Постанова

від 21.07.2020 по справі 910/15123/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" липня 2020 р. Справа№ 910/15123/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Тищенко А.І.

суддів: Михальської Ю.Б.

Скрипки І.М.

секретар судового засідання: Бендюг І.В.,

за участю представників учасників справи: згідно протоколу судового засідання від 21.07.2020

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу

Львівської міської ради

на рішення

Господарського суду міста Києва

від 17.02.2020 (повний текст підписано (27.02.2020)

у справі №910/15123/19 (суддя О.А. Грєхова )

за позовом Львівської міської ради

до Львівської обласної ради, Львівської обласної державної адміністрації, Приватного акціонерного товариства "Авіас Плюс"

про визнання недійсним рішення Львівської обласної ради, розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації, договору купівлі - продажу земельної ділянки та державного акта на право власності на землю

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

Львівська міська рада звернулась до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Львівської обласної ради, Львівської обласної державної адміністрації та Приватного акціонерного товариства "Авіас-плюс" про:

- визнання недійсним рішення Львівської обласної ради № 408 "Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва" від 28.12.2000 в частині погодження продажу та уповноваження Львівської міської державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га;

- визнання недійсним розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації № 95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" від 05.02.2001 в частині продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га,

- визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. за реєстровим № 146, укладеного від Львівською обласною державною адміністрацією та ЗАТ "Авіас плюс" 08.02.2001;

- визнання недійсним державного акта на право власності на землю серія ЛВ № 028641, виданого 13.04.2001 Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ "Авіас плюс".

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що прийняття рішення Львівською обласною радою в частині погодження продажу та уповноваження Львівської обласної державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки, видання Львівською обласною державною адміністрацією розпорядження в частині продажу земельної ділянки, укладення договору купівлі-продажу, видача державного акта Львівською обласною державною адміністрацією ПрАТ "Авіас Плюс" були вчинені з порушенням чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства та повинні бути визнані недійсними, а земельна ділянка підлягає витребуванню у ПрАТ "Авіас Плюс".

В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на норми статей 203, 215 Цивільного кодексу України, статті 152, 158 Земельного кодексу України, ст.ст. 21, 43, 50 Закону України Про місцеві державні адміністрації , ст. 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні .

Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та мотиви

Рішенням Господарського суду м. Києва від 17.02.2020 у справі № 910/15123/19 встановлено порушення права та законного інтересу позивача, за захистом якого він звернувся до суду, однак у задоволенні позову відмовлено у зв`язку з пропуском строку позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачами -2,3.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги, письмових пояснень та узагальнення їх доводів

Не погоджуючись з прийнятим рішенням, Львівська міська рада звернулася до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, просить скасувати оскаржуване рішення повністю та прийняти нове, яким задовольнити позов повністю, мотивуючи свої вимоги тим, що судом першої інстанції порушено норми матеріального права, а висновки, викладені у рішенні суду, не відповідають обставинам справи.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач зазначає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованих висновків про обґрунтованість позовних вимог, однак відмовив у їх задоволенні у зв`язку із спливом позовної давності, оскільки за висновком суду позивачем пропущено строк позовної давності.

Апелянт із зазначеним висновком суду категорично не погоджується, вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано до даних спірних правовідносин норми матеріального права, а саме - статті 256, 261 ЦК України. За правовою позицією позивача позов у даній справі ним пред`явлено в межах трирічного строку позовної давності, оскільки про порушення свого права власності на спірну земельну ділянку Львівська міська рада дізналась лише після 19.02.2018 - проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав, шляхом отримання інформації з реєстру, а отже позов поданий в межах строку позовної давності, передбаченого ст. 261 ЦК України.

Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та заперечень проти пояснень відповідача

Заперечуючи проти вимог апеляційної скарги, відповідач-2 подав відзив, у якому Львівська обласна державна адміністрація просить суд відмовити у задоволенні апеляційної скарги у повному обсязі, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим.

Відповідачем -3 подано відзив на апеляційну скаргу, в якому Приватне акціонерне товариство "Авіас Плюс" заперечує проти доводів апеляційної скарги, вважає рішення господарського суду першої інстанції законним і обґрунтованим, прийнятим з дотриманням норм матеріального та процесуального права, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, оскаржуване рішення без змін.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем - 1 не було надано відзив на апеляційну скаргу, що, в свою чергу, не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції відповідно до частини 3 статті 263 Господарського процесуального кодексу України.

Явка представників сторін.

У судове засідання з`явився представники відповідача-1 та відповідача-2 не з`явилися, про час та місце судового засідання повідомлялись належним чином, про причини неявки суд не повідомлено.

Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень (ч. 3 ст. 120 ГПК України).

Частиною 12 статті 270 Господарського процесуального кодексу України визначено, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

За приписами частини першої ст. 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено право кожного на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Застосовуючи згідно статті 3 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини при розгляді справи частину 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, колегія суддів зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії ( Alimentaria Sanders S.A. v. Spain ) від 07.07.1989).

