Постанова

від 23.06.2020 по справі 911/2447/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"23" червня 2020 р. Справа№ 911/2447/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Скрипки І.М.

секретар судового засіданні: Бендюг І.В.,

за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 23.06.2020,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

на рішення

Господарського суду Київської області

від 28.02.2019 (повний текст підписано 05.03.2019)

у справі № 911/2447/18 (суддя Чонгова С.І.)

за позовом Першого заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест"

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача:

1. Міністерство екології та природних ресурсів України

2. Національний природний парк "Голосіївський"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача: Коцюбинська селищна рада Київської області

про витребування з незаконного володіння земельної ділянки ,

В С Т А Н О В И В :

Короткий зміст позовних вимог

В листопаді 2018 року Перший заступник прокурора Київської області звернувся до Господарського суду Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України з позовом про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 по АДРЕСА_1, вартістю 45165 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для її витребування з незаконного володіння відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та його мотиви

Рішенням Господарського суду Київської області від 28.02.2019 у справі №911/2447/18 позов задоволено.

За рішенням суду витребувано з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь Держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 вартістю 45165 грн.

За рішенням суду присуджено до стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест на користь Прокуратури Київської області 1792,00 грн в рахунок відшкодування витрат, понесених на оплату позову судовим збором.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка була відчужена Коцюбинською селищною радою Київської області з перевищенням повноважень, оскільки власником земельної ділянки є держава, право розпоряджатися якою віднесено до компетенції Кабінету Міністрів України. Таким чином земельна ділянка вибула з володіння власника (держави) не з його волі, а тому наявні підстави, передбачені статтею 388 Цивільного кодексу України, для задоволення позовної вимоги прокурора про витребування у ТОВ "Грінінвест" земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 та передачі її у розпорядження держави в особі Кабінету Міністрів України.

При цьому, суд першої інстанції, розглянувши заяву ТОВ "Грінінвест" про застосування позовної давності, дійшов висновку про те, що строк звернення за захистом інтересів держави у даній справі не сплинув, оскільки спірна земельна ділянка внесена ОСОБА_1 до статутного капіталу ТОВ "Грінінвест" 30.12.2015, тобто право на звернення до суду у позивача або прокурора щодо витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння ТОВ "Грінінвест" виникло саме з 31.12.2015, дана позовна заява подана прокурором до суду 05.11.2018, про що міститься відмітка на позовній заяві, що в межах строку позовної давності.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, Товариство з обмеженою відповідальністю Грінінвест звернулось до апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати оскаржуване рішення, прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі, мотивуючи свої вимоги тим, що рішення суду першої інстанції прийнято без встановлення повної об`єктивної картини фактичних обставин та на підставі неповного і неправильного дослідження доказів.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції не дослідив питання наявності повноважень прокурора для звернення з відповідним позовом до суду, посилаючись на невідповідність кількості підготовлених для подання та кількості погоджених Генеральною прокуратурою України позовних заяв, спрямованих на захист інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України.

Крім того, відповідач посилається на помилкове віднесення спірної земельної ділянки до земель державної власності на підставі рішення Ірпінського міського суду у справі № 367/2767/13-ц, обґрунтовуючи це тим, що рішення у вказаній справі прийнято заочно і щодо інших підстав позову, у рішенні відсутні висновки про неправомірність вибуття спірної земельної ділянки з власності держави.

Також скаржник зазначає про необґрунтоване посилання на лист КП "Святошинське лісопаркове господарство"; неврахування положень статті 47 Закону України "Про землеустрій"; про відсутність підстав врахувати лист ВО "Укрдержліспроект"; про неможливість визначення приналежності земельних ділянок до складу НПП "Голосіївський", з огляду на відсутність затвердженого проекту землеустрою та помилковість віднесення її до заповітного фонду в межах НПП "Голосіївський". Вказує на помилкове застосування частини 9 статті 149 Земельного кодексу України та відсутність підстав посилатись на матеріали лісовпорядкування, як на правовстановлюючий документ з огляду на те, що КП "Святошинське лісопаркове господарство" не є державним підприємством. Так, на думку апелянта,спірна земельна ділянка не відноситься до лісового фонду, не входить до земель лісогосподарського призначення, а отже не могла підпадати під категорію земель, якими мав право розпоряджатись Кабінет Міністрів України в момент її вилучення.

