Рішення

від 12.08.2020 по справі 910/7634/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

12.08.2020Справа № 910/7634/20 Господарський суд міста Києва у складі судді Грєхової О.А., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу

за позовом Житлово-будівельного кооперативу Хімік-22

до Товариства з обмеженою відповідальністю Енком Інвест Груп

про стягнення 90 562,16 грн.

Без повідомлення (виклику) сторін.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Житлово-будівельний кооператив Хімік-22 звернувся до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю Енком Інвест Груп про стягнення 90 562,16 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані порушенням відповідачем зобов`язань за Договором на проектні роботи з встановлення індивідуальних теплових пунктів № 12/10/19-ІТП від 12.11.2019, в частині розробки проектної документації.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 04.06.2020 позовну заяву прийнято судом до розгляду та відкрито провадження у справі № 910/7634/20. Приймаючи до уваги малозначність справи в розумінні частини 5 статті 12 Господарського процесуального кодексу України, враховуючи ціну позову, характер спірних правовідносин та предмет доказування, господарським судом вирішено розгляд справи здійснювати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін, у зв`язку з чим надано відповідачу строк для подання відзиву на позовну заяву, а позивачу - для подання відповіді на відзив.

Відповідно до ч. 4 ст. 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно з ч. 9 ст. 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Згідно з ч. 2 ст. 178 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19) № 540-IX від 30.03.2020 розділ X "Прикінцеві положення" доповнити пунктом 4 такого змісту:

"4. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 46, 157, 195, 229, 256, 260, 288, 295, 306, 321, 341, 346, 349, а також інші процесуальні строки щодо зміни предмета або підстави позову, збільшення або зменшення розміру позовних вимог, апеляційного оскарження, залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги, подання заяви про скасування судового наказу, розгляду справи по суті, строки, на які зупиняється провадження, подання заяви про перегляд судових рішень за нововиявленими або виключними обставинами, звернення зі скаргою, оскарження рішення третейського суду, судового розгляду справи, касаційного оскарження, подання відзиву продовжуються на строк дії такого карантину.

Строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)".

Таким чином, пункт 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України передбачалв, що строк, який встановлює суд у своєму рішенні, не може бути меншим, ніж строк карантину, пов`язаного із запобіганням поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Постановою Кабінету Міністрів України Про запобігання поширенню на території України коронавірусу COVID-19 від 11.03.2020 №211, із змінами внесеними постановами Кабінету Міністрів України Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України від 25.03.2020 № 239, від 22.04.2020 № 291 та від 04.05.2020 № 343, від 20.05.2020 № 392 . установлено з 12 березня 2020 р. до 22 червня 2020 р. на всій території України карантин.

Законом України Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) № 731-IX від 18.06.2020, з метою удосконалення норм Господарського процесуального кодексу України, в частині перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), внесено зміни до таких законодавчих актів України пункт 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України (Відомості Верховної Ради України, 2017 р., N 48, ст. 436) викладено в такій редакції:

"4. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), суд за заявою учасників справи та осіб, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цим Кодексом), поновлює процесуальні строки, встановлені нормами цього Кодексу, якщо визнає причини їх пропуску поважними і такими, що зумовлені обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином. Суд може поновити відповідний строк як до, так і після його закінчення.

Суд за заявою особи продовжує процесуальний строк, встановлений судом, якщо неможливість вчинення відповідної процесуальної дії у визначений строк зумовлена обмеженнями, впровадженими у зв`язку з карантином".

17.07.2020 означений Закон набрав чинності.

При цьому, пунктом 2 Розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо перебігу процесуальних строків під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19)" передбачено, що процесуальні строки, які були продовжені відповідно до пункту 4 розділу X "Прикінцеві положення" Господарського процесуального кодексу України, пункту 3 розділу XII "Прикінцеві положення" Цивільного процесуального кодексу України, пункту 3 розділу VI "Прикінцеві положення" Кодексу адміністративного судочинства України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" N 540-IX від 30 березня 2020 року, закінчуються через 20 днів після набрання чинності цим Законом. Протягом цього 20-денного строку учасники справи та особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (у разі наявності у них права на вчинення відповідних процесуальних дій, передбачених цими кодексами), мають право на продовження процесуальних строків з підстав, встановлених цим Законом.