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч. 1 ст. 6 даної Конвенції (§ 66 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі Смірнова проти України ).

Дослідивши матеріали справи, заслухавши думку представника позивача та представника відповідача-3, враховуючи, що явка представників учасників справи в судові засідання не була визнана обов`язковою, судочинство здійснюється, серед іншого, на засадах рівності та змагальності сторін і учасники судового провадження на власний розсуд користуються наданими її процесуальними правами, зокрема, правом на участь у судовому засіданні, відповідач на власний розсуд періодично отримує поштову кореспонденцію та надсилає клопотання на адресу апеляційного суду, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість здійснення розгляду апеляційної скарги у даній справі за відсутності представників відповідача-2 та відповідача-3.

Обставини справи, встановлені судом першої інстанції та перевірені судом апеляційної інстанції.

28 грудня 2000 року Львівською обласною радою (далі - відповідач-1) прийнято рішення "Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва" № 408, відповідно до якого, погоджено перелік земельних ділянок несільськогосподарського призначення під розміщення свердловини по забору питної води, торгового комплексу та АЗС для продажу у власність згідно з додатком, зокрема земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га під розміщення АЗС, доручено Львівській обласній державній адміністрації (далі - відповідач-2) здійснити прямий продаж вищезгаданих земельних ділянок.

25 січня 2001 року Львівською міською радою прийнято ухвалу "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові" № 925, відповідно до якої вирішено:

- внести доповнення до ухвали Львівської міської ради від 27.05.1999 "Про затвердження "Схеми розміщення в м. Львові автозаправочних і автогазозаправочних станцій загального користування" (згідно з Додатком № 1), зокрема земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га;

- погодити перелік земельних ділянок для продажу під розміщення АЗС у м. Львові (згідно з Додатком № 2), зокрема земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га під розміщення АЗС - ЗАТ "Авіас-Плюс";

- погодити місце розташування земельних ділянок визначених в Додатку № 2 і надано покупцям дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження (у разі необхідності) та складання проекту відведення земельних ділянок;

- доручено Департаменту економічної політики та ресурсів провести продаж та укласти договір купівлі-продажу земельних ділянок та нотаріально засвідчені договори купівлі-продажу земельних ділянок зареєструвати в Львівському міському управлінні земельних ресурсів.

Контроль за виконанням даної ухвали покладено на заступника міського голови з питань економічного розвитку (п. 10 ухвали).

05 лютого 2001 року Головою Львівської обласної державної адміністрації видано розпорядження за № 95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові", яким доручено продати суб`єктам підприємницької діяльності земельні ділянки несільськогосподарського призначення, що належить до державної власності, загальною площею 0,97 га на території м. Львова згідно з додатком для будівництва АЗС, зокрема земельну ділянку за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га під розміщення АЗС - Закритому акціонерному товариству "Авіас-Плюс" (в подальшому змінено найменування на Приватне акціонерне товариство "Авіас-плюс", далі - відповідач-3), та доручено начальникові Львівського обласного управління земельних ресурсів М.Лавейкіну у десятиденний терміни укласти договори купівлі-продажу згаданих вище земельних ділянок та посвідчити їх нотаріально.

08 лютого 2001 року між Львівською обласною державною адміністрацією (далі - продавець) та Закритим акціонерним товариством "Аіас-Плюс" (далі - покупець) укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки (далі - договір), який посвідчено приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. за реєстровим № 36, за умовами якого, продавець на підставі розпорядження Голови Львівської обласної державної адміністрації № 95 від 05.02.2001, ухвали 12-тої сесії 3-го скликання Львівської міської ради № 925 від 25.01.2001 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові" передає за плату, а покупець приймає у власність і оплачує вартість земельної ділянки з усіма обтяженнями і сервітутами за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 0,17 га, згідно генерального плану, який додається до договору.

Згадана земельна ділянка продається для будівництва ЗАС (автозаправної станції), на умовах дотримання покупцем вимог відповідних служб при здійсненні будівництва (п. 1.2 договору).

Згідно з п. 2.1 договору ціна продажу земельної ділянки за цим договором складає 170 512 грн. без врахування ПДВ.

Пунктом 2.2 договору узгоджено, що сума, зазначена в п. 2.1 цього Договору на протязі 10 банківських днів з моменту підписання договору перераховується покупцем наступним чином:

- 90% коштів на рахунок Львівської міської ради;

- 10% коштів на розподільчий рахунок Львівського обласного управління земельних ресурсів.

У відповідності до п. 5.4 договору продавець зобов`язаний протягом 3-х календарних днів з дня повної сплати покупцем вартості земельної ділянки зареєструвати даний договір у Львівській міській раді.

Пунктом 5.6 договору визначено, що після кінцевих розрахунків продавець бере на себе обов`язок протягом 10-ти робочих днів видати Державний акт на право власності на землю.