За доводами скаржника, обставини щодо надання земельної ділянки першим власникам встановлювались в постанові Окружного адміністративного суду міста Києва у справі № 2а-6326/11/2670, якою відмовлено у задоволенні позову. Попередній власник ОСОБА_1 набув права власності у момент спливу строку позовної давності (15.01.2015), оскільки у процесі розгляду справи Ірпінським міським судом прокурором вже обґрунтовувалась поважність спливу строку позовної давності. Вилучення земельної ділянки на користь ОСОБА_1 здійснювалось за згодою органів державної влади, що на думку відповідача, виключає підстави витребування цієї земельної ділянки у встановленому ст. 388 Цивільного кодексу України порядку. Крім того, вимоги позивача про витребування спірної земельної ділянки порушують принцип співмірності інтересів власника та суспільства і є порушенням права відповідача на мирне володіння своїм майном.

Скаржник зазначає, що судом першої інстанції було неправомірно відмовлено у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності, оскільки на дані спори поширюється дія статті 257 Цивільного кодексу України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб`єктів власних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів.

Також, відповідач вказує, що рішення прийнято без участі відповідача, оскільки ТОВ Грінінвест бело неналежним чином повідомлено про дату судового засідання, на якому було ухвалено оскаржуване рішення, оскільки відповідне повідомлення про час і місце розгляду справи не отримував взагалі.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Заперечуючи проти апеляційної скарги, Прокуратура Київської області подала відзив, у якому просить відмовити у задоволенні апеляційної скарги та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Так, прокурор звертає увагу на той факт, що, приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу - ОСОБА_2 у приватну власність, Коцюбинська селищна рада перевищила передбачені статтею 122 Земельного кодексу України повноваження та розпорядилася землею, яка не знаходиться у її віданні. Така земельна ділянка вибула поза волею законного власника (розпорядника) - держави.

Також, прокурор зазначає про недобросовісність набувача земельної ділянки ОСОБА_1 , який знав що спірна земельна ділянка вибула з державної власності всупереч вимогам законодавства, що є підставою для витребування такої ділянки на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Суд першої інстанції, на думку прокурора, вірно встановив факт порушення інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України, оскільки спірна земельна ділянка поміж іншого є територією національного природного парку "Голосіївський" та відноситься одночасно до земель природно-заповідного фонду, вкритих лісом.

Крім того, прокурор зазначає, що витребування лісової земельної ділянки із приватної власності становить суспільний інтерес, який полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю та ліси; захист такого права шляхом повернення в державну власність землі та лісів, що незаконно вибули з такої власності.

Міністерством екології та природних ресурсів України подано пояснення щодо апеляційної скарги, у яких третя особа визнає рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, таким, що ухвалене при об`єктивному дослідженні та правильній оцінці усіх доказів, якими встановлені всі фактичні обставини, що мають значення для вирішення справи, з дотриманням норм матеріального та процесуального права. Третя особа заперечує проти вимог, викладених у апеляційній скарзі, вважає їх необґрунтованими та безпідставними, у зв`язку з чим Мінприроди просить апеляційну скаргу ТОВ Грінінвест залишити без задоволення, а оскаржуване рішення - без змін. Так, Третя особа спірні земельні ділянки вибули з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовими рішеннями, які набрали законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування їх з незаконного володіння ТОВ Гірінвест на підставі статті 388 Цивільного кодексу України у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог лісового кодексу України та Земельного кодексу України.

Відзивів на апеляційні скарги від інших учасників справи не надходило, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції, відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка представників у судове засідання

Колегія суддів звертає увагу на те, що учасники у справі належним чином повідомлені про місце, дату і час судового розгляду, що підтверджується наявними в матеріалах справи рекомендованими повідомленнями про вручення поштових відправлень прокуратурі, позивачу, відповідачу, третім особам.

Також в матеріалах справи містяться конверти з копіями ухвал суду апеляційної інстанції від 18.03.2020 та 05.05.2020, яка надсилалась Товариству з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" за адресою, що міститься у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб: 08200, Київська область, м. Ірпінь, вул. Покровська, 1-Є, причиною повернення зазначено "за закінченням терміну зберігання".

