Рішення

від 09.07.2020 по справі 910/1304/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.07.2020Справа № 910/1304/20 Господарський суд міста Києва у складі судді Полякової К.В., за участі секретаря судового засідання Саруханян Д. С., розглянувши за правилами загального позовного провадження матеріали

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Насіння"

до 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Роско Груп", 2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Роско Трейд"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Товариство з обмеженою відповідальністю "Колос-Агро"

про визнання недійсним договору

за участі представників:

від позивача: Мартиненко О.О., адвокат,

від відповідачів: не з`явилися,

від третьої особи: не з`явився,

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Насіння" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Роско Груп" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Роско Трейд" про визнання недійсним укладеного між відповідачами договору про відступлення права вимоги від 21.08.2019 № 21-7/08/19, оскільки останній фактично є договором факторингу та суперечить положенням статей 203, 215, 1077, 1079 Цивільного кодексу України.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.02.2020 вказану позовну заяву залишено без руху та надано строк на усунення її недоліків.

12.02.2020 через відділ діловодства та документообігу суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків позовної заяви.

Ухвалою суду від 14.02.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання. Також вказаною ухвалою витребувано у відповідачів документи.

Ухвалою суду від 19.03.2020 у відповідачів повторно витребувано документи та зауважено на обов`язковості виконання судових рішень, що в протилежному випадку є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Ухвалою суду від 16.04.2020 та 21.05.2020 суд повторно витребував документи у відповідачів та третьої особи.

05.06.2020 через відділ діловодства та документообігу суду від третьої особи надійшли витребувані судом документи: договір про відступлення права вимоги від 21.08.2019 № 21-7/08/19 та договір поставки від 10.04.2019 № РВ-31 (у копіях).

У процесі розгляду справи відповідачам рекомендованими листами із повідомленням про вручення на адреси місцезнаходження відповідачів, зазначені в позовній заяві та Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Проте конверти із копіями ухвал, у тому числі про відкриття провадження у справі, повернуті на адресу суду підприємством поштового зв`язку без вручення відповідачам у зв`язку із вибуттям товариства/закінченням терміну зберігання даних відправлень.

За приписами частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

При цьому, судом також враховано, що згідно з частинами 1, 2 статті 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (частина 1 статті 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Таким чином, відповідачі мали право та можливість ознайомитися з ухвалами суд у Єдиному державному реєстрі судових рішень (www.reyestr.court.gov.ua).

За частиною 2 статті 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Аналогічна норма міститься у частині 9 статті 165 ГПК України.

Оскільки відповідачі не скористалися своїми правами на подання відзивів, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів частини 9 статті 165 та частини 2 статті 178 ГПК України.

Дана справа розглянута з урахуванням пункту 4 розділу Х прикінцевих положень ГПК України.

Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

06.03.2019 між позивачем та відповідачем-1 укладено договір № 2-0603/пр727, за умовами якого продавець зобов`язується в строки, визначені договором, передати у власність покупця насіння сільськогосподарських культур та/або засоби захисту рослин, а покупець зобов`язується прийняти товар і оплатити його вартість.

Оскільки відповідач-1 свої зобов`язання з оплати поставленого товару за договором від 06.03.2019 № 2-0603/пр727 не виконав, позивач звернувся з відповідною позовною заявою до суду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 23.09.2018 у справі № 910/7396/19, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.01.2020, задоволено позовні вимоги про стягнення з відповідача-1 1641614,36 грн. основного боргу, 134831,22 грн. пені, 328322,88 грн. штрафу та 11394,90 грн. трьох процентів річних.

У подальшому позивачу стало відомо про укладення між відповідачами договору про відступлення права вимоги від 21.08.2019 № 21-7/08/19.

Згідно з пунктом 1.1 оспорюваного правочину відповідач-1, як первісний кредитор, передає належне йому право вимоги згідно з договором поставки від 10.04.2019 № РВ-31 (основний договір), укладеним між відповідачем-1 та третьою особою (боржником), а відповідач-2 приймає право вимоги, що належить відповідачу-1 за основним договором.