Обов`язок продавця передати земельну ділянку покупцю вважається виконаним і право власності на земельну ділянку переходить до покупця після повної сплати вартості земельної ділянки відповідно до розділу 2 цього договору, реєстрації договору, після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі Державного акту на право власності на землі. Приступати до використання земельної ділянки та розпоряджатись земельною ділянкою до встановлення меж цієї ділянки в натурі (на місцевості) та одержання документа, що посвідчує право власності на землю, забороняється (пункти 8.1 та 8.2 договору).

Згідно з п. 13.5 договору договір складений в 4-х примірниках, що мають однакову юридичну силу:

- один примірник зберігається в Львівському обласному управлінні земельних ресурсів;

- один примірник зберігається в Львівському міському управлінні земельних ресурсів;

- один в покупця;

- один - залишається у справах приватного нотаріуса Дякович М.М. за адресою: м. Львів, вул. Винниченка, 6.

13.04.2001 Львівською обласною державною адміністрацією видано відповідачу-3 Державний акт на право власності на землю №028641, зареєстрований Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за № 11 кн.5-3.

Згідно зазначеного державного акту відповідачу-3 передано у власність земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,17 га в межах, визначених на плані, яка знаходиться на території АДРЕСА_1.

Звертаючись з позовом до суду, позивач зазначає, що прийняття Львівською обласною радою рішення № 408 "Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва" від 28.12.2000 в частині погодження продажу та уповноваження Львівської міської державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га та видання Львівською обласною державною адміністрацією розпорядження № 95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" від 05.02.2001, в частині продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га, прийняті відповідачами 1 та 2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові, в зв`язку з чим підлягають визнанню недійсними, що в свою чергу є також підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,7 га, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. за реєстровим № 146, укладеного від Львівською обласною державною адміністрацією та ЗАТ "Авіас плюс" 08.02.2001 та визнання недійсним державного акта на право власності на землю серія ЛВ № 028641, виданого 13.04.2001 Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ "Авіас плюс".

Мотиви та джерела права, з яких виходить суд апеляційної інстанції при прийнятті постанови

Статтею 13 Конституції України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Земельні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до ст.ст.142, 143 Конституції України матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

21 травня 1997 року Верховною Радою України був прийнятий Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні", згідно зі ст. 2 якого місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Згідно із ст. 4 зазначеного Закону України місцеве самоврядування в Україні здійснювалося на принципах: народовладдя; законності; гласності; колегіальності; поєднання місцевих і державних інтересів; виборності; правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами; підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; судового захисту прав місцевого самоврядування.

При цьому, система місцевого самоврядування включала: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення (ст.5 Закону України).

За приписами ч.ч. 1, 10 ст.59 Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні" рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень. Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Відповідно до Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Частинами 1 та 2 ст. 6 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання, власних і делегованих повноважень голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази. Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та постановам Верховної Ради України, прийнятим відповідно до Конституції та законів України, актам Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або до суду (ч. 1 ст. 43 Закону України "Про місцеві державні адміністрації").

Акт державного чи іншого органу - це юридична форма рішень цих органів, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов`язковий характер для суб`єктів цих відносин.

Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов`язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв`язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову (п.2 Роз`яснення №02-5/35 від 26.01.2000р. Президії Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов`язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів").

Таким чином, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання рішення Львівської обласної ради та розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації недійсними, має бути доведено невідповідність таких актів нормам чинного на момент їх видання законодавства та порушення внаслідок їх прийняття прав заявника.

Звертаючись з позовом до суду, позивач в обґрунтування позовних вимог зазначає, про те, що відповідачі-1,2 при прийнятті рішення та розпорядження відповідно діяли з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Земельні відносини стосовно володіння, користування і розпорядження землею регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Статтею 3 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що власність на землю в Україні має такі форми: державну, колективну, приватну. Усі форми власності є рівноправними. Розпоряджаються землею Ради народних депутатів, які в межах своєї компетенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Згідно частин 1-3 ст. 4 Земельного кодексу України у державній власності перебувають всі землі України, за винятком земель, переданих у колективну і приватну власність. Суб`єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності. Землі, що перебувають у державній власності, можуть передаватися в колективну або приватну власність і надаватися у користування, у тому числі в оренду, за винятком випадків, передбачених законодавством України і Республіки Крим.

Згідно з п. 34 ч.1 ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання відповідно до закону регулювання земельних відносин.

Пунктом 1 ч.1 ст. 10 вказаного нормативно-правового акту було визначено, що до відання міських Рад народних депутатів у галузі регулювання земельних відносин на їх території належить передача земельних ділянок у власність, надання їх у користування, в тому числі на умовах оренди, у порядку, встановленому статтями 17 і 19 цього Кодексу.

За приписами ч.1-4 ст.17 Земельного кодексу України передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Власники земельних ділянок, переданих їм Радою народних депутатів, не вправі протягом шести років з часу набуття права власності продавати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або Раді народних депутатів на тих же умовах, на яких вона була їм передана. При наявності поважних причин суд за позовом власника може скоротити зазначений строк. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність.

Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання (ч.11 ст.17 Земельного кодексу України).