У разі, якщо ухвалу про вчинення відповідної процесуальної дії направлено судом за належною адресою, і повернуто підприємством зв`язку із посиланням на відсутність (вибуття) адресата, відмову від одержання, закінчення строку зберігання поштового відправлення тощо, то вважається, що адресат повідомлений про вчинення відповідної процесуальної дії. Сам лише факт неотримання скаржником кореспонденції, якою суд з додержанням вимог процесуального закону надсилав ухвалу для вчинення відповідних дій за належною адресою та яка повернулася в суд у зв`язку з її неотриманням адресатом, не може вважатися поважною причиною не виконання ухвали суду, оскільки зумовлений необ`єктивними причинами, а суб`єктивною поведінкою сторони щодо отримання кореспонденції, яка надходила на його адресу (постанова Верховного Суду від 25.06.2018 у справі № 904/9904/17).

У свою чергу, відповідно до частини 2 статті 2 Закону України "Про доступ до судових рішень" усі судові рішення є відкритими та підлягають оприлюдненню в електронній формі не пізніше наступного дня після їх виготовлення і підписання.

Згідно з ч. ч. 1, 2 ст. 3 Закону України "Про доступ до судових рішень" для доступу до судових рішень судів загальної юрисдикції Державна судова адміністрація України забезпечує ведення Єдиного державного реєстру судових рішень. Єдиний державний реєстр судових рішень - автоматизована система збирання, зберігання, захисту, обліку, пошуку та надання електронних копій судових рішень.

Судові рішення, внесені до Реєстру, є відкритими для безоплатного цілодобового доступу на офіційному веб-порталі судової влади України (ч. 1 ст. 4 Закону України "Про доступ до судових рішень").

Ухвали Північного апеляційного господарського суду у справі №910/3698/17 оприлюднені у Єдиному державному реєстрі судових рішень.

Також слід врахувати, що Верховний Суд у постанові від 21.02.2018 у справі №2103/490/2012 вказав про те, що сторона, яка бере участь у судовому процесі, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватися належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки.

За приписами частини першої ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

З огляду на викладене, а також враховуючи те, що явка представників учасників справи в судові засідання не була визнана обов`язковою, судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими ним процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду апеляційної скарги у даній справі за відсутності представників позивача, відповідача та третіх осіб.

Обставини справи встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції

Як встановлено судом першої інстанції, рішенням Коцюбинської селищної ради Київської області №1935/25-5 від 24.12.2008 "Про затвердження проекту землеустрою щодо відведення та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1" (а.с. 43 т.1) затверджено проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки громадянину ОСОБА_2 та передано безкоштовно у приватну власність земельну ділянку площею 0,15 га громадянину ОСОБА_2 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення селищної ради ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯЖ № 922236 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:040:0106, площею 0,15 га, цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 44 т. 1).

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 10.10.2009 (а.с.45 т.1) ОСОБА_2 передав у власність, а ОСОБА_1 прийняв земельну ділянку площею 0,15га, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , цільове призначення земельної ділянки - для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд, кадастровий номер 3210946200:01:040:0106, про що на державному акті серії ЯЖ №922236 на право власності на земельну ділянку зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1

ОСОБА_1 на підставі протоколу №1 від 28.12.2015 загальних зборів учасників ТОВ "Грінінвест" та акту прийому-передачі нерухомого майна як внеску до статутного капіталу від 30.12.2015 №1 (а.с. 80-85 т. 1) передав належну йому земельну ділянку до статутного капіталу ТОВ "Грінінвест", про що до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 05.08.2016 за №30814090 внесено відомості про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 за ТОВ "Грінінвест" (а.с. 32-33 т.1).

Заочним рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 17.05.2013 у справі №367/608/13-ц за позовом прокурора м. Ірпеня визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 24.12.08 №1935/25-5 та визнано недійсним виданий ОСОБА_2 акт серії ЯЖ №922236 на право власності на земельну ділянку площею 0,15 га із кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд в АДРЕСА_1 з відміткою про перехід права власності до ОСОБА_1 та скасовано його державну реєстрацію (а.с. 34-38, зворот т. 1).

Вищевказаним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт. Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику межі смт.Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам законодавства.

