Рішення

від 07.08.2020 по справі 922/1707/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Держпром, 8-й під`їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"07" серпня 2020 р.м. ХарківСправа № 922/1707/20

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Пономаренко Т.О.

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження справу

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Вінд Дей" (50053, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Мусоргського, 19-Б; код ЄДРПОУ: 41717591) до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат" (63832, Харківська обл., Борівський р-н, с. Піски-Радьківські, вул. Перемоги, 261; код ЄДРПОУ: 34551057) про стягнення коштів без виклику учасників справи

ВСТАНОВИВ:

01 червня 2020 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Вінд Дей" звернулось до господарського суду Харківської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат", в якій просить суд стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат" аванс у розмірі 171 000,00 грн., сплачений за попереднім договором купівлі-продажу №10 від 03.01.2020, а також стягнути понесені судові витрати.

В обґрунтування позову позивач вказує на неналежне виконання відповідачем своїх договірних зобов`язань в частині погашення заборгованості у виконавчих службах Міністерства юстиції України, що призвело до неукладення основного договору купівлі-продажу нерухомого майна.

Ухвалою господарського суду Харківської області від 02.06.2020 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене позовне провадження у справі №922/1707/20 без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Відповідачу встановлено строк 15 днів з дня вручення цієї ухвали для подання відзиву на позов (ст.251 ГПК України) та строк 5 днів на подання до суду заперечень на відповідь позивача на відзив з дня його отримання, оформлених відповідно до ст.167 ГПК України. Позивачу встановлено строк 5 днів на подання до суду відповіді на відзив з дня його отримання (ст. 251 ГПК України) з урахуванням п.4 Прикінцевих положень ГПК України. Роз`яснено сторонам, що у випадку неподання відповідачем відзиву та/або клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, а також не подання позивачем відповіді на відзив у строки встановлені цією ухвалою розгляд справи буде відбуватися за наявними матеріалами після спливу строку встановленого для подання відповідачем клопотання про розгляд справи в порядку загального позовного провадження та в межах строків встановлених статтею 248 ГПК України.

18.06.2020 через канцелярію господарського суду Харківської області від позивача надійшли письмові пояснення (вх.№13848 від 18.06.2020), в яких позивач вважає що спірний попередній договір купівлі-продажу не підлягає нотаріальному посвідченню, оскільки відповідач перебував серед боржників у 5-ти виконавчих провадженнях, а відповідно до даних безкоштовного сервісу "Дізнайся більше про свого бізнес-партнера" станом на 14.06.2020 відповідач мав податкову заставу.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фугат" своїм правом, наданим відповідно до ст.251 ГПК України, не скористалось, відзив на позов не надав.

Так, ухвала суду про відкриття провадження у справі від 02.06.2020 була направлена на адресу відповідача - 63832, Харківська обл., Борівський р-н, с. Піски-Радьківські, вул. Перемоги, 261, яка збігається із адресою, зазначеною у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань як адреса місцезнаходження юридичної особи (а.с.42-45,т.1), повернулась до суду без доказів вручення відповідачеві з відміткою пошти "адресат відсутній".

Згідно із ч.1 ст.10 Закону України Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань , якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного держаного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.

Так, процесуальні документи у цій справі направлялись всім учасникам судового процесу, що підтверджуються штампом канцелярії на зворотній стороні відповідного документу.

Таким чином, всім учасникам справи надано можливість для висловлення своєї правової позиції по суті позовних вимог, а також судом надано сторонам достатньо часу для звернення із заявами по суті справи та з іншими заявами з процесуальних питань.

Проте, станом на 07.08.2020 від відповідача будь-яких заяв чи пояснень по суті спору не надходило.

Приймаючи до уваги належне повідомлення відповідача про розгляд даної справи, а також враховуючи наявність у матеріалах справи достатньої кількості документів для розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про її розгляд за наявними матеріалами.

Згідно з ч.4 ст.240 ГПК України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши матеріали справи, з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно перевіривши матеріали справи та надані докази, суд встановив наступне.

03.01.2020 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Фугат" (продавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Вінд Дей" (покупець) було укладено попередній договір купівлі-продажу № 10 (надалі - Попередній договір) (а.с.20-21 т.1).