З системного аналізу вищенаведених правових норм вбачається, що законодавством питання регулювання земельних відносин були віднесені до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради, як представницьких органів територіальних громад. Таким чином, вирішення питання щодо передання земельної ділянки, розміщеної на території міста (за виключенням земель, що перебувають під об`єктами загальнодержавної власності), належало саме до компетенції відповідної міської ради, а отже розпорядження шляхом продажу земельної ділянки площею 0,17 га, розміщеної за адресою: АДРЕСА_1, належало саме позивачу у справі - Львівській міській раді.

Таким чином, суд першої інстаніії дійшов обгрунтованого висновку про те, що право продажу земельних ділянок в межах міста належить до виключної компетенції відповідної міської ради народних депутатів.

Частинами 2, 3 ст.1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Главою 2 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) було визначено перелік повноважень місцевих державних адміністрацій. Однак, такого повноваження, як передача земельних ділянок у власність іншим особам, норми означеного нормативно-правового акту не містили.

Згідно ст. 3 Земельного кодексу України повноваження щодо передачі, надання та вилучення земельних ділянок місцеві Ради народних депутатів можуть передавати відповідно органам державної виконавчої влади або виконавчим органам місцевого самоврядування.

Доказів делегування Львівською міською радою повноважень щодо відчуження земельної ділянки площею 0,17 га, розміщеної за адресою: АДРЕСА_1, Львівській обласній державній адміністрації не делегувались.

При цьому, пунктом 2 Указу №608/95 від 12.07.1995р. Президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності" передбачено, що приватизацію земельних ділянок несільськогосподарського призначення для заняття підприємницькою діяльністю здійснюють відповідні державні адміністрації, виконавчі комітети місцевих Рад шляхом їх продажу у приватну власність. Громадяни та юридичні особи України, які бажають придбати у власність земельну ділянку для заняття підприємницькою діяльністю, не пов`язаною з сільськогосподарським виробництвом, подають заяву до відповідної державної адміністрації, виконавчого комітету місцевої Ради за місцем розташування земельної ділянки.

Повноваження міської ради щодо відчуження земельних ділянок визначено спеціальним нормативно-правовим актом, яким було врегульовано земельні правовідносини, а саме Земельним кодексом України.

Однією з ознак, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є прийняття його вищим представницьким органом державної влади. Пунктом 3 частини першої статті 85 Конституції України закріплено, що прийняття законів належить до повноважень Верховної Ради України. Відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 17 жовтня 2002 року №17-рп (щодо повноважності Верховної Ради України) визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони. Ще однією ознакою, яка відрізняє закон від інших нормативно-правових актів, є критерій регулювання найбільш важливих суспільних відносин. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України. Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні нормативно-правові акти приймаються на основі законів та за своїм змістом не повинні суперечити їм. Підпорядкованість таких актів законам закріплена у положеннях Конституції України. Так, відповідно до частини третьої статті 106 Конституції України Президент на основі та на виконання Конституції і законів України видає укази і розпорядження, які є обов`язковими до виконання на території України. Отже, у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу. Аналогічну правову позицію наведено у листі №Н-35267-18 від 30.01.2009 р. Міністерства Юстиції України.

У даному видку Указом Президента України не може бути обмежено чи змінено виключної компетенції міської ради щодо розпорядження земельними ділянками, яка була визначена Земельним кодексом України (у відповідній редакції).

Посилання відповідачів на те, що оспорюване розпорядження прийнято з урахуванням приписів Указу №168/2000 від 04.02.2000р. Президента України "Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення" не спростовують правильність висновків суду першої інстанції щодо виключної компетенції Львівської міської ради стосовно розпорядження спірною земельною ділянкою.

Визезазначеним Указом установлено, що органи виконавчої влади в межах повноважень, визначених законодавством України, забезпечують передачу земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності у власність юридичних осіб України і громадян України переважно шляхом продажу цих ділянок.

Тобто, наведеним актом передбачено можливість вчинення органами виконавчої влади дій щодо передання земельних ділянок у власність юридичних осіб саме в межах повноважень, визначених законодавством України.

Проте, законодавством такого повноваження Львівській обласній державній адміністрації на момент видання оспорюваного розпорядження не передбачалось, а Львівською міською радою - не делегувалось.

Колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, що доводи відповідача-2 про те, що на момент виникнення спірних правовідносин не існувало комунальної власності, є юридично неспроможними та такими, що не спростовують висновків суду стосовно наявності права розпорядження спірною земельною ділянкою площею, шляхом її продажу, саме у позивача, виходячи з наступного:

Згідно приписів ст.1 Закону України "Про власність" (в редакції, чинній на момент виникненні спірних правовідносин) національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, транспорті, зв`язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України.

Частинами 1, 4 ст.2 вказаного нормативно-правового акту було передбачено, що право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна. Всі форми власності є рівноправними.

Земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони є об`єктами права виключної власності народу України (ст.9 Закону України "Про власність").

За приписами ст. 31 Закону України "Про власність" до державної власності в Україні належать загально-державна (республіканська) власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Відповідно до ст. 32 Закону України Про власність суб`єктом права загальнодержавної (республіканської) власності є держава в особі Верховної Ради України. Суб`єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів. Суб`єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські Ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають в загальнодержавній власності.