Судом у справі №367/608/16-ц встановлено факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання першому власнику земельної ділянки будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинське Київської області.

Відповідно до частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, для даної справи є преюдиціальним той факт, що приймаючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилась землею, яка не знаходилась у віданні цього органу місцевого самоврядування тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

Крім того, рішенням апеляційного суду Київської області від 24.05.2017 у справі №367/5585/16-ц задоволено позов першого заступника прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України до ОСОБА_1 , треті особи - Міністерства екології та природних ресурсів України, Національний природний парк "Голосіївський" про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння та витребувано з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106, вартістю 60063,75грн (а.с. 39-42 т.1). При цьому, суд апеляційної інстанції виходив з того, що Кабінет Міністрів України є власником земельної ділянки, яка вибула з володіння поза його волею, а відповідач користується нею без достатньої правової підстави.

Звертаючись з даним позовом до суду прокурор зазначає, що на даний час спірна земельна ділянка розташована в межах земель природно-заповідного фонду, а саме - національного природного парку "Голосіївський". Вказане також підтверджено Міністерством екології та природних ресурсів України у наданих суду письмових поясненнях.

Як вбачається із матеріалів справи, Указом Президента України від 01.05.14 №446/2014 "Про зміну меж національного природного парку "Голосіївський", його територію розширено на 6462,62га за рахунок земель Київського комунального об`єднання зеленого будівництва та експлуатації зелених насаджень "Київзеленбуд".

Відповідно до листа Комунального підприємства "Святошинське лісопаркове господарство" №472 від 14.07.2014 земельні ділянки (501 шт.), які незаконно надані у власність громадянам рішеннями Коцюбинської селищної ради розміщені в частині кварталів 100, 101, 110, 111, 113, 116, 117 Київського лісництва та кварталів 18, 27, 51 Святошинського лісництва Святошинського лісопаркового господарства увійшли до території Національного природного парку "Голосіївський", який було розширено на підставі Указу Президента України № 446/2014 від 01.05.2014 (а.с. 68 т. 1).

В той же час, згідно акту перевірки Державної інспекції сільського господарства в Київській області від 14.04.2016 №А16/180 спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 відповідно до картосхеми території, перспективної для створення Святошинсько-Біличанської філії НПП "Голосіївський" попереднього функціонального зонування попадає в 18 квартал.

Таким чином на даний час спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме, національного природного парку "Голосіївський".

З урахуванням інформації ВО "Укрдержліспроект" спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення. З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатись. А з огляду на те, що на даний час спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

За доводами прокуратури спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння відповідача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України.

Також позивач зазначає, що набувач зобов`язаний був знати, а отже повинен був передбачати можливу приналежність цієї земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, які відповідно до статті 84 Земельного кодексу України не можуть передаватись у приватну власність, а отже, і про незаконність її відведення першому власнику.

На думку позивача, викладені вище обставини, за яких відповідачем була набута спірна земельна ділянка, виключають добросовісність останнього, та надають підстави суду витребувати у нього ділянку в порядку статті 388 Цивільного кодексу України за будь-яких умов.

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального України (стаття 1 Господарського процесуального кодексу України, що діяла на момент звернення з позовом у даній справі) право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Статтею 16 Цивільного кодексу України передбачено право особи звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Способом захисту цивільних прав та інтересів, згідно з частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач, відповідно до частини 2 статті 20 Господарського кодексу України має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначених суб`єктів захищаються шляхом, зокрема, визнання наявності або відсутності прав.

Крім того, рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 визначено, що частина 2 статті 124 Конституції України передбачає право юридичної особи на захист судом своїх прав, встановлює юридичні гарантії їх реалізації, надаючи кожному захищати свої права будь-якими не забороненими законом засобами. Кожна особа має право вільно обирати не заборонений законом засіб захисту прав, у тому числі судовий захист. Суб`єкти правовідносин, у тому числі юридичні особи, у разі виникнення спору можуть звертатися до суду за його вирішенням. Юридичні особи мають право на звернення до суду для захисту своїх прав безпосередньо на підставі Конституції України.

Таким чином, сторона при зверненні з позовом до господарського суду повинна довести, що її суб`єктивне право порушено, не визнано чи оспорюється, а об`єктом захисту є її охоронюваний законом інтерес.