Вказаний попередній договір підписаний уповноваженими представниками сторін та скріплений печатками наведених суб`єктів господарювання.

Відповідно до пункту 1.1. Попереднього договору, продавець зобов`язується продати нерухоме майно (нежитлове приміщення, промисловий майданчик розташований за адресою: Донецька обл., Олександрівський район, с. Степанівка, вул. Степова, буд. 156, загальна площа:899,3 кв. м.; адміністративна будівля, А,а, загальна площа 78,3 кв. м.; виробнича будівля, споруда для ТП, Б,В, загальна площа: 821,0 кв. м.; пожежний резервуар, площадка для обладнаная, Д,д.; склад готової продукції, І; огорожа, ворота, №1, №2 ; огорожа №3 ; ЛЕП 6кв, №4 -Хвіртка, №5 бетонна основа під АЗС, Е) яке належить йому на правах власності, а покупець зобов`язується купити і оплатити дане нерухоме майно згідно умовам даного договору.

Ціна нерухомого майна вказана в п.1.1 справжнього договору складає 30 000,00 доларів, у т.ч. ПДВ 20% в гривнях по курсу НБУ на момент оплати (п.2.1.Попереднього договору).

Пунктом 3.1. Попереднього договору передбачено, що покупець виплачує продавцю аванс у сумі 171 000,00 грн. у т.ч. ПДВ 20% готівкою шляхом внесення даних коштів у касу продавця з оформленням приходно-касових ордерів.

Покупець вносить дану суму рівними частками на протязі 30-ти банківських днів з моменту укладення цього договору (п.3.2.Попереднього договору).

Відповідно до пункту 3.3. Попереднього договору, після отримання усіх 171 000,00 грн. продавець зобов`язується на протязі 10-ти банківських днів погасити усі свої боргові зобов`язання у виконавчих службах Міністерства юстиції України.

Після погашення заборгованості покупець зобов`язується оплатити продавцю ще аванс у сумі 72 000,00 грн., у т.ч. ПДВ 20% (п.3.4.Попереднього договору).

Згідно з п.3.5 Договору після отримання авансу у сумі 72 000,00 грн. продавець зобов`язується протягом 30-ти календарних днів оформити кадастрові номери на своє нерухоме майно та земельну ділянку.

Пунктом 3.6 Договору передбачено, що після отримання кадастрових номерів, продавець і покупець за даним договором зобов`язуються протягом 10 днів укласти нотаріальний договір купівлі-продажу нерухомого майна.

При цьому пунктом 4.1. Попереднього договору сторони визначили, що у випадку, якщо продавець після отримання грошових коштів з якихось причин відмовиться виконати пункти 3.3., 3.4., 3.5., 3.6. справжнього договору, то він зобов`язаний буде повернути покупцю заборгованість у сумі 243 000,00 грн., а також виплатити штраф за порушення договору у сумі 243 000,00 грн.

На виконання пункту 3.1. Попереднього договору, позивач виплатив відповідачу аванс в загальному розмірі 171 000,00 грн., що підтверджується квитанціями до прибуткового касового ордера №1 від 03.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №5 від 08.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №10 від 09.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №12 від 10.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №13 від 13.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №15 від 14.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №17 від 15.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №20 від 16.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №22 від 17.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №23 від 20.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №24 від 21.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №25 від 22.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №27 від 23.01.2020 року на суму 10 000,00 грн.; №30 від 24.01.2020 року на суму 10 000,00 грн.; №33 від 27.01.2020 року на суму 10 000,00 грн.; №37 від 28.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №38 від 29.01.2020 на суму 10000,00 грн.; №39 від 30.01.2020 на суму 1000,00 грн. (а.с.22-30 т.1).

У відповідності до п.3.3. Попереднього договору, відповідач повинен був погасити усі свої боргові зобов`язання у виконавчих службах Міністерства юстиції України у строк до 13.02.2020 включно.