Частиною 1 ст. 34 Закону України "Про власність" (у відповідній редакції) було визначено, що загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля, майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об`єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв`язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об`єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток.

Об`єктами права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ними органів; кошти місцевих бюджетів, державний житловий фонд, об`єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров`я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв`язку та інформації, включаючи націоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; а також інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території (ч.1 ст.35 Закону України "Про власність").

Таким чином, означеними правовими нормами спростовуються твердження Львівської обласної державної адміністрації щодо відсутності на момент виникнення спірних правовідносин комунальної власності.

Визначення права комунальної власності, як права територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування, також містилось в ст. 1 Закону України "Про місцеве самоврядування".

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість тверджень позивача про те, що рішення Львівської обласної ради № 408 "Про попереднє погодження місця розташування об`єктів будівництва" від 28.12.2000 в частині погодження продажу та уповноваження Львівської міської державної адміністрації на здійснення продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га та розпорядження Львівської обласної державної адміністрації № 95 "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для будівництва АЗС у м. Львові" від 05.02.2001, в частині продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,17 га, є незаконними та такими, що підлягають визнанню недійсними, оскільки прийняті відповідачами-1,2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові.

Щодо вимог позивача про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1, площею 0,7 га, посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Дякович М.М. за реєстровим № 146, укладеного від Львівською обласною державною адміністрацією та ЗАТ "Авіас плюс" 08.02.2001, судова колегія зазначає наступне.

Відповідно до ст.151 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. (враховуючи, що правовідносини сторін стосовно купівлі-продажу майна виникли під час дії цього Кодексу) в силу зобов`язання одна особа (боржник) зобов`язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно із ст.224 вказаного Кодексу за договором купівлі-продажу продавець зобов`язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо продавець майна не є його власником, покупець набуває права власності лише в тих випадках, коли згідно з статтею 145 цього Кодексу власник не вправі витребувати від нього майно (ст.225 ст.151 Цивільного кодексу Української PCP).

Частиною 1 ст.48 Цивільного кодексу Української PCP від 18.07.1963р. недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

За змістом Постанови №9 від 06.11.2009р. Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Як зазначалось вище, порядок передачі Радами народних депутатів земельних ділянок у власність юридичних осіб врегульовано ст.17, 18 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент укладання спірного правочину).

Зокрема, за приписами ст. 17 ЗК України передача земельних ділянок у колективну та приватну власність провадиться Радами народних депутатів, на території яких розташовані земельні ділянки. Громадяни, заінтересовані у передачі їм у власність земельних ділянок із земель запасу, подають заяву про це до сільської, селищної, міської, а у разі відмови - до районної, міської, в адміністративному підпорядкуванні якої є район, Ради народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розмір і місце розташування ділянки, мета її використання і склад сім`ї. Відповідна Рада народних депутатів розглядає заяву і у разі згоди передати земельну ділянку у власність громадянину замовляє землевпорядній організації розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки погоджується з сільською (селищною) Радою народних депутатів, з районними (міськими) землевпорядним, природоохоронним і санітарним органами, органом архітектури і подається до районної (міської) Ради народних депутатів для прийняття рішення про передачу громадянину земельної ділянки у власність. Ради народних депутатів розглядають у місячний строк зазначені заяви і матеріали та приймають відповідні рішення. Передача у власність громадян земельних ділянок, що перебувають у власності або користуванні інших громадян чи юридичних осіб, провадиться місцевими Радами народних депутатів після вилучення (викупу) їх у порядку, встановленому статтями 31 і 32 цього Кодексу. Передача земельної ділянки у колективну власність колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам, у тому числі створеним на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, провадиться сільськими, селищними, міськими Радами народних депутатів за місцем розташування земельної ділянки на підставі клопотань зазначених підприємств, кооперативів та товариств. До клопотання додаються матеріали, що обґрунтовують розмір земельної ділянки, обчислений відповідно до вимог частини шостої статті 5 цього Кодексу. Місцева Рада народних депутатів розглядає у місячний строк зазначені клопотання та матеріали і приймає рішення з цього питання.

Рішення відповідної Ради народних депутатів з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу земельної ділянки з посвідченням у нотаріальному порядку (ч.2 ст. 18 ЗК України).

Купівля-продаж, дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок землекористувачами, в тому числі орендарями, а також угоди, укладені власниками землі з порушенням установленого для них порядку придбання або відчуження земельних ділянок, є недійсними (ч.1 ст.114 ЗК України).

Як було встановлено судом вище, розпорядження земельною ділянкою площею 0,17 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, належало до виключної компетенції Львівської міської ради, означених повноважень позивач не делегував, а отже, укладання договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки могло бути здійснено позивачем, або органами, яким делеговано такі повноваження позивачем.