При цьому вбачається, що ефективним засобом захисту є такий, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відповідно до частини 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

За змістом статей 317, 319, 321 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном на власний розсуд. Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Частиною 1 статті 328 Цивільного кодексу України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб особа набула право власності на спірний об`єкт.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статей 387, 388 Цивільного кодексу України вбачається, що власник має право витребувати своє майно в усіх випадках від особи, яка заволоділа ним незаконно, без відповідної правової підстави та від особи, яка набула його безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати.

В силу статті 330 Цивільного кодексу України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього.

Частинами 1, 3 статті 388 Цивільного кодексу України визначено, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач. Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане у особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і який на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного лише у передбачених законом випадках (ст. 388 Цивільного кодексу України), зокрема, у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

У разі відчуження майна за відплатним договором, відповідно до частини 1 статті 388 Цивільного кодексу України власник має право витребувати це майно від добросовісного набувача лише у разі, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі.

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у випадках, передбачених частиною 1 статті 388 Цивільного кодексу України, зокрема, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює його витребування від добросовісного набувача.

Положення статті 388 Цивільного кодексу України застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень. Така сама правова позиція міститься в постанові колегії суддів судової палати у цивільних справах Верховного суду України № 6-53цс12 (№ в ЄДРСРУ 27595059).

Добросовісним визначається набувач, який не лише об`єктивно не був проінформований про відсутність у відчужувача майна права на таку дію, але й не міг про це знати, хоча й проявив розумну обачність і обережність у процесі набуття майна.

Однак з урахуванням презумпції добросовісності набувача майна вбачається, що вирішення віндикаційної вимоги залежить від суб`єктивної складової поведінки власника майна чи особи, якій він передав майно у володіння, а саме від того, чи можна вважати їх дії такими, що свідчать про наявність волі на передачу майна.

Крім того, витребування власником майна від добросовісного набувача також можливе, якщо буде встановлено, що власник самостійно здійснив відчуження майна (передачу його у володіння іншій особі) згідно з правочином, який у подальшому визнаний недійсним з підстав наявності дефекту волі правочину - власника майна, але набувач за цим недійсним правочином у свою чергу здійснив відчуження майна також за правочином іншій, третій особі.

Аналізуючи наведене, колегія вважає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права оптимальним шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача.

У даному випадку відповідач позиціонує себе як добросовісний набувач, оскільки право власності до нього перейшло на підставі правочину, який не визнано недійсним (тобто на законних підставах). І не зважаючи на те, що в результаті судового рішення у позивачів (держави) було поновлено право власності, фактичним володільцем спірного майна (земельної ділянки) залишається відповідач (добросовісний набувач). Тому порушене право власності на земельну ділянку може бути захищено лише шляхом подання віндикаційного позову до добросовісного набувача на підставі статті 388 Цивільного кодексу України, а не шляхом подачі негаторного позову, оскільки позивачем за негаторним позовом може бути лише фактичний володілець, цей позов спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавлення його володіння майном.

За змістом частини 2 статті 152 статті Земельного кодексу України власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Неправомірність передачі у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_1 встановлена рішенням Апеляційного суду Київської області від 24.05.2017 у справі №367/5585/16-ц, яке набрало законної сили, тобто є доведеною.

Прокурор, звертаючись із позовом у цій справі в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, обґрунтовує порушення інтересів держави незаконним вибуттям земельної ділянки, що належить до земель природоохоронного призначення, без згоди Кабінету Міністрів України та передачею цієї ділянки у приватну власність.

Статтею 13 Земельного кодексу України передбачено, що до повноважень Кабінету Міністрів України належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

За змістом частини 8 статті 122 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Перший протокол ратифікований Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР і з огляду на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 ЦК України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), яка згідно зі статтею 17 Закону України від 23.02.2006 №3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правило стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Сєрков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися "значною свободою (полем) розсуду". Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

У Конституції України (статті 13, 14) передбачено, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За змістом статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке включає цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі, відповідно, державної чи комунальної власності. В цьому контексті у сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяються, зокрема, на землі рекреаційного призначення, землі лісогосподарського призначення (стаття 19 Земельного кодексу України).