Таким чином, встановлений ухвалою Господарського суду міста Києва про відкриття провадження у справі строк на подання відзиву закінчується 06.08.2020 (включно).

В свою чергу, подання відповіді на відзив та заперечень в силу приписів Господарського процесуального кодексу України поставлене в залежність від подання відзиву.

Оскільки відповідач не скористався своїм правом на подання відзиву, справа розглядається за наявними матеріалами у відповідності до приписів ч. 9 ст. 165 та ч. 2 ст. 178 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

12 листопада 2019 року між Житлово-будівельним кооперативом Хімік-22 (далі - позивач, замовник) та Товариством з обмеженою відповідальністю Енком Інвест Груп (далі - відповідач, підрядник) укладено Договір на проектні роботи з встановлення індивідуальних теплових пунктів № 12/10/19-ІТП (далі - Договір) за умовами якого, замовник доручає, а виконавець приймає на себе зобов`язання з розробки проектної документації на встановлення індивідуального теплового пункту, та балансування в будинку ЖБК Хімік-22 за адресою: м. Київ, вул. М.Лаврухіна, 11, згідно завдання на проектування (Додаток № 1 до цього Договору) (далі - роботи).

Замовник зобов`язується прийняти належним чином виконані роботи та оплатити їх (п. 1.2 Договору).

Пунктом 1.3 Договору визначено, що строки виконання робіт визначаються календарним планом (додаток № 2).

Відповідно до п 2.1 Договору загальна ціна Договору складає 80 000,00 грн. з ПДВ 20%. Замовник здійснює авансовий платіж в розмірі 100% від договірної ціни, що складає 80 000,00 грн. протягом двох робочих днів з моменту підписання Договору. Вартість видачі технічних умов, технічних рішень та експертизи проекту держенергонаглядом оплачується замовником окремо, згідно наданих відповідними органами рахунків протягом трьох календарних днів з моменту їх отримання.

В рамках поетапного закінчення виконання робіт виконавець передає замовнику, в строки, передбачені цим Договором, попередню проектну документацію у паперовій формі та на оптичних та (або) флеш носіях у форматі *dwg, *pdf ,*doc для ознайомлення та погодження (п. 3.1 Договору).

У відповідності до п. 3.2 Договору після отримання відповідно до п. 3.1 проектної документації замовник ознайомлюється з нею та погоджує її, а в разі наявності зауважень до виконаних робіт повідомляє про це виконавця.

Згідно з п. 3.5 Договору підписання сторонами акту приймання-здачі виконаних робіт є підставою для остаточного розрахунку замовника з виконавцем.

Пунктом 7.1 Договору визначено, що власником проектної документації, поставленої відповідно до цього Договору, є замовник. Використання отриманих результатів робіт виконавцем (передача іншим особам, розголошення даних) може здійснюватися лише за письмовим погодженням із замовником.

Строк дії Договору з моменту підписання до 31.12.2019, але в будь-якому випадку до повного виконання договірних зобов`язань сторонами (п. 8.1 Договору).

Додатком № 1 до Договору сторонами узгоджено Завдання на проектування.

Додатком № 2 до Договору сторонами узгоджено Календарний план, відповідно до якого, обстеження об`єктів, отримання необхідних даних для проектування здійснюється з 13.11.20119 до 13.12.2019, розробка проектно-кошторисної документації здійснюється у період з 13.12.2019 по 13.01.2020, передача замовнику комплекту проектно-кошторисної документації (два екземпляри) здійснюється у період з 13.01.2020 по 13.02.2020.

12 листопада 2019 року, позивач на підставі виставленого відповідачем рахунку № 4/11-2 від 04.11.2019 на суму 80 000,00 грн. здійснив попередню оплату за Договором у розмірі 80 000,00 грн. згідно платіжного доручення № 108 від 12.11.2018.