Відповідно до пункту 1.2 спірного договору відповідач-2 займає місце відповідача-1 в усіх без винятку зобов`язаннях, що виникли з основного договору, у тому числі щодо вимоги оплати основної заборгованості за поставлений боржнику товар у сумі 413982,25 грн., а також сплати боржником пені, штрафу, інфляційного збільшення ціни товару, збільшення ціни товару внаслідок курсової різниці і т.і.

За передане право вимоги до боржника за основним договором відповідач-2 сплачує відповідачу-1 суму в розмірі основної заборгованості боржника, а саме: 413982,25 грн. (пункт 2.1 договору).

Пунктом 2.2 договору встановлено, що відповідач-2 зобов`язується протягом 10 банківських днів після підписання цього договору перерахувати платіжним дорученням на поточний рахунок клієнта грошову суму, визначену пунктом 2.1 договору.

Звернувшись із даним позовом до суду позивач зазначив, що укладений між відповідачами договір фактично є договором факторингу, а не договором цесії. При цьому даний договір порушує право позивача на отримання оплати за договором від 06.03.2019 № 2-0603/пр727, так як призводить до виведення з активів відповідача-1 ліквідної дебіторської заборгованості та унеможливлення звернення стягнення на таку заборгованість. Відтак, уклавши оспорюваний правочин, відповідач-1 унеможливив виконання рішення Господарського суду міста Києва від 23.09.2018 у справі № 910/7396/19.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами 1, 2 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.

Правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним (ч.1 ст.227 ЦК України).

У пункті 1 частини 1 статті 512 та статті 514 ЦК України вказано, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У статті 350 Господарського кодексу України закріплено, що банк має право укласти договір факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги), за яким він передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони за плату, а друга сторона відступає або зобов`язується відступити банку своє право грошової вимоги до третьої особи. Загальні умови та порядок здійснення факторингових операцій визначаються Цивільним кодексом України, цим Кодексом, іншими законодавчими актами, а також нормативно-правовими актами Національного банку України та національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Згідно зі статтею 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Визначення факторингу міститься у ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до якої факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Пунктом 1 розпорядження Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг від 06.02.2014 № 352 Про віднесення операцій з фінансовими активами до фінансових послуг та внесення змін до розпорядження Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України від 03.04.1999 №231 до фінансової послуги факторингу віднесено сукупність таких операцій з фінансовими активами (крім цінних паперів та похідних цінних паперів): фінансування клієнтів - суб`єктів господарювання, які уклали договір, з якого випливає право грошової вимоги; набуття відступленого права грошової вимоги, у тому числі права вимоги, яке виникне в майбутньому, до боржників за договором, на якому базується таке відступлення; отримання плати за користування грошовими коштами, наданими у розпорядження клієнта, у тому числі шляхом дисконтування суми боргу, розподілу відсотків, винагороди, якщо інший спосіб оплати не передбачено договором, на якому базується відступлення.

Аналіз частини 1 статті 1077 ЦК України, статті 350 ГК України, частини 5 статті 5 Закону України "Про банки і банківську діяльність", пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" свідчить про те, що суб`єктний склад договору факторингу має три сторони: клієнта, яким може бути фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності (частина 2 статті 1079 ЦК України), фактора, яким може бути банк або інша банківська (фінансова) установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції (частина 3 статті 1079 ЦК України) та боржника, тобто набувача послуг чи товарів за первинним договором.

Щодо розмежування договорів відступлення права вимоги та факторингу за метою їх укладення слід враховувати, що згідно з пунктом 5 частини 1 статті 1 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

У розумінні пункту 11 частини 1 статті 4 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" факторинг є фінансовою послугою.

Отже, метою укладення договору відступлення права вимоги є безпосередньо передання такого права, тоді як метою договору факторингу є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника.

При цесії право вимоги може бути передано як за плату, так і безоплатно. За договором факторингу відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату.

Ціна договору факторингу визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги. Розмір винагороди фактора може встановлюватись по-різному, наприклад, у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю.