До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 55 Земельного кодексу України).

До земель комунальної власності, які не можна передавати у приватну власність, належать землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених ЗК України (пункт "г" частини 3 статті 83 Земельного кодексу України).

Частина друга статті 56 Земельного кодексу України обмежує можливість передання земель лісогосподарського призначення у приватну власність випадком безоплатного або за плату передання громадянам та юридичним особам за рішенням органів місцевого самоврядування та органів виконавчої влади замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Отже, законодавство України обмежувало безоплатне передання у приватну власність земель лісогосподарського призначення випадком передання за рішенням уповноваженого органу тільки замкнених земельних ділянок лісогосподарського призначення загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств. Таке обмеження, визначене на момент виникнення спірних правовідносин у пункті "г" частини 3 статті 83 і в частині 2 статті 56 Земельного кодексу України, було доступним, чітким і зрозумілим, а наслідки його недотримання з огляду на положення Цивільного кодексу України - передбачуваними для будь-якої особи, яка набула земельну ділянку лісогосподарського призначення, що не є замкненою, загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств.

Як встановлено вище, спірна земельна ділянка розташована у межах НПП "Голосіївський" та, відповідно, належить до земель природо-заповідного фонду, віднесених до НПП "Голосіївський".

Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО "Укрдержліспроект" від 08.10.2014, спірна територія є лісами з радянських часів, а на підставі постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20.06.1956 №673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07.08.1956 №1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління зеленої зони м. Києва, загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14167 га.

Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації №2715 від 17.12.2001, на виконання рішення Київської міської ради від 02.10.2001 №59/1493, перейменовано Київське державне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації "Київзеленбуд" на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатації "Київзеленбуд"; Державне підприємство Святошинське лісопаркове господарство на Комунальне підприємство "Святошинське лісопаркове господарство". Лісовпорядні роботи проводились в 1945-1956, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках. Однак, при зміні назв юридичних осіб рішення про зміну цільового призначення земель не приймалось.

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю Українського народу (стаття 4 Закону України "Про природно-заповідний фонд України").

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об`єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність. Ділянки землі та водного простору з усіма природними ресурсами та об`єктами вилучаються з господарського використання і надаються національним природним паркам у порядку, встановленому цим Законом та іншими актами законодавства України. До складу територій національних природних парків можуть включатися ділянки землі та водного простору інших землевласників та землекористувачів (стаття 20 зазначеного Закону).

Згідно зі статтею 13 Земельного кодексу України до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом, а також вирішення інших питань у галузі земельних відносин відповідно до закону. У частині 8 статті 122 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час звернення до суду) передбачено, що Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу.

Згідно з частинами 2 та 3 статті 1 Лісового кодексу України ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій за основним цільовим призначенням вони зростають, та незалежно від права власності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави.

Колегія суддів також враховує, що відповідно до статті 6 Лісового кодексу України (у редакції, чинній до 29.03.2006) усі ліси в Україні є власністю держави. Від імені держави лісами розпоряджається Верховна Рада України. Верховна Рада України делегує відповідним Радам народних депутатів свої повноваження щодо розпорядження лісами, визначені цим Кодексом та іншими актами законодавства.

Ради народних депутатів в межах своєї компетенції надають земельні ділянки лісового фонду у постійне користування або вилучають їх в порядку, визначеному Земельним кодексом України та Лісовим кодексом України.

Надання земельних ділянок лісового фонду у тимчасове користування провадиться без їх вилучення у постійних користувачів у порядку, визначеному цим Кодексом.

Із набранням чинності нової редакції Лісового кодексу України (редакції діє з 29.03.2006), у статті 7 було закріплено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Ліси можуть перебувати в державній, комунальній та приватній власності. Суб`єктами права власності на ліси є держава, територіальні громади, громадяни та юридичні особи.

При цьому у статті 8 Лісового кодексу України було визначено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності.

Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

За змістом статті 9 цього ж Кодексу у комунальній власності перебувають ліси в межах населених пунктів, крім лісів, що перебувають у державній або приватній власності.

У комунальній власності можуть перебувати й інші ліси, набуті або віднесені до об`єктів комунальної власності в установленому законом порядку.

