Постанова

від 08.07.2020 по справі 640/19956/18

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/19956/18 Суддя (судді) першої інстанції: Патратій О.В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 липня 2020 року м. Київ

Колегія суддів Шостого апеляційного адміністративного суду у складі: головуючого-судді: Черпіцької Л.Т. суддів:Глущенко Я.Б., Собківа Я.М., за участю секретаря:Закревської І.Л., Представник позивачаПравдюк П.А., Представник відповідача Дегтяров В., розглянувши у відкритому судовому засіданні, апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 на рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 січня 2020 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України, Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області про визнання протиправними та скасування рішення та зобов`язання повторно розглянути заяву, -

В С Т А Н О В И Л А:

Громадянин Афганістану ОСОБА_1 звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України та Управління Державної міграційної служби в Київській області, в якому, просив:

- визнати неправомірним та скасувати Наказ Управління ДМС України в Київській області № 251/1 від 01.08.2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану, ОСОБА_1 ;

- визнати неправомірним та скасувати Рішення Державної міграційної служби України № 88-18 від 12.11.2018р. про відхилення скарги на рішення Управління ДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту;

- зобов`язати Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану, ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, відповідно до вимог чинного законодавства..

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 січня 2020 року відмовлено у задоволенні позову.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності встановлених підстав вважати, що в разі повернення до Ісламської Республіки Афганістан буде існувати загроза життю, безпеці, свободі, фізичній недоторканості позивача та інші суттєві порушення прав людини або позивач зіткнеться з серйозною та індивідуальною загрозою життю або особистості виключно в силу самого факту перебування на території Ісламської Республіки Афганістан. Аналізуючи матеріали особової справи позивача, суд першої інстанції встановив наявність суттєвих розбіжностей в описі наведених позивачем подій. А також врахував, що до приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.

Не погоджуючись з прийнятим рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги.

У відзивах на апеляційну скаргу відповідачі, посилаючись на те, що вимоги апеляційної скарги є необґрунтовані та не можуть бути задоволені, просять в її задоволенні відмовити, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Відповідно до частини 1 статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи апеляційної скарги, з урахуванням її доводів лише про незгоду з оскаржуваним рішенням в задоволеній частині позовних вимог, та перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджується матеріалами справи, що ОСОБА_1 народився ІНФОРМАЦІЯ_1 у місті Кабул (Ісламської Республіки Афганістан), громадянин Ісламської Республіки Афганістан, за національністю таджик, за віросповіданням мусульманин (Іслам, суніт), освіта вища у 2000 році закінчив Кабульський університет, отримавши диплом про вищу освіту за спеціальністю - журналістика, після чого займався журналістською діяльністю на приватному телеканалі Нурін у місті Кабул в період з 2010 року по 2015 рік, одружений та має 6 дітей.

Відповідно до матеріалів особової справи - ОСОБА_1 , позивач залишив Афганістан 28.05.2018 повітряним сполученням. 05.07.2018 позивач прибув до України автомобільним сполученням з Казахстану, перетин кордону здійснив таємно, пішки.

12.07.2018 позивач звернувся із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, до Управління Державної міграційної служби України в Київській області (далі - УДМС). Основною причиною звернення за захистом позивачем було вказано побоювання за своє життя через свою журналістську діяльність.

Позивачу було видано Повідомлення № 108 від 01.08.2018 року про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. Дане повідомлення було прийнято на підставі наказу ДМС України в Київській області № 251 від 01.08.2018р., яке в свою чергу було прийнято на підставі письмового висновку Управління ДМС України в Київській області від 01.08.2018р. справа № 2018 KV 0141 (належним чином засвідчені копії в матеріалах справи).

Відмову було вмотивовано необґрунтованістю поданої заяви, а саме, відсутністю побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, а також недоведеністю загрози життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо мене смертної кари, або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність поводження чи покарання.

На вказане рішення позивачем було подано скаргу, яка рішенням Державної міграційної служби України № 88-18 від 12.11.2018р. відхилена.

Відповідно до матеріалів особової справи, у заяві про надання статусу біженця позивач вказав, що у 2016 році під час його відсутності за місцем власного проживання (знаходився на весіллі) до нього додому прийшли невідомі люди, які цікавились його місцезнаходженням та здійснили обшук його будинку, який проводився насильно від якого налякали інших членів сім`ї і, які знаходились на той час вдома та не знайшовши Позивача, зникли у невідомому напрямку.