Як зазначає позивач, відповідач взяті на себе за Договором не виконав, в зв`язку з чим, 14.02.2020 позивач звернувся до відповідача із претензією від 13.02.2020 у якій просив виконати умови Договору або повернути грошові кошти у сумі 80 000,00 грн., яка залишена відповідачем без відповіді та задоволення, в зв`язку з чим, позивач вимушений був звернутись з позовом до суду.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до ст. 11, 629 Цивільного кодексу України договір є однією з підстав виникнення зобов`язань та є обов`язковим для виконання сторонами.

Зобов`язання в силу вимог ст. 525, 526 Цивільного кодексу України має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог даного Кодексу і інших актів законодавства. Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Аналогічна за змістом норма міститься у п. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Укладений між сторонами правочин за своєю правовою природою є договором підряду на проведення проектних робіт, а відповідно до ст. 887 ЦК України за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов`язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити їх.

Посилання позивача на те, що укладений між сторонами договір є договором про надання послуг судом відхиляються, з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 901 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

При цьому, згідно з договором про надання послуг важливим є не сам результат, а дії, які до нього призвели. З урахуванням наведених особливостей слід зазначити, що стаття 177 Цивільного кодексу України серед переліку об`єктів цивільних прав розглядає послугу як самостійний об`єкт, при цьому її характерною особливістю, на відміну від результатів робіт, є те, що послуга споживається замовником у процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності виконавцем. Тобто, характерною ознакою послуги є відсутність результату майнового характеру, невіддільність від джерела або від одержувача та синхронність надання й одержання послуги.

Натомість у даному випадку, важливим є кінцевий результат майнового характеру - розроблений проект документації на встановлення індивідуального теплового пункту, та балансування в будинку ЖБК Хімік-22 за адресою: м. Київ, вул. М.Лаврухіна, 11, згідно завдання на проектування, в зв`язку з чим, означений Договір не може бути кваліфікований як договір про надання послуг.

В той ж час, згідно з принципом "jura novit curia" ("суд знає закони") неправильна юридична кваліфікація учасниками справи спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм. Отже, суд, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП Верховного Суду № 917/1739/17 від 04.12.2019).

Відповідно до ст. 887 ЦК України за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов`язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов`язується прийняти та оплатити їх.

До договору підряду на проведення проектних і пошукових робіт застосовуються положення цього Кодексу, якщо інше не встановлено законом.

Строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду. Якщо у договорі підряду не встановлені строки виконання роботи, підрядник зобов`язаний виконати роботу, а замовник має право вимагати її виконання у розумні строки, відповідно до суті зобов`язання, характеру та обсягів роботи та звичаїв ділового обороту (ст. 846 ЦК України).

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Пунктом 1.3 Договору визначено, що строки виконання робіт визначаються календарним планом (додаток № 2).

Додатком № 2 до Договору сторонами узгоджено Календарний план, відповідно до якого, обстеження об`єктів, отримання необхідних даних для проектування здійснюється з 13.11.20119 до 13.12.2019, розробка проектно-кошторисної документації здійснюється у період з 13.12.2019 по 13.01.2020, передача замовнику комплекту проектно-кошторисної документації (два екземпляри) здійснюється у період з 13.01.2020 по 13.02.2020.

Як зазначає позивач, відповідачем зобов`язання за Договором не виконані, що відповідачем не заперечено.

При цьому, згідно з п. 8.1 Договору сторонами погоджено строк дії Договору з моменту підписання до 31.12.2019, але в будь-якому випадку до повного виконання договірних зобов`язань сторонами.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема договорів та інших правочинів (ч. 2 ст. 509 ЦК України).

Зобов`язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (ч. 1 ст. 598 ЦК України). Ці підстави зазначені в статтях 599, 600, 601, 604-609 ЦК України, в яких не передбачено такої підстави припинення зобов`язання, як закінчення строку дії Договору.

За відсутності інших підстав, передбачених договором або законом, зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Таким чином, припинення строку дії Договору та припинення зобов`язань сторін за Договором не ототожнюються.

В свою чергу, відповідно до ч. 1 ст. 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

Згідно зі ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим.

Отже, за змістом наведених норм розірвання господарського договору може бути вчинено як за згодою сторін, так і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак окремі договірні відносини допускають можливість одностороннього розірвання договору. Повноваження сторони на одностороннє розірвання договору можуть бути передбачені законом або безпосередньо у договорі та можуть бути узалежнені від вчинення/невчинення сторонами договору певних дій, так і без будь-яких додаткових умов (безумовне право сторони на відмову від договору).