Право комунальної власності на ліси реалізується територіальними громадами безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування.

Разом із тим, статтею Лісового кодексу України передбачено правові підстави набуття права комунальної власності на ліси, зокрема право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної і комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну та з інших підстав, не заборонених законом.

Отже, право державної власності на спірну земельну ділянку не могло припинитися внаслідок прийняття рішення органом місцевого самоврядування, який відповідно до своєї компетенції не був наділений повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками лісового фонду (лісами).

Заволодіння приватними особами ділянками лісогосподарського призначення всупереч вимогам чинного законодавства, без законного дозволу уповноваженого на те органу може зумовлювати конфлікт між гарантованим статтею 1 Першого протоколу правом цих осіб мирно володіти майном і конституційними правами всіх інших осіб на безпечне довкілля, не погіршення екологічної ситуації та використання власності не на шкоду суспільству.

Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (частина третя статті 13 Конституції України).

Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (частина 7 статті 41 Конституції України, частина 3 статті 1 Земельного кодексу України).

Кожен має право на безпечне для життя і здоров`я довкілля (частина 1 статті 50 Конституції України).

Колегія суддів звертає увагу на те, що у спорах стосовно прибережних захисних смуг, земель лісогосподарського призначення, інших земель, які перебувають під посиленою правовою охороною держави, остання, втручаючись у право мирного володіння відповідними земельними ділянками з боку приватних осіб, може захищати загальні інтереси у безпечному довкіллі, непогіршенні екологічної ситуації, у використанні власності не на шкоду людині та суспільству (частина 3 статті 13, частина 7 статті 41, частина 1 статті 50 Конституції України). Ці інтереси реалізуються, зокрема, через цільовий характер використання земельних ділянок (статті 18, 19, пункт "а" частини 1 статті 91 ЗК України), які набуваються лише згідно із законом (стаття 14 Конституції України) (див. пункт 127 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі №488/5027/14-ц, пункт 90 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/6211/14-ц, пункт 148 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 № 183/1617/16, пункт 53 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, пункт 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.06.2019 у справі №487/10128/14-ц).

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що "суспільним", "публічним" інтересом звернення першого заступника прокурора Київської області з вимогою про витребування спірної земельної ділянки із володіння ТОВ "Грінінвест" у цій справі є задоволення суспільної потреби у відновленні законності під час вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - зміни цільового призначення земель лісового фонду та безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок і лісів із державного власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу, лісів - національного багатства України та лісів, як джерела задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. "Суспільний", "публічний" інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади та місцевого самоврядування, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землі лісогосподарського призначення, захист такого права шляхом повернення в державну власність земель лісогосподарського призначення, що незаконно вибули з такої власності.

В питаннях оцінки "пропорційності" ЄСПЛ, як і в питаннях наявності "суспільного", "публічного" інтересу, також визнає за державою достатньо широку "сферу розсуду", за виключенням випадків, коли такий "розсуд" не ґрунтується на розумних підставах (рішення в справах "Спорронґ і Льоннорт проти Швеції", "Булвес" АД проти Болгарії").

Отже, стосовно землі лісогосподарського призначення закон установлює пріоритет державної, комунальної власності на землю над приватною і, крім того, прямо забороняє органам місцевого самоврядування та органам виконавчої влади передавати в приватну власність ліси та землю відповідного цільового призначення поза складом угідь селянських, фермерських та інших господарств, або й у складі цих угідь, якщо площа ділянки більше, ніж 5 га.

Колегія суддів вважає, що повернення спірних земельних ділянок позивачу відповідає критерію законності: воно здійснюється у зв`язку з порушенням органом місцевого самоврядування вимог Лісового кодексу України та Земельного кодексу України, які відповідають вимогам доступності, чіткості, передбачуваності, офіційні тексти зазначених нормативно-правових актів в актуальному стані є публічними та загальнодоступними. Сумніви суб`єктів звернення у правильності тлумачення та застосування цих норм судами не можуть свідчити про незаконність втручання в право власності.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що результат розгляду судом позову прокурора по суті не суперечить загальним принципам і критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, закладеним у статті 1 Першого протоколу і заперечення скаржника з цього приводу є безпідставними.