Якщо право вимоги відступається "за номінальною вартістю" без стягнення фактором додаткової плати, то в цьому випадку відносини факторингу відсутні, а відносини сторін регулюються загальними положеннями про купівлю-продаж з урахуванням норм стосовно заміни кредитора у зобов`язанні (частина 3 статті 656 ЦК України).

Договір факторингу спрямований на фінансування однією стороною другої сторони шляхом надання в її розпорядження певної суми грошових коштів. Вказана послуга за договором факторингу надається фактором клієнту за плату, розмір якої визначається договором. При цьому, сама грошова вимога, передана клієнтом фактору, не може розглядатись як плата за надану останнім фінансову послугу.

Плата за договором факторингу може бути у формі різниці між реальною ціною вимоги і ціною, передбаченої в договорі, право вимоги за яким передається.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 13.04.2016 у справі №910/8670/15-г (3-226гс16), у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі №910/6659/17 та у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 03.04.2019 у справі №591/4552/17.

Отже, характерними ознаками договору факторингу є те, що:

- йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором);

- його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги);

- метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника;

- відступлення права вимоги за таким договором може відбуватися виключно за плату, а його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватись: у твердій сумі; у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальною вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо;

- вимоги до форми такого договору визначені у ст.6 Закону України "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Правочин, який не відповідає зазначеним ознакам, не є договором факторингу, а є правочином з відступлення права вимоги (цесії).

Аналогічна правові позиція викладена в постанові Верховного Суду від 04.09.2019 у справі 906/1174/18.

Дослідивши умови оспорюваного договору про відступлення права вимоги від 21.08.2019 № 21-7/08/19, укладеного між відповідачами, судом встановлено, що предметом договору є передача права вимоги оплати основної заборгованості за поставлений третій особі товар у сумі 413982,25 грн. (а також штрафних та компенсаційними виплат), за яке відповідач-2 мав сплатити 413982,25 грн., тобто реальну ціну вимоги, її номінальну вартість .

Водночас, жодних додаткових платежів, встановлення винагороди чи умов щодо надання в розпорядження відповідачу-1 певної суми грошових коштів спірний договір не містить. При цьому, відступлення права вимоги на отримання не тільки суми основного боргу, але й штрафних і компенсаційних санкцій, не є характерними ознаками договору факторингу та не призводить до зміни правової природи такого договору, як договору цесії.

Суд також вважає за необхідне наголосити, що заінтересована особа має право згідно з частиною 3 статті 215 ЦК України заперечувати дійсність договору на підставах, встановлених законом, якщо недійсність такого правочину прямо не встановлена законом.

Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Наявність спору через порушення або оспорювання прав та інтересів особи, яка звертається до суду за їх захистом, є обов`язковими, а тому обов`язком позивача відповідно до статей 73, 74, 76, 77 Господарського процесуального кодексу України є доведення в установленому законом порядку наявності факту порушення його прав та інтересів відповідачами в справі.

З аналізу вищенаведених норм слідує, що підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Разом зі цим, позивачем не доведено, що саме внаслідок укладення між відповідачами спірного договору відповідач-1 не має можливості виконати рішення суду, прийняте на користь позивача. При цьому, відповідач-1 не перебуває в стані припинення, та позивачем не доведено неплатоспроможності вказаного товариства у встановленому порядку, що перешкодило би в подальшому виконання ним грошового зобов`язання перед позивачем.

Таким чином, зазначені позивачем у даному позові обґрунтування наявності порушеного права позивача та визначені ним підстави для визнання недійсним укладеного між відповідачами правочину не знайшли свого підтвердження, що свідчить про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з частиною 1 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до частини 1 статті 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

За приписами частини 1 статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Судові витрати, які складаються зі сплаченої позивачем суми судового збору, покладаються на позивача.

Керуючись статтями 86, 129, 232, 236-241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовних вимог Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий Дім "Насіння" відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Північного апеляційного господарського суду через Господарський суд міста Києва (пункт 17.5 частини 1 Перехідних положень ГПК України) протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено: 15.07.2020 року.

Суддя К.В. Полякова