Також відповідно до матеріалів особової справи, зокрема, протоколу співбесіди, позивач повідомив, що 05.08.2017 коли він поїхав зі старшим сином на весілля в місто Кабул, незнайомі особи не знайшовши Позивача у будинку вбили його батька. Дружина повідомила йому, щоб він не повертався додому, що він і зробив проживши 273 дні у свого приятеля. Потім виставив свій будинок на продаж, винаймаючи інше житло в іншому районі міста Кабул. Після продажу власного будинку позивач на виручені кошти знайшов провідників та відправився до іншої країни.

Судом першої інстанції також було встановлено, що у скарзі позивача, поданої на Наказ Управління ДМС України в Київській області № 251/1 від 01.08.2018, зазначена вже зовсім інша інформація про те, що позивач у 2016 році написав статтю у приватну газету Бехгашт , в якій відкрито описав складну ситуацію в Афганістані, після цього йому почали надходити погрози. Також про зазначену ситуацію з проникненням у будинок позивач зазначає, що переховувався після інциденту 10 днів у брата. Він писав заяву у поліцію та інших державних органів, проте не отримав жодної відповіді.

З матеріалів особової справи вбачається, що позивач не зміг чітко обґрунтувати, яка саме небезпека може очікувати на нього у випадку повернення до країни громадянської належності. Під час співбесіди на питання, чи зазнавав він переслідувань та чи отримував погрози в країні постійного проживання, позивач надав негативну відповідь. У наданих поясненнях позивач зазначав, що ніколи не переслідувався за ознаками раси, національності, віросповідання, громадянства, належності до певної соціальної групи або наявності певних політичних поглядів. А з матеріалів особової справи вбачається, що у позивача відсутні ознаки, що можуть вказувати на наявність у заявника проблем з представниками державних органів країни громадянської належності, можливість переслідування його близьких родичів за конвенційними ознаками. При цьому, позивач не навів жодних обґрунтувань щодо наявності розбіжності в висловлюваннях позивача та записаних висловлювань позивача представником ДМС українською мовою.

ОСОБА_1 належним чином не обґрунтував власну заяву в контексті наявності в нього ознак, передбачених пунктами 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону. Так, твердження позивача носять загальний характер, не містять належної аргументації та деталізації, суперечливі та непослідовні. Також, позивач не зміг повідомити обставини, які б вказували, що причини його виїзду за межі країни громадянської належності пов`язані з ймовірними переслідуваннями за ознаками визначення статусу біженця або особи, яка потребує додатковою захисту.

Також позивачем не було зазначено обставин, які б підтверджували можливість застосування по відношенню до нього або його близьких родичів не вибіркового насилля в ситуації внутрішнього конфлікту. За матеріалами особової справи позивача не спостерігаються елементи переслідування або дискримінації особи в країні громадянської належності. Стосовно позивача ніколи не висувалися офіційні звинувачення в країні громадянської належності.

До приїзду в Україну позивач перебував на території третіх безпечних країн (Казахстан) і мав нагоду звернутися з приводу отримання відповідного статусу до органів державної влади цих країн.

Дослідивши наявні у справі докази, проаналізувавши доводи, міркування та заперечення сторін, оцінивши їх у сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що при прийняті оскаржуваних рішень відповідачі не надали достатньої уваги питанням, які потребують з`ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Нормативно-правовим актом, який визначає порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні, є Закон України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту".

У відповідності до пункту 1 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" біженцем є особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

При цьому, особа, яка потребує додаткового захисту - особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання або загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини і не може чи не бажає повернутися до такої країни внаслідок зазначених побоювань (пункт 13 частини першої статті 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Згідно з частинами першою та другою статті 5 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, перетнула державний кордон України в порядку, встановленому законодавством України, повинна протягом п`яти робочих днів звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Особа, яка з наміром бути визнаною біженцем в Україні або особою, яка потребує додаткового захисту, під час в`їзду в Україну незаконно перетнула державний кордон України, повинна без зволікань звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

У силу статті 6 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" не може бути визнана біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, особа: яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві; яка вчинила злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, якщо таке діяння відповідно до Кримінального кодексу України належить до тяжких або особливо тяжких злочинів; яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об`єднаних Націй; стосовно якої встановлено, що умови, передбачені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, відсутні; яка до прибуття в Україну була визнана в іншій країні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту; яка до прибуття в Україну з наміром бути визнаною біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених із сім`ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їх нащадків (дітей, онуків).

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає заявникові довідку про звернення за захистом в Україні та реєструє заявника. Протягом п`ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в заяві, та інші документи, вимагає додаткові відомості та приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання (частина перша статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом уповноваженої посадової особи центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту (частина четверта статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

У силу частини шостої статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв`язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.