Одностороння відмова від договору не потребує узгодження та як самостійний юридичний факт зумовлює його розірвання. У випадках, коли права на односторонню відмову у сторони немає, намір розірвати договір може бути реалізований лише за погодженням з іншою стороною, оскільки одностороннє розірвання договору не допускається, а в разі недосягнення сторонами домовленості щодо розірвання договору - за судовим рішенням на вимогу однієї із сторін.

Спірні правовідносини у цій справі виникли із укладеного між сторонами договору підряду на проведення проектних та пошукових робіт.

Отже, між сторонами виникли правовідносини у сфері виконання підрядних робіт на підставі укладеного ними договору.

Звертаючись із позовом до суду, ЖБК Хімік-22 просить стягнути з ТОВ Енком Інвест Груп основну заборгованість у розмірі 80 000,00 грн. із посиланням на положення ч. 1 ст. 901, ч. 1 ст. 903 ЦК України та ч. 1 ст. 193 ГК України, нараховані на заборгованість інфляційні втрати та 3% річних, а також пеню на підстав 4.2 Договору.

Разом з тим, правовідносини сторін за укладеним Договором, як вже зазначалось судом, не регулюються положеннями цивільного законодавства про договір про надання послуг, при цьому, відповідач не є зобов`язаною стороною за Договором зі сплати коштів на користь позивача.

У статті 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права із застосуванням відповідного способу захисту.

Відповідно до частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

У статті 849 Цивільного кодексу України передбачено права замовника під час виконання роботи.

Так, згідно з частиною 1 зазначеної норми замовник має право у будь-який час перевірити хід і якість роботи, не втручаючись у діяльність підрядника.

Відповідно до частини 2 статті 849 Цивільного кодексу України якщо підрядник своєчасно не розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим, замовник має право відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків.

Якщо під час виконання роботи стане очевидним, що вона не буде виконана належним чином, замовник має право призначити підрядникові строк для усунення недоліків, а в разі невиконання підрядником цієї вимоги - відмовитися від договору підряду та вимагати відшкодування збитків або доручити виправлення роботи іншій особі за рахунок підрядника (частина 3 статті 849 Цивільного кодексу України).

За змістом частини 4 статті 849 цього Кодексу замовник має право у будь-який час до закінчення роботи відмовитися від договору підряду, виплативши підрядникові плату за виконану частину роботи та відшкодувавши йому збитки, завдані розірванням договору.

Отже, у статті 849 Цивільного кодексу України передбачено три окремі (самостійні) підстави для відмови замовника від договору підряду, а саме: - підрядник несвоєчасно розпочав роботу або виконує її настільки повільно, що закінчення її у строк стає явно неможливим (частина 2); - очевидність для замовника невиконання роботи належним чином та невиконання підрядником у визначений замовником строк вимоги про усунення недоліків (частина 3); - відмова замовника від договору до закінчення робіт з виплатою підрядникові плати за виконану частину робіт та відшкодуванням збитків, завданих розірванням договору (частина 4).

Відповідно, правові наслідки відмови замовника від договору підряду на підставі статті 849 Цивільного кодексу України є різними.

Аналогічна правова позиція викладену у постанові Об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.03.2020 у справі № 910/2051/19.

При цьому, надаючи оцінку наявним в матеріалах листам ЖБК "Хімік-22" б/н від 13.02.2020 та б/н від 25.03.2020 судом встановлено, що зазначені листи не є відмовою замовника від договору підряду, оскільки за свою суттю та змістом свідчать лише про вимогу позивача погасити відповідачем заборгованість у розмірі 80 000,00 грн. яка виникла у останнього з 13.02.2020 без зазначення норми права, на підставі якої у відповідача виник такий обов`язок.