Проте, як зазначає позивач, відповідач своїх зобов`язань за попереднім договором купівлі-продажу №10 від 03.01.2020 належним чином не виконав, свої боргові зобов`язання у виконавчих службах Міністерства юстиції України у строк до 13.02.2020 не погасив, позивача про здійснення таких погашень не повідомив. У зв`язку із чим позивач вимушений звернутися із позовною заявою до суду.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 ЦК України передбачено, що підстави виникнення цивільних прав та обов`язків виникають з договорів та інші правочинів.

Пунктом 3 частини 1 статті 174 Господарського кодексу України вcтановлено, що господарські зобов`язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Статтями 6, 627 ЦК України визначено, що сторони є вільними в укладені договору, в виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цивільного кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтями 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Частиною 1 статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

В частині 1 статті 629 ЦК України зазначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1 статті 628 ЦК України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною 1 статті 635 ЦК України визначено, що попереднім є договір, сторони якого зобов`язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору. Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Згідно з частиною 2 статті 182 ГК України попередній договір повинен містити умови, що дозволяють визначити предмет, а також інші істотні умови основного договору. До укладення попередніх договорів не застосовується загальний порядок укладення господарських договорів.

При цьому, договір повинен укладатися у формі, установленій законом (ч. 4 ст.203 ЦК України).

Разом із тим, статтею 657 ЦК України унормовано, що договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, крім договорів купівлі-продажу майна, що перебуває в податковій заставі.

З системного аналізу приписів статей 635, 657 ЦК України вбачається, що попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна має бути укладений у письмовій формі з обов`язковим нотаріальним посвідченням, оскільки основний договір укладається у формі з обов`язковим нотаріальним посвідченням.

Частиною 2 статті 209 ЦК України передбачено, що нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Водночас з матеріалів справи вбачається, що підписаний між сторонами попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна №10 від 03 січня 2020 року не був нотаріально посвідчений у встановленому законом порядку.

Докази перебування об`єкту продажу в податковій заставі на час укладення відповідного попереднього договору в матеріалах справи відсутні.

За частиною 1 статті 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Таким чином, попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна №10 від 03 січня 2020 року мав бути вчинений сторонами у письмовій формі і підлягав посвідченню нотаріально.

Втім, як свідчать матеріали справи та не спростовують учасники судового процесу, попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна №10 від 03 січня 2020 року укладений між сторонами, не було посвідчено нотаріально.

Відповідно до ч.2 ст.215 ЦК України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

З огляду на наведене, враховуючи недотримання позивачем та відповідачем вимог ст.ст. 635, 657 ЦК України про нотаріальне посвідчення попереднього договору купівлі-продажу, суд дійшов висновку про нікчемність такого договору, оскільки його недійсність прямо передбачено ч.1 ст.220 ЦК України.

Аналогічна правова позиція щодо нікчемності попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна за відсутності його нотаріального посвідчення викладена у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року в справі №367/3304/15-ц.

Суд критично відноситься до посилання позивача на неможливість нотаріального посвідчення договору у зв`язку із перебуванням відповідача серед боржників у 5-ти виконавчих провадженнях станом на дату укладення попереднього договору, оскільки статтею 657 ЦК України визначено виняткову підставу, яка дозволяє укласти договір купівлі-продажу нерухомого майна без нотаріального посвідчення.

З наданого позивачем витягу з автоматизованої системи виконавчого провадження та постанови про закінчення виконавчого провадження від 25.02.2020 про стягнення на користь держави ГУ ДПС у Харківській області заборгованості у розмірі 3 696,00 грн. не вбачається, що нерухоме майно зазначене в пункті 1.1. Попереднього договору купівлі-продажу №10 від 03.01.2020, а саме: нежитлове приміщення, промисловий майданчик розташований за адресою: Донецька обл., Олександрівський район, с. Степанівка, вул. Степова, буд. 156, загальна площа:899,3 кв. м.; адміністративна будівля, А, а, загальна площа 78,3 кв. м.; виробнича будівля, споруда для ТП, Б,В, загальна площа: 821,0 кв. м.; пожежний резервуар, площадка для обладнаная, Д,д.; склад готової продукції, І; огорожа, ворота, №1, №2 ; огорожа №3 ; ЛЕП 6кв, №4 -Хвіртка, №5 бетонна основа під АЗС, Е, перебувало в податковій заставі станом на 03.01.2020.