Таким чином, укладення 08 лютого 2001 року між Львівською обласною державною адміністрацією та Закритим акціонерним товариством "Аіас-Плюс" договору купівлі-продажу земельної ділянки є таким, що порушує норми земельного законодавства, оскільки зазначене розпорядження прийняте відповідачем-2 з перевищенням компетенції, а саме за відсутності права розпоряджатись земельною ділянкою, розміщеною у місті Львові, що є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Позивачем також заявлені вимоги про визнання недійсним державного акту на право власності на землю серії ЛВ №028641, виданого 13.04.2001 Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ "Авіас Плюс" на підставі Розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації №95 від 05.02.2001, зареєстрованого Львівським обласним управлінням земельних ресурсів в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №11 кн.5- 3.

Частиною 1 ст. 22 Земельного кодексу України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

За приписами ст.23 вказаного нормативно-правового акту право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Державний акт на право колективної власності на землю видається колективному сільськогосподарському підприємству, сільськогосподарському кооперативу, сільськогосподарському акціонерному товариству із зазначенням розмірів земель, що перебувають у власності підприємства, кооперативу, товариства і у колективній власності громадян. До державного акта додається список цих громадян. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Державні акти про право власності або право постійного користування на земельну ділянку є документами, що посвідчують відповідне право і видаються на підставі рішень Кабінету Міністрів України, обласних, районних, Київської і Севастопольської міських, селищних, сільських рад, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій. У спорах, пов`язаних з правом власності або постійного користування земельними ділянками, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти про право власності чи постійного користування. Разом з тим господарським судам слід враховувати, що право, посвідчене державними актами, є похідним від відповідного рішення органу державної влади чи органу місцевого самоврядування про передачу земельної ділянки у власність чи в користування, а тому з огляду на приписи частини першої статті 16 Цивільного кодексу України та статті 152 Земельного кодексу України захист прав осіб на земельні ділянки не може здійснюватися лише шляхом визнання відповідного державного акта недійсним, якщо рішення, на підставі якого видано цей державний акт, не визнано недійсним у встановленому порядку. (Пунки 2.3 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин" №6 від 17.05.2011).

Верховний Суд України у постанові від 22 травня 2013 року у справі №6-33цс13 зазначив, що державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних з правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки. Визнання недійсними державних актів на право власності вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку.

У постановах від 20 травня 2015 року, 3 червня 2015 року та від 16 березня 2016 року по справах №6-216цс15, №205цс15, № 6-412цс15, № 6-217цс15, №6-1428цс15 Верховний Суд України дійшов висновку про те, що оскільки норми земельного законодавства встановлювали нерозривний зв`язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов`язковим одержанням її власником державного акта, який посвідчував його право власності, то позовні вимоги про визнання недійсним державного акта, виданого на підставі недійсного рішення органу місцевого самоврядування, підлягають задоволенню.

Враховуючи вищевикладене, колегія погоджується з висновокм суду першої інстанції про незаконність та наявності підстав для визнання недійсним Розпорядження голови Львівської обласної державної адміністрації № 95 від 05.02.2001, державний акт на право власності на землю серії ЛВ №028641, виданий 13.04.2001 Львівською обласною державною адміністрацією ЗАТ "Авіас Плюс", також підлягає визнанню недійсним.

Разом з тим, Львівською обласною державною адміністрацією та Приватним акціонерним товариством "Авіас Плюс" було подано до суду першої інстанції заяви про застосування до позовних вимог наслідків спливу строків позовної давності (59-65, 102-107 том І).

На думку відповідачів-2, 3 строк позовної давності слід рахувати з 25.01.2001року, оскільки в цей день Львіською міською радою було принйто ухвалу № 925 Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м.Львові в преамбулі якої встановлено, що контроль за виконанням даної ухвали покласти на заступника міського голови з питань економічного розвитку.

Крім того, відповідачі вважають, що позивачу було достаменно відомо у 2001 році про факт укладення спірного договору купівлі-продажу земельної ділянки у АДРЕСА_1 площею 0,17 га, оскільки зазначений договір від імені продавця укладав та підписував повноважний представник позивача в.о.директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради Цюник В.К., якому позивач на сесійному засіданні 12 сесії третього скликання доручив провести продаж спірної земельної ділянки (п.8 ухвали Львіської міської ради № 925 від 25.01.2001).

Також відповідачі-2, 3 звертають увагу суду на те, що 90% суми продажу було перераховано на рахунок позивача, зазначений у п.2.2. договору купівлі продажу від 08.02.2001, серія АВО № 962489.

Відповідно до п.10 ухвали Львівської міської ради № 925 від 25.01.2001 заступник міського голови з питань економічного розвитку контролював виконання зазначеної ухвали та у встановлений позивачем спосіб звітував перед Львівською міською радою про виконання зазначеної ухвали.

Крім того, згідно п.13.5 договору купівлі продажу від 08.02.2001, серія АВО № 962489 зазначений догвір складений у 4-х примірниках, один з яких зберігається у Львівському міському управління земельних ресурсів, а отже позивачу було відомо про існування оспорюваного договору купівлі - продажу.

