги про необґрунтованість і незаконність рішення, нічим з правової точки зору не мотивовані, зводяться до незгоди з рішенням. Доводи апеляційної скарги про порушення судом норм процесуального права підтвердження не знайшли під час перегляду рішення в суді апеляційної інстанції.

Таким чином, колегія суддів вважає, що судове рішення ухвалене з додержанням вимог матеріального і процесуального права, а наведені в апеляційній скарзі доводи не відносяться до тих підстав, з якими закон пов`язує можливість прийняття рішення відносно скасування чи зміни оскарженого рішення, і висновків суду не спростовують, тому в їх задоволенні належить відмовити на підставі статті 375 ЦПК України. Відповідно, не підлягають відшкодуванню витрати відповідача зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-382 ЦПК України, колегія суддів

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Чайка Віліна» залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м.Маріуполя Донецької області від 22 квітня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду за наявності передбачених ст. 389 ЦПК України підстав протягом тридцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови складений 10 липня 2020 року.

Судді :

Є.Є. Мальцева

В.М. Барков

І.П. Мироненко