Належним доказам перебування відповідного нерухомого майна в податковій заставі може бути, зокрема, акти опису нерухомого майна, на яке поширюється право податкової застави платника податків; витяг про реєстрацію в Державному реєстрі обтяжень нерухомого майна, з якого вбачається, що відносно відповідного нерухомого майна відповідача згідно з актом опису внесено запис про податкову заставу на підставі статей 88, 89 ПК України рішення суду, яким надано дозвіл на погашення податкового боргу за рахунок відповідного нерухомого майна відповідача тощо.

Щодо посилання позивача на відомості, які містяться на безкоштовному сервісі "Дізнайся більше про свого бізнес-партнера", станом на 14.06.2020 суд зазначає, що в матеріалах справи відсутні докази щодо наявності податкової застави відповідача станом на дату укладення попереднього договору, а саме на 03.01.2020.

Одне лише зазначення про наявність у відповідача податкового боргу та виникнення права податкової застави у органів державної податкової служби щодо відповідача станом на 14.06.2020 не свідчить про перебування майна в податковій заставі, тим паче станом на дату укладення попереднього договору (03.01.2020).

Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення (частина 1 статті 236 ЦК України).

Отже, вимоги позивача про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат" авансу у розмірі 171 000,00 грн., сплаченого за попереднім договором купівлі-продажу №10 від 03.01.2020 є необґрунтованими та недоведеними, оскільки відповідний правочин є недійсним у відповідності до закону (нікчемний правочин), що є окремою підставою для відмови у позові.

Проте, згідно з ч.ч. 1, 3 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.

За частинами 1, 2 статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

За змістом статті 20 Господарського кодексу України держава забезпечує захист прав і законних інтересів суб`єктів господарювання. Кожний суб`єкт господарювання має право на захист своїх прав і законних інтересів. Права та законні інтереси зазначеного суб`єкта захищаються шляхом: визнання наявності або відсутності прав; визнання повністю або частково недійсними актів органів державної влади та органів місцевого самоврядування, актів інших суб`єктів, що суперечать законодавству, ущемляють права та законні інтереси суб`єкта господарювання або споживачів; визнання недійсними господарських угод з підстав, передбачених законом; відновлення становища, яке існувало до порушення прав та законних інтересів суб`єктів господарювання; припинення дій, що порушують право або створюють загрозу його порушення; присудження до виконання обов`язку в натурі; відшкодування збитків; застосування штрафних санкцій; застосування оперативно-господарських санкцій; застосування адміністративно-господарських санкцій; установлення, зміни і припинення господарських правовідносин; іншими способами передбаченими законом. Порядок захисту прав суб`єктів господарювання та споживачів визначається цим Кодексом, іншими законами.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно із статтею 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

Вказаними нормами матеріального права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції.

Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування (Постанова ВС від 30 липня 2019 року по справі №907/804/17).

Верховним Судом України у листі від 24.11.2008 "Практика розгляду судами цивільних справ про визнання правочинів недійсними" у розділі "Застосування правових наслідків недійсності правочину" до відома судів доведено, що визнані недійсними правочини не створюють для сторін тих прав і обов`язків, які вони мають встановлювати, а породжують наслідки, передбачені законом. І хоча реституція не передбачена у ст.16 ЦК як один із способів захисту, проте норма ч.1 ст.216 ЦК є імперативною і суд має забезпечити зазначені в ній правові наслідки. Реституцію цілком можна вважати окремим способом захисту цивільних прав, які порушуються у зв`язку з недійсністю правочину, оскільки у ст.16 ЦК немає вичерпного переліку способів захисту цивільних прав.

Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, ніж тим, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність / відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення / захисту в обраний спосіб. Така правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 22 січня 2019 року у справі № 912/1856/16 та від 14 травня 2019 року у справі № 910/11511/18.

Так, ВГСУ зазначив, що у разі коли позовні вимоги не відповідають матеріально правовим способам захисту, або обраний особою, яка звернулася з позовом, спосіб захисту не призводить до поновлення її порушеного права, але при розгляді спору буде встановлений факт порушення прав цієї особи (позивача), то суд має сам визначити належний спосіб судового захисту і ухвалити відповідне рішення щодо захисту порушеного права.

Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (ч. 1 ст. 216 ЦК України) застосовується лише у разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним або який визнано недійсним. У зв`язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена лише стороні недійсного правочину.

Відповідно до ч. 5 ст. 216 ЦК, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою.

Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Виходячи зі змісту вищезазначеної статті, можливість застосування реституції як наслідку недійсності правочину є правом суду.

Враховуючи те, що нікчемний правочин не потребує визнання його недійсним судом, беручи до уваги встановлення судом підстав вважати попередній договір купівлі-продажу нерухомого майна №10 від 03 січня 2020 року нікчемним, суд вважає за можливе застосувати реституцію як наслідок недійсності правочину.

Положення ст.ст.215, 216 ЦК застосовуються лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи визнаний недійсним. У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції, може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину. Отже, реституція є правовим наслідком недійсності правочину та cпособом захисту цивільних прав, який може застосовуватися до відносин зобов`язального характеру за умови, що спір виник між сторонами недійсного правочину (договору). Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору (Постанова ВС України від 10.06.2015 у справі № 6-348цс15).

Відповідно до п. 2.5. Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними правочини, які не відповідають вимогам закону, не породжують будь-яких бажаних сторонам результатів, незалежно від волі сторін та їх вини у вчиненні незаконного правочину. Правові наслідки таких правочинів настають лише у формах, передбачених законом, зокрема - у вигляді повернення становища сторін у початковий стан (реституції).

Наведене вище є співмірним і з вимогами ст.216 ЦК України, якою передбачено, що відповідач повинен повернути позивачу усе одержане на виконання нікчемного правочину.

Так, у даній справі позивачем заявлено вимогу про стягнення грошових коштів розмірі 171 000,00 грн., які були перераховані останнім на рахунок відповідача у якості авансу, сплаченого за попереднім договором купівлі-продажу №10 від 03.01.2020.

При розгляді справи судом було встановлено, що попередній договір купівлі-продажу №10 від 03.01.2020 є нікчемним у відповідності до закону.

Отже, як вбачається з матеріалів справи, на виконання нікчемного правочину відповідач одержав грошові кошти в загальній сумі 171 000,00 грн.

Враховуючи вищевикладене, беручи до уваги те, що відповідачем не надано жодного належного чи допустимого доказу, який би свідчив про повернення останнім позивачу грошових коштів розмірі 171 000,00 грн., суд дійшов висновку, що у відповідності до статті 216 ЦК України відповідач зобов`язаний повернути позивачу у натурі все, що він одержав на виконання нікчемного попереднього договору купівлі-продажу нерухомого майна №10 від 03 січня 2020 року, а саме грошові кошти розмірі 171 000,00 грн.

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 ГПК України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Статтею 86 ГПК України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 статті 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

Відповідно до частини 1 статті 14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше, як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, у відповідності ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати щодо сплати судового збору підлягають стягненню з відповідача у повному обсязі.

На підставі викладеного та керуючись статтями 4, 20, 73, 74, 86, 129, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Вінд Дей" до Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат" - задовольнити.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Фугат" (63832, Харківська обл., Борівський р-н, с. Піски-Радьківські, вул. Перемоги, 261; код ЄДРПОУ: 34551057) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробниче підприємство "Вінд Дей" (50053, Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Мусоргського, 19-Б; код ЄДРПОУ: 41717591) грошові кошти, одержані на виконання нікчемного правочину, у розмірі 171 000 (сто сімдесят одна тисяча) грн. 00 коп., а також судовий збір у розмірі 2 565 (дві тисячі п`ятсот шістдесят п`ять) грн. 00. коп.

Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Східного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення відповідно до ст.ст. 256, 257 Господарського процесуального кодексу України, з урахуванням п.п. 17.5 п.17 Перехідних положень Кодексу та п.4 Прикінцевих положень Господарського процесуального кодексу України.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне рішення складено "07" серпня 2020 р.

Суддя Т.О. Пономаренко