У разі використання особою права на оскарження центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, до прийняття рішення за скаргою залишає на зберігання документи, що посвідчують особу заявника, та інші документи (частина восьма статті 8 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

Рішення, що приймаються центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту, щодо визнання іноземця або особи без громадянства біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення про втрату чи позбавлення статусу біженця або додаткового захисту, про скасування рішення про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, можуть бути оскаржені в установленому законом порядку та в установлені цим Законом строки до суду (частина друга статті 12 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту").

В ході апеляційного розгляду колегією суддів встановлено, що позивач в заяві-анкеті зазначав, що у 2016 році, після написання статті в газеті про чиновника парламенту у Кабулі, у нього почались постійні проблеми та погрози. Одного разу він був на весіллі зі старшим сином, куди прийшли невідомі люди, шукаючи його. Після цього він не повертався додому та змушений був переховуватися до моменту виїзду.

Надання подібних пояснень вбачається з судових рішень, винесених стосовно сина позивача та дружини сина останнього.

При цьому, рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 02.07.2019 у справі №640/4591/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 23.10.2019, задоволено позов Громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , який, в свою чергу, є сином позивача у даній справі. Названим рішенням визнано протиправним та скасовано наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області №316 від 25 вересня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також рішення Державної міграційної служби України №15-19 від 14.02.2019. Зобов`язано Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби країни в місті Києві та Київській області повторно розглянути заяву громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 про визнання біженцем.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 07.06.2019 у справі №640/4592/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 13.11.2019, також був задоволений позов громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 , яка є невісткою позивача. Вказаним рішенням визнано протиправними та скасовані наказ Головного управління Державної міграційної служби в місті Києві №318 від 25 вересня 2018 року про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту та рішення Державної міграційної служби України про відмову у задоволенні скарги №14-19 від 14.02.2019. Зобов`язано Головне управління Державної міграційної служби в місті Києві повторно розглянути заяву громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 про визнання біженцем.

Як вбачається з наведених судових рішень, суди не погодились з доводами відповідачів про суттєві розбіжності в описі вказаних подій з боку громадянина Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_1 , громадянки Ісламської Республіки Афганістан ОСОБА_2 та їх родичів, які відповідачами були покладені в основу прийнятих ними рішень, оскільки надавали підстави вважати історію переслідування необґрунтованою та цілком вигаданою, а заяви необґрунтованими.

При цьому, з судового рішення, прийнятого стосовно невістки позивача, вбачається дослідження судом матеріалів особової справи позивача у даній справі (о/с № 2018KV0141) в сукупності з інформацією стосовно невістки позивача.

В той же час, з поданих суду першої інстанції додаткових пояснень (а.с. 124) вбачається наведення позивачем обставин щодо наявності судових рішень не лише відносно його старшого сина та невістки, але й відносно його дружини та дітей.

Вказані обставини залишились поза межами дослідження суду першої інстанції.

Згідно з пунктом 5 статті 4 Директиви Ради Європи щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту, що надається від 27 квітня 2004 року № 8043/04 заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:

- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;

- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;

- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними і не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;

- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;

- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.

При розгляді справ щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового захисту, примусового видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов`язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні, необхідно враховувати, що інформація про країну походження належить до загальновідомої інформації. Відповідно до положень Кодексу адміністративного судочинства України обставини, визнані судом загальновідомими, не потрібно доказувати.

Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно бути перешкодою в прийнятті заяви чи прийнятті об`єктивного рішення щодо статусу біженця та особи, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, з урахуванням принципу офіційності, якщо такі твердження збігаються з відомими фактами та загальна правдоподібність яких є достатньою.

Також, слід зазначити, що відповідно до пунктів 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.

Згідно із пунктом 195 Керівництва у кожному окремому випадку всі необхідні факти повинні бути надані в першу чергу самим заявником, і тільки після цього, особа, уповноважена здійснювати процедуру надання статусу біженця, повинна оцінити всі твердження і достовірність переконань заявника.

Відповідно до п. 196-197 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця, обов`язок надавати докази лежить на заявнику, однак, задача встановлення та відпрацювання відповідних фактів вирішується разом з перевіряючою особою. В деяких випадках саме перевіряюча особа має використовувати засоби, якими вона володіє, щоб зібрати усі необхідні докази, які підтверджують клопотання. Проте, навіть цей незалежний пошук не завжди може бути успішним і можуть бути заяви, які неможливо підтвердити доказами. В таких випадках, якщо викладене заявником здається правдоподібним то перевіряючий повинен тлумачити сумніви на користь заявника. Таким чином, вимога надати докази не повинна сприйматися занадто буквально, через складність зробити це в тій ситуації, в якій знаходиться особа, яка клопоче про надання статусу біженця.