До того ж земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст належать до земель рекреаційного призначення (стаття 51 Земельного кодексу України). На цих землях забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель (частина 3 статті 52 Земельного кодексу України).

Отже, передання у приватну власність земельної ділянки, віднесеної до території зелених насаджень загального користування (земельної ділянки зелених зон і зелених насаджень міст), для будівництва й обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд без зміни її цільового призначення теж суперечило положенням Земельного кодексу України (аналогічний висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.12.2018 у справі №761/31121/14-ц).

З огляду на викладене, вимоги прокурора про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельної ділянки площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 є доведеними та обґрунтованими, відповідачем не спростовними.

Крім того, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції щодо відмови у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" про застосування строку позовної давності, з огляду на таке.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду (стаття 256 Цивільного кодексу України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 Цивільного кодексу України ).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 Цивільного кодексу України ).

Відповідно до частин першої та п`ятої статті 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

При цьому як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Водночас, у разі встановлення судом неправомірного отримання особою земельної ділянки або отримання її з непередбачених законом підстав, особа не набуває права власності на неї; для правильного застосування частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а і об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав. За змістом наведеної норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку (аналогічного правого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 26.02.2020 по справі №911/2325/18).

Як зазначено вище, 05.08.2016 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено відомості за № 30814090 про реєстрацію права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106 за Товариством з обмеженою відповідальністю "Грінінвест".

Отже, підстава для витребування спірної земельної ділянки із володіння ТОВ Грінінвест виникла тільки після 05.08.2016 (дати державної реєстрації права власності на земельну ділянку).

Як вбачається з матеріалів справи з позовом у даній справі перший заступник прокурора Київської області звернувся 05.11.2018, тобто у межах загального строку позовної давності.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

За таких обставин, оскільки спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза її волею і набута у власність відповідача від особи, яка не мала права її відчужувати, відтак наявні правові підстави для витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України.

З огляду на викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції щодо задоволення позовних вимог першого заступника прокурора Київської області про витребування з незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0,15 га з кадастровим номером 3210946200:01:040:0106, що розташована по АДРЕСА_1.

Стосовно доводів апелянта щодо його неналежного повідомлення про розгляд справи у суді першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, а саме рекомендованих повідомлень про вручення поштових відправлень за штрих-кодами - 0103266491763 ухвала Господарського суду Київської області від 08.11.2018 (відкриття провадження у справі та призначення її до розгляду на 29.11.2018 о 14:15 год.) отримана ТОВ Грінінвест - 10.12.2018; 0103266475750 ухвала Господарського суду Київської області від 29.11.2019 (відкладення розгляду справи на 10.01.2019 о 14:15 год.) - 10.12.2018.

Крім того, 19.12.2018 через канцелярію суду ТОВ Грінінвест було подано відзив на позов та заяву в порядку статті 267 ЦК України про застосування строків позовної давності.

В судових засіданнях, що відбулись 10.01.2019 та 31.01.2019 був присутній уповноважений представник відповідача.

Крім того, на повідомленні про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду на 28.02.2019 о 15:15 год. (а.с. 32, том І) наявний підпис уповноваженого представника ТОВ Грінінвест - Захарчука І.А.

Відтак, посилання ТОВ Грінінвест на неналежне повідомлення про час і місце судового засідання 28.02.2019 є безпідставним.

При цьому, колегія вважає за необхідне зазначити, що відповідно до частини першої статті 202 Господарського процесуального кодексу України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі: неявки в судове засідання учасника справи ( його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки (частина третя статті 202 Господарського процесуального кодексу України).

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розцінюватись як вимога детально відповідати на кожний аргумент апеляційної скарги (рішення ЄСПЛ у справі Трофимчук проти України, № 4241/03, від 28.10.2010 р.).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не підтверджуються жодними доказами по справі й не спростовують викладених в судовому рішенні висновків.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду Київської області від 28.02.2019 у справі №911/2447/18 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Враховуючи вищевикладене та керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Грінінвест" на рішення Господарського суду Київської області від 28.02.2019 у справі №911/2447/18 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Київської області від 28.02.2019 у справі №911/2447/18 залишити без змін.

Матеріали справи №911/2447/18 повернути до Господарського суду Київської області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст складено: 21.07.2020

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

І.М. Скрипка