Таким чином, на переконання відповідачів -2, 3 позивач не міг не значти про існування оспорюваних розпорядження голови Львівської обласної державно адміністрації від 05.02.2001 № 95 та рішення Львівської обласної ради від 28.12.2000 № 408.

Після проведення остаточних розрахунків за оспорюваним договором купівлі-продажу відповідачем - 2 було видано відповідачу -3 Державний акт на право власності на землю Серія ЛВ №028641 від 13.05.2001, який належним чином зареєстрований в книзі записів державної реєстрації державних актів на право власності на землю за №1 кн. 5-3 (реєстрація проводилась на той час Львівським міським управлінням земельних ресурсів). З моменту державної реєстрації Державного акту відповідач-3 постійно сплачував та продовжує сплачувати до бюджету позивача - Львівської міської ради плату за землю - земельний податок за земельну ділянку площею 0,17 га розташовану за адресою АДРЕСА_1, кадастровий номер 4610136300:03:002:0028, а позивач приймав і продовжує приймати податок за вказану земельну ділянку, яка належить відповідачу -3 на праві приватної власності більше 18 років.

Позивач заперечує проти пропуску строків позовної давності, з тих підстав, що про вибуття майна з власності територіальної громади міста Львова, підстави та реєстрацію майнових прав на земельну ділянку за відповідачем-3, Львівській міській раді стало відомо лише після 19.02.2018 - після проведення державної реєстрації права власності на земельну ділянку в державному реєстрі речових прав, шляхом отримання інформації з цього реєстру в порядку загального доступу.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність є строком пред`явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушено, так і тими суб`єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Відповідно до положень ст. 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Європейським судом з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошено, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою № 14902/04 у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"). Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Аналогічну правову позицію підтримано Верховним Судом України у постанові від 16.11.2016 по справі № 6-2469цс16.

При цьому, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до прийняття ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч.ч. 3 та 4 ст. 267 Цивільного кодексу України).

Відповідно до п. 2.1 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" №10 від 29.05.2013 законом не встановлено вимог щодо форми заяви сторони про сплив позовної давності. Відтак, її може бути викладено у відзиві на позов або у вигляді окремого клопотання, письмового чи усного.

За приписами п. 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" № 10 від 29.05.2013 за змістом ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Аналогічна позиція міститься також в постанові 14.08.2018 Верховного Суду у справі № 922/1425/17.

Таким чином, при застосуванні позовної давності та наслідків її спливу (ст. 267 Цивільного кодексу України) необхідно досліджувати та встановлювати насамперед обставини про те, чи порушено право особи, про захист якого вона просить, і лише після цього - у випадку встановленого порушення, і наявності заяви сторони про застосування позовної давності - застосовувати позовну давність та наслідки її спливу.

Початок перебігу позовної давності обчислюється за правилами статті 261 Цивільного кодексу України, частина перша якої пов`язує його з днем, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться у статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого частиною 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Для визначення моменту виникнення права на позов важливим є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

При цьому, за змістом зазначеної норми (ст. 261 ЦК України) законодавець виходить не тільки з безпосередньої обізнаності особи про факти порушення її прав, а й об`єктивної можливості цієї особи знати про ці факти.

Якщо встановити день, коли особа довідалась про порушення права або про особу, яка його порушила, неможливо, або наявні докази того, що особа не знала про порушення права, хоч за наявних умов повинна була знати про це, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа повинна була довідатися про порушення свого права.

Під можливістю довідатись про порушення права або про особу, яка його порушила, в цьому випадку слід розуміти передбачувану неминучість інформування особи про такі обставини, або існування в особи певних зобов`язань, як міри належної поведінки, в результаті виконання яких вона мала б змогу дізнатись про відповідні протиправні дії та того, хто їх вчинив.

25 січня 2001 року Львівською міською радою прийнято ухвалу "Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення для розміщення АЗС у м. Львові" № 925, відповідно до якої вирішено:

- внести доповнення до ухвали Львівської міської ради від 27.05.1999 "Про затвердження "Схеми розміщення в м. Львові автозаправочних і автогазозаправочних станцій загального користування" (згідно з Додатком № 1), зокрема земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га;

- погодити перелік земельних ділянок для продажу під розміщення АЗС у м. Львові (згідно з Додатком № 2), зокрема земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1, площею 0,17 га під розміщення АЗС - ЗАТ "Авіас-Плюс";

- погодити місце розташування земельних ділянок визначених в Додатку № 2 і надано покупцям дозвіл на збір матеріалів попереднього погодження (у разі необхідності) та складання проекту відведення земельних ділянок;

- доручено Департаменту економічної політики та ресурсів провести продаж та укласти Договори купівлі-продажу земельних ділянок та нотаріально засвідчені договори купівлі-продажу земельних ділянок зареєструвати в Львівському міському управлінні земельних ресурсів.

Контроль за виконанням даної ухвали покладено на заступника міського голови з питань економічного розвитку (п. 10 ухвали).