УВКБ ООН у своїй позиції Про обов`язки та стандарти доказів в заявах біженців від 16 грудня 1998 року зазначає, що факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов`язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.

Колегія суддів, виправляючи процесуальну помилку суду першої інстанції, за результатами дослідження особової справи позивача о/с № 2018KV0141 було встановила, що в заяві-анкеті позивач зазначив про наявність членів сім`ї: дружина - ОСОБА_3 , неповнолітні діти - ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

В протоколі співбесіди зазначено що позивач на території України проживає разом з дружиною та дітьми (п`ять осіб), а також старший син - ОСОБА_1 та невістка - ОСОБА_2 .

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 19.07.2019 у справі №640/19955/18 задоволено адміністративний позов ОСОБА_3 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах своїх неповнолітніх дітей ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 .

Визнано протиправним і скасовано наказ Управління Державної міграційної служби України в Київській області від 01.08.2018 №251/2 про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, громадянки Афганістану ОСОБА_3 .

Визнано протиправним і скасовано рішення Державної міграційної служби України від 12.11.2018 №89-18 про відхилення скарги.

Зобов`язано Державну міграційну службу України повторно розглянути заяву громадянки Афганістану ОСОБА_3 про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Викладене вказує на те, що відповідачами під час складення висновків, на підставі яких прийнято оскаржувані рішення, по-перше, не здійснено вичерпної оцінки громадянина-іноземця за усіма критеріями відповідно до п. 13 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту", зокрема щодо дослідження ситуації в країні походження позивача та співвідношення такої інформації із змістом заяви та відомостями, отриманими під час співбесіди із заявником, а тому є передчасними посилання відповідачів на очевидну необґрунтованість заяви.

По-друге, належним чином не досліджено та не надано оцінки обставинам, що можуть призвести до втручання в право на сімейне життя позивача. А також не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що таке втручання є необхідним у демократичному суспільстві.

Колегією суддів таких обставин не встановлено.

Відповідно до статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Україною Законом № 475/97-ВР від 17.07.1997, кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Отже, обираючи спосіб захисту порушеного права, слід зважати й на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати заявникові такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності небезпідставної заяви за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (п. 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі ОСОБА_6 проти України від 5 квітня 2005 року (заява № 38722/02)).

Отже, ефективний засіб правого захисту у розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату; винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації, не відповідає розглядуваній міжнародній нормі.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що при прийняті оскаржуваних рішень відповідачі не надали достатньої уваги питанням, які потребують з`ясуванню, та, відповідно, дають можливість достеменно дійти висновку про очевидну необґрунтованість заяви громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, в тому числі пересвідчитись у пропорційності втручання в право на сімейне життя останнього.

На переконання суду, відповідачі діяли без урахування всіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, без дотримання необхідного балансу між будь - якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілям на досягнення яких спрямоване це рішення.

Зважаючи на встановлені судом апеляційної інстанції обставини, колегія суддів не вбачає підстав для залишення оскаржуваного судового рішення без змін.

За змістом частини 1 статті 317 КАС України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Відповідно до пункту 2 частини 1 статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право скасувати судове рішення частково і ухвалити нове судове рішення у відповідній частині або змінити судове рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку, що оскаржуване рішення підлягає скасуванню.

Керуючись статтями 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів,

П О С Т А Н О В И Л А :

Апеляційну скаргу громадянина Афганістану ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 13 січня 2020 року скасувати та ухвалити постанову, якою адміністративний позов задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ управління Державної міграційної служби України в Київській області № 251/1 від 01.08.2018 Про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту громадянина Афганістану ОСОБА_1 .

Визнати протиправним та скасувати рішення Державної міграційної служби України № 88-18 від 12.11.2018 про відхилення скарги на рішення Управління ДМС України в Київській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.

Зобов`язати управління Державну міграційну служби України повторно розглянути заяву громадянина Афганістану ОСОБА_1 про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, з урахуванням висновків суду, викладених у цьому судовому рішенні.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови виготовлено 13 липня 2020 року. Головуючий суддя:Л.Т. Черпіцька Судді:Я.Б. Глущенко Я.М. Собків