Таким чином, жодних доказів в підтвердження відмови позивача від Договору на підставі ст. 849 ЦК України із посиланням на конкретну частину означеної статті, матеріали справи не містять, а відтак зобов`язання сторін за укладеним Договором є чинними та оскільки жодних посилань на норми чинного законодавства, які б свідчили про наявність у відповідача обов`язку зі сплати на користь позивача 80 000,00 грн. позовна заява не містить, заявлені позовні вимоги про стягнення з відповідача 80 000,00 грн. є необґрунтованими.

В свою чергу, похідні вимоги про стягнення з відповідача 3% річних в сумі 5 207,67 грн. та інфляційних втрат у сумі 1 076,13 грн. також не підлягають задоволенню, у зв`язку з необґрунтованістю вимог про стягнення 80 000,00 грн., на які вони нараховані.

Щодо вимог про стягнення пені в розмірі 4 278,36 грн. на підставі п. 4.2 Договору, суд зазначає наступне.

Згідно з частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Відповідно до статей 216, 218 ГК України порушення зобов`язання є підставою для застосування господарських санкцій в порядку, передбаченому законодавством та договором.

Відповідно до п. 4.2 Договору у разі невиконання або неналежного виконання виконавцем умов даного Договору, в строки зазначені в Договорі, з вини виконавця, до нього застосуються штрафні санкції у вигляді пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період прострочення за кожний прострочений день.

Частиною 3 статті 549 Цивільного кодексу України передбачено, що пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частини 1 статті 1 Цивільного кодексу України).

Водночас, в силу приписів частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України, законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання.

Цю норму Цивільного кодексу України слід розуміти так, що спеціальними законами можуть передбачатися особливості регулювання певних майнових відносин в сфері господарювання.

Згідно з частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

У пункті 1 Інформаційного листа Вищого господарського суду України № 01-8/211 від 07.04.2008 р. "Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексу України" зазначено, що спеціальні норми ГК України, які встановлюють особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання, підлягають переважному застосуванню перед тими нормами ЦК України, які містять відповідне загальне регулювання. Наприклад, правила частини першої статті 232 ГК України, відповідно до якої збитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями (залікова неустойка), підлягають переважному застосуванню перед правилами частини першої статті 624 ЦК України, відповідно до якої неустойка підлягає стягненню у повному розмірі, незалежно від відшкодування збитків (штрафна неустойка).

При цьому, слід враховувати, що відповідно до частини другої статті 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК України.

За таких обставин, до спірних правовідносин підлягають застосуванню спеціальні норми Господарського кодексу України, які регулюють майнову відповідальність суб`єктів господарювання за порушення господарських зобов`язань.

В силу приписів статті 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за порушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставі і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Згідно зі статтею 230, пунктом 4 статті 231 Господарського кодексу України штрафними санкціями у цьому Кодексі визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання. У разі, якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором.

З наведених норм вбачається, що сторони договору, за відсутності встановлених спеціальними законами обмежень, не позбавлені права передбачити у договорі господарську санкцію, що стягується за прострочення негрошового зобов`язання у відсотках до суми невиконаного зобов`язання за кожен день прострочення, та звернутися з вимогою про її стягнення у зв`язку з простроченням зобов`язання.

Аналізуючи в сукупності вищевказані норми чинного законодавства, суд дійшов висновку, що на основі норм господарського законодавства пеня може бути застосована для забезпечення будь-якого зобов`язання, оскільки вона відноситься до штрафних санкцій.

Про це, зокрема, свідчить використання законодавцем таких термінів, як "зобов`язання", "грошова сума".

Як наслідок, враховуючи приписи частини 2 статті 9 Цивільного кодексу України та частину 2 статті 4 Господарського кодексу України, що передбачають наявність спеціальних норм, регулюючих господарські відносини, сторони господарського договору мають право забезпечувати пенею виконання будь-якого зобов`язання, а не лише грошового.

При цьому, аналізуючи частину 3 статті 549 Цивільного кодексу України у контексті меж свободи договору, визначених абзацом 2 частини 3 статті 6 Цивільного кодексу України, суд дійшов висновку, що сторони в договорі можуть змінити її положення та забезпечити за допомогою пені не лише грошове зобов`язання.

Частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України передбачено не позовну давність, а період часу, за який нараховується пеня і який не повинен перевищувати шести місяців від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконане, проте законом або укладеним сторонами договором може бути передбачено більшу або меншу тривалість цього періоду. Його перебіг починається з дня, наступного за останнім днем, у який зобов`язання мало бути виконане, і початок такого перебігу не може бути змінений за згодою сторін.

Вищенаведений шестимісячний строк не є строком позовної давності, оскільки в нормі йдеться саме про припинення нарахування штрафних санкцій, за стягненням яких особа має право звернутися в межах річного строку позовної давності, встановленого пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного кодексу України.

Таким чином, законодавець передбачив право сторін визначати у договорі розмір санкцій і строки їх нарахування за прострочення виконання зобов`язання. У разі відсутності таких умов у договорі нарахування штрафних санкцій припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано відповідно до частини шостої статті 232 Господарського кодексу України.

Відтак, оскільки Додатком № 2 до Договору сторонами узгоджено Календарний план, відповідно до якого, обстеження об`єктів, отримання необхідних даних для проектування здійснюється з 13.11.2019 до 13.12.2019, розробка проектно-кошторисної документації здійснюється у період з 13.12.2019 по 13.01.2020, передача замовнику комплекту проектно-кошторисної документації (два екземпляри) здійснюється у період з 13.01.2020 по 13.02.2020, а матеріали справи не містять доказів виконання взятих на себе відповідачем зобов`язань за Договором, перевіривши наданий позивачем розрахунок пені в сумі 4 278,36 грн. суд дійшов висновку про його обґрунтованість.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст.ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідач під час розгляду справи не надав суду жодних доказів, які б спростовували заявлені позовні вимоги та свідчили про виконання робіт у строки встановлені Договором, та як наслідок відсутність підстав для повернення авансу у зв`язку з розірванням Договору.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з покладенням судового збору в цій частині на відповідача в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Позивач також просить стягнути з відповідача витрати, пов`язані з наданням правової допомоги в розмірі 7 500,00 грн.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Частиною 1 статті 126 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами (ч. 2 ст. 126 ГПК України).

Частина 4 ст. 126 ГПК України встановлює, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

При цьому, відповідно до приписів ч. 6 ст. 126 ГПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

У якості понесених витрат позивач надав суду Договір про надання правової допомоги № 1/18 від 08.05.2020, Додаткову угоду № 1 від 08.05.2020 та платіжне доручення № 266 від 15.05.2020 на суму 7 500,00 грн.

Згідно із ч. 3 ст. 126 Господарського процесуального кодексу України, для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Необхідною умовою для вирішення питання про розподіл судових витрат на професійну правничу допомогу є наявність доказів, які підтверджують фактичне здійснення таких витрат учасником справи.

Таким чином, на підтвердження фактичного здійснення учасником справи судових витрат на професійну правничу допомогу суду має бути надано належні фінансові документи, що свідчать про перерахування цією особою коштів адвокату за надані послуги на підставі договору про надання правової допомоги.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 19/64/2012/5003, від 05.01.2019 у справі № 906/194/18, від 19.02.2019 у справі № 917/1071/18.

Таким чином, оскільки матеріали справи містять докази понесення позивачем реальних витрат у розмірі 7 500,00 грн., як вартості адвокатських витрат, суд задовольняє вимоги позивача про стягнення з відповідача витрат на правову допомогу адвоката, у відповідності до приписів ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Енком Інвест Груп (01030, м. Київ, вул. Б.Хмельницького, 51-Б; ідентифікаційний код: 39342970) на користь Житлово-будівельного кооперативу Хімік-22 (02034, м. Київ, вул. Лаврухіна, 11; ідентифікаційний код: 24262437) пеню в розмірі 4 278 (чотири тисячі двісті сімдесят вісім) грн. 36 коп., витрати по сплаті судового збору в розмірі 99 (дев`яносто дев`ять) грн. 30 коп. та витрати на правничу допомогу у розмірі 354 (триста п`ятдесят чотири) грн. 31 коп.

3. В іншій частині позову відмовити.

4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з ч. 1 ст. 256 та підпунктом 17.5 пункту 17 Розділу XI Перехідні положення Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Повне рішення складено: 12.08.2020

Суддя О.А. Грєхова