При цьому, з преамбули оспорюваного договору вбачається, що останній підписаний зокрема в.о. директора департаменту економічної політики та ресурсів Львівської міської ради - Цюником В.К., що з урахування п. 13.5 договору, яким зазначено, про те що один примірник зберігається в Львівському міському управлінні земельних ресурсів свідчить про обізнаність позивача про відчуження спірної земельної ділянки.

Статтею 1 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту) визначено, що виконавчі органи рад - органи, які відповідно до Конституції України та цього Закону створюються сільськими, селищними, міськими, районними в містах (у разі їх створення) радами для здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування у межах, визначених цим та іншими законами.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 11 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту) виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади - також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади.

Пунктом 2 пункту "б" частини першої ст. 33 Закону України "Про місцеве самоврядування" (в редакції чинній на момент видачі державного акту) визначено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать, зокрема, такі делеговані повноваження: здійснення контролю за додержанням земельного та природоохоронного законодавства, використанням і охороною земель, природних ресурсів загальнодержавного та місцевого значення, відтворенням лісів; реєстрація суб`єктів права власності на землю; реєстрація права користування землею і договорів на оренду землі; видача документів, що посвідчують право власності і право користування землею; координація діяльності місцевих органів земельних ресурсів.

Таким чином, враховуючи зазначені положення Закону, суд дійшов до висновку, що виконавчі органи Львівської міської ради (в тому числі виконавчий комітет), відповідно до покладених на них повноважень, були уповноваженим діяти від імені Львівської міської ради, що є підставою для висновку про обізнаність позивача про свої порушені права ще у 2001 році, оскільки саме позивачем приймалося рішення про продаж спірної земельної ділянки та делегування повноважень щодо проведення продажу і укладення відповідного договору купівлі-продажу ділянки Департаменту економічної політики та ресурсів (ухвала №925 від 25.01.2001), представником якого при укладенні оспорюваного договору купівлі-продажу від 08.02.2001, як уже зазначалося вище, був ОСОБА_1 .

При цьому, пунктом 2.2 договору узгоджено, що сума, зазначена в п. 2.1 цього договору, на протязі 10 банківських днів з моменту підписання договору, перераховується покупцем наступним чином:

- 90% коштів на рахунок Львівської міської ради;

- 10% коштів на розподільчий рахунок Львівського обласного управління земельних ресурсів.

Позивачем не заперечуються обставини щодо отримання 90% коштів від продажу земельної ділянки як і подальші сплати відповідачем-3 земельного податку за означену земельну ділянку, що свідчить про обізнаність позивача про відчуження означеної земельної ділянки до моменту отримання 19.02.2018 інформації з реєстру речових прав.

Посилання позивача на те, що визначений пунктом 2.2 договору порядок розподілу коштів від продажу земельної ділянки є неправомірний, з огляду на наявність права позивача на отримання 100% вартості земельної ділянки, не нівелює обставини щодо отримання решти 90% вартості земельної ділянки у порядку, встановленому договором ще у 2001 році та відповідно обізнаність позивача про продаж земельної ділянки.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку про наявність підстав для задоволення заяв відповідача-2 та відпвоідача-3 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу строків позовної давності.

Відповідно до положень пункту 4 статті 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Надаючи правову кваліфікацію доказам, поданим сторонами, з урахуванням фактичних і правових підстав позовних вимог і заперечень на них, місцевий господарський суд дійшов правильного висновку про відмову у позові через пропуск позивачем строку позовної давності.

Висновки суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про пропущення позивачем строку позовної давності, оскільки відповідачами-2, 3 заявлено про застосування строків позовної давності, у задоволенні позову слід відмовити.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтуються на всебічному та повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Колегія суддів також зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розцінюватись як вимога детально відповідати на кожний аргумент апеляційної скарги (рішення ЄСПЛ у справі Трофимчук проти України, № 4241/03, від 28.10.2010 р.).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Враховуючи вищевикладене, апеляційний господарський суд погоджується із висновками місцевого суду як законними, обґрунтованими обставинами й матеріалами справи, детальний аналіз яких, як і нормативне обґрунтування прийнятого судового рішення наведено місцевим судом, підстав для скасування його не знаходить. Доводи апелянта по суті його скарги в межах заявлених вимог, як безпідставні й необґрунтовані не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують правильність висновків, викладених в оскаржуваному рішенні.

Оцінюючи вищенаведені обставини, колегія приходить до висновку, що рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2020 у справі № 910/15123/19 обґрунтоване, відповідає обставинам справи і чинному законодавству, а отже, підстав для його скасування не вбачається, у зв`язку з чим апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 129, 269, 270, 273, пунктом 1 частини 1 статті 275, статтями 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Львівської міської ради на рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2020 у справі №910/15123/19 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 17.02.2020 у справі № 910/15123/19 залишити без змін.

Матеріали справи № 910/15123/19 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена у порядку, передбаченому статтями 286-291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст підписано 04.08.2020 після виходу судді Скрипки І.М. з відпустки.

Головуючий суддя А.І. Тищенко

Судді Ю.Б. Михальська

І.М